Чому Сталін ненавидів українців?

Автор/джерело -  © Олекса Мусієнко, голова комісії "Меморіал" СПУ 

Історія УРСР наочно свідчить, що більшовицьке керівництво, втілюючи свої плани очищення території СРСР від корінних народів, особливо ретельно винищувало українців, як в Україні, так і у місцях компактного проживання української етнічної меншини. Зокрема, на Кубані, Дону, Поволжі...

І свідченням того, що винищення українства здійснювалося за заздалегідь і ретельно продуманому плану є те, що головний удар репресивної машини влади було спрямовано саме на носіїв національної культури та споконвічних носіїв традицій народу - творчої інтелігенції та селянства...

Суботнього ранку 19 липня 1941 року до ошатного помешкання в центрі Звенигородки, де після інсульту оклигував під опікою хатньої робітниці і прийомного сина - підлітка академік Кримський, завітав у супроводі місцевого міліціонера діловитий на вигляд молодик у цивільному. Просто з порога прибулий повідомив, що зважаючи на несприятливий перебіг бойових подій на фронтах, уряд республіки виніс спеціальну ухвалу про негайну евакуацію в глиб країни Академії наук, і ось він, молодший лейтенант Гусєв, прибув сюди, щоб допомогти всесвітньовідомому вченому Агатангелу Кримському якнайшвидше дістатися до Києва, звідки його переправлять далі на схід.

- Про що клопочетеся, славний чоловіче? - гірко всміхнувся в ліжку вимучений недугою господар. - Хіба не бачите, я майже зовсім сліпий і напівпаралізований. В моєму становищі про смерть годиться думати, а не про евакуацію.

- Але ж усі київські академіки вже виїхали до Башкирії.

- То й хай собі їдуть. А моє місце - в Звенигородці.

- Я, оперуповноважений комісаріату держбезпеки, змушений вас офіційно попередити, - наразі змінив тональність розмови нечеканий гість, - що наказ керівництва виконаю навіть всупереч вашій волі.

По тривалій паузі Агатангел Юхімович байдуже махнув рукою:

- Що ж , коли не бажаете рахуватися з моїми намірами, незважаючи на те, що я орденоносець, заслужений діяч науки, чиніть, як знаете…

Після хапливого прощання з домочадчями, академіка на ковдрі винесли на вулицю, вмостили в авто, і він, в компанії з мовчазним супровідником вирушив у дорогу. Надвечір, щасливо уникнувши зустрічей з "месершмідтами", що буквально прасували кулеметним вогнем шляхи Придніпров'я, дісталися до задимленої, від пожеж, столиці України.

Яке ж було здивування Агатангела Юхимовича, коли молодший лейтенант Гусєв приправив його не на київську квартиру по вулиці Малопідвальній, № 3, а в одиночку камеру спецкорпусу внутрішньої тюрми НКДБ. Хіба ж міг уявити вчений, що його заарештовано в справі так званих "маститих", яку єжовські "ангели смерті" тужилися скомпонувати ще в 1933 році?

Все з’ясувалося на першому ж допиті 22 липня, коли слідчий пред’явив академікові звинувачення трирічної давнини в тому, що “він був ідеологом українського націоналізму, і впродовж ряду років очолював антирадянське націоналістичне підпілля”.

В кінці 30-х років, єжовські опричники чи то не встигли належним чином вивершити слідчу справу для гучного процесу над “зграєю маститих ворогів народу”, чи, може, на той час у такому судилищі вже не було гострої політичної потреби. Бо найвидатніші представники інтелектуальної еліти українства або вже тліли в сирій землі, або доживали свої останні дні по численних сталінських ГУЛАГах.

По іншому склалася ситуація після злощасного 22 червня 1941 року. Вже в перші тижні масового наступу, гітлерівці захопили величезні регіони України і на окупованих територіях почали насаджувати слухняну адміністрацію з місцевого населення. Лицарськи-абсурдний зрив у Львові 30 червня 1941 року засвідчив, що, попри мільйонні сталінські Голодомори, масові репресії, невинне четвертування народної душі, в свідомості певних кіл українства не зачах потяг до творення своєї незалежності, суверенної держави. Ось тоді, в нетрях беріївського відомства, певно, й пригадали про, недовершену перед війною, справу під кодом “маститі”.

Пригадали й спішно піднесли зі смертного одра академіка Кримського як ключову фігуру в замисленому політичному гранд-процесі. До всіх, видуманих у 1938 році єжовцями, звинувачень долучили ще одне, найтяжче і найнепрощенніше в позиції сталінської конституції: “За наявними даними, останнім часом він (себто Кримський) активізував свою діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від Радянського Союзу”.

До міфічного антирадянського націоналістичного підпілля, нібито керованого напівживим академіком Кримським, були “підверстані” нещодавно заарештовані в Києві дочки класика української літератури Михайла Старицького – сімдесятитрирічна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська і шістдесятисемирічна Оксана Михайлівна Старицька-Тешенко. А щоб “зловорожа підпільна організація Кримського” виглядала масовішою, пристебнули до неї ще й кількох маловідомих похилих представників церковного кліру, які конали в тюремних казематах.

На допитах усі заарештовані категорично заперечували існування якогось антинародного підпілля і свою приналежність до нього. Та їхні голоси чули тільки холодні темні мури, підручні ж Берії робили своє діло. Їм потрібен був гучний судовий процес над українськими буржуазними націоналістами – гітлерівськими посіпаками й запроданцями.

Форсування німецькими військами Дніпра, з метою оточення столиці України, перешкодило київським спецам з служби безпеки завершити слідчу справу № 148001. Академіка Кримського, разом із його пристарілим “підпіллям”, було спішно відконвойовано до харківської тюрми. Але й там у хід слідства втрутилися танки гітлерівського фельдмаршала Клейста, які сльотавого жовтневого ранку зненацька з'явилися на околицях міста. Стероризованих нічними допитами, одряхлілих від голоду й холоду доходяг із “підпілля” Кримського, попри усякий глузд, запломбували в арештантський “телятник” і відправили на схід.

Ніхто й ніколи не взнає, якою мученицькою, для закайданеного суцвіття української інтелігенції, видалася та подорож під німецькими бомбами, осінніми хвищами, в промерзлому вагоні, без крихти їжі. З переказів відомо лише, що десь за Волгою, на казахській землі, сконала Людмила Старицька та її задубіле тіло було викинуте конвоїрами на безіменному степовому полустанку. Невдовзі ж, така доля спіткала й її молодшу сестру Оксану. Ненадовго пережив їх і академік Агатангел Юхимович Кримський.

Ось так злочинно був укорочений життєвий шлях одного з найдостойніших синів українського народу – унікального творця “екзотичних” поезій “Пальмове гілля”, оповідань та роману, знавця 60 мов народів світу, незрівнянного перекладача, невтомного дослідника історії і культури арабів, персів, тюрків, автора 26-томного зібрання монографій з проблем сходознавства і десятків підручників, дбайливого вчителя і вихователя кількох поколінь вітчизняного студентства.

Неначе віщуючи свою трагічну будучину, Агатангел Кримський, ще в розповні свого життя, в 1903 році, написав такі моторошні рядки:

“Без молитви шпурніть мого трупа в підтюремнії мури,
Напишіть, що був я злочинець і загинув з тортури,
Напишіть, що я був злочинець...”

Мабуть, назавжди залишиться таємницею, скільки десятків мільйонів невинних людей принесли в жертву більшовицькі вожді заради здійснення своїх химерних ідеалів. Точно відомо лише одне - розгнузданий сталінський терор не поминув у Країні Рад жодної нації чи народності, жодного суспільного класу чи прошарку.
Та найтяжчого, найнещаднішого знекровлення зазнала, безсумнівно, вітчизняна інтелігенція.

Ні для кого не таємниця, що до жовтневого перевороту в 1917 році для кавказького бойовика–експропріатора Сосо Джугашвілі українського питання, як такого, взагалі не існувало. Але після введення Сталіна наркомом національностей у перший ленінський уряд, він несподівано для старих революціонерів, постав у позі чи не найвидатнішого більшовицького україно- знавця. Він не лише доповідав на кожному засіданні ВЦВКу і Раднаркому про становище в Україні, але й регулярно знайомив партійні маси, зі сторінок преси, із суто українськими проблемами. Досить згадати хоча б такі його публікації: “Відповідь товаришам українцям в тилу і на фронті”, “Про українську Раду”, “Український вузол”, “Про мирні переговори з Україною” і тому подібне. Питається: чим зумовлений такий жагучий інтерес вельми скромного партійного функціонера з Кавказу до “українського вузла”?

Відповідь на це запитання у певній мірі дає телеграма Леніна, надіслана 23 січня 1918 року Надзвичайному комісару району України Серго Орджонікідзе: “За ради бога вживіть найбільш енергійних і революційних заходів для відправки хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати... За ради бога!”

Можна не сумніватися, наркомнац Сталін знав переконання Леніна, що без українського хліба, вугілля, солі “ні про яке справжнє будівництво соціалізму не може й бути мови”. Тому, коли 16 грудня 1917 року “Маніфестом до українського народу з ультимативними вимогами до української Ради”, Раднарком більшовицької Росії фактично оголосив війну УНР, Сталін напевно розгледів свою зірку удачі саме на небосхилі України.

Будучи від природи фізично неповноцінним, не маючи щонайменшого натяку на ораторський талант, 40-річний Джугашвілі не міг розраховувати, за участь в революції, ні на лаври полководця, ні на кар'єру партійного трибуна–громовержця. Єдине, чим він досконало оволодів в дореволюційні часи, це – мистецтвом прикарманювати чуже добро, про що красномовно засвідчили шість вироків царських судів.

Колишній Коба став підбиратися до керма головного експропріатора України. 27 квітня 1918 року, за рішенням ленінського Раднаркому, Сталін став Повноважним представником РСФСР для ведення переговорів із дипломатичною місією УНР для укладення мирного договору. Восени того ж 1918 року, більшовики України, на своєму II з’їзді, невідомо, за які заслуги, обрали його членом ЦК КП(б)У. За тим, у березні, він був призначений головою Ради трудової армії України, а через кілька місяців - обійняв посаду члена Реввійськради республіки.

Та диво-дивне: якщо в революційному Пітері Сталін буквально захлинався, оповідаючи про справи в Україні, то опинившись там, раптом втратив дар мови, лише зрідка давав сіренькі інтерв’ю газетярам про події на фронтах південно-західного краю.

І пізніше, в своїй мільйоннорозтиражованій “Автобіографії” - вперто замовчував український період свого життя. Зате, його зарубіжні біографи одностайно стверджували, що перебування в Україні різко негативно позначилося на вдачі Сталіна. Він, за якихось два-три роки, став нетерпимим, хворобливо-підозрілим, озлобленим на весь світ.

На той час Україна грізно клекотіла всенародними повстаннями, не тільки окремі її регіони, а й численні повіти та волості проголошували себе незалежними республіками й були неприступними бастіонами для розрізнених, погано озброєних продзагонів. На порядок денний стала проблема – тотальне обеззброєння краю, яке супроводжувалося кривавими побоїщами.

За своїм психічним складом, Сталін не міг збагнути, якої самостійності жадає місцева людність, чому вона чинить такий відчайдушний опір впроваджуваній політиці воєнного комунізму. Горде серце наркомнаца скипало ярим гнівом, переповнювалося презирством і ненавистю до всього українського.

Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретаріат ЦК ВКП(б), без вагань і без жалю полишив Україну.

Полишив, але забути - не забув. Тим паче, що вона частенько нагадувала про себе. Навіть ставши Генеральним секретарем ЦК ВКП(б), Йосип Віссаріонович не відчував належної шаньби до себе, з боку вчорашніх українських соратників.
Як удар в спину, сприйняв він непохитну позицію української делегації щодо його ідеї об’єднання радянських республік на принципах автономій. Ще глибшу рану його самолюбству завдав старий іскрівець Микола Скринник, котрий привселюдно висміяв сталінську “подвійну бухгалтерію” в національному питанні. А яким зубним болем була для нього, впроваджувана наркомом Шумським, українізація.

Сталін ретельно збирав у чорний ящик власної пам’яті компромат на ненависний народ, щоб у зручний момент раз і назавжди поквитатися з новоявленою вандеєю.

Такий момент настав у “рік великого перелому”, коли на листопадовому (1929) Пленумі ЦК ВКП(б), всупереч об’єктивній необхідності, був проголошений курс на форсовану колетивізацію сільського господарства. Сталін зневажив серйозну престорогу свого ідейного навчителя В.І.Леніна, що процес “переходу від дрібних одиночних селянських господарств до громадського обробітку землі... вимагає тривалого часу” , що “впливати на мільйонні дрібні селянські господарства можна тільки поступово, обережно, лише вдалим практичним прикладом , бо селяни – люди надто практичні, надто міцно зв’язані із старим земельним господарством, щоб піти на які-небудь серйозні зміни тільки на підставі порад і вказівок книжки”.

Самодержавний більшовицький диктатор, зі своїми посіпаками в Політбюро, поставив перед партією завдання, позбавлене здорового глузду: не просто колективізувати десятки мільйонів селян, а колективізувати, неодмінно, за один рік. Чим закінчилася чергова сталінська авантюра, нині відомо всьому світові.

Ліквідація куркульства, як класу, повальний грабіж селянства, розстріли без суду і слідства, ув’язнення заручників, насильна депортація мільйонів хліборобів у концтабори й віддалені райони вічної мерзлоти... Морем крові сплатило радянське суспільство за злочинний експеримент побудови сталінського соціалізму!

Для українського народу, кампанія “Дати шалені темпи колективізації!”, мала неймовірно трагічні наслідки. Навіть за часів татаро–монгольського нашестя наша земля не зазнала стільки страхіть, як за роки сталінської опричнини. За свідченням представника Політбюро ЦК ВКП (б) в Україні Серго Орджонікідзе, колективізація в республіці “закручена по-звірячому” . Та не під силу було загнати українське селянство в колгоспи ні за один рік, ні за два роки , ні за три ...
Спротив суцільній колективізації був розцінений кремлівською клікою Сталін–Молотов–Каганович як “куркульський саботаж генеральній лінії партії”. А щоб зламати цей саботаж, “вождь усіх часів і народів” вдався, до ще не знаної людською цивілізацією, зброї – виморювання селянства штучно організованим голодом. І щонайперш, свій ненависний погляд він спрямував на Україну, Кубань, Північний Кавказ, Поволжя. Сталін, першу лінію облоги селянства, окреслив урядовою постановою про введення в містах продовольчих карток для забезпечення люду продуктами харчування в магазинах за місцем проживання. За тим запровадив паспортну систему з потаємною метою: не допустити в промислові центри напливу вихідців із сіл, де вони могли б влаштуватися на роботу, а отже, й отримати продкартки. А щоб здичавіла од голоду селянська маса, не ринула самочинно в хлібні місця, на кордонах, скажімо, України була виставлена збройна сторожа.

Коли підготовча робота була завершена, восени 1932-го почався основний етап операції, під скромною назвою “хлібозаготівля”. Природно, що державна хлібозаготівля того нещасливого року нічим не нагадувала попередні роки, як за своєю суттю, так і за формою проведення. По-перше, план здачі зерна Україною був визначений не на основі розрахунків, а продиктований потребами кремлівських вождів. По-друге, провести заготівельну кампанію Сталін не довірив республіканському керівництву, а особисто наказав Постишеву, Молотову, Кагановичу “негайно виїхати на Україну...”.

Діяльність цих сталінських ординців здійснювалась під девізом “Навіть із кров’ю, але хліб з України візьмемо!” І вони брали хліб, із допомогою місцевих яничарів, справді з кров’ю. Аби не лишити бодай зернини, примушували, під дулом нагану, повторно перемолочувати скирти соломи, перевіювати полову, в пошуках тайників із зерном, розвалювали серед зими печі, в фонд хлібоздачі висипали з горшків, навіть, зварену для дітей, кашу пшоняну. Села, які вже не мали що здавати в державні фонди, заносили на так звані “чорні дошки”, в покарання за що на сільські громади накладалися астрономічні штрафи, в поселян відбиралася присадибна земля з будівлями, конфіскувалася худоба й домашнє майно, місцеві магазини закривалися, а товари ширвжитку вивозилися на обласні бази.

На підставі постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року голів “штрафних” сільрад і колгоспів, а також “злісних боржників перед державою” заарештовували, виселяли в ведмежі краї, а нерідко й розстрілювали на місці. На початку 1933 року, кількість репресованого сільського активу визначалась тисячами, а через місяць – десятками тисяч.

Та, незважаючи на сатанинське шаленство повноважного тріо у Тарасовім краю, в кінці січня 1933 року Сталін змушений був визнати: “ЦК вважає встановленим, що парторганізації України не справилися з покладеним на них завданням по організації хлібозаготівель і виконанням плану хлібоздачі, не зважаючи на трикратне зменшення і без того зменшеного плану”. Та об’єктивно вони вже й не могли справитися, бо, по пограбованій до останньої нитки Україні, в той час уже владно крокував цар–голод.

Кати України. Зліва направо: Г.К.Орджонікідзе, П.П.Постишев, К.Є.Ворошилов, Л.М.Каганович и Й.В.Сталін

За свою многостраждальну історію людство не зуміло витворити ні барв, ні слів, якими можна було б належно змалювати ті жахи, які коїлися весною 1933 року в Україні. Вже в половині березня були зареєстровані випадки масових самогубств, трупноїдства, канібалізму. А до нового врожаю ще треба було дожити, щонайменше, три місяці. І всі оці місяці по змертвілій, забудяченій землі бродили товпища обдертих, опухлих, отупілих од голодомору вчорашніх хліборобів, що годували половину Європи, бродили в пошуках їжі.

Але марними були зусилля приречених мільйонів. Більшовицькі вожді пустили їх по заздалегідь визначеному замкнутому колі, виходом з якого була тільки смерть. І люди вмирали, як дощові краплі в піщаній пустелі. Вмирали сім’ями, селами, цілими регіонами. Вмирали на рідних обійстях і польових обніжках, вмирали по степових байраках і на засмічених столичних проспектах. У тому проклятому 33-му в СРСР навіть з’явилася унікальна професія – трупарі, робітники, які за додаткову пайку хліба підбирали щоранку, до схід сонця, трупи безіменних мерців по міських вулицях і відвозили їх у глухі яруги за далекими околицями.

Зараз між істориками починається суперечка: скільки мільйонів українських селян виморив голодом у 1933-му сталінізм? Чотири... сім... дев’ять?.. На жаль, померлі не встануть із могил і не повідають усієї правди. Отже, навряд чи колись стане відомою точна цифра жертв сталінського голодомору. Зате, незаперечним є факт, що у 1933-му був тяжко підрубаний генетичний корінь українського народу, що призвело до різкого знелюднення української землі.

Вчитаймося, що написали білоруські робітники в своєму листі до ЦК КП(б)У ще на старті великого голодомору 15 липня 1932 року:

“Коли це було, щоб Україну Білорусія годувала! Були гірші роки, та Україна годувала Білорусію, а тепер навпаки. Білорусія згодна допомогти українським колгоспам і незаможним селянам організовано, а не так, як зараз відбувається... Всюди безліч голодних, обірваних українців, котрі лежать на вулицях містечок Білорусії... До чого це йде, що з цього вийде?.. Українців голодом хочуть задушити, а в газетах пишуть, що все добре. Чому правду не напишуть, що мільйони голодують?.. Шкода, коли бачиш голодних блукальців українських... Просто на серці шкребе за такі допущені справи...”

Висновок, зроблений по живих слідах простими білоруськими робітниками, підтвердив неперевершений знавець цієї теми, автор всесвітньо відомого дослідження “Жнива скорботи” Роберт Конквест: “Голод запланувала Москва для знищення українського селянства, як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому що вони були українцями”.

Та першими, цю страшну істину, з власного досвіду, збагнули українські хлібороби. І цілком резонно звернулися до “отця всіх народів” за роз’ясненнями, як це зробив анонімний мешканець м.Фастова: “Наші трудящі колгоспники не мають ні куска хліба і навіть є такі, що з голоду пухнуть. Коні в колгоспах дохнуть, а люди ділять їх і їдять, що призводить до масових захворювань. Питається: чому у Воронежі, Тифлісі, Москві, Криму є хліб, скільки завгодно і який завгодно, а в Україні – немає?”

“Як ми можемо будувати соціалістичне народне господарство, коли приречені на голодну смерть? Питаємо: за що ми билися на фронтах? За те, щоб сидіти голодними, дивитися як умирають діти в корчах голоду?..” – зойк колективного відчаю направили в Кремль колгоспники с.Горби, що на Кременьгуччині.

Але в потоці скорботно-благальних послань до генсека траплялися й такі, які пашіли динамітом. Ось для прикладу рядки: “Хіба шлях до соціалізму – це шлях до гнойні й згуби? Кому, к чорту, потрібен соціалізм, збудований на кістках знищених голодом людей?” Чи: “Я колишній партизан, бив буржуїв, а сьогодні згоден різати комуністів. Хіба я повинен здихати з голоду?..”

Проте ні стогін, ні зойки, ні прокльони, ні погрози не долинали до слуху “головного зодчого соціалізму”, слова й почуття приречених він уже вважав набутком могильної землі. Єдине його серйозно непокоїло – аби від імені виморених голодом мільйонів громом не пролунало новоявлене “поховайте та вставайте”. Маючи певне поетичне обдарування Сталін знав ціну ограненого таланту Слова, і прекрасно розумів, що народ без своїх речників – це отара баранів для заплання, до якої нікому нема ніякого діла. Про будь-який народ світ довідується не лише з діянь породжених ним вождів, а й з пісень поетів. Стосовно українських “вождів” Йосип Віссаріонович не мав жодних ілюзій, а от щодо поетів...

Як доносила агентура, останніми роками по Україні ширилися про “батька і вчителя” найобразливішого ґатунку анекдоти, частівки, приповідки. Він здогадувався, чиїх то рук діло, але до пори-часу робив вигляд, що нічого не помічає. А ось на те, що за кордоном на підставі “свідчень уярмлених українців” розпалювався пропагандистський шал компрометації сталінського “раю”, закрити очей не міг. Бо розумів, що перед ним не якийсь там жалюгідний складач анекдотів, а непримиримий класовий ворог.

Маючи серед української інтелігенції таких повпредів, як Володимир Винниченко і Євген Коновалець, той причаяний ворог із пером в руках, організовував по європейських столицях демонстрації протесту проти винищення українства як етносу, заснував міжнародний Комітет допомоги приреченим на згин селянам в червоній імперії. І цим самим пліч-о-пліч зімкнувся з найзапеклішим ненависником Лейбою Троцьким.

Отож, за сталінською логікою, висновок напрошувався один: раз і назавжди заткнути пельку потенційним мазепинським кобзарям та каменярам. Як це зробити, досвіду Сталіну не треба було позичати. Для подібних випадків у його піхвах завжди зберігалася вивірена зброя – тотальний терор.

Сьогодні побутує чимало версій про кількість репресованих і замордованих у добу сталінщини письменників України. Різні дослідники називають різні цифри – від 97 до 500 осіб. І в цьому немає нічого дивного. Адже сталінські кати не афішували своєї кастової роботи, не вели доскіпливого бухгалтерського обліку своїх жертв. Навпаки, вони докладали граничних зусиль, щоб приховати від наступних поколінь сліди нечуваних злодіянь; маскували під військові об”єкти у віддалених лісових кварталах масові поховання розстріляних, замуровували судово-слідчі справи в броньованих сейфах спецхранів, сплачували безпам’ятство винуватців і свідків геноциду персональними пенсіями і розподільниками. Тому то кількість загублених сталінщиною життів точно не встановлено.

Як відомо, 23 квітня 1932 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про перебудову худ-літературних організацій” в якій ставилося завдання – створити одну Спілку радянських письменників з комуністичною фракцією в ній.
Невдовзі після цього на Україні було сформовано Організаційне бюро для підготовки і проведення Першого установчого з’їзду письменників республіки, який відбувся на початку літа 1934 року. В половині 1934 року на Україні було 193 особи офіційно визнаних приналежними до професійної письменницької Спілки.

Коли саме почався сталінський терор проти українського письменства? Більшість літературознавців називають 1929 рік – рік початку підготовки фальсифікованого судового процесу в справі так званої Спілки Визволення України. І все ж витоки сталінського терору правильніше віднести на 26 квітня 1926 року. Саме на той день, коли Сталін надів своєму наміснику на Україні Лазарю Кагановичу, який тоді працював першим секретарем ЦК КП(б)У, листа, розціненого учасниками, як сигнал до репресій.

Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури від “Москви”, а найжахливіше почнеться “боротьба проти російської культури та її найвищого досягнення – ленінізму”. На доказ того, що така небезпека вже реальна, Генсек зіслався на полемічну статтю українського письменника Миколи Хвильового.

Із листа: “Його заява про те, що “ідеї пролетаріату нам відомі без московського мистецтва”, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики – все це і багато що інше в устах українського комуніста звучить зараз більше ніж дивно. Український комуніст Хвильовий не мав сказати нічого на користь “Москви” іншого, окрім, як закликати українських діячів тікати від “Москви” як можна швидше. І це називається інтернаціоналізмом!”

У вустах Сталіна ці зловісні слова могли означати лише одне – смертний вирок. Ось тому, 26 квітня 1926 року, коли Генсек фактично власними руками відлив кулю, яка згодом обірвала життя Миколі Хвильовому, є всі підстави вважати днем початку великого терору на Україні.

Аби догодити своєму кремлівському покровителеві, Каганович набрався нахабства з високої партійної трибуни дезінформувати громадськість, щоб в рядах партії викритий “особливо небезпечний націоналістичний ухил”. І, як доведений факт, поіменно назвав лідерів цього ухилу – наркомоса Шумського, письменника Хвильового і економіста Волобуєва. Ці троє статечних громадян стараннями партійної преси постали перед суспільством як “рупори ворожих сил”, “ватажки капіталістів”, “наймити імперіалізму”. В побут дуже швидко увійшли, як найганебніша лайка, ярлики типу “шумськізм”, “хвильовім”, “волобуєвщина”.
Не витримавши незаслуженої ганьби і цькування, Шумський назавжди полишив Україну, щоб через десятиліття тюремних поневірянь покінчити на чужині життя самогубством. Хвильовий і Волобуєв змушені були публічно зректися своїх поглядів і покаятися. Щоправда, це їм не допомогло.

Гинули і письменники, і вчені, і митці, й інженери, вчителі, агрономи, лікарі... Розпочався похід проти інтелігенції як “міжкласового прошарку”, аби шляхом її фізичного винищення духовно обезглавити народ, позбавити його перспективи національного відродження. Свідченням цього можуть бути інспіровані судові процеси в справі так званої Спілки Визволення України.

Згідно з розписаним сценарієм, причиною створення СВУ послужило вбивство в травні 1926 року на паризькій вулиці головного отамана Симона Петлюри. На роль основного персонажа майбутнього політичного спектаклю чиновні “сценаристи” намітили не якогось там замухришкуватого контрика, а всесвітньо відомого вченого-літературознавця, віце-президента Всеукраїнської Академії наук Сергія Олександровича Єфремова. Чому саме його? Та тому, що він був одним із керівників УР під час революційного вибуху. Сюди ж включили кілька десятків відомих культурницьких діячів старшого покоління, яких давно тримали в полі свого зору; пристебнули ще й кілька молодиків, котрі мали репрезентувати собою таку ж міфічну “суперконтреволюційну” Спілку української молоді.

На лаві підсудних опинилося 45 осіб (серед них письменники – Сергій Єфремов, Людмила Старицькі-Черняхівська, Михайло Івченко). Всім (інформувалося) інкримінувалося звинувачення: злісна антирадянська пропаганда, контреволюційна діяльність з метою повалення Радянської влади і відновлення буржуазно-поміщицької Української Народної Республіки.

Сорок днів тривав показовий судовий процес у приміщенні Харківського оперного театру. Проте ні прокурором, ні громадським обвинувачам, ні підставним свідкам не вдалося довести жодного протизаконного діяння підсудних. Мова велася про їхню світоглядну опозицію більшовизму, а зовсім не про практичну підривну діяльність проти існуючого ладу. Все ж Верховний Суд УРСР 19 квітня 1930 року визначив підсудним різні строки покарання за приналежність до СВУ.

І хоча жодного смертного вироку не було винесено, судовий процес виявився обагреним кров’ю. Заарештований у цій фальсифікованій справі поет Аркадій Казка не витримав упередженого слідства, і, доведений до відчаю сатанинською наругою над людяністю, повісився в одиночній камері одеської тюрми 23 листопада 1929 року. В історію української радянської літератури він увійшов першим, з тієї скорботної шеренги, яку півстоліття регулярно поповнювали лицарі німого протесту проти людиноненависницької суспільної системи, починаючи від Миколи Хвильового і кінчаючи Григором Тютюнником і Віктором Близнецем.

Через деякий час анонімні “сценаристи” почали спішно завершувати новий судовий процес над міфічним “Українським національним центром” (УНЦ). За їхнім задумом, це мала бути антирадянська терористична організація, яка об’єднувала уцілілі рештки колишніх партій українських есерів, соціал-демократів, поступовців, а також членів КПЗУ, які емігрували на Велику Україну. А очолили цю “антинародну зграю бандитів” специ ОГПУ “довірили” не комусь іншому, як колишньому Голові УНР, престарілому академіку Михайлові Сергійовичу Грушевському.

Звичайно, першу скрипку в тому судовому процесі мало зіграти розтерзання так званої “Харківської центральної групи”. До неї було включено 26 осіб в основному з нібито підпорядкованої УНЦ “Української військової організації” (УВО). До когорти “героїв” майбутнього судового процесу включені академіки Яворський, Рудницький, Юринець, професор Волобуєв, секретар Верховного Суду республіки Рудзинський, помічник секретаря ЦК КП(б)У Любченко-Олійник, помічник наркомоса УРСР Скринник-Естернюк, художній керівник театру “Березіль” Лесь Курбас, режисер Харківської опери Каргальський, артист Паторжинський, художник Петрицький, письменники Бобринський, Досвітній, Ірган, Хвильовий, Яловий, Яновський та інші.

Щоправда не всі із названих “обранців” опинилися за гратами. На другий день після арешту Михайла Ялового 13 травня 1933 року, застрелився Микола Хвильовий. Передчуваючи смертельну небезпеку, завіявся на деякий час у творче відрядження Олесь Досвітній, невідомо куди зник із Харкова Ю.Яновський. Нажаль, на їхні місця негайно були знайдені інші кандидати.

Слідство наближалося до завершення, як сталося неймовірне в практиці сталінського судочинства – за розпорядженням заступника голови ОГПУ СРСР Ягоди(Еноха Ієгуди), з майже від репетируваного спектаклю майбутнього судового процесу, була виведена стрижнева постать – академіка Грушевського.

Досі невідомо, чим зумовлене раптове звільнення з-під арешту колишнього голови Української ЦР, але незаперечним є те, що зроблено це не з милосердя Ягоди і не за велінням всевишнього. Як би там не було, а слідча справа УКЦ в один момент розвалилася. Єдине, що лишалося – це вивести на першу роль когось із оточення Грушевського. Вибір впав на Яворського.

Хто такий Матвій Іванович Яворський? Щонайперше це – статечний учений, автор кількох популярних моногафій з новітньої історії України, добре знаний знаний в країні після нищівної критики його “про куркульських ппоглядів” у газеті “Правда”, після чого в політичному лексиконі СРСР надовго приписалося на поняття – лайка “яворщина”. Проте ні в науковому, ні тим паче громадсько-суспільнрму плані, він не був домірним академіку Грушевському. І на роль лідера УНЦ аж ніяк не годився. Режисери з ОГПУ просто вимушені були висватати його в генерали контрреволюції, щоб не зірвати процес.

Очікуваного судового спектаклю не відбулося. Сталася банальна імітація суду, за напівзакритими дверима, де кожному з арештованих відміряли заздалегідь заготовленні строкові ув’язнення і розіслали по віддалених концтаборах. Все відбувалося настільки шито-крито,що пізніше черговий намісник Сталіна на Україні Постшиев дорікав керівництву республіки нібито справі УНЦ зумисно не було надано належного політичго резонансу, вона промайнула як ізольований епізод без відиття на житті і боротьбі КП(б)У.

Постишевим було висунуто тяжке звинувачення найсташому за віком більшовику-іскрівцю Скриннику, нещодавно знятому з посади наркомоса, в тому що "вороги із партквитком і без нього ховалися за його широку спину", що він робив "серйозні помилки…і в ленінських з національного питання та культурного будівництва, і на практичній роботі – в керівництві системою освіти".

Від М.О.Скринника зажадали письмового визнання своїх націоналістичних помилок і публічного каяття. Зрозумівши, що сталінська кліка вготувала йому трагічнішу і ганебнішу роль, ніж Шумському й Єфремову разом узятим, Микола Олексійович 7 липня 1933 року застрелився.

В жовтні 1933 року на Україні було покінчено з марудою показових судових процесів. Узаконювалися такі юридичні неправомірні (юстиції) інституції, як особливі наради, судові трійки, колегії ОДПУ, котрі здійснювали судочинство за спрощеним регламентом, за закритими дверима без адвокатів, свідків, експертів. Підсудним просто зачитувався заготовлений слідством звинувальний висновок і оголошувався заздалегіть визначений строк.

Перший такий позасудовий процес закритий відбувся Харкові 3 березня 1934 року. Того дня Колегія ОДПУ на свєму засіданні розглянула слідчу справу по звинуваченню групи теростів з "Української військової організації"(УВО) в складі 9 осіб, серед яких числилися з письменників- Остап Вишня, Олесь Досвітній, Сергій Пилипенко.

Зокрема Вишня, Досвітній і Пилипенко звинувачувалися в тому, що вони виконували план убивства Постишева, Чубаря, Балицького. На карикатурному судилищі їх навіть вислухати не захотіли. Голова Колегії наспіх оголосив, що всі 9 підсудних приречені до вищої міри соціального захисту - розтрілу. Щоправда, в останній момент вирок щодо Губенка П.М.(Остапа Вишні) був переформульований так (подається за оригіналом): "Приговорить к расстрелу с заменой заключением в ИТЛ на десять лет, считая срок с 7.11.33 года".

Вісім смертних витоків на одному летючому позасудовому прцесі…
13-15 грудня 1934 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на своєму закритому засіданні розглянула справу по звинуваченню в тероризмі ,шпигунстві та інших гріхах 37 осіб – так звана антирадянська організіція "Об’єднання українських націоналістів".

До складу цієї групи були штучно прилучені письменники Кость Буревій, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Антін Крушельницький з синами Іваном і Тарасом, Василь Мисик і Дмитро Фальківський.

Лише півгодини тривав фарс-процес у цій справі. За оті півгодини судді з шевронами на рукавах встигли вивчити психологію усіх 37 підсудних, розібратися в глибинних мотивах їхніх діянь і винести вирок: 14 обвинувачених були засуджені до розстрілу, інші 8 – до різних строків "перевиховання" в катівнях ГУЛАГу.

Серед приречених на смерть були письменники Буревій, Влизько, Косинка, Фальківський, Іван Крушельницький. Їхні життя стали платою за трагічний постріл у Ленінграді 1грудня 1934 року.

Як відомо, в день убивства Кірова на вимогу Сталіна була прийнята постанова, яка декретувала: розслідування справ про терорестичні організації і терористичні акти проти працівників Радянської влади закінчувати в десятиденний строк, судові справи розглядали без участі сторін; оскарження вироків і прохань про помилування не приймати; смертні вироки виконувати одразу ж після їх оголошення - "Кіровський поток".

Приклад, як треба виконувати сталінські настанови, продемонструвала Москва. Вже 9 січня 1935 року після блискавичного проведення слідства відбувся перший політичний судоаий процес над колишніми лідерами "нової опозиції". Зінов'єв, Каменєв, Євдокимов, Бакаєв та п'ятнадцять їхніх однодумців звинувачувалися не лише в убивсті Кірова, але й у підготовці замаху на Сталіна, Молотова, Чубаря, Постишева, Косіора, Ейхе. Всім було ясно, що їх чекає - смерть.

Намагалася не відставати від столичних судочинців і українська Феміда. 27 - 28 березня 1935 року перед Військовою Колегією були поставлені члени міфічного "Центру боротьбистської організації" в складі 15 осіб. Хто ж вони, оті "терористи"?

Це – Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Єпін, Олександр Ковінка, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майорет, Андрій Панів, Валер'ян Підмогильний Євген Плужник, Валер'ян Поліщук, Володимир Штангей. Всі вони одержали – по десять років позбавлення волі.

Щоправда, трійка УНКВС по Ленінградській області підправила м'якотілих київських колег, і наприкінці 1937 року без додаткового слідства винесла смертний вирок Кулішу, Любченку, Вражливому, Єпіну, Паніву, Підмогильному, Штангею. Вони були, до речі, розстріляні разом із своїми побратимами по перу Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Фалиновичем.

У жодній із вивчених судових справ репресованих українських письменників не виявлено жодного речового доказу, жодного висновку експертизи чи якогось іншого вірогідного документу, який би довів провину підсудного. Жодного! Всі звинувачення базувалися на словах – наклепах анонімників, обмовах підставних "свідків", самообмовах арештованих, які з благословення тодішнього генерального прокурора Вишинського вважалися "царицею доказів". А виривалася ота "цариця" з вуст приречених засобами запозиченими в середньовічні інквізиції та нацистського гестапо.

Люди, яким пощастило пережити кошмари сталінських катівень і концтаборів, засвідчують, що тюремники з патологічною насолодою знущалися над "ворогами народу". Багато хто божеволів на допитах, інші кінчали життя самогубством в камерах, хоч такі факти ще й досі тримаються в секреті за десятьма замками. А скільки їх сконало, не доживши до суду, як, скажімо, поет Світзинськй, академік Кримський, сестри Старицькі?

За чверть століття жодного разу не траплялося, щоб хтось із арештованих був виправданий і звільнений з-під варти за відсутністю складу злочину чи за недостатністю обвинувачення. Зате було скільки завгодно випадків, коли засідання трійки чи особливої наради починалося, скажімо, о 10 годині ранку, за 15 хвилин підсудним оголошувався смертний вирок, а вже о 10 годині 30 хвилин вони були розстріляні…

А скільки пекельних мук і страждань довелося знести в'язням у сталінських тюрмах, концтаборах, у зонах спецпоселення!
"З порога смерті благаю вас: дайте хоч ковток свободи!" - зойк мольби і болю, й розпачу Зінаїди Тулуб проривався крізь колючі дроти на волю в словах до найвищої посадової особи.

Про безмірний трагізм заживо похованих у Соловецьких казематах синів України з відвертістю фаталіста повідав у своїй заяві-протесті до Центральної статистичної комісії в'язень табірного пункту "Кремль" незламний академік Матвій Іванович Яворський, який цією заявою-протестом підписав собі смертний вирок: "…сталінське "правосуддя" спочатку кидає до в'язниці за те, що ти - українець, який не підмінив до своєї Батьківщини на російській патріотизм, "підфарбований" інтернаціоналізм; кожного назване "правосуддя" без суду засуджує за неіснуючу справу на повільне знищення в таборі в умовах тяжкої праці, з напівголодним пайком, у сітях ганебної провокації і морольних мук…".

Умудрені досвідом міжнародного Нюрнбергзького судового процесу над нацистськими злочинцями чесні люди планети вже давно вимагають не тільки увічнити імена жертв сталінського терору, але й поіменно назвати і прикувати до ганебного стовпа історії всіх до одного катюг, які здійснювли злочинні сталінські плани. Спраді, хто ж вони, оті нелюди, що прируклина моральні муки й фізичне винищення цвіт народів України?

Щонайперш непрощенний гріх перед українцями несуть сталінські наркоми "плащу і кинджалу" Ягода, Єжов, Берія та їхні полигачі в Україні - Редекс Станіслав Францович, Балицький Всеволод Аполонович, Успенський Олександр Іванович, Кобулов Амаяк Захарович, Мешик Павло Янович. Які очолювали каральні загони з 1920 року.

Це на їхніх, саме на їхніх нечистих руках запеклася невинна кров репресованих в роки сталінізму письменників України.

Якби ми зуміли назвати поіменно всіх письменників, які стали жертвами сталінських репресій, реєстр злочинів "вождя і вчителя" всеодно був би далеко не повний.

Адже, під впливом кривавої віхоли 30-50-х років, вимушено "замовкло" назавжди безліч початкуючих українських поетів, прозаїків, драматургів, гумористів, критиків. А були серед них люди, що видали вже по одній чи кілька книжок, які засвідчували яскравий талант їхніх авторів.

Так, друг, Павла Тичини, дуже своєрідний і перспективний поет Іван Шевченко став колгоспним рільником. Іван Бойко перекваліфікувався на бібліотекаря, Федір Кириченко заскнів на коректорській роботі, Грицько Коляда виїхав з України, пропав безвісти Василь Алешко, зникла з літературного овиду єдина-жінка прзаїк з групи "Ланка - Марс" Марія Галич… . Хто порахує, скільки понівечено юних талантів, скільки викрадено в українського народу потенційних речників, які урвали свою, по суті, нерозпочату пісню, під завислою над головою, сталінською сокирою.

І коли сьогодні деякі літературні спритники, які ще зовсім недавно уквітчували собою всілякі президії, тішилися почесними званнями, преміями, орденами, недбало кидають у вічі українському народові зневагу за те, що він, мовляв, неспромігся народити геніїв, котрі б могли збагатити своїми творами духовну скарбницю людства, то варто нагадати таким денаціоналізованим зневажникам: впродовж уже кількох століть українська література, як ніяка інша література в світі, захлинається у власній крові. Адже окрім сталінського, її понівичив і знекровлював царський терор, а потім за життя одного покоління на неї обрушилися білогвардійський, червоний, шляхетсько-польський, німецько-фашистський, брежнєвський терори. Треба тільки дивуватися як цей народ взагалі вижив і не втратив дару художнього Слова.