Українська сільська молодь у дзеркалі ґендерних відмінностей

Юність – культурно-історичний феномен, який можна збагнути лише крізь призму вікового символізму, тобто системи уявлень та образів, у яких культура сприймає, осмислює і легітимізує життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію суспільства.

Віковий символізм, на думку І.С.Кона, охоплює такі взаємопов’язані елементи:

нормативні критерії віку, тобто прийняту культурою термінологію, періодизацію життєвого циклу, а також вказівки щодо діяльності і завдань його головних етапів;
аскриптивні вікові властивості, чи то вікові стереотипи – риси і властивості, приписані культурою особам певного віку, що постають для них як норма;
символізація вікових процесів – уявлення про те, як відбувається чи повинне відбуватись зростання, розвиток і перехід індивіда з однієї вікової стадії до іншої;
вікові обряди – ритуали, за допомогою яких культура структурує життєвий цикл та оформлює взаємини вікових верств, класів та груп;
вікова субкультура – специфічний набір ознак та цінностей, за яким представники певної вікової верстви усвідомлюють та стверджують себе як “МИ”, що відмінне від усіх інших вікових груп [Кон, 1998, с. 17].

Спираючись на пропоновану структуру вікового символізму, спробуємо простежити відповідні його аспекти на матеріалі молодіжної культури доіндустріального українського села, звертаючи особливу увагу також і на виразні ґендерні відмінності, що простежуються в межах усіх згаданих компонентів.

Дівки та парубки

Парубками та дівками називали в українському селі молодих людей віком 14-18 років [Сявавко, 1974, с. 62]. Вік парубкування та дівування співпадав із періодом активного статевого дозрівання [Кабакова, 1999, с. 36-37] і означав для молоді перехід у категорію, яка за своїми соціальними характеристиками суттєво відрізнялась від попередньої вікової групи, що об’єднувала хлопців та дівчат (підлітків віком до 12-13 років – у різних місцевостях по різному). Однак сама категорія парубків/дівчат неоднорідна, оскільки в її межах існувало дві підгрупи – молодших (переддівки та підпарубчаки до 15-16 років) та старших молодих людей, що вже досягли шлюбного віку і могли одружуватись [Балушок, 1998, с. 82].

Перший етап розглядався як період, коли молодь опановувала властиві вікові моделі поведінки, поступово прилучалась до молодіжної субкультури села. Хлопці та дівчата 12-14 років об’єднувались в окремі гурти за статево-віковим принципом (однолітки-верстваки), наслідуючи у всьому молодь старшого віку. Сенс цього першого етапу (до 15 років) – періоду неофітства – активна підготовка хлопця до ритуалу ініціації, що означатиме офіційне прилучення його до парубоцької громади села та здобуття ним статусу повноцінного парубка. У цей час хлопці зазнавали усіляких знущань та принижень зі сторони старших парубків, їм також забороняли одягати властивий парубоцький одяг, палити тютюн, вживати алкоголь тощо [Балушок, 1998, с. 81-105].

Однією із головних ознак дорослості вважали появу у хлопця вусів та бороди (вторинних статевих ознак, прикмет статевої зрілості). Відтак перше гоління супроводжувалось певним ритуальним дійством та святковою трапезою у колі сім’ї [Бондаренко, 1993, с. 246].

Характерно, що між рідними братами та, відповідно, сестрами різного віку також зберігалась подібна вікова сеґреґація. Так, у багатьох місцевостях (зокрема на Херсонщині, Наддніпрянщині, Поділлі) дотримувались черговості вступу братів до парубоцької громади (молодший починав парубкувати лише після одруження старшого), або ж брати вступали до різних парубочих громад [Ястребов, 1896, с.192, 112; Боржковський, 1887]. Подібна практика стосувалась також і дівчат-сестер.

Н. Заглада відзначала, що „у деяких місцевостях України спостерігається цікавий стосунок між сестрами підлітками і сестрами дорослими: підлітки не носять певних ознак дорослого віку (головних уборів), вони мусять підстригати волосся на голові; вони не вступають у дівоцьку громаду і виходять заміж тоді, як вийде старша сестра” [Заглада, 1929, с. 74]. Подібна практика поступового долучення дівчат-сестер до гурту відданиць відома чи не у всій Україні.

Прикметною рисою парубоцтва/дівоцтва як соціально-вікової категорії було суттєве розширення особистої свободи та зниження міри контролю за поведінкою молоді зі сторони дорослих. З іншого боку, зберігалась загальна підпорядкованість усіх неодружених молодих людей батьківській/материнській волі: і парубки, і дівчата зобов’язані були беззастережно виконувати господарські розпорядження батьків і дотримуватись призначених ними заборон та обмежень, коли такі були.

Цікаво, що оскільки хлопці, стаючи парубками, виходили з прямого підпорядкування батьків і багато часу проводили поза домом, батьки часом зволікали із дозволом на їх вступ до парубоцьких громад [Камінський, 1928, с. 10-11]. З іншого боку, дорослий парубок здобував нові права в сім’ї та громаді, зумовлені новим його статусом: інколи він міг заробляти та витрачати гроші на власний розсуд, брати участь у зборах сільської громади і користуватись правом голосу, заступаючи батька за його відсутності, за провину перед громадою його карали за вироком сходу, а не віддавали на виправлення батькові [Боржковський, 1887, с. 771]. Парубок користувався повагою у батьків, для яких ставав першим порадником у господарських справах, і в молодіжному середовищі – молодші хлопці та дівчата звертались до нього на “Ви” і перші вклонялись при зустрічі [Ястребов, 1896, с. 115].

Подібна ситуація простежувалась і у ставленні до дівчат. У цей період мати скеровує зусилля дочки на приготування посагу (скрині), призначаючи їй певну “денну норму” прядіння та вишивання: лише за умови її виконання дівчина отримувала право відвідувати молодіжні зібрання, а за невиконану роботу могла навіть зазнати тілесних покарань.

Дівчина „на відданні” – період максимального та найяскравішого вияву креативного потенціалу, апогей творчої активності, мотивація якої зумовлена домінуванням установки на одруження. Таким переважно дівочим заняттям вважали вишивання, особливо у період між сватанням та весіллям [Волинь, арк. 3,11; Полтавщина, арк. 46, 55, 59]. Російська дослідниця Т. Бернштам взагалі вважає шиття/вишивання особливою прерогативою дівчат-відданиць, чи не головною прикметою їх повноліття та готовності до шлюбу [Бернштам, 1999].

Якщо перехід хлопця до категорії парубків і вступ його до парубочої громади супроводжувався досить виразними ініціаційними ритуальними діями (випробуваннями фізичної сили, психологічної витривалості, господарських навичок, ритуальними діями) [Балушок, 1998, с. 81-105], то здобуття статусу дівчини зазвичай було позбавлене відповідного оформлення.

Форми спілкування та моделі поведінки

Вечорниці, досвітки та “вулиця” – це та частина молодіжної культури села, що викликала жваве зацікавлення дослідників ще наприкінці XIX ст. [Сумцов, 1886; Іванов, 1907; Кузеля, 1906; Гнатюк, 1919]. Саме завдяки побутуванню на значній частині України інституту вечорниць/досвіток (восени-взимку) та вулиці (навесні-влітку), що були невід’ємною складовою молодіжної культури в центральних реґіонах України, на Поліссі та Слобожанщині, сільська молодь мала змогу досить повно реалізувати потребу у спілкуванні з протилежною статтю.

В межах інституту вечорниць/досвіток/вулиці процес соціалізації набуває якісно нових вимірів: змінюється його спрямованість: головний акцент зміщується з трудового виховання на сферу комунікативну, провідними темами стають проблеми спілкування із протилежною статтю, кохання, заміжжя. Як уже згадувалось, у цей період молодь отримує певну свободу дій, вже не перебуваючи постійно під контролем батьків. Водночас зростає міра особистої відповідальності дівчини за власні вчинки та поведінку, вимоги до якої зі сторони інститутів соціального контролю стають жорсткішими.

Назагал, дівчата починали відвідувати вечорниці з 13-15 років. На одних вечорницях гуртувались, як правило, дівчата-однолітки (верстваки), і саме дівчата відігравали першорядну роль в організації та проведенні вечорничних зібрань упродовж призначеного для цього періоду. Зазвичай усі турботи, пов’язані із влаштуванням вечорниць були сферою відповідальності дівчат: вони визначали місце щоденних зібрань (хату), домовлялися із господарями, забезпечували необхідні витратні матеріали (тріски чи гас для освітлення, солому чи дрова для опалення), а також продукти для приготування спільної вечері (борошно, яйця, олію, сало, крупи, м’ясо тощо).

Крім того, саме дівчата дбали про чистоту у вечорничній хаті (білили її, мазали піч та долівку, прикрашали інтер’єр, прибирали тощо), і, що найголовніше, вони ж відшкодовували господарям дому своєрідну „орендну плату”: один день на тиждень (четвер) дівчата пряли для них („відпрядали”) [Пирятин, арк. 69; Полтавщина, арк. 2, 23, 30, 42, 52; Іванов, 1907, с. 185 та ін.]. Внесок хлопців, що неодмінно приходили на вечорниці, обмежувався лише запрошенням музик, а також забезпеченням вечорничної громади горілкою для вечері та соломою (обмолоченими снопами), які використовували для ночівлі.

Прикметною рисою українських вечорниць/досвіток слід вважати явні ґендерні відмінності у поведінці дівочих та парубочих гуртів, що виявлялись насамперед в статичній, очікувальній позиції дівчат на противагу активності та мобільності парубочих ватаг: „хлопці на яку хоч [улицю] ходили, а дівчата не ходили по чужих же улицях – дівчата на своїх”, „хлопці можуть піти на другі досвітки кудись, а дівчата нікуди не мають права йти, тільки ж на свої. А до цих дівчат другі ж якісь хлопці йдуть”, „дівчата на місці сиділи, на своєму кутку” [Полтавщина, арк. 61, 30, 1, 40].

За таких обставин доволі парадоксальним видається той факт, що повсюдно хлопці певного кутка села розглядали місцеві вечорниці як „свої”, перешкоджаючи візитам сюди сторонніх парубків [Полтавщина, арк. 30; Пирятин, арк. 64; Богуславський, 1855, с. 22].

Той факт, що парубоча громада певного кутка села розглядала місцевий вечорничний дівочий гурт як свою “колективну власність” свідчить також інший цікавий специфічний вечорничний звичай, що його зафіксувала у 1934 році Н. Заглада під час своїх етнографічних студій на Поліссі (Чорнобильський р-н Київської обл.): „Хлопці з собою приводили чужих хлопців, один хлопець на вечурках рахувався за хазяїна і угощав чужих хлопців своїми дівчатами (...) Як яка дівка приглянеться чужому хлопцю, то він шепне тому, хто його привів; і вже той тягне ту дівчину на куль [солому] і так угощає його своєю дівчиною (свого села), а той (в свою чергу) так робить у себе. Як дівка не хоче з хлопцем тим ночувати, то її насильно заставляють; свій хлопець ще поб’є, лає її й каже: „Як я був у них, то мені давали дівку, а ти не хочеш”. Йому стидно перед чужим хлопцем (...) [Заглада, 1934, арк. 87-88].

На Покутті існував інший парубочий звичай, що перегукується із попереднім: парубку, щойно прийнятому до парубочої громади, остання “виділяла” в перший день дівчину, з якою він танцював [Костащук, 1929, с. 23]. До того ж, дівчина не мала права відмовити, навіть якщо хлопець їй не подобався [Балушок, 1998, с. 91]. Вважаємо, що така іммобільність дівчат на противагу значній свободі пересування хлопців в юнацькому віці є логічним продовженням започаткованої ще на ранніх етапах соціалізації лінії на ґендерну диференціацію сфер та форм прояву активності (внутрішня зона, дім, статичність – „жіноча”; зовнішня, поза домом, динамічність – „чоловіча”).

Через згадані вище обставини між різними вечорничними дівочими гуртами розгорталось суперництво на ґрунті завоювання симпатій парубків. Так, наприклад, обираючи хату для зібрань, дівчата зважали також і на її розташування, віддаючи перевагу тій, що стоїть „на видному місці, над вулицею, щоб зручніш було парубкам заходить” [Пирятин, арк. 74]. Дівчата, що краще співали, скоріше здобували прихильність хлопців і використовували свої вміння для привернення їхньої уваги [Воропай, 1993, с. 330; Полтавщина, арк. 52; Волинь, арк. 9]. Коли ж хлопці часто навідувались на одні вечорниці, нехтуючи іншими, між різними дівочими гуртами виникала певна ворожнеча: дівчата виспівували сороміцькі пісні на адресу суперниць чи навіть вимащували двері ворожої “штаб-квартири” кізяками [Пирятин, арк. 67, 71].

З іншого боку, виразним свідченням пасивно-очікувальної позиції дівчини та невизначеності її майбутньої долі можна вважати також і ворожіння про одруження, що були інтегральною складовою дівочої субкультури. Той факт, що нам не вдалось відшукати вказівок на існування специфічно-парубочої мантики відповідного спрямування можна розглядати як підтвердження нашого припущення про те, що прогнозування власної долі було більш актуальним саме для дівчат на тлі загальної невизначеності ситуації та неможливості дієво на неї впливати, управляти нею чи контролювати її перебіг.

Особливо яскраво ґендерні відмінності поведінки парубків та дівчат за ознакою “пасивність/ініціативність” ілюструє звичай влаштовувати “ярмарки на дівчата”, що мав поширення на території бойківсько-гуцульського пограниччя, а також у середовищі руснаків на території Угорської Руси [Кузеля, 1914]. Скласти уявлення про те, як усе відбувалось, можна з опису такої події, яка відбувалась щороку навесні, на свято Юрія (6 травня) у містечку Перегинськ Долинського повіту (сучасна територія Івано-Франківської обл.):

“На кожний ярмарок сходяться численно дівчата, що вже на відданю [з матерями] і легіні. Дівчата уставляються рядами коло моста, як можна найкраще причепурені, а легіні переходять попри них і приглядаються їм (…) Як котра котрому сподобається, то зараз зачинається на місці відповідна розмова. Коли легінь цілком не знає дівчини, а се трафляється часто, то наперед питає, хто вона і звідки вона, а потім виходять з нею з гурту на розмову (…) В цей спосіб розпізнається багато молодих людей з околиці Перегинська, а такі знайомства кінчаються звичайно вінчанєм (…) Парубки приходять нераз навіть дуже здалека” [Кузеля, 1914, с.1-2].

Ерос, сила і відповідальність

Зауважимо, що статеве виховання в межах традиційної української родини практично не здійснювалось: морально-етичні засади християнства, по суті, табуювали обговорення відповідної проблематики в колі сім’ї. Загальновідомо, що батьки намагались усіляко обмежити знання дітей у цій царині: вони не лише не демонстрували власних почуттів та потягів у присутності дітей, але навіть розмови між матір’ю та дочкою щодо питань фізіології жінки, особливостей її статевої сфери та репродуктивних функцій вважались неприпустимими. Така поведінка батьків була вмотивована засадничою універсальною культурною нормою – табу інцесту [Агапкина, 1999, с.418].

Уникнення кровозмішання, запобігання виникненню щонайменших сексуальних імпульсів (хоч би й підсвідомих) між родичами було наріжним каменем у побудові стосунків поміж батьками та дітьми, а також між різностатевими підлітками в межах однієї сім’ї. Часом саме ці міркування спонукали батьків відряджати власних дітей відповідного віку ночувати на вечорниці [Іванов, 1907, с. 209; Полтавщина, арк. 31]. Табу інцестуальних контактів покликало до життя й іншу звичаєву норму, згідно з якою рідні брати та сестри не мали права відвідувати ті самі зібрання молоді: пильно стежили за тим, аби на одних вечорницях/досвітках була не більш як одна особа з однієї хати [Полтавщина, арк. 40; Гнатюк, 1919, с. 45; Воропай, 1993, с. 28; Іванов, 1907, с. 186]. Таке відокремлення посилювалось і згаданим вище звичаєм формування вечорничних гуртів за віковим принципом – „більші парубки з більшими дівками, менші – з меншими” [Пирятин, арк. 65, 74].

Вечорниці/досвітки/вулиця були осередком найповнішого, самостійного та інтенсивного спілкування молоді з характерним еротичним підґрунтям, що помічено багатьма дослідниками [Ястребов, 1896, с. 119; Іванов, 1907, с. 188; а також: Гуцульщина, Пирятин]. Потужна установка на одруження та психофізіологічні особливості юнацького віку визначали загальну спрямованість діяльності та умотивовували поведінку присутніх, уся повнота розмаїтих виявів якої окреслюється терміном „женихання”.

Ініціаторами усіляких розваг з еротичним підтекстом (ігри, жарти, загадки, оповідки тощо) були переважно хлопці. На вечорницях/досвітках та “вулиці” молодь, окрім суто емоційного, здобувала також і перший досвід безпосереднього тілесного контакту із протилежною статтю (йдеться насамперед про такі пестощі, як поцілунки, обійми, доторки до інтимних місць). Такі дії вважались природними та допустимими, і не лише тоді, коли закохана пара залишалась наодинці.

„Вулиця має два ступені. Перший – це підготовка до справжньої вулиці. Тут гуляють хлопці й дівчата від 12 до 15 років. Вони привчаються тут співати гуртом, як поводитись з дівчиною і починають парубкувать (хлопці), цебто вже мацають дівчат за груди і за инші місця. Вони проводять дівчат додому, але ще довго не стоять під лісою (...) Друга ж ступінь вулиці – це вже справжні дівки та парубки від 16 до 25 років. (...) Зібравшись на колодку, дівчата сідають всі вмісті купкою, а хлопці (...) кожний з них старається впасти дівчині в пелену, хоч вона й сперечається, але це нічого не помага, бо „чия сила, того й право” – такий лозунг улиці. Ото всівшись на колінях дівчини, обнявши її, він починає з нею розмову (...) Поспівали пісень, ну що ж далі робити? І от хлопці (...) починають лапать дівчат різно і скрізь спідницю, і попід нею (...) Улиця розходиться (...) Хлопці не зівають, щоб не пропустити тії дівчини, з якою він умовився провести її додому (...) [Пирятин, арк. 62-63].

Парубки вважали нормою те, що „хлопцеви нияка дівчина не може одказати, щоб не поцилуваться” [Гнатюк, арк.2]. На Гуцульщині розповідали, що „хлопці берут дівок перевертают та й грают си на постели. Заголєют дівок. Перстені відбирают. Котрий ни може, шо туго – вин йме палец у рот – таки стєгне. Тай шкіру стєгне, єк схоче, а мусит перстень видоймити. Тай таки дівку переверне (трусів ни було тогди), каже: “Я хочу в тебе 2-3 волоски вмикати…” Хлопці вхоп’є дівок (…), верже [дівку] на постіль, накочаєси, накусаєси єй, націлюєси та й пустит…Та й далі пріде. Але єк би шос так казав хлопец, то вона могла в писок дати… Шо в’на си коцюбит, нидаєт, а вин таки далі, поки не вмиче… Декотрий – ні, мав культуру, то таке не робив, а декотрий – робив. А хлопці собі у дримби йграют, співают. И разом співают з дівками хлопці. Прибагают усєке, сміют си, жєртуют. И так ше днина їх захопит: вони ни мают коли лігати спати” [Гуцульщина, арк. 32]

Для всієї території повноцінного функціонування інституту вечорниць/досвіток характерним був звичай спільного спання хлопців та дівчат. Таку поведінку молоді не лише повсюдно сприймали як допустиму і навіть природну, але навіть часом розглядали як обов’язковий компонент дошлюбного спілкування.

Найбільш зацікавленою стороною та постійними ініціаторами спільного спання були, як правило, хлопці. Пара утворювалась, як правило, за взаємною згодою [Гнатюк, 1919, с. 46; Іванов, 1898, с. 103, 740, 861; Пирятин, арк. 70; ІМФЕ, арк. 34, 109], але ініціатива належала хлопцеві: він обирав дівчину, з якою хотів ночувати, а та могла прийняти цю пропозицію чи відмовити небажаному залицяльнику. Прикметно, що самі дівчата далеко не завжди схвально ставились до ідеї спільної ночівлі з хлопцями, тож останні докладали певних зусиль, спонукаючи дівчат лягати разом [Рильський, 1890, с. 352], а дівчата змушені були вдаватись до різноманітних хитрощів, уникаючи ночівлі, особливо коли хлопець не викликав у дівчини симпатії.

І.Рєпін «Вечорниці»

Якщо дівчата з якоїсь причини не пускали хлопців до хати, ті могли зламати лісу, вибити вікно, а ввірвавшись до хати – розбити лампу [Милорадович, 1897, с. 99]. Інколи дівчата, які ухилялись від „женихання” чи були гострі на язик зазнавали знущань зі сторони парубків [Гнатюк, 1919, с. 48; а також: Пирятин, арк. 74; Полтавщина, арк. 67]. Дівчата, у свою чергу, також часом могли дати відсіч – словесно чи фізично – надто напосідливому залицяльнику чи хлопцеві, що завдавав їй дошкульних збитків [Афанасьєв-Чужбинський, 1855, с. 142; Гуцульщина, арк. 32; Волинь, арк.9], а того, хто, не маючи пари, залишився таки ночувати на вечорницях, дівчата могли зробити посміховиськом, понашивавши йому на спину клаптиків, насипавши у шапку попелу чи крейди тощо [Іванов, 1898, с. 213].

Думка про необхідність спільного спання на вечорницях (навіювана та постійно „впроваджувана в життя” хлопцями, а також підкріплена вірою в те, що вечорничний обранець стане нареченим) у свідомості дівчат поступово ставала переконанням: „треба обов’язково з хлопцями спати, а то і заміж не пійдеш” [Заглада, 1934, арк. 87]. Подібна модель поведінки перетворювалась на нормативну, а подекуди навіть престижну у молодіжному середовищі [Гнатюк, 1919, с. 46].

Різне ставлення чоловічої та жіночої частин вечорничних зібрань до сексуально-еротичних аспектів спілкування пояснюється, з одного боку, відмінностями статевого дозрівання хлопців та дівчат. Дослідники відзначають, що хоча дівчата раніше дозрівають фізіологічно, у них на початку сильнішою є потреба в ніжності, ласці, емоційній теплоті та розумінні, аніж у фізичній близькості. Натомість у юнаків здебільшого раніше виникає чуттєво сексуальний потяг до фізичної близькості, тоді як потреба в духовному зближенні та взаєморозумінні виникає дещо пізніше [Волков, 2001, с. 48].

З іншого боку, варто відзначити відмінності в інтерпретації звичаю спільного спання молоді інформаторами-чоловіками та інформаторками-жінками (і відповідними “жіночими” фольклорними текстами). Якщо перші розглядають його як нормативний і навіть обов’язковий компонент дошлюбного спілкування молоді (про що недвозначно свідчать етнографічні матеріали, використані у праці З. Кузелі [Кузеля, 1906; а також: Іванов, 1898, с. 103, 861] – записані дослідником-чоловіком від інформатора-чоловіка, то другі хоч і сприймали таку поведінку як звичайну, проте дії хлопців змальовують переважно як насильницькі, вбачаючи у них санкціонований традицією примус дівчини до задоволення чоловічих бажань. Публіковані досі етнографічні дані пропонували нам лише чоловіче – андроцентричне – бачення цієї ланки молодіжної субкультури українського села, тобто мали явно однобічний характер. Лише залучення інформації, наданої жінками, надає цілісності нашим реконструкціям і демонструє складний та суперечливий характер цього явища.

Вечорничні стосунки мали здебільшого платонічний характер: хлопці, як правило, з повагою ставились до дівочої честі, і пестощі не переходили тієї формальної межі, за якою починається розпуста [Труди, VII, с. 352-354; Афанасьєв-Чужбинський, 1855, с. 141-142; Ніколаєв, 1854, с. 17; Сумцов, 1886, с. 20; Вовк, 1995, с. 228; Гуцульщина, арк. 31, 32; Полтавщина, Полісся]. Проте, із цього загальновизнаного та суворо дотримуваного правила траплялись прикрі винятки.

Громадська думка, що засуджувала і карала нерозважливу дівчину-покритку, насправді зовсім не знімала відповідальності з парубка, який „звів” дівчину. На Гуцульщині його не лише публічно били палицями, але й сама парубоча громада висловлювала йому свій осуд [Онищук, 1912, с. 313-314]. В народі вважали, що зневага дівчини – великий гріх, а „цей чоловік, шо зведет дівку, він не має на ціле житє шєстя у себе. Він ніколи не доробит си, через то, шо збанований” [Гуцульщина, арк. 31, 37].

Ймовірно, звичай громадського покарання хлопця, що звів дівчину, колись був поширений не лише на Гуцульщині, але й на інших українських етнічних територіях. Його відгомін знаходимо у текстах народних пісень, сюжет яких вказує на можливість і навіть реальну спробу уникнути покарання шляхом відкупу [Поповський, с. 12-13; Рокосовська, с. 193; Гнатюк, ЕМУР, с. 191; Чубинський, с. 346].

З іншого боку, чоловіка (парубка), винного у перелюбі чи зґвалтуванні, на підставі Маґдебурзького права та Литовського статуту суди засуджували „на горло”, проте, як правило, пом’якшували кару, змушуючи винного до матеріальної компенсації дівчині, що постраждала. Це потверджується значною кількістю документальних свідчень кінця XVII-XVIII ст. (Левицький, с. 113-119; Гошко, с. 82-91). Пізніші етнографічні матеріали вказують лише на можливість матеріальної компенсації з боку жонатого чоловіка, який звів дівчину, заперечуючи такі вимоги щодо нежонатого [Онищук, с. 319-320]. Цікаво, що іноді батьки хлопця-винуватця змушували його до одруження, виходячи з власних міркувань та інтересів, особливо коли дівчина була із заможної родини [Полтавщина, арк. 43; Гуцульщина, арк. 36].

Деякі дослідники пов’язували зростання кількості фактів збезчещення дівчат на вечорницях/досвітках із посиленням впливу міського та заводського середовища [Сумцов, 1886, с. 227; Труди, VII, с. 352-353].

Першорядним завданням для дівчини було вберегти неушкодженою дівочу цноту до одруження – саме цей момент був ключовим у визначенні „доброчесності” дівчини під час весілля. Тож виховані на традиціях християнської моралі та здорового селянського прагматизму, тверезо оцінюючи непривабливі життєві перспективи покритки, а також, аби протистояти чоловічому натиску, зберегти самоконтроль на належному рівні, дівчата обмежували вживання алкоголю: „здержуються, щоб не пропить розум” [Пирятин, арк. 75].

Подекуди (зокрема на Київщині) молодь вдавалась до так званої „гри в притулу”, яка, по суті, була неповноцінним статевим актом, що не призводив до втрати дівчиною „вінка” та до вагітності [Кузеля, 1906, с. 96-97]. Природно, що такі розваги були доволі ризикованими, то ж часом їх наслідком була поява ще однієї покритки [Гнатюк, 1919, с. 41].

Подвійний стандарт

Описана вище поведінка дівчат та хлопців, що явно суперечила усім соціально визнаним та усталеним морально-етичним нормам, спричинена дією в групі певних соціально-психологічних механізмів. У нашому випадку йдеться про актуалізацію статевого потягу на тлі загальної еротизованості ситуації вечорничного спілкування. На посилення загальних тенденцій в групі безпосередній вплив має також кількість присутніх та щільність їх розташування у приміщенні (так звана „масовидність” поведінки), тож природно, що згадані еротичні імпульси ставали інтенсивнішими саме на вечорницях, коли в стосовно невеликому приміщенні збиралось до 20 та більше осіб. Окрім того, сучасна соціальна психологія доводить, що в групі знижується самоконтроль, а це призводить до послаблення нормативного стримування: у деяких групових ситуаціях люди схильні до того, щоб відкинути нормативні поведінкові обмеження, втратити відчуття індивідуальної відповідальності за власні вчинки та діяти „як усі”, навіть всупереч власним цінностям [Майєрс, 1997, с. 369-374]. У групі також актуалізуються механізми конформізму: що привабливішою є для особи певна група, то сильнішим буде наслідування прийнятих у ній моделей поведінки та страх перед санкціями з її боку (як от висміювання, знущання тощо) [Робер, Тільман, 1994, с. 144].

Усі згадані чинники, безумовно, спрацьовували в межах вечорничних зібрань, тимчасово змінюючи поведінку молоді на асоціальну. По суті, мова йде про подвійні поведінкові стандарти та подвійну мораль: одні норми – для привселюдного спілкування, інші – за умов відсутності контролю зі сторони дорослих. Бо ж загальновідомо, що у повсякденному житті поведінка дівчат вирізнялась стриманістю та скромністю, прилюдність вияву симпатій між хлопцем та дівчиною була неприпустимою [Заглада, 1934, арк. 88; Полісся; Волинь, арк. 9; Гуцульщина, арк. 31; арк. 35].

Скажімо, на Гуцульщині, попри загалом доволі вільні стосунки між хлопцями та дівчатами, суворо дотримувались обмежень на спілкування у присутності дорослих: існувало табу на розмову під час танцю! Ба, навіть у проміжках між танцями хлопці та дівчата повинні були зберігати дистанцію, гуртуючись окремо [Гуцульщина, арк. 31, 33]. Усталений погляд на стосунки молоді висловлений у коломийці:

Ой, любім си, мій миленький,
Потайно, потайно.
Єк пидемо межи й люди –
Вкупі ни сідаймо
[Гуцульщина, арк. 32].

Однак громадська думка допускала значну свободу стосунків молоді на вечорницях/досвітках та “вулиці”. Батьки розглядали ці інститути як прадавній звичай і вважали несправедливим відмовляти дітям у таких формах дозвілля, що їх свого часу самі запізнали [Грушевський, 1991, с. 257-259; Іванов, 1907, с. 209; Рильський, 1890, с. 352 та ін]. Прикметно також, що селяни доволі поблажливо ставились не лише до вечорниць як явища, але й до інших проявів асоціальної поведінки молоді. Це стосується насамперед парубочих громад, які своєю „антиповедінкою” часто завдавали господарям чималих матеріальних і моральних збитків, крадучи солому та дрова для вечорничних потреб і влаштовуючи доволі прикрі молодечі “розваги” (пересновування вулиць мотузками, перегороджування їх боронами догори зубцями, викрадення воріт, витягування возів на дах, навмисний галас, псування житлових та господарських будівель тощо). Цікаво, що ці дії були спрямовані насамперед супроти тих господарів, що не пускали дівчат на вечорниці [Балушок, 1998, с. 97].

Вечорниці/досвітки та вулиця були головними осередками соціалізації селянської молоді юнацького віку, тут дівчата та парубки могли краще пізнати протилежну стать, опанувати стиль та форми поведінки, властиві дорослим, здобути певні знання та досвід у сфері особистих стосунків. Ближче знайомство із потенційними шлюбними партнерами під час щоденного спілкування упродовж кількох місяців дозволяло виявити вади та переваги кожного, що, природно, позитивно позначалось на якості майбутнього подружнього вибору.

Знана дослідниця молодіжної культури села Т. Бернштам вважає, що в межах інституту вечорниць/досвіток відбувалась символічна імітація сімейний стосунків (як господарсько-виробничих, так і особистих), що мало вирішальну роль на завершальному етапі підготовки молоді до самостійного життя [Бернштам, 1988, с. 238].

У молодіжній субкультурі українського села виразно простежується ґендерна диференціація у стилі та моделях поведінки дівчат та парубків відповідно до усталених ґендерних стереотипів, а саме: перші демонструють пасивність, залежність, статичність, другі виявляють активність, домінантність та мобільність у стосунках із протилежною статтю. Окрім того, соціальний контроль та санкції за порушення громадських, поведінкових та моральних норм жорсткіші щодо дівчат і виразно поблажливіші щодо хлопців, відтак хлопці частіше безкарно демонструють асоціальну поведінку (недопустиму для інших статево-вікових груп).

Використана література:

Агапкина, 1999 – Агапкина Т.А. Инцест // Славянские древности. Этнолингвистический словарь / Под общей ред. Н.И. Толслото. – Т. 2 – М., 1999. – С. 418-420.

Афанасьєв-Чужбинський, 1855 – Афанасьєв-Чужбинский А. Быт малорусского крестьянина (преимущественно в Полтавской губернии) // Вестник Императорского Русского Географического Общества. – Ч. 13. – СПб., 1855. – С. 129-156.

Балушок, 1998 – Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян. – Львів–Нью-Йорк, 1998. – 216 с.

Бернштам, 1988 – Бернштам Т.А. Молодежь в обрядовой жизни русской общины XIX – начало ХХ века. Половозрастной аспект традиционной культуры. – Ленинград, 1988. – 277 с.

Бернштам, 1999 – Бернштам Т. “Хитро-мудро рукодельице” (вышиванье-шитье в символизме девичьего совершеннолетия у восточных славян) // Женщина и вещественный мир культуры у народов Европы и России. – Сборник Музея антропологии и этнографии. – Т. LVII. – СПб., 1999. – С. 191-249.

Богуславський, 1855 – Богуславский Ф. Село Юриновка Новгородсеверского уезда Черниговской губернии в историческом и этнографическом отношениях // Черниговские Губернские Ведомости. – 1855. – № 19-21. – С. 1-43.

Бойківщина – Етнографічні матеріали з Бойківщини, записані О.Кісь під час експедиції „Закарпатськими стежками В.Гнатюка через 100 років” у серпні 1995 р. // Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп. 2.– Од. зб. 418.

Бондаренко, 1993 – Бондаренко Г. Від хлопчика до мужа… // Хроніка – 2000. Наш край. – 1993. – № 1-2 (3-4).

Боржковський, 1887 – Боржковский В. “Парубоцтво” как особая группа в малорусском сельском обществе // КС. – 1887. – № 8.

Виноградова, 1981 – Виноградова Л.Н. Девичьи гадания о замужестве в цикле славянской календарной обрядности (западно-восточнославянские параллели) // Славянский и балканский фольклор. Обряд. Текст. – М., 1981. – С. 13-43.

Вовк, 1995 – Вовк Х. Шлюбний ритуал та обряди на Україні // Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995.– С. 219-335.

Волинь – Етнографічні матеріали з Волині (Львівська та Волинська обл.). Записала у липні 1999 р. О.Кісь // Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Од. зб. 456.

Волков, 2001 – Волков Ю.Г., Добреньков В.И., Кадария Ф.Д., Савченко И.П., Шаповалов В.А. Социология молодежи: Учебное пособие / Под. ред. Ю.Г. Волкова. – Ростов-на-Дону, 2001. – 576 с.

Воропай, 1993 – Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – К., 1993. – 590 с.

Гнатюк – Гнатюк В. Улиця і весілля // Відділ рукописів ІМФЕ ім. Рильського. – Ф.28. – Оп.3. – Од. зб. 389. – Без дати. – 14 с.

Гнатюк, 1919 – Гнатюк В. Пісня про покритку, що втопила дитину. – Львів, 1919. – 144 с.

Гомик, 1929 – Гомик І. Лемківські „вечірки” (вечерниці). – Львів, 1929. – 6 с.

Гошко, 1999: Гошко Ю. Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття XIV-XIX ст. .– Львів, 1999. – 332 с.

Грушевський, 1991 – Грушевський М. Історія української літератури. – Т.1. – Київ, 1991.

Гуцульщина – Етнографічні матеріали з Гуцульщини, записані Р.Кісем під час експедицій 1970-1972 рр. // Архів ІН НАНУ. – Ф. 1.– Оп. 2. – Од. зб. 202а.

Заглада, 1929 – Заглада Н. Побут селянської дитини. Матеріяли до монографії с. Старосілля // Матеріяли до етнології. – Т. 1. – К., 1929. –260с.

Заглада, 1934 – Заглада Н. Матеріали з етнографічних досліджень в Чорнобильському районі на Поліссі в 1934 р. // Відділ рукописів ІМФЕ ім. Рильського НАНУ. – Ф. 43. – Оп. 5.– Од. зб. 166. – 93 арк.

Захарчук-Чугай, 1988: Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка. Західні області УРСР. – К., 1988. – 190 с.

Іванов, 1898 – Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии: очерки по этнографии края // Под ред. В.В. Иванова. – Т. 1. – Х., 1898. – 1012 с.

Іванов, 1907 – Иванов П.В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии // Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества. – Т. 17. – Х., 1907.

ІМФЕ – Етнографічні та фольклорні матеріали з Полтавщини. – !927-1935 рр. // Відділ рукописів ІМФЕ ім. Рильського. – Фонд 1. – Опис 7. – Од. зб. 790. – 192 арк.

Кабакова, 1999 – Кабакова Г.И. Девственность. Девушка // Славянские древности. Этнолингвистический словарь / Под общей ред. Н.И. Толстого. – Т. 2 – М., 1999. – С. 35-39.

Камінський, 1928 – Камінський В. Нариси звичаєвого права України. – К., 1928.

Квітка, 1928 – Квітка К. Українські пісні про дітозгубницю. – К., 1928 – 61 с.

Кісь, 1998 – Кісь О. Дівчина-покритка в українському селі кінця XIX – початку ХХ ст. // Народознавчі Зошити. – 1998. – N 6. – С. 684-692.

Кон, 1998 – Кон И.С. Возрастная стратификация // Социальная психология. – 1998. – № 8.

Костащук, 1929 – Костащук В. Парубоцька громада в селі Тулові на Покуттю, в Галичині // Побут. – 1929. – Ч. 4-5.

Кузеля, 1906 – Кузеля З. Дитина в звичаях і віруваннях українського народа. Матеріали з полудневої Київщини // Матеріали до українсько-руської етнології. – Т. 8. – Львів, 1906.

Кузеля, 1914 – Кузеля З. Ярмарки на дівчата. (Причинок до української етнольогії) // Львів, 1914. – 12 с.

Левицький, 1900: Левицкий О. Южнорусская женщина в XVI-XVII ст. // Иллюстрированный сборник Киевского Литературно-Артистического Общества. – К., 1900. – Т. 1. – С. 108-122.

Майєрс, 1997 – Майерс Д. Социальная психология (пер. с англ.). – СПб., 1997. – 684 с.

Милорадович, 1897 – Милорадович В.П. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии, записанные в 1888-1895 г. // Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества. – Харьков, 1897. – Т.16.

Ніколаєв, 1854 – Николаев А. Свадебные обряды малоруссов // Москвитянин. – 1854.– №7.

Онищук, 1912 – Онищук А. Родини і хрестини та дитина до шостого року // МУЕ. – Т. 15. – Львів, 1912.

Пирятин – Етнографічні та фольклорні матеріали з Полтавщини, записані студентами Пирятинського педтехнікуму у 1925-1927 рр. // Відділ рукописів ІМФЕ ім. Рильського НАНУ. – Ф. 1. – Оп. 6. – Од. зб. 621. – 167 арк.

Полісся – Етнографічні матеріали з Київського Полісся, записані О. Кісь в липні 1998 р. // Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Од. зб. 454.

Полтавщина – Етнографічні матеріали з Полтавщини, записані О.Кісь у липні 1997 р. // Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп. 2.– Од. зб. 438.

Рильський, 1890 – Рыльский Ф. К изучению народного миросозерцания. II. Семейные отношения // Киевская старина. – Т. 30. – К., 1890. – С. 341-372.

Робер, Тільман, 1994 – Робер М.-А., Тильман Ф. Групповая динамика. Руководство и лидерство в малой группе // Хрестоматия по социальной психологии. – М., 1994. – С. 142-155.

Сенчин, 1908 – Етнографічні матеріали. Записав Я. Сенчин на Холмщині та Підлассю. 1903-1908 рр. // Відділ рукописів ІМФЕ ім. Рильського. – Ф. 28. – Оп. 3. – Од. зб. 174. – 18 арк.

Сумцов, 1886 – Сумцов Н.Ф. Досветки и посиделки. – К., 1886. – 24 с.

Сявавко, 1974 – Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. – К., 1974. – 150 с.

Труди, VII – Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край... – Т.VII. – СПб., 1877. – 608 с.

Чубинський, 1869: Чубинский П. Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии. – СПб., 1869. – 41с.

Чугай, 1979: Чугай Р.В. Народне декоративне мистецтво Яворівщини. – К.,1979. – 142 с.

Ястребов, 1896 – Ястребов В. Новые данные о союзах неженатой молодежи на юге России // КС. – 1896. – № 10.

Worobec C. Temptress or Virgin? The Precarious Sexual Position of Women in Postemancipation Ukrainian Peasant Society // Slavic Review. – Vol. 49. – №2. – 1990. –P. 227-238.

Zbior wiadomosci do antropologii krajowej... – T. 7. – Krakow, 1884.

Zbior wiadomosci do antropologii krajowej... – T. 8. – Krakow, 1885.

20 грудня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Українська сільська молодь у дзеркалі ґендерних відмінностей

Українська сільська молодь у дзеркалі ґендерних відмінностей