Актуально
Регіон: 
|
Зоряна Малевич |
Сьогодні Зоряні 27. Це молода, приваблива усміхнена жінка. Вона високо тримає голову, посміхається та дарує кожному заряд бадьорості та оптимізму. Коли пильно дивишся їй у вічі, шукаєш бодай слід того болю, тієї біди, що довелось пережити — дивуєшся…
Навіть у реанімації знала, що житиму
Ми зустрілися із Зоряною на її виставці. Схилившись, вона турботливо поправляла розставлені вишиті ікони, відходила убік, оглядала критичним оком. Навіть не знаючи її особисто, не складно було припустити, що перед тобою автор вишитих шедеврів. Зоряна першою вітається, посміхається. Розмова зав’язується сама по собі. Знаючи дещо про складні випробування, котрі випали на долю молодої жінки, починаю спілкування здалеку, аби не травмувати, аби безцеремонно не лізти у душу.
— А скільки хрестиків ну ось у тій іконі, для прикладу? — запитую та вказую на вигаптуваний лик Богородиці.
— Та більше тисячі, певно, — із гордістю відповідає Зоряна.
— Доки вишивали — усі пальці, мабуть, скололи?
— Та не без того, кожна ікона — це і біль, і радість, і смуток. Коли сідаю ікону вишивати, завжди ретельно прислухаюсь, що відбувається в душі, у серці. Якщо є бодай краплина смутку, роздратування — знаю, що не варто навіть одного хрестика класти, — ділиться Зоряна. — Неодмінно, коли починаю роботу, читаю “Отче Наш” та прошу Божого благословення.
Та від болючих спогадів годі втекти. Адже голка в її руках опинилась не просто так, а дуже символічно. Для неї символічно утричі, адже у ті складні часи, ледь завершивши ікону, Зоряна бралася до нової.
Вишиті полотняні лики сплелися в її життя у нескінченну вервечку. Сім років тому знесилена, вимучена хворобою на лікарняному ліжку, вона прагнула будь-що перебороти долю. Гнала геть від себе думку про смерть, а коли на сусідніх ліжках у реанімаційному відділенні, де лікувалася Зоряна, йшли з життя люди, вона зціпивши зуби, забороняла навіть вимовляти це слово при ній.
— Як би мені важко не було, на той момент я навіть секундочки, хвилиночки не думала, що можу не жити, — розповідає жінка.
Спочатку кілька місяців Зоряну ставили на ноги в обласному центрі. Потім було кількамісячне лікування у столиці.
— Пригадую, як мій лікар одного разу сказав, щоб я встала. Ніхто не сподівався, що мені це вдасться. Та я таки звелася вранці і вийшла йому назустріч. Це була моя перемога. Оті кілька десятків метрів. Для когось незначні, а для мене на той момент вирішальні. З того часу “ламала”, перемагала себе чи не щодня. Інколи сама дивувалася, звідки той оптимізм, та здаватися не погоджувалася, — веде далі співрозмовниця.
Після операції три тижні вишивала Божу Матір
Спочатку операція, а потім довгі місяці лікування у столичній лікарні. Коли Зоряну привезли після операції, перше, що зробила, попрохала нитки та полотно і почала вишивати.
— Я ледь відійшла від наркозу, як одразу взялася за вишивку. Першою моєю іконою стала Богородиця. Три тижні я не випускала голки з рук. Рідні та лікарі безмежно хвилювалися за мене, та боронити мені це робити не мали змоги. Розуміли, наскільки це вагомо для мене. Я ж тоді вирішила, що в цьому моє спасіння, і доки я не випущу голки з рук, доти Господь триматиме мене на цьому світі, — каже Зоряна.
Коли вишивати стало зовсім несила, попрохала чоловіка, котрий чатував дні і ночі поруч із ліжком, зашити тло картини. Так з’явилась її Богородиця. Особлива ікона, котру Зоряна не подарує, не продасть, не обміняє на усі скарби світу. Це її оберіг, талісман, джерело життя.
Зоряна пригадує ті часи та ледь стримує сльози. Так хочеться бути сильною, бути переможницею та, коли зринають уривки спогадів, одне бажання — затулити обличчя руками і не стримуватись...
На той момент не лише чоловік чергував поруч із ліжком щодня та щоночі. Свекор Зоряни, священнослужитель, котрому вона присвятила свою першу персональну виставку, протягом тижня стояв на колінах та молився, доки невістка не повернулася до життя, доки її стан не пішов на поліпшення.
Нехай Бог залишить руки та очі
За станом здоров’я нині Зоряна не може повноцінно працювати. І знову на порятунок прийшли вишиванки.
— Завдяки їм я відчуваю себе потрібною. З кожною роботою ніби відроджуюся. Чоловік Сергій — велика йому за це дяка, підтримує мене, виготовляє рамочки для картин. Вишитими роботами обвішані усі стіни будинку. Зараз ми добудовуємо ще дві кімнати і неодмінно планую там створити свій власний маленький музей. У тім, що вишивка — задоволення не з дешевих, особливо переконувати не доводиться. Вартість середньої вишитої ікони сягає понад 200 гривень. Досить часто лишень ниток — відтінків одного кольору — доводиться купувати до двадцяти, — розповідає Зоряна.
Найбільше терпіння та вміння потребує гаптування обличчя та рук. Адже треба передати емоцію, виразний погляд, красномовний жест.
Донька Зоряни, другокласниця Вікторія, й собі кладе перші хрестики, вже добряче розуміється на техніці і навіть на око може визначити складність якоїсь окремої роботи.
— Я найбільше прагну, аби залишити по собі бодай якийсь слід. А якщо він буде вишиваним — це дуже гарно, — у хвилюючому піднесенні каже Зоряна. — Дай, Боже, лишень сили та натхнення. Колись давно я мамі пообіцяла, що про мене ще вся Україна говоритиме, і хоч мені інколи дуже непросто, але я докладу усіх можливих зусиль, аби сталося саме так.
Більше новин за темою «Народний Вісник»:
