Лицарі Червоної калини

Автор/джерело -  © Світлана Бадера 

На Київщині встановили пам`ятний знак на честь битви січових стрільців проти війська Скоропадського.

Пам`ятний знак на честь битви січових стрільців проти війська Скоропадського

Пам'ятний знак на честь битви січових стрільців Директорії проти війська гетьмана Скоропадського встановили між селами Мотовилівка та Плесецьке, біля станції Корчі, у Київській області.

Саме там, 18 листопада 1918 року, кілька сотень українських повстанців розгромили кількатисячну армію білогвардійців. Ця подія стала ключовою у поваленні правління Скоропадського.

На місці переможної битви представники "нових лівих": Інституту „Республіка”, Союзу української молоді, працівники інституту мовознавства та УНА-УНСО встановили хрест та пам'ятну дошку. Також посадили навколо молоді дубочки, символ козацької душі – кущі калини та запалили ватру. Ідея створення такого меморіалу належить Василю Богдановичу Задорожньому, Його підтримали Олександр Хоменко та Володимир Чемерис. Гроші надходили від громади села Плисецьке та від громадських організацій.

А вже за рік – обіцяють біля пам'ятного знаку виросте великий меморіальний комплекс - його відкриють восени 2008. Тут все буде зовсім по іншому: і пагорб цей буде зелений, бо трава виросте і дерева зміцніють і будуть повносилі, й штахетник окреслить цей меморіальний комплекс. Саме тоді виповниться дев’яносто років з дня перемоги українських повстанців над білогвардійцями та режимом гетьмана Скоропадського. На гранітній плиті викарбовано:

ТУТ 18 ЛИСТОПАДА 1918 р.
ПЕРЕМОГЛА УКРАЇНСЬКА ЗБРОЯ
УКРАЇНЦЮ!
НА ПОЛІ УКРАЇНСЬКОЇ СЛАВИ
ВКЛОНИСЯ СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ
СВОЇХ ГЕРОЇВ

Січові стрільці

Це не монумент загиблим, бо ті хто загинув: наші січові стрільці поховані в центрі Києва, а білогвардійці поховані на цвинтарі в Плисецькому. І їм земля пухом бо ми шануємо всіх померлих. Тут вшановано не померлих, тут вшановано місце нашої Української перемоги. Про це нагадуватиме і освячений хрест, і калиновий вінок, і висаджені молоді дуби та калинові кущі, бо калина це є символ січових стрільців. Завжди казали про січових стрільців, що вони є лицарі червоної калини.

За переказами від діда-прадіда до онука-правнука живо постають події тих буремних днів: саме на цьому місці 89 років назад Українські війська між Мотовилівкою і Васильковом розбили білогвардійські загони гетьмана Скоропадського. Це була перемога Українських військ. Перемога Українського народного повстання. Український народ піднявся за демократичну народну республіку, проти авторитарного режиму гетьмана Скоропадського і проти того, що гетьман Скоропадський зрікся Незалежності України, проти соціальної політики, яку проводила на той час Київська влада, що прагнула повернути царизм та поміщицьке правління. І Український народ тоді переміг. І нині ми маємо віддати шану тим людям, які змогли перемогти набагато більш переважаючі російські війська.

Тепер щороку буде відзначатися цей день, як день нашої Української перемоги.

18 листопада 1918 року так само був сніговий день. І сніг йшов м’який, густий та лапатий, про що згадував командир Роман Дашкевич – командир бронепоїзд січових стрільців, який відіграв вирішальну роль у тій битві. А ця битва стала наслідком повстання Директорії УНР проти гетьмана Скоропадського, яке було спричинене по-перше грамотою про ліквідацію самостійності України і про приєднання України до білої Росії, до так званої Всеросійської Федерації, і по-друге соціально-економічною політикою гетьмана, який повертав поміщиків на села.

Коли повстання розпочиналося, корпусом січових стрільців під командуванням Евгена Коновальця в Білій Церкві, Симон Петлюра сказав офіцерам – січовим стрільцям, які зібралися до нього на нараду: „Безсумнівно, що ми всі загинемо, тому, що ми не переможемо війська гетьмана Скоропадського і тим більше не переможемо стотисячну німецьку армію, яка його підтримує. Але ми маємо виступити, щоб довести усьому світові, що Україна без бою не зречеться Незалежності”. І як згадували всі учасники бою вони їхали сюди, на бій не для того, щоб перемогти, а щоб просто померти, тому, що реальних шансів перемогти, коли з одного боку наступає приблизно тисяча січових стрільців,

А за правилами військової тактики – сила, яка наступає має бути втричі більшою, ніж сила, яка обороняється. А тут навпаки – наступала тисяча, а приблизно 5-7 тисяч білогвардійців, і ще стотисячне німецьке військо, яке стояло й очікувало наказу: „Розтрощити всіх і не залишити нікого живим”!

Бійці поїхали сюди, щоб довести, що Україна без бою не здасться! Не здасть свою Незалежність! І вони перемогли.

Звичайно, що вони перемогли наслідком своєї військової майстерності. Одним з визначних елементів бою було вдале використання саме цього бронепоїзду, яким керував Роман Дашкевич. Білогвардійці наступали від Василькова і йшли вздовж ровів, попід залізничною колією. Назустріч їм йшов бронепоїзд січових стрільців, а білих так само прикривав їхній бронепоїзд. Спочатку бій починався для нас ніби невдало. В районі хутора Хліпче військовий підрозділ (приблизно тридцять чоловік) під орудою сотника Загайкевича потрапила в засідку і був весь знищений Але наслідком вдалих дій нашого бронепоїзда вдалося відкинути білих і дуже сильно побити їх в ровах, а головне підірвати білогвардійський бронепоїзд, який перевернувся і впав, Цей бій і його перемога набула просто величезної сили.

З боку січових стрільців загинуло 35 чоловік (всі вони потім були поховані в Маріїнському парку, в районі нинішнього будинку ВР, на жаль та могила не збереглася), а з боку противника, з боку білих загинуло незрівнянно більше, приблизно 350-400 чоловік. Але втрати повстанців були великими вже тим, що загинула людина, яку вважали душею січового стрілецтва – сотник Федір Черник, який командував цим боєм, він очолював стрілецьку раду, орган, який вирішував всі політичні питання. Пам’ятаємо також, що саме Ф.Черник славний в нашій історії ще тим, що відіграв дуже велику роль в обороні Центральної Ради від виступу більшовиків під час повстання Арсеналу, тобто він своєю кулеметною чергою прикривав відхід Центральної Ради.

Черник загинув, керуючи бронепоїздом та побачивши, що склалася критична ситуація, він з кількома кулеметниками зняв кулемет з бронепоїзда і пішов прикривати своїх і від вражого пострілу загинув.

Цей бій, який мав би початися, як героїчна смерть, закінчився славною перемогою про яку потім завжди з гордістю згадували всі січові стрільці у своїх споминах, як приклад того, як в неймовірно важких обставинах можна перемогти, як в дуже важкій ситуації завжди можна здобути наше Українське право і нашу Українську волю.

Сільський Голова Плисецького Луценко Микола Данилович та заступник голови Васильківської РДА Совгиря Анатолій Григорович

Споруждували монумент коштом власних благодійних пожертв. Об’єдналися дуже багато людей, які належать до різних громадських організацій. Радісно, що вони спільно співпрацювали. Якби не було цих людей, які робили все за власний кошт, за власним бажанням не було б цього сьогоднішнього свята. З самого початку долучилася спілка української молоді, а її секретар Олександр Федоренко, відзначив: „Перемога – це завжди вияв духу, вияв вірності певним ідеалам, насамперед ідеалам власної батьківщини, власного народу. Січові стрільці, які перемогли – виявили найвищий рівень національної свідомості, відповідальності за долю свого народу, за долю України. Січові стрільці перемогли за долю Українського народу, за минулі, наступні і майбутні покоління українців”

А представник УНА-УНСО Хмара, сказав: „Господь милував Україну, що впродовж часів її Незалежності на нашій землі не пролилася українська кров, не відбулось втягнення до війни та будь-якого збройного конфлікту. Все це завдяки, в першу чергу тому, що в свідомості і серцях кожного українця є спогад про ті тяжкі і жахливі часи, які звалилися на нас. Ми бачимо, що нарешті достойно вшановані полеглі герої України, які, своїм падінням вознеслись і змогли своїми молитвами допомогти воскресити Україну. Відкриття цього пам’ятного знаку хресного знамення може символізувати собою чергову перемогу, як нагадування про крихкість світу і миру. Відкриття подібних місць пам’яті має відбуватись все ближче і ближче до столиці. Наступний було б варто відкрити на Шляховій, під Бояркою, і врешті-решт пам’ятник у центрі Києва, що символізуватиме перемогу України над всіма ворогами і вічну незалежність України” і таких пам’яток має бути більше й більше.

Володимир Володимирович Чемерис додав, що не лише пам’ятний знак на місці подій має стояти, а й вулиця Федора Черника в Києві, та й як писав ад’ютант Симона Петлюри Олександр Доценко, що колись стане в Києві пам’ятник Федору Чернику, який буде стояти з кавалерійською рушницею в руках і вдивлятися в далекі Київські бані. Федір Черник був похований в Маріїнському парку, там де зараз оглядовий майданчик на Дніпро. Там і треба встановити цей пам’ятник І Віктор Андрійович, коли вранці прокидається та подивиться на Федіра Черника, зробив би більш рішучі дії, а депутати йдучи на роботу до Верховної Ради згадали б свої передвиборчі обіцянки, якими так щедро сипали нещодавно.

Староста Плисецької церкви Шиденко Микола Михайлович

Встановлення монумента було б неможливе без співпраці з місцевою владою, і принаймні тут, у Васильківському районі, ми бачимо справжню Українську владу. І як сказав заступник голови Васильківської районної державної адміністрації Анатолій Григорович Совгиря: „Люди, яких ми вшановуємо в цей осінній день, у святу неділю, дійсно стояли за майбутню незалежність неньки України у нерівній брані перед багато чисельнішим ворогом, і насамперед жертвуючи своє життя. Я впевнений, що не буде втрачатися пам’ять. Одним ланцюгом є бій під Крутами, під містечком Базар Житомирської області і багато інших боїв де полягли наші українці, які стояли на позиціях того, щоб була своя нація, своя держава.

І мені дуже приємно, що Український Президент Віктор Андрійович Ющенко докладає неабияких зусиль для того, щоб Україна була визнана в світі. І це вдається, слава богу.

Ми знаємо, що ми напередодні вшанування пам’яті жертвам голодомору, коли загинуло багато людей, це страшне лихоліття, яке неможливо досі усвідомити. Неабияких зусиль для відродження українського села докладає також і голова Васильківської районної державної адміністрації Сергій Анатолійович Задорожній, людина покликана, людина обрана людьми докладає зусиль і відбудовуються не лише садочки, школи, клуби, дуже багато приділяється уваги селу, тому, що село є колиска України, є колиска Української нації, І наступного тижня у селі Барахти Васильківського району Київської області буде відкрито пам’ятник Жертвам Голодомору, запрошений та має бути присутній на відкритті Президент України .”

А сільський голова Плисецького, Луценко Микола Данилович, додав: „Переможний для січових стрільців бій був нерівний. Усього 600 стрільців свідомо йшли на смерть, бо знали, що йдуть проти трьохтисячного війська, яке складалося переважно з кадрових і досвідчених царських солдатів й офіцерів. Стрільців було менше, але вони стояли за народ і тому вони перемогли. На жаль у подальшому Центральна рада не змогла відстояти Незалежність України. Тому є багато об’єктивних та суб’єктивних причин і це має послужити гарним уроком для теперішнього покоління політиків, бо часи міняються, а ми маємо ті ж самі обставини і тих самих ворогів. Але саме того дня, коли війська Центральної Ради перемогли під Мотовиловкою, українці показали всьому світові, що в них є національна ідея, за яку вони готові були померти, за яку вони, з рештою, перемогли. Дуже приємно, що до вшанування січових стрільців долучилася молодь, це свідчить, що пам’ять про національних героїв житиме в віках”

Історична довідка: село Плисецьке згадуєтся у літописах ще у часи Володимира Великого, як форпост і городище Плісецьке. По картах французьського географа Боплана, котрий об’їжджав селища і міста Київської губернії. А за часів Богдана Хмельницького є згадка про те, що це село гетьман передав у володіння монастирю, який на ті часи існував тут. Під час визвольної боротьби за польського захоплення всі люди у селі були вирізані, все село було знищене та спалене. За царя Олексія виданий Указ про те, щоб заселяли село жителями з Правобережжя України. Нині серед вихідців з села і бізнесмени і політичні діячі, які працюючи далеко за межами рідної домівки примножують славу Батьківщини. Нині в селі живе 1900 чоловік, відбудований кращий в районі,з дренажем, засіяний газонною травою, з роздягальнями та душовими, стадіон; дитячий садочок та школа; прокладені дороги з твердим асфальтовим покриттям та проведені газ і телефон; щоб відновлювалась. зміцнувалась духовність будується церква; буде створена база відпочинку, а через село прокладено туристичний маршрут ”Рідними стежками”.