Актуально
28692 перегляди
 |
Іван ОГІЄНКО (Іларіон, митрополит) - 1882 - 1972. — Український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922). Брат прадіда Сергія Бубки. |
ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
1. Джерела й література
Величезна подія в житті українського народу — його хрещення за часів князя Володимира Великого в кінці X віку — лишається ще й тепер не виясненою в своїх подробицях. Багато писано про велику цю подію, але в більшості вчені-дослідники рідко коли погоджувалися в своїх висновках. А це все тому, що про цю найбільшу подію нашої історії, подію, що виразно визначила дальший напрям української культури, ми маємо дуже мало певних джерел. Сучасники цієї великої події ще не розуміли всієї ваги її і тому не лишили нам про неї докладних відомостей; а може, й лишили, та вони не дійшли до нас: їх понищив час та вогонь. Сучасники-сусіди так само не записали нам усіх подробиць нашого хрещення, бо це для них, уже давніше охрещених, не було занадто великою подією — для них це був нормальний процес християнізації всього тодішнього світу.
Найдавнішу докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо в своїй літературі, подає нам наш так званий Початковий літопис — пам’ятка початку XII віку, що писана була десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним — воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер. Літописне оповідання стало в нас традиційним, якого не можна було займати, не наражаючись на урядові неприємності. Критики цього літописного оповідання в нас не було — звичайно, сліпо вірили всьому, що оповідає нам давній літописець.
І тільки 1871 р. відомий професор Московської духовної академії Євген Євстигнійович Голубинський в «Журнале Министерства народного просвещения» за 1871 р., а потім 1880 р. в праці «История Русской Церкви», т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських «Чтениях») піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання — це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато).
Голубинський влучно й науково розбив майже все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового — князя Ярослава Мудрого, мниха Якова («Похвала» князю Володимиру та «Сказание» про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора («Чтение» про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше.
Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський («Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова». Спб., 1882. С. 19 — 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті «Русско-византийские отрывки» («Журн. Мин. нар. пр.». 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена «Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского» (додаток до 44 т. «Записок» Академії наук); для нас цікаве те місце Ях’ї (жив у X — XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в «Журн. Мин. нар. пр.» (1884. Кн. IV. С. 282 — 315). Коротку, але змістовну статтю «Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси» в «Трудах Киев. дух. акад.» (1886. Кн. XI. С. 587 — 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. «Киевской старины» за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева «Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире», де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в «Трудах Киев. дух. академии» за 1888 р. (Кн. І, с. 126 — 152) цінну й солідну статтю «О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян». На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» 1888 року (Кн. VI, с. 396 — 403) в статті «В каком году крестился св. Владимир»; Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї «Історії України-Руси» (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу.
Оце найголовніша література 1 для того питання, про яке я хочу розказати в цій своїй статті. Хрещення українського народу — це така важлива подія в українській історії, що про неї мусить трохи ширше знати наше громадянство, яке я й хочу коротко познайомити з головними питаннями цієї події, як їх освітлює сучасна наука.
Докладнішу літературу читач знайде в згаданих працях, особливо у М. Грушевського.
2. Стара українська віра
Ми дуже мало знаємо про стару українську віру, ту віру, якої тримався український народ ще до прийняття християнства. Віру цю наше духовенство пізніше згордливо назвало «язичеством», поганством. Але судячи по тому, до якої високої етичної культури дійшли в той час, скажімо, поляни, наші давні предки (наприклад, оболільні їхні відносини, шанування гостей, спосіб оженіння і т. п.), треба сказати, що стара віра українська не була вже такою «язичеською», як її звичайно малюють. На жаль, наука мало зробила, щоб виявити реальніше стару українську віру в її цілісності. Причиною цього було те, ,що прямих джерел для вивчення давньої української віри маємо дуже мало — це декілька чужоземних звісток, наприклад грецьких з VI віку по Христі починаючи (найдавніша — звістка грецького історика VI віку Прокопія), та принагідні згадки деяких власних пам’яток. Але зате для вивчення старої української віри маємо бездонне й надзвичайно цінне своє джерело, джерело, що доступне для вивчення й сьогодні: це залишки колись величного селянського побутового обряду. На жаль, з пункту релігійного цей побут вивчений дуже мало.
Предки наші в дохристиянську добу стикалися з багатьма різними вірами, які помітно відбилися на їх власній вірі; це були: християнство, іудаїзм, іслам та ін. Певне, дякуючи цим впливам, уже наші предки дійшли до розуміння одного Бога; а що це справді так, про це виразно свідчить згаданий вище грецький історик VI віку по Христі Прокопій, який пише про наших предків, що вони «визнають владикою всіх єдиного Бога, що посилає блискавку; в жертву йому приносять корів або іншу жертву». Це був Бог-Сонце, або Сварог, батько Даждь-бога.
Віра наших предків надзвичайно близько стикалася з довколишньою природою, була до неї міцно пристосована й від неї залежала; віра ця відлилася в цікавий релігійний догматичний календар: свята святкувалися залежно від стану природи та від польової чи іншої роботи. Пізніше християнство, що було заведене в нас, мало змінило цей календар — християнство надало йому тільки нових рис та нових назв, а сам релігійний круг, зв’язаний з природою та взагалі з оточенням, полишився незміненим аж до нашого часу. Тисячу років християнське духовенство вело завзяту боротьбу проти старої української віри як проти «язичества», дещо з нього справді викорінило, але значна частина старої віри так лишилася, перебравшись тільки в християнські шати.
Але нова віра — християнство — вперто й завзято все сунулась та сунулась по Європі. Християнство не ширилось саме — воно йшло в парі з культурою грецькою та римською; прийняти християнство тоді означало те саме, що прийняти й греко-римську культуру. А культура ця була блискуча та приваблива — до неї горнулися різні народи, як метелики на огонь. З етичного боку християнство як культ любові стояло без порівняння вище над усі інші віри, які хоч і визнавали єдиного Бога, але не були пройняті величною любов’ю до ближнього як основою життя.
В своїй попередній статті «Початки християнства серед українського народу» я показав, що християнство почало появлятися в нас ще з найдавнішого часу, десь з І віку по Христі. Християнство з часом ширилося в нас усе більше та більше, захоплюючи помалу не тільки інтелігентні верстви, але проникаючи й до народних мас. Християнство своєю наукою любові, своєю догматичною закінченістю безумовно було й назовні вище від простої віри; разом з тим християнство несло з собою греко-римську культуру, несло письменність, чого нам тоді дуже бракувало. Інтелігентні українські верстви (урядники, військові, купці), частенько стрічаючись з людьми цього греко-римського світу або перебуваючи в греко-римських землях, переймали не тільки блискучу європейську культуру, але потроху заражувалися й новою вірою — християнством. Християнство вперто сунуло на Схід, і вже в IX віці всі сусідні з тодіш: ьою Україною землі (крім угрів) прийняли цю віру. Князі українські, що стояли на чолі великого та могутнього народу, не жили замкненим життям, не обносили землі свої неприступною стіною; навпаки — між Україною та Європою були тоді жваві зносини, і князі наші рано переконалися в потребі й собі перейняти бодай трохи тієї блискучої європейської культури, а це вже саме ставило питання й про потребу прийняття християнства.
3. Володимир до охрещення
Князь український Ігор добре вже зрозумів вагу нової віри і тому, здається, став християнином; так само християнкою стала й жінка його Ольга. Але вони не були християнами активними. Перебуваючи на чолі народу, що мав свою споконвічну віру, ані Ігор, ані Ольга (спочатку) не відважувалися стати офіційно й відкрито християнами, а тим більше не відважувалися думати про охрещення всього українського народу. Це було б для них вчинком і не можливим, і не політичним. Народ міцно тримався своєї споконвічної віри, тієї віри, що сягала найдавніших часів; чи добра, чи зла була ця віра, але її визнавав увесь народ, і визнавав її не одну вже сотню років. З вірою своєю народ міцно зжився, звик до неї за багато віків і не мав особливої охоти міняти її на іншу, хоч би й ліпшу. Чужакам за походженням (Ігор та Ольга за походженням були не українці, а норманни), людям, чужинність яких ще так усі добре пам’ятали, чужакам, хоч би й князям, український народ не дозволив би легковажити свою віру, не кажучи вже про зміну її. Правда, українська інтелігенція здавна потроху тяжіла-таки до християнства, але народ до того не мав діла — то «справа панська» чи там справа окремих одиниць.
Князь Володимир (народився десь коло 960 р.) ще з дитинства жив у християнському оточенні. Правда, батько його, князь український Святослав, не любив нової віри, бо міцно тримався віри свого народу; але князь цей, що найбільше кохався у військових виправах, мало сидів удома, а більше перебував у любих йому походах. Отож Володимира виховала бабуня його Ольга. Вона ж була християнка, і не може бути, щоб ця розумна жінка не прищепила нової віри й малому Володимирові, як вона прищепила її другому внукові своєму, Ярополкові, про що свідчить і наш літопис. Можуть заперечувати, що коли Ольга не зробила християнином сина свого Святослава, то так само могла не прищепити нової віри й Володимиру; але тут можна вказати на дальше життя цих князів: Святослав кохався собі в походах, а Володимир пізніше дбав про охрещення всієї своєї землі; отже, нахил до тієї чи іншої віри лежав у самій природі цих князів. І коли Володимир підріс, він не цурався християнства. Так, знаємо, що з п’ятьох офіційних жінок Володимирових аж чотири були християнки (одна грекиня, одна болгарка і дві чешки). Не може бути, щоб ці жінки-християнки не впливали на князя Володимира. Ми ж знаємо з історії, що жінки-християнки справді нахиляли своїх чоловіків і не тільки до зміни віри, але й до охрещення свого народу; пригадаймо хоча б королеву польську Бону (чи Домбровку), чешку за походженням, що вговорила свого чоловіка, польського князя Мечислава І, прийняти християнство.
Варяги, що їх так багато було у війську Володимировім і що займали в нього високі посади, давно були вже християнами; вони при допомозі жінок Володимирових могли з добрими наслідками впливати на князя, підкреслюючи йому скрізь вищість християнства й нагадуючи йому про мудру Ольгу, що теж прийняла нову віру 1.
Див.: Малышевский И. Варяги в начальной истории христианства в Киеве. К., 1887.
Володимир Великий — це справді був великий князь український; він перший князь, що вже по-європейському глибоко зрозумів потреби своєї великої держави. Маючи від природи глибокий державний розум, Володимир з’єднав докупи, в одне ціле, весь український народ, і його держава була однією з найбільших і найміцніших держав на Сході Європи. Володимир не цурався Європи — він сам добре бачив, що культурою Європа була-таки значно вища за Україну, його державу; він рано переконався, що таки потрібно й самому, разом з народом своїм, пристати до цієї нової культури. В так званім Никоновім літопису (під 1001 р., але це могло статися й раніше) читаємо, що Володимир посилав послів своїх по різних землях — до Рима, Єрусалима, в Єгипет та інші місця «соглядати земель их и обычаев их»; цебто князь дуже цікавився життям та звичаями в інших землях, досліджував це життя й бажав прищепити його й своєму народові. У цьому відношенні історики справедливо порівнюють князя Володимира з відомим московським царем Петром І, що значно пізніше, наприкінці XVII — на початку XVIII віку, при допомозі українців-культуртрегерів почав так само європеїзувати Московське царство.
Давні наші пам’ятки, з Початкового літопису починаючи, звичайно малюють князя Володимира як завзятого «язичника». Справді, Володимир був «язичником» — цебто тримався тодішньої віри свого народу. Але ревним язичником Володимир ніколи не був; він виконував лише традиційно все те, що мав робити як князь народу. Ревним язичником роблять Володимира наші давні пам’ятки навмисне — щоб показати наочніше, яким грішним був цей князь до хрещення, а яким праведним став по охрещенні; це звичайний давній трафарет побожних житій тих людей, що пізніше стають святими.
Давні пам’ятки малюють князя Володимира як великого, якогось небувалого сластолюбця. Початковий літопис розповідає, ніби Володимир мав аж 800 наложниць (а Никонів нараховує їх аж 1100: у Вишгороді 300, у Білгороді 300, в Радні 300 і на Берестовім 200); не задовольняючись таким великим гаремом, князь Володимир брав чужих жінок та дівчат і ґвалтував їх; навіть жінку брата свого, черницю, не пожалів Володимир: «Володимер залеже жену братьню грекиню, и бе непраздна, от нея же родися Святополк... прелюбодейчич бысть убо» (Літопис під 980 р.). Змалювання Володимира такими темними фарбами — це звичайне в наших давніх житіях перебільшення гріхів «язичника», бо ж навіть хозарський каган мав тільки 25 жінок та 60 наложниць. Але Допустимо, що Володимир дійсно мав десь коло 1000 наложниць, то й це не буде для свого часу особливим гріхом. Річ у тім, що в той час — час постійних воєн та нападів — кожен значний воїн брав собі ту чи іншу кількість рабів, особливо молодих рабинь-наложниць; кожен господар невільниці — чи то військовий, чи купець — у першу чергу жив з нею сам — такий того часу був звичай; потім, при нагоді, господар продавав своїх невільниць. Отже, й Володимир як князь легко міг мати цього «живого товару», може, й більше 1000, ці невільниці могли бути йому й наложницями, але все це було таким звичайнісіньким для того часу, а навіть і для пізніших часів... Отже, те, що Володимир мав так багато наложниць, це ще не свідчить про його ніби якесь надзвичайне сластолюбство — це могла бути просто його військова здобич, якою він торгував по звичаю свого часу 1.
Див.: Голубинский Е. История Русской Церкви. Т. 1. С. 145 — 147.
А літописець, що чув про цих Володимирових наложниць значно пізніше, міг поплутати невільниць із наложницями й зробити Володимира якимось небувалим сластолюбцем.
Так само з перебільшенням малюють Володимира ревним язичником. Але факти на це не вказують, а коли б і вказували, то в цьому ще не було б чогось надзвичайного — Володимир шанував віру батьків своїх і свого народу; не робити цього як князь він не міг. Звичайно, як князь Володимир мусив часто виступати в різних релігійних всенародних обрядах, робив він це урочисто й публічно, і пам’ять про це, певне, довго жила серед його народу; пізніше літописець міг чути про ці урочисті богослужіння і вже з цього міг уявляти собі Володимира Великого якимось завзятим язичником. Звичайно, Володимир як князь мусив відновляти статуї українських богів («ідоли»), а як князь великого народу мусив ставити їх величними та дорогими; можливо, що доходило навіть до людських жертв, як про це оповідає літописець (варяги-мученики, але літописець не знає їх імен, пізніше джерела звуть їх Федором та Іваном). Але це все було звичайним ділом кожного українського князя, що з становища свого мусив урочисто брати участь у всенародних релігійних процесіях. Через це робити Володимира якимсь особливо ревним язичником немає підстав.
З дитячих років своїх Володимир був під впливом християн і тому не міг виховатися завзятим оборонцем старої української віри; пізніше жінки-християнки піддержували давній нахил князя до нової віри, до християнства; а те, що Володимир мав собі аж чотири офіційні жінки-християнки, саме це вже не говорить про нього як про завзятого язичника.
Отож, як бачимо, Володимир не був якимсь особливим сластолюбцем і не був занадто ревним прихильником старої віри. Це був князь великого державного розуму, це був розумний та енергійний володар величезної могутньої держави, і вже тому йому постійно доводилося стикатися з представниками різних європейських тодішніх земель. Володимир наочно бачив культурну перевагу Заходу над культурою його держави, хоча б перевагу культури зовнішньої чи матеріальної; можливо, що й різні посли європейських держав, що шукали зближення з могутнім українським князем, самі не раз звертали увагу Володимирову на цю вищість європейської культури. Володимир бачив увесь блиск та пишноту грецьких царів, бачив їхню культуру, яка йому дуже імпонувала. Культурний розвиток власної держави, її добробут настирливо говорили Володимиру про те, що він мусить якнайбільше зблизитися із Заходом, з Європою, мусить пересадити в Україну цю європейську культуру. А найпершим ключем до всього цього було одне — християнство, зміна старої віри на нову, охрещення.
І Володимир вирішив охреститися.
4. Вибір віри за літописом
Ніхто ніколи легко не міняє батьківської віри; ніхто не кидає своїх переконань, в яких виховався, безслідно і назавжди. Нову віру приймають або через матеріальні вигоди, які вона несе неофіту, або через міцне переконання, що нова віра краща. Цих останніх людей другої групи ніколи не було багато, не був таким і князь Володимир, хоч літопис настирливо підкреслює, що Володимир охрестився з переконання. Гадаю, що Володимир у той час не мав ані потреби, ані охоти аналізувати, котра віра найкраща; він робив, як йому підказував його здоровий державний розум: християнство було надзвичайно корисне для українського народу, бо єднало його до європейської культури, бо єднало до могутньої держави, якою була тоді Греція; і ось ці політичні мотиви примусили князя Володимира прийняти нову віру, християнство, і то саме від Греції, а не когось іншого.
Я розповім тут спочатку, як про Володимирове охрещення розказує наш літопис; потім подам критичні замітки на це літописне оповідання як мало подібне до правди.
На восьмий рік князювання Володимира, 986 р., прочули різні народи, що Володимир хоче змінити свою віру. Першими прийшли до Володимира болгари (камські), віри Магометової, та й кажуть: «Ти князь мудрий та розумний, але Закону (правдивої віри) не знаєш; прийми-но нашу віру й поклонися Магомету». Володимир запитав: «А яка ж ваша віра?» Болгари відповіли: «Віруємо в Бога, а Магомет наказує нам обрізувати тайні члени, не їсти свинини, не пити вина; а по смерті будемо жити з жінками — кожному дасть Магомет по 70 прегарних жінок, вибере одну з них найкращу, передасть їй красу всіх — і вона буде жінкою чоловікові... І на цім світі, — казали болгари, — вільно нам бавитися з жінками; а хто вбогий на цім світі, таким буде й на тім». Володимир любо слухав болгар, коли вони розповідали йому про жінок; але обрізання та заборона їсти свинину були йому не до вподоби. А про заборону пити вино князь і слухати не хотів, він на це категорично заявив: «Руси есть веселье пити, не можем без того бити»...
Услід за камськими болгарами прийшли німці 1 й сказали: «Послав нас до тебе папа; він наказав нам сказати тобі: земля твоя така сама, як і наша земля, але віра ваша не така, як наша; наша віра — то світло, ми поклоняємось Богові, що створив небо та землю, зорі та місяць, та всяке дихання, а ваші боги — то дерево».
Звичайно, тут під словом «німці» треба розуміти європейців не греків, взагалі римлян, папистів.
Володимир запитав їх: «А які ж ваші заповіти?» Римляни відповіли: «Постити по силі, але хто що не їв би чи не пив би, то все на славу Божу, як навчає учитель наш Павло»... Не промовило все це до серця Володимирового, і він сказав папистам: «Вертайтесь собі додому, бо батьки наші не прийняли вашої віри».
Прочули про все це жиди 1, прийшли до Володимира та й кажуть: «Чули ми, що приходили болгари та християни, пропонуючи тобі свою віру; християни вірують у того, кого ми розп’яли, а ми віруємо в єдиного Бога Авраамового, Ісакового та Якового». Володимир запитав їх: «А який ваш Закон?» Йому відповіли: «Обрізуватися, не їсти ані свинини, ані заячини, святкувати суботу».
— А де ваша земля? — питає Володимир.
— В Єрусалимі.
— А чи там вона й тепер? — знову цікавиться князь.
— Ні, — відповідають жиди. — Розсердився Бог на батьків наших і за наші гріхи розпорошив нае по різних землях, а нашу землю віддав християнам...
Насупився Володимир та й каже на це:
— Чого ж ви інших навчаєте, коли самих вас Бог відцурався та розкидав? Коли б Бог любив вас та вашу віру, то не розпорошив би вас по різних землях. Чи не хочете ви, щоб і з нами сталося те саме?»
Засоромлені жиди пішли собі геть...
Це хозари; каган хозарів ще з половини VIII віку прийняв Іудаїзм; столиця хозарів — Ітиль — лежала при гирлі Волги.
Накінець прийшов до Володимира грецький філософ і почав таку розмову: «Чули ми, що приходили болгари і нахиляли тебе прийняти їхню віру; але ж віра їхня зневажає небо та землю, вони прокляті найбільше над усіх людей, бо стали подібними до Содому та Гоморри, на яких пустив Господь каміння горюче, щоб потопити їх. Так само день погибелі чекає й цих, як прийде Бог судити землю, — Він погубить усіх, що чинять беззаконня та діють скверну»... а болгари «омивають оходи своя і в рот вливають, і по браді мажються, нарічющи Бохмита; такоже і жени їх творять ту же скверну, і іно пуще — от совокупленья мужська і женська вкушають»...
Почувши таке, Володимир аж сплюнув та й каже:
— Нечисто єсть діло!
А грецький філософ казав далі: «Ще чули ми, що приходили з Рима навчати вас своєї віри, але їхня віра супроти нашої трохи попсована, бо ж вони правлять службу на опрісноках, яких Бог не заповідав нам, а наказав правити на хлібі....Вони цього не роблять, і тому віра їхня не правдива».
Володимир вставив своє:
— Приходили до мене жиди й казали, що ніби німці (паписти) та греки вірують у того, кого вони розп’яли...
Філософ підтвердив це:
— Так, ми віруємо в нього, бо пророки наперед писали про нього: одні — що Бог народиться, другі — що буде він розп’ятий та похований, але на третій день воскресне й вознесеться на небо... А жиди тих пророків убивали, а інших пилками перетинали... Коли ж збулося пророцтво, зійшов Бог на землю, був розп’ятий, а по воскресінні вознісся на небо; чекав він від жидів покаяння 46 років; але вони не покаялись, тому послав Бог римлян на жидів, і римляни міста їхні поруйнували, а самих їх розпорошили по різних землях, де вони й досі в неволі...
— Але чого ж сходив Бог на землю та прийняв таку муку? — питає здивований Володимир.
Філософ охоче відповів:
— Коли хочеш послухати, я розповім тобі все докладно, чого Бог зійшов був на землю.
— Послухаю охоче, — на це Володимир.
І грецький філософ докладно розповідає князеві всю історію Старого та Нового заповіту, від створення світу аж до вознесіння Христового. Володимир уважно все це слухав. В кінці промови своєї філософ каже:
— І призначив Бог день, коли прийде з неба й буде судити живих та мертвих і кожному заплатить по ділах його: праведникам призначить він царство небесне й красу невимовну, радість безконечну й життя вічне; а грішників засудить на муку безконечну, огненну та на черв’яка безнастанного...
Сказавши це, філософ показав Володимиру картину, на якій намальований був страшний суд, і показав йому праведників на правім боці, що радісно йшли собі до раю, а на лівім — грішників, засуджених на муку.
Володимир тяжко зітхнув і каже: «Добре цим, що праворуч, і горе тим, ліворуч...».
— Коли хочеш бути з праведниками праворуч, — каже філософ, — охрестися...
Князь добре запам’ятав ці слова, але відповів:
— Підожду ще трохи...
Володимир щедро обдарував філософа й відпустив його з честю великою.
На другий рік, року 987, скликав Володимир бояр своїх та міську старшину та й каже їм: «Ото приходили до мене болгари, кажучи: прийми віру нашу; потім приходили німці, які також хвалили свою віру; по них приходили жиди; по всіх прийшли греки — вони всі віри гудили, а хвалили тільки свою; багато набалакали вони, розповідаючи від початку світу; гарні оповідання їхні, кожному любо послухати їх... Говорили вони, що й другий світ буде, а хто прийме їхню віру, той ніби, померши, воскресне і вже ніколи не буде вмирати; а хто вступить до іншої віри, той на тім світі горітиме в огні... Як ви мені розуму прибавите, що мені порадите?»
Бояри та старшина відповіли:
— Знаєш, князю, свого ніхто не гудить, а хвалить; коли хочеш добре вивідати, то маєш в себе мужів: пошли вивідати кожного з них, як вони служать Богові.
Така рада люба була князю та людям. Вибрали 10 чоловік і послали до болгар. Оглянувши все, посланці вернулися. Володимир посилає їх до німців, а звідти до греків. Ті пішли, послухали церковну службу в німців; звідти подалися до Царгорода й прибули до царя. Цар запитав посланців, чого прибули вони; ті розказали. Довідавшися про все, цар був радий і велику честь зробив їм того ж дня. А на ранок послав до патріарха, кажучи: «Прийшли українці (Русь) вивідати віру нашу; накажи прикрасити церкву та служачих (крилос), сам відправ службу, щоб побачили українці славу Бога нашого». Почувши про це, патріарх скликав крилос і наказав правити врочисту службу. Послів українських повели до церкви й поставили на вигідному місці; показали їм красу церковну, співи та службу архієрейську. Посли були зачудовані й хвалили службу. По службі царі Василь та Константин прийняли послів і відпустили їх додому з честю та багатими подарунками.
Коли вернулися посли додому, князь скликав бояр та старшину і каже:
— Ось вернулися наші посли; послухаймо, що вони бачили. Кажіть!
Посли стали розповідати:
— Ходили ми до болгар і бачили, як вони моляться в своїх церквах, по-їхньому в ропатах: стоять вони без пояса, поклониться кожний та й сяде, озирається туди й сюди, мов навіжений; нема радості в них — тільки сум та великий сморід; недобра віра їхня... І прийшли ми до західних народів і бачили багато служб їхніх, але краси не бачили в них... І прибули ми до греків; нас привели туди, де вони служать Богові своєму, і ми не знаємо, чи на небі, чи на землі були ми — бо ж немає на землі такого виду чи такої краси — не вміємо того сказати; те тільки знаємо, що там Бог перебуває з людьми і служба їхня найкраща над служби всіх земель. А ми не можемо забути краси тієї; як кожна людина, коли спробує солодкого, не приймає потім гіркого, так і нам нема чого тут бути (лишатися при своїй вірі).
Бояри на це додали:
— Коли б лихою була віра грецька, то не прийняла б її баба твоя Ольга, а вона ж була розумнішою над усіх людей.
— Де ж маємо хреститися? — питає Володимир.
— Де тобі любо, — відповіла рада.
5. Критика літописного оповідання
Ось так літопис розповідає про причини хрещення українського народу, так він уявляє собі, чому саме обрано грецьку віру, а не яку іншу. Головна ідея тут — Володимира нахилили охреститися греки, Володимир порішив хреститися від греків, бо грецька віра найкраща. Місіонери розповідають Володимирові про свої віри, Володимир хоч язичник, але орієнтується в цих вірах, як першокласний богослов. Уже все це б’є нам у вічі й піддає сумніву, чи не видумка все це, хоч таке гарне та складне літописне оповідання.
Ми вже бачили вище, що політично-державні мотиви довели Володимира до думки про охрещення українського народу, довели, бо мусило так статися. І якраз ці політичні мотиви, а не мотиви якісь догматичні примусили Володимира прийняти власне віру грецьку. Звичайно, особа Володимира відіграла тут велику роль; з дитинства знайомий з кращими ідеями християнства Володимир легше піддавався думці охрестити ввесь свій народ, цебто приєднати його до європейської культури, а для цього не потрібно було спеціальних релігійних місіонерів, для цього не потрібно було цим місіонерам читати Володимирові довжелезні богословські трактати, бо ж трактати ці ледве чи розумів князь-язичник, усю цю справу, як ми бачили вище, легше й з більшим успіхом робило саме оточення Володимирове — його жінки-християнки, окремі варяги-християни, а в молодих літах — мудра бабка Ольга. Великий державний розум Володимира сам нахиляв його ближче стати до європейської культури, цебто прийняти християнство; релігійних посланців для цього йому не потрібно було.
Першим, хто критично поставився до літописної легенди про охрещення Володимира, був професор Є. Голубинський: він розбив це літописне оповідання, а замість нього дав своє. Голубинський цілком відкидає легенду про посольства до Володимира й від Володимира як мало згідні з правдою; докази Голубинський подає: а) логічні — незгідність факту цих посольств із здоровим розумом і б) історичні — незгідність їх з джерелами.
Справді, трудно допустити, щоб місіонери являлися до Володимира й пропонували йому свою віру так, як про це розповідає літопис. Психологічно так не могло бути. Хто хоче змінити віру батьків, той не трубить про це цілому світові — той перше тихо прив’язується до нової віри, віри якоїсь однієї, і вже потім зміна віри наступає сама собою, як результат попереднього переконання, що нова віра йому ліпша. Коли б дійсно до Володимира приходили різні посольства й пропонували йому зміну віри, то це мусило б викликати великий розголос, і Володимир скоро став би «зрадником» свого народу, бо той не дозволив би йому відкрито й публічно говорити про зміну віри. Бо ж віра ця для народу не була «лиха». Зміна віри, і то тільки в одному напрямі — на грецьке християнство, — підготовлялася в Україні поколіннями, а при Володимирі вона тільки дозріла, стала з політичних мотивів невідкладною потребою часу.
Літописне оповідання про присилку місіонерів до Володимира та послів від Володимира — це пізніша вставка до Початкового літопису, десь кінця XII або початку XIII віку; через те, що в цім оповіданні занадто вже вихваляються греки та все грецьке, можна здогадуватися, що автором літописного оповідання про охрещення Володимира був якийсь грек, що для того часу цілком можливе, бо ж того часу було в нас чимало грецького духовенства. Старші наші джерела — Іларіон, Яків та Нестор (не Літописець) ані одним словом не згадують про тих послів, що приходили до Володимира й пропонували йому змінити віру; коли б такі посольства були, про них би мусили згадати й ці письменники, що подали багато правдивих звісток про князя Володимира, Звичайно, політичні посольства до Володимира прибували не рідко, часом такі, що звертали на себе ширшу увагу; ось ці політичні посольства автор літописної вставки про охрещення міг легко обернути в посольства релігійні.
На постання нашого літописного оповідання про охрещення могло вплинути також подібне оповідання про те, як хозари прийняли іудаїзм. До хозарського кагана, що задумав змінити свою віру, являються вчителі: пантеїст, християнин і магометанин; вони говорять перед каганом довгі промови, нахиляючи його кожен на свою віру. Але вчителі християнин та магометанин посилалися на жидівство, як на свій початок, тому каган захотів вислухати й учителя Жидівського. Являється жид і переконує-таки кагана, що Жидівська віра ліпша за всі інші. І хозари (каган) прийняли іудаїзм. Трапилося це десь у половині VIII віку, але саме оповідання про прийняття іудаїзму хозарами записав у першій половині XII віку вчений — іспанський жид Юда Галеві. Оповідання це було дуже поширене, й воно могло вплинути й на наше оповідання про прихід місіонерів до Володимира.
Ті промови, які говорять посли перед Володимиром, певне, видумані; хто їх чув і звідки автор їх записав? Чи, може, хтось ці промови запам’ятав іще від Володимирового часу? Ні, це неможливо — промови ці склав сам автор оповідання, склав з нарочитою метою: опоганити всі віри, а віру грецьку похвалити. І справді, чи ж можна допустити, щоб болгарський посол сам так гудив свою віру, оповідаючи такі соромні небилиці про неї? Чи можна допустити, не грішачи проти здорового розуму, щоб посол від жидів малював свою віру (початок християнства) як відкинену Богом? Посол від папи майже нічого не говорить; у той час поділу церкви на православну та .католицьку ще не було, і Володимирові, власне, й вибирати не було чого; але коли б таки був посол від папи, то він, певне, сказав би Володимиру промову, не меншу від філософа грецького. Зате грек говорить довжелезну промову й таки переконує Володимира, що грецька віра найліпша; звичайно, говорити таку промову перед язичником навряд чи потрібно, бо ж усе одно на Володимира більше вплинув малюнок Страшного суду, аніж глибокі догматичні міркування, але автору цих промов, певне грекові, треба було конче доказати, що ми, українці, таки вибрали собі віру найкращу.
Що промови місіонерів та послів — це фантазія автора їх, так дивилися на них уже в старовину і часом їх підроблювали. Так, у XVI віці в Україні так звані тринітари склали нового листа до Володимира, нібито від Івана Смери Половлянина. Іван Смера був послом Володимира на Захід, щоб оглянути віри, і пише до князя з Олександрії. Смера завзято нападає на греків та на їхню віру й уперто радить Володимирові не приймати грецької віри 1.
Див.: Малышевский И. И. Подложное письмо половца Ивана Смеры к. великому князю Володимиру Св. // Труды Киев. дух. акад. 1876.
Так само не видержує критики посольство Володимира до різних народів для оглядин їхньої віри. Володимирові, могутньому князю українському, зовсім не було потреби цікавитися вірою слабеньких тоді камських болгар; так само не було йому потреби приймати жидівську віру, бо політично в той час вона нічого не дала б українському народові. І вже зовсім не можна повірити літописному оповіданню про те, як посли наші були в «німців», певне, в Римі: такі майстри пишного богослужіння, якими були римо-католики, могли б, звичайно, урядити таке врочисте богослужіння, яке б нічим не поступилося грецькому. Але в цій справі Володимир виходив не тільки з релігійних міркувань — на перший план висувалися завдання політичні.
6. Літописне оповідання про охрещення Володимира
Де охрестився сам князь Володимир, хто й коли його охрестив — нічого цього точно не знаємо. Я спочатку розкажу, як про це оповідає літопис; подаю літописне оповідання в українськім перекладі.
Наступного року, каже літописець, року 988 (6496), пішов Володимир з військом своїм на Корсунь, місто грецьке. Корсуняни замкнулися в місті. Володимир став по той бік міста в пристані, на один постріл від нього; горожани мужньо боронили своє місто, а Володимир насідав. Знемоглися люди в місті, а Володимир каже їм: «Коли не здастеся, то стоятиму й понад три роки». Але корсуняни не послухалися; тоді Володимир вирядив своє військо й наказав насипати вал (приспу) під містом. Але коли військо спало, то корсуняни, підкопавши стіну міську, крали насипану землю, носили до себе в місто й сипали посеред нього. Військо насипало більше, а Володимир стояв.
«І от один корсунянин на ім’я Настас пустив до війська Володимира стрілу з таким написом: «З колодязів, що за тобою на схід, вода йде по трубі; розкопай і перейми». Почувши це, Володимир звів очі до неба та й каже: «Коли це збудеться, то й сам охрещуся». І тут зараз Володимир наказав копати впоперек труб і перейняв воду; а люди знемоглися без води й здалися. Тоді Володимир разом з дружиною своєю увійшов до міста.
«І послав Володимир до царів Василя та Константина сказати таке: «Я взяв ваше славне місто; прочуваю, що маєте сестру, ще дівчину; коли не віддасте її мені, то з вашим містом (Царгородом) зроблю те саме, що з Корсунем». Почувши таке, царі засумували; відповіли вони Володимиру так: «Не пристойно християнам віддавати за язичників; коли охрестишся, то й сестру візьмеш, і царства небесного доступиш, і з нами одновірником будеш; коли ж цього не зробиш, не можемо віддати сестру за тебе». Вислухавши це, Володимир каже послам: «Перекажіть царям, що я охрещуся, бо вже давніше («прежде сих днів») пізнав вашу віру, і вона мені люба, як і служба ваша, про що мені оповідали мої посланці». Почувши таке, царі раді були і вговорили сестру свою на ім’я Анну, і послали до Володимира переказати: «Охрестися, тоді пошлемо сестру свою до тебе». Володимир відповів: «Нехай охрестять мене ті (священики), що прибудуть разом із сестрою вашою».
«Царі погодилися й послали (до Володимира) сестру свою, а з нею деяких урядників та пресвітерів. Але Анна не хотіла йти...
— Ніби в полон іду, — плакала вона. — Краще б мені вдома померти...
А брати вговорювали:
— Та ж через тебе Бог наверне українську землю на спасіння, і тим ти вбережеш землю грецьку від лютого війська... Хіба ти не бачиш, скільки зла накоїла Україна грекам? І тепер, коли не підеш, те саме нам зроблять...
І насилу вговорили сестру. Анна сіла на корабель, попрощалася з ріднею своєю і з плачем попливла морем. Коли прибула вона до Корсуня, то корсуняни вийшли їй назустріч з поклоном, ввели її до міста й оселили в двірці (в палаті).
З Божої волі цього часу захворів Володимир на очі й нічого не бачив. Не знав він, що йому почати, і дуже побивався. А цариця йому переказала:
— Коли хочеш видужати, скоріш охрестися; коли ж не охрестишся, то не відчепиться хвороба. На це Володимир відповів:
— Коли цьому правда, то справді великий Бог християнський!..
І Володимир наказав охрестити його. Тоді єпископ Корсунський з царициними священиками, перше огласивши, охрестив Володимира; і як тільки поклав він руку на князя, той зараз став видючим. Побачивши таке несподіване виздоровлення, Володимир прославив Бога й сказав:
— Аж тепер пізнав я правдивого Бога!
Бачила все це й дружина Володимирова, і багато з них охрестилося. Охрестився князь у церкві св. Василія 1; церква та стоїть посеред Корсуня, на корсунськім торгу; а Володимирів двірець стоїть край церкви й донині, а двірець царицин — за вівтарем. По охрещенні Володимир оженився з царицею».
А в Іпатіївім літопису — в церкві св. Софії.
Кінчається оце літописне оповідання про охрещення Володимира цікавим зауваженням: «Не знаючи про це, неправдиво говорять, ніби Володимир охрестився в Києві, а другі кажуть, що в Василеві (Василькові), а інші люди оповідають інше».
7. Де й коли охрестився Володимир
Ото так розповідає літопис про причини охрещення Володимира та про місце цього охрещення. Причини охрещення ми вже знаємо — вони не мали нічого спільного з тими, про які розповідає літопис. Літописець (чи автор вставки) був особою духовною, вихованою в певнім світлі, а тому й охрещення Володимирове він собі ідеалізував у релігійному дусі, бо ж і писав він про це більш як за сто років по події (а коли це вставка, що вірніше, то більш як за двісті років по охрещенні).
Де саме охрестився князь Володимир, цього точно вже не знає й сам літописець; він занотував нам цікаву замітку, що вже в його час люди не знали, де саме охрестився Володимир, бо одні говорили, що в Києві, другі — в Василькові, треті казали інше, а сам літописець розповідає про охрещення в Корсуні.
Де ж справді хрестився Володимир?
Може, дійсно в Корсуні, як про те так майстерно розповідає нам літопис? Ні, місця охрещення Володимира, що було тайною в час літописця, ми не знаємо і навряд чи й знатимемо точно. Чернець Яків, найавторитетніший історик, що писав про князя Володимира, в своїй «Похвалі князю Володимиру» XI віку розповідає, що князь Володимир спочатку охрестився, а вже потім — аж на трете літо по хрещенні — пішов на Корсунь; таким чином літописне оповідання про охрещення в Корсуні відпадає 1.
Сам Володимир переказує грецьким царям з Корсуня, що він уже до того, «прежде сих днів», пізнав християнство.
Коли така важлива подробиця, як місце охрещення Володимира, була вже незнана в давнину, то треба припустити, що Володимир охрестився тихо й таємно від свого народу. Стоячи на чолі великого народу, Володимир мусив шанувати віру цього народу, мусив шанувати навіть тоді, коли віра ця йому не подобалася. Великий державний розум, який безперечно мав Володимир, не дозволяв йому легковажити вірою народною, цебто його довір’ям, яке йому так потрібне було для округлення кордонів його могутньої держави. А це все каже, що Володимир охрестився таємно, охрестився від своїх власних священиків, яких тоді в Україні трохи було вже; розголосу з свого охрещення Володимир не робив.
Літописець відкидає Київ та Васильків як місця охрещення Володимира; але власне тут, особливо в Києві, найлегше було охреститися Володимирові. Можна брати до уваги й місто Василів (Васильків) — воно могло й назву свою одержати власне від того, що тут охрестився Володимир, якого названо по-християнському — Василій (так звався й тодішній грецький цар, майбутній швагер Володимирів).
Подається ще одне місце хрещення Володимира — Царгород; російський учений Ф. Успенський (в «Журнале Мин. нар. пр.» за 1884 р., кн. IV, с. 315), проаналізувавши арабські джерела, твердить, ніби Володимир охрестився в Царгороді. Але це твердження мусимо відкинути, бо ж арабські джерела про це точно не говорять; наш літопис про охрещення в Царгороді навіть не згадує; та й коли б справді Володимир охрестився був у Царгороді, то про це обов’язково записали б грецькі історики, які не могли б проминути мовчанкою такої важливої й для них події; розказують же вони про побут Ольги в Царгороді та про оженіння Володимира з Анною.
Нема також жодних підстав допускати, що Володимир охрестився в Болгарії. Правда, релігійні зносини з болгарами Володимир, безумовно, мав; болгари охрестилися раніше від нас і, що найважніше, мали вже богослужбові книжки в перекладі з грецької мови на болгарську, що зробили св. брати Кирило і Мефодій та їх учні; цю болгарську мову (ми її звемо церковно-слов’янською) ми тоді добре розуміли, а тому й потребували цих книжок. Але думати, що Володимир узяв з Болгарії не тільки богослужбові книжки, але й сам таки охрестився, джерельних підстав на це нема. Замалим народом були тоді болгари, щоб Володимир приймав хрещення від них — він це міг зробити, коли б хотів, скоріш уже в могутній Візантії, яка в цьому йому ніколи не відмовила б.
Літописне оповідання відносить охрещення Володимира на 988 р.; але чернець Яків пише, що «по святом крещении поживе блаженный князь Володимер 28 лет... на третье лето Корсунь город взя», а це вже свідчить, що Володимир охрестився в 987 р. (Корсунь узяв 989 р.). Преподобний Нестор у своїм «Чтении о житии Бориса и Глеба» XI віку так само каже, що Володимир охрестився в 6495 р., цебто в 987 р. від Різдва. Цей 987 р. тепер і прийнятий в науці як рік охрещення Володимира 1.
Професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» (1888, Кн. VI. С. 399 — 400) відстоює-таки літописний рік — 988-й.
8. Причини Володимирового охрещення
Чого Володимир ходив брати Корсунь, літописець цього докладно не розповідає, та й питання такого він собі не ставить. Чернець Яків пояснює завоювання Корсуня тим, що Володимир хотів узяти звідти потрібних йому священиків; Володимир, задумавши взяти Корсунь, ніби молився: «Господи Боже, Владыке всех! Сего у Тебе прошу — даси ми град, да прийму и да приведу люди крестьяны и попы на свою землю, и да научат люди закону крестьянскому». Цей же Яків, як ми бачили, свідчить, що Володимир пішов на Корсунь на третій рік по охрещенні, цебто року 989.
Безумовно, в свідченні Якова можна вбачати велику долю правди. Володимир, охрестившися, потроху приходив до переконання, що треба охрестити й увесь український народ; зробити ж цього він не міг без допомоги греків. Володимир добре знав, що то ще не все — охрестити народ, треба ще завести в себе відповідну церковну ієрархію та поширити освіту, а для цього слід увійти з греками в тісніші стосунки. Можливо, що Володимир давніше вже, ще перед своїм охрещенням або відразу по ньому, задумав був з політичних мотивів оженитися з якоюсь грецькою царівною. Але приводу для того не було, а грецькі царі поріднитися з «язичником» не хотіли. Та ось привід таки настав.
Причину, чому Володимир пішов на Корсунь, добре вияснив барон Розен (у своїй книжці: «Император Василий Болгаробойца». Спб., 1883); він надрукував надзвичайно цікавий літопис православного грека Ях’ї. Історик Ях’я народився наприкінці 70-х років X віку в Єгипті, був родичем патріарха Александрійського Євтихія; десь 1014 — 1015 р. Ях’я переселився до Антіохії. Ось цей Ях’я й написав цікаві історичні записки, в яких про нашу справу читаємо таке:
«Збунтувався відкрито Варда Фока (проти грецького царя) й оголосив себе царем у середу, в день свята Хреста, 14 вересня 987 року; він заволодів землею греків до Дорилеї й до берегів моря, а війська його дійшли до Хрисополя. Справа Варди стала шкідливою, і цар Василь був заклопотаний нею, бо Варда мав велике військо й брав гору над царем. Багатства царя прийшли до кінця, і нужда примусила його послати до царя українців (росів) — а вони вороги його, — щоб просити помочі. Цар український погодився на це. Тоді вони склали між собою договір поріднитися, і цар український оженився з сестрою царя Василя після того, як цар грецький поставив йому умову, щоб він сам охрестився й увесь народ його земель, а українці народ великий. Українці в той час не належали ні до якого закону й не визнавали ніякої віри. Пізніше цар Василь послав цареві українському митрополитів та єпископів, і вони охрестили царя й усіх, хто жив на його землях, а також послав до нього сестру свою, і вона збудувала багато церков на українській землі.
Коли ж була порішена між ними справа оженіння, прибули українські війська, з’єдналися з військами грецькими царя Василя і всі разом пішли проти Варди Фоки морем та суходолом в Хрисопіль. Розбили вони Фоку, і цар Василь заволодів приморським краєм і захопив усі кораблі, що були в руках Фоки». Зрештою Фока був зовсім розбитий і скатований 13 квітня 989 року 1.
Ях’я поплутав порядок подій, але його оповідання дає нам доброго ключа до вияснення, чого саме Володимир ходив на Корсунь. Професор В. Завитневич ось так собі правдиво уявляє всі ці події на основі писань Ях’ї та ченця Якова. «Вересня 14-го 987 року почався бунт Варди Фоки. Як тільки імператор Василь побачив, що власними силами не перемогти йому бунту, він зараз же послав послів до Володимира просити помочі. Володимир погодився помогти, але поставив умовою видати за нього імператорську сестру, притому й сам обов’язався хреститися. Щоб прискорити женіння, Володимир тоді ж, цебто того ж 987-го року, охрестився в присутності імператорських послів, що були свідками виконання договору, може, навіть від рук духівника, що був у посольстві. З весною 988 року Володимир поспішив виконати й другу умову договору, цебто послав імператорові в поміч своє військо. Володимир сам провадив своє військо аж до порогів, що зазначив і чернець Яків, кажучи, що «на другое лето по крещении Владимир к порогам ходи». Отже, український князь виконав умови договору. Минуло літо, минула й зима. Варду Фоку скатували, бунт припинився; але імператор своїх умов договору не виконував. Тоді весною наступного, 989 року Володимир порішив силою примусити Василя таки виконати те, чого не хотів зробити доброю волею. Володимир іде на Корсунь, по шестимісячній облозі бере його і, як каже один пам’ятник XV віку, «не распустив полков, посла Олга воєводу своего с Ждеберном в Царьград к царем просити за себе сестры их», погрожуючи, «аще ли не дасте, то сотворю граду вашему, якоже и сему створих» 2. I справа покінчилася тим, що цар Василь таки змушений був виконати свої умови, бо він був тоді знову в дуже критичних обставинах — піднялося нове повстання, а тут напирали ще й болгари.
Див.: Розен В. Р. Император Василий Болгаробойца. С. 23 — 25
Труды Киев. дух. акад. 1888. Кн. 1. С. 134 — 135.
Отже, як бачимо, справа була зовсім не такою, як малює нам її традиційне літописне оповідання. Володимир допоміг грецькому цареві (послав йому 6000 війська), а за це мав поріднитися з могутньою Грецією, мав отримати від неї, вже як швагер імператорський, а не як прохач, усе, що йому потрібне було для охрещення українського народу. Володимиру, що мав аж занадто й своїх жінок, грецька царівна Анна була потрібна тільки з політичних міркувань. Царівна Анна нічим особливим не виділялася, про якусь більшу красу її джерела нічого не говорять; Анна народилася 13 березня 963 р., цебто вийшла заміж за Володимира в 26 років — вже досить-таки підтоптаною дівою 1; отже, ясно, що не сама Анна була причиною походу Володимира на грецький Корсунь.
Пригадаймо до того, що на Сході дівчата зріють значно скоріш, ніж у нас.
У Корсуні ж Володимир повінчався відкрито, вже як християнин, з царівною Анною. Переможець і свояк грецького імператора вирішив більше не ховатися з новою вірою й охрестити всю свою могутню державу.
Публiкацiї за темою «Історія»:
