Парламентський кастінг на місце Мороза

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, «Аратта-Україна» 

Нинішня коаліціада у новообраній Верховній Раді, попри сподівання, сюрпризів не принесла. Точніше кажучи, почали набувати матеріальних форм найпесимістичніші припущення щодо однієї політичної сили. Не простої, а пропрезидентської. Чи випадково?

А може – закономірно. Адже, те, що відбувається зараз у стінах парламенту дуже сильно нагадує початок роботи парламенту минулого скликання.

Пори те, що виборці звели на нуль усі прогнози аналітиків, які влітку майже одноголосно стверджували, що дострокові вибори не змінять конфігурацію парламенту. Не читали, мабуть, вони аналітиків, а тому – склад новообраного парламенту суттєво відрізняється від минулого.

Пішли в історію парламентаризму й Мороз, і СПУ, поступившись місцем у залі суто технологічній силі – Блоку Литвина. Чому технологічній? Хоча б тому, що ця політична сила ні за час передвиборчої боротьби, ні після, вже у стінах парламенту, так і не спромоглася запропонувати суспільству нічого, щоб відрізняло її від іншого другорядного навколо політичного загалу. Окрім прізвища свого лідера та якихось незрозумілих натяків на глобальність своєї програми та повторення банальностей, на кшталт закликів до продуктивної праці при очевидній деструктивності своєї позиції, яка дивним чином збігається із позицією партії Регіонів та КПУ. Що вже засвідчило лише про наявність технологічно-пропагандистської міфологеми про політичну нейтральність та її сателітність до більш потужного гравця.

Нібито зазнала персональних змін й пропрезидентська сила – БНУНС, який нині являє собою мегасилу, яка претендує стати, у найближчий час, мегапартією. Хоча, чесно кажучи, як для мегасили й майбутньої мегапартії, здобуток на виборах виявився більш, ніж скромним. Особливо, якщо врахувати, що партійний склад, за виключенням «Народної Самооборони» Луценка, вже мав спільний парламентський досвід у позаминулому скликанні.

Значною мірою посилив свої позиції і БЮТ, який тепер, у разі необхідності, може легко розпустити парламент склавши свої мандати.

І, на перший погляд, здавалося б, що немає жодних причин для тривалих і виснажуючих внутрішніх дискусій – адже є єдина виборча програма мегаблоку, публічно затверджена на з’їзді і «освячена» Президентом, є очевидна довіра виборців, є, навіть, народна підтримка демократичної коаліції, яку блоки НУНС і БЮТ публічно зобов’язувалися утворити одразу ж після обрання у парламент. Нагадаємо, що й Президент Ющенко багаторазово публічно заявляв, що у майбутньому парламенті він прихильник тільки одного формату – демократичної коаліції між цими суб’єктами виборів.

І тим не менше, на очах Президента, який до речі, також публічно й неодноразово наголошував, що головною причиною, яка спонукала його на Указ про розпуск парламенту – це ошукування політиками виборців, тобто зовсім не той формат коаліції, за який вони, виборці, голосували та подальша ревізія народного вибору у вигляді так званого індивідуального членства списочників у так званій антикризовій коаліції, розпочали відбуватися дивні трансформації.

А те, що народ України сприйняв аргументи Президента, які передували розпуску парламенту, – свідчить факт дострокових виборів, які відбулися попри архаїчний п’ятдесяти відсотковий ценз явки.

А чи сприйняли у структурах Президента те, що довіра народу – це не тільки моральна відповідальність? Здається, що слова гаранта про моральність влади, для його підлеглих означають хіба що вібрацію повітря. Бо як інакше, можна зрозуміти палкі промови посадовців державних структур, які очолює Президент Ющенко, про необхідність широкої коаліції замість тієї, що була обіцяна виборцю на виборах? І чому Президент одразу ж не згадав про своє кредо, у вигляді моральної влади, і хоча б публічно не посварив своїх підлеглих? Хоча, насправді моральний Президент – просто б звільнив свої приміщення від аморального кадрового баласту.

Звичайно, можна вдатися до пропагандистської риторики про те, що Президент, як Глава держави не має права презентувати лише одну частину суспільства й бути в опозиції іншій. Але це – лише софістичні вправи, здебільшого, від лукавого, розраховані на тих, хто й гадки не має, що таке демократія. Бо не існує такої демократичної держави, в якій би був одноголосно обраний Президент, бо завжди, навіть після перемоги на виборах, в нього залишається опозиція. Тобто, частина суспільства, яка не тільки голосувала проти, а й під час його каденції активно доводитиме свій попередній вибір, інакше кажучи – перебуватиме до нього у опозиції. Бо така вже природа демократії. І жодна демократична країна від того не страждає. Як не страждають(принаймні публічно) Президенти, яким не вдалося здобути довіру виборців вдруге поспіль. Проте, щоб здобути двічі довіру народу, нації її лідеру доводиться щодня практично, а не тільки красними словами, доводити усім виборцям, що саме його програма – найкраща. І виборець не тільки вухами, а й шлунком і гаманцем постійно відчуває підтвердження цьому. Якщо це так – ніяких проблем. Народ знову, із неприхованим задоволенням, проголосує за такого лідера. Окремо зазначу – наявність політичної опозиції у будь-якій демократичній країні, аж ніяк не означає розділення нації навпіл, або в якійсь частині. Бо така діяльність і пропаганда подібного розділення в усьому світі має іншу назву – «сепаратизм» і переслідується за законом будь-якої найдемократичнішої держави. На жаль, окрім України.

А тепер, від риторики перейдемо до прикладної частини. А вона, традиційно, у практиці Президента Ющенка побудована на методі спроб і помилок. І головна помилка в тому, що він не розуміє чи не хоче зрозуміти, що його попередник, Леонід Кучма ніколи не був, й не претендував бути лідером нації. Він навіть не вважав українців нацією, а лише «братнім народом». Зрозуміло, до Росії. І демократом Кучма ніколи не був. Хоча б тому, що не міг ним бути, бо його світоглядна модель комуніста, партноменклатурника високого рангу не містила нічого, окрім спотвореної ленінізмом моделі ліберально-кримінального комунізму. Тому із опонентами він поступав у повній відповідності до своєї світоглядної моделі. І про демократичні цінності Леонід Данилович часто-густо досить туманно згадував у своїх публічних виступах. І не більше. Оскільки, навіть вибори, за його президентства, хоча б умовно, важкувато назвати демократичними. Із огляду на традицію фальшування. Традицію, яку він успадкував від тієї ж комуністичної номенклатури. Достатньо пригадати так звані партійні проекти влади, як правило – створенні штучно «згори», де провідну роль грала не оригінальна ідеологія, а вища державно-чиновницька номенклатура, об’єднана у клани. І для цієї номенклатури, із яскраво вираженими кримінальними ухилами, партійна вивіска завжди була і є лише політичною «кришею». Для прикладу, хтось може назвати яку ідею пропонувало суспільству типу партійне об’єднання «ЗаЄДУ»? Окрім єднання кланів навколо «папи» Кучми.

І, виходячи із цього, опонент Ющенка на виборах Президента України у 2004 році, прем’єр із кримінальним минулим Віктор Янукович, був не стільки єдиним кандидатом від влади, а правонаступником устрою і традицій Кучми. Включаючи адміністративні маніпуляції, тиск на виборців та пряме фальшування народного волевиявлення. Що, як загальновідомо, доведено у відкритому засіданні Верховного Суду України.

І Президент Ющенко став на чолі держави лише тому, що народ повстав проти цього устрою і традицій. А тому, вважати стару номенклатуру, що зібралася під партійними прапорами його опонента політичною опозицією, у нормальному розумінні цього слова, є помилковим і щонайменше – наївним. Як нереальними є будь-які спроби шукати порозуміння та миру із тими, хто відверто прагне лише реваншу та поновлення власної безконтрольної влади. Влади, відверто спрямованої проти інтересів суспільства. Влади за для задоволення своїх особистих та групових меркантильних потреб за рахунок пограбування суспільного багатства.

Саме це наочно засвідчує досвід і Меморандуму про порозуміння, і Універсалу. Досвід, який дорого коштує і українській державі, і кожному її громадянину. Бо на тлі безплідних пошуків «компромісу», який насправді лише мав вигляд примітивного перетягування владних повноважень, Держава Україна втратила позитивну динаміку економічного розвитку. Бо на тлі погано замаскованих під псевдоправову риторику, спроб неконституційного привласнення владних повноважень, були неприховані корупційні дії у Вищому законодавчому органі держави, що мало наслідком його повну недієздатність, і перетворення парламенту у інструмент обслуговування групових інтересів, які чітко описані у діючому Кримінальному Кодексі України. Бо на тлі практично повної дезорганізації системи центральної влади – хабарництво посадових осіб та розбазарювання суспільних коштів, природних ресурсів набуло масштабів загрози національній безпеці не тільки однієї нашої країни, а й європейських сусідів. І про це відверто говорилося на найвищому державному рівні. А тепер скажіть, як можна це співвіднести до політичної боротьби? І що, в такому разі є політикою, а що нормальною конституційною функцією держави із захисту суспільних інтересів та прав і свобод її громадян? Чи не відбувається знову шахрайська підміна понять?

Давайте згадаємо нещодавнє протистояння у владі, яке чомусь прийнято називати політичним. Апогеєм внутрішньовладної війни стало силове захоплення приміщення центральної державного органу виконавчої – Генеральної прокуратури України спецназом МВС, підкріпленим народними депутатами України від тодішньої владної коаліції. Силове захоплення із метою невиконання Указу Президента України. І це називається політикою? Мені б хотілося щоб хоча б один правник-вчений публічно спростував, що цей епізод так званої політичної боротьби не має жодного відношення до самого змісту терміну «політична боротьба», а є стовідсотковим кримінальним злочином. Злочином, який не може залишатися безкарним, бо безкарність неминуче спричинить прецедент, який загрожуватиме існуванню самої держави. Злочином, який має очевидні ознаки організованості, попередньої змови, а відтак – організаторів, підбурювачів і виконавців. І особливо небезпечним є те, що ці особи, із міністром внутрішніх справ включно – мали чітку і фіксовану партійну приналежність. І як це співвідноситься із вимогами чинного Закону про політичні партії? Де позов Мін’юсту у суд про заборону діяльності тих політичних партій, які стоять за цим очевидним злочином? Де подання ГПУ до парламенту про притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів України, які штурмували приміщення державного органу влади, чинили фізичне насильство над співробітниками Державного управління охорони, які знаходилися у правовому стані виконання службових обов’язків? Де кримінальні справи по співробітникам спецназу МВС, які виконували завідомо злочинний наказ Міністра? Немає? То для кого, в такому разі, пане гаранте Конституції, існує Закон? Чи хтось вже скасував конституційну норму про рівноправ’я? Бо виявляється, що для міністрів, нардепів та їхніх шісток – закону не існує. Бо існують блатні «понятія», які із високих трибун подаються, нам, народу, як «компроміси».

І доводиться констатувати, що цього злочину не було б, якби не було Універсалу, який, власне привів до влади, осіб, яких, за результатами здійснення владних повноважень, дуже важко назвати політиками, а їхні організації – політичними партіями.

Це – вже очевидно усім, окрім, зрозуміло, навколовладної тусовки, яка просто ніколи не жила за Законом.

Проте, було у нас, виборців, хибне сподівання, що дострокові вибори, ініційовані двома фракціями парламенту та підтримані Президентом України можуть щось змінити. Змінити на краще. І це сподівання було підкріплене передвиборчими гаслами. В тому числі – і пропрезидентської мегаполітичної сили.

І те, що сталося далі –тепер, із біллю та відчуттям огиди, доводиться спостерігати нам, тим, хто повірив, що не всі у владі злочинці. Хто повірив, що достатньо надати мандат довіри тим, хто декларує свою прихильність до Закону – і із їхньою перемогою законність і лад в державі буде наведено раз і назавжди. Як виявилося – гасла гаслами, а шкурні інтереси завжди ближче до тіла. І розпочалися традиційні «тєркі»(так політикани називають банальну брудну торгівлю за «тепленьке містечко» біля владного крісла, яке, в нашій державі, гарантує зростання персонального добробуту «відповідальної» особи), які суспільству та журналістам традиційно подаються за прояви не інакше, як виключно ідеологічної принциповості та внутрішньопартійної демократії.

Тільки закономірно виникає запитання: а де ж була ота принциповість на партійних та міжпартійних з’їздах, коли формувалася програма, принципи блокування із іншими партіями, пріоритети, які потім декларувалися виборцям? Чому тоді, так звані непідписанти мовчки погоджувалися із усім та скріпляли рішення передвиборчих форумів голосуванням? Що заважало їм встати і публічно заявити про свою незгоду чи просто мовчки покинути зібрання не претендуючи на місця у виборчих списках? Аж ні! Тоді мова йшла про одну перспективу, тобто потрапляння у владу, а нині, – за конкретні матеріальні блага, які можна без зусиль отримати. Чи то виторгувавши собі солідного портфеля, чи то «безкорисно домовившись» із опонентами про певний «компроміс». Зрозуміло, для себе найдорожчого, бо виборці, тобто біомаса, вже своє зробили – проголосували, про що засвідчує мандат, який лагідно гріє кишеню.

А привід для шоу можна знайти завжди. І зусиль особливих, і інтелекту не треба. Узяв декілька пунктів договору чи програми партнерів по коаліції – і давай «принципувати». А головне, що можна особливо не перейматися аргументацією, адже принципи, в українській політиці, їхньої досконалості не потребують. А наближеність до структур САМОГО Президента, у пропрезидентській партії гарантуватиме певний імунітет навіть від колег по партії. Адже, партія ПРОПРЕЗИДЕНТСЬКА, хто в ній проти особи наближеної до тіла САМОГО, щось буде суттєво заперечувати?

Як ми побачили згодом, й сам гарант дійсно не дуже суворо заперечував, а точніше – просто вмовляв. Чи означає цей факт, що Ющенко розпочав після виборчий реверс? Під пропагандистським, і вже традиційним, гаслом про «єдність нації». Вибачте, отут вискакує пікантний момент алогізму. Єдність нації із ким? Із тими, хто вчора спрямував міліцейський спецназ на захоплення Генпрокуратури? Із тими, хто поривався захопити й Президентський палац? Яка може бути єдність чесних громадян із відвертими кримінальними злочинцями?

Як кажуть в народі, нєсрастуха виходить. Бо не треба плутати грішне із праведним. Бо, насправді, партія Регіонів, має таке ж відношення до мільйонів чесних громадян, яке мав її лідер до потерпілих, в яких він, у молоді роки, екпроприйовував шапки. Те, що за оту організацію, яка публічно відзначилася силовим захопленням державної установи, формально проголосували виборці, лише свідчить про слабкість української державної влади на цих територіях, і аж ніяк не є реалізацією їхнього вільного волевиявлення. І над цим би варто задуматися нашому всенародно обраному. А також задуматися над тим, чому іноземна держава, за допомогою своїх спецслужб, абсолютно вільно й на пільгових, можна сказати, умовах веде підривну діяльність проти України на українській території? І в чому конкретно, дивним чином, співпали інтереси типу політичної організації, яка спрямувала спецназ МВС на захоплення установи державної влади та цієї іноземної держави?

Проте, сподіватися на відповіді, які безперечно цікавлять суспільство – марно. Бо мовчатиме Президент. Мовчатиме хоча б тому, що Секретар СНБО, тобто, друга посадова особа органу, який очолює Президент Ющенко, відверто й послідовно напівпублічно, напівінтриганськи проштовхує у вищому законодавчому органі держави оту демагогічну тезу «єднання» партії Президента Ющенка, публічне кредо якого – чесна і відповідальна влада, із організацією тих, хто б у нормальній державі мав би сидіти не у парламенті, а де інде. У відомих їхньому лідерові місцях.

Сьогодні ще зарано ставити у цій невеселій історії крапку. Проте, задуматися вже варто. Насамперед над тим, хто насправді в цій державі єдине джерело влади? Ті, кого ми нібито обираємо, чи ми, ті, хто обирає? Якщо ми, то чому ті, кого ми обрали, не пропонують нам, як єдиному джерелу влади в державі, чіткий критерій нашої матеріальної оцінки їхньої діяльності? Чому ми, і за дрібне правопорушення, і за злочин – обов’язково маємо відповідати, а вони – цинічно списувати очевидні злочини на так звану «політичну боротьбу», як індульгенцію власної безкарності?

Чи не дешевше для нас усіх, для наших родин змінити свій вибір і запроторити тих, хто своїми діями заважає нам спокійно жити у власному домі у місця, передбачені для цього контингенту Законом?

Насправді є і над чим подумати і вирішити, як жити надалі. І це – вже буде початок дії. Нової дії із наведення ладу у нашому власному домі – Державі Україна.