Актуально
53035 переглядів
 |
Тоді, як гласить «Повість минулих літ», Володимир послав посланців Християнство і язичництвосвоїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не прийде хто завтра на річку – хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб, – буде мені ворогом» [11, с.71]. Люди хрестились, хоч здавна були по вірі язичниками. І якщо й не силоміць, то часто лиш поверхово приймали християнство. Задовго після того, як повелів князь «…будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де колись стояли дерев’яні кумири» [11, с.71], – глибоко укорінений язичницький релігійний світогляд все ще залишався міцно закріпленим у свідомості мас. Але разом з тим процес християнізації уже був невідворотним.
Поступово, це призвело до того, що усталені віками язичницькі традиції, культи і свята наповнили новоприйняту християнську релігією своїм специфічним змістом, ховаючись за оболонкою християнських назв. У цих світоглядних метаморфозах предків, біблійні персонажі і християнські святі почали виконувати функції язичницьких богів-покровителів, а християнські свята наклалися на язичницькі. Цей момент історії продукував у нас зародження особливого релігійного синтезу, що отримав назву «двовір’я» (поєднання християнської і язичницької віри).
«Позаяк християнство, – писав відомий український релігієзнавець, професор А.М. Колодний, – по суті, не дало нашим предкам свого розуміння поточного життя, навколишнього природного середовища, господарської діяльності, то народ сприймав його через культ традиційних божеств, котрих поступово замінили з тими самими функціями, але вже з новими іменами християнські покровителі. У свідомості українців християнство поєднувалося з усілякими повір’ями, корені яких сягали дохристиянських, язичницьких уявлень» [6, с.579].
На протязі віків у багатьох народів світу був поширений культ Сонця. Поклоніння цьому небесному світилу займало наскільки велике значення, що в його честь влаштовували свята. До найбільш яскравих дійств, пов’язаних із вшануванням сонця, відносилося святкування його культ сонцянародження. На Русі свято народження Сонця було пов’язане із сонячним богом – Колядою: «Коляда, свято бога Сонця, що обявляє свою силу і доброту…Тоді варили багато страв, вносили в хату сніп (дідуха), кидали в стелю пшеницю з медом і ворожили, який буде урожай. Стародавні колядки і щедрівки із звеличенням ясного сонічка і місяченька свідчать про староіранське (арійське - прим. «Аратти») походження... Коли на Україні заведено християнську віру, на місце Коляди прийшло Різдво Христове і з ним злучили ці старовинні звичаї, які задержались до нашого дня» [12, с.24].
Вітчизняні науковці також підкреслюють, що «свято Коляда за язичницьких часів в першу чергу присвячувалося Сонцю: воно так і називалося Свято народження Сонця. Християнська церква приурочила до цього дня святкування Різдва» [15, с.55].
З історії відомо, що святкування народження різноманітних божест було характерною ознакою первісного світогляду, з давнього часу 6 січня святкували день народження бога Осиріса (що також асоціювався з Сонцем), а 25 грудня відзначали день народження іранського бога Мітри. Виходячи із біблійних оповідань, власне, не важко помітити, що «точний час народження Христа невідомий» [14, с. 995]. Але попри це святкування народження Сонця було необхідним світоглядним запитом язичників, котрі навернулися в християнство і все ще відчували потяг до прадавніх культів. Подібні культи почали відшукуватися у біблійних історіях, що й призвело до того, що в різні історичні періоди в різних народів світу «…свято народження «Непереможного Сонця» – стало відзначатися як свято різдва Христового» [13, с.175].
Проникнули язичницькі традиції і у відзначення свята входу Господнього в Єрусалим (в народі – Вербна неділя). В основу цього свята лягла Євангелівська історія про торжественну зустріч Ісуса Христа в Єрусалимі, котрому, в знак великої шани, стелили під ноги гілки пальмового дерева (клали також і одяг) (Мт.21:7-11). Сьогодні в честь цього свята у церкві освячують гілки верби (замінник пальми), віряни також б’ются вербовими віттями, промовляючи: «Не я б’ю – верба б’є, за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко!».
Однак в українців, як і в багатьох народів світу, ще до християнства існувало чимало стародавніх повір’їв, пов’язаних з наділенням дерев сакральними значенням. «Шанування…верби, – писав один із відомих православних богословів,– дуже давнє, ще дохристиянське, і воно перейшло в нас у відомі вдари вербою в Вербну суботу; можливо, що ці вдари – це магічне прогнання нечистої сили від людини...»[9, с.55]. Акцент на гілках дерев у цьому зв’язку очевидний, так як за його допомогою вдалося відновити первісний культ деревошанування в християнській оболонці. Дослідник української міфології В.М. Войтович відмічав: «У народі Вербна неділя – свято вшанування прадавнього Дерева життя як символу вічності... Обряд, коли людину хльоскають свяченою вербою побутував і у Давньому Римі...під час великих урочистостей, на які запрошували іноземців, спеціальні жерці-феціали святили вербу й, торкаючись нею шановних гостей, промовляли ритуальні слова. Доторкання свяченою вербою для людини означало поєднання живого з безмежним Всесвітом»[2, с.55].
Іншим християнським святом з дохристиянським наповненням стала Пасха (Великдень). Беручи свій початок від подій виходу ізраїльського народу з єгипетського рабства, Пасха (з євр. рesah – «проходження повз») святкувалася євреями як пам’ять про милість Божу, котрий, виливаючи кари на єгиптян, повелів своєму народу позначити одвірки своїх помешкань кров’ю ягняти, щоб ангел-губитель, винищуючи єгипетських первенців, пройшов повз єврейських домів (Вих.12:1-20). Ця подія мала глибоко-символічне значення, вона вказувала на прийдешню жертву непорочного агнця – Ісуса Христа, котрий Своєю кров’ю сплатить високу ціну за гріхи світу. Пізніше і Сам Христос відзначив єврейську Пасху у колі апостолів, після чого проголосив Пасху Нового Заповіту, «…узяв хліб, і…сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє. А взявши чашу, і подяку вчинивши…сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!» [Мт.26:26-28]. Далі Спаситель зазнав жорстоких катувань та був розіп’ятий на хресті. Але на третій день, як повістує Євангеліє, Він воскрес із мертвих.
Однак яку ж символічну причетність до всього цього мають традиційні атрибути Великодня – високі хліби, змащені поверх білою глазур’ю, і пофарбовані у яскраві кольори яйця? А виявляється достатньо сумнівну, далеку від християнства основу. Адже «…писанки існували задовго до розп’яття й воскресіння Христа» [8, с. 33]. Ось як про це писав видатний дослідник духовної культури слов’янських народів А. Н. Афанасьєв: «У Персії до пізнішого часу дотримувався звичай – в березні місяці, тобто при весняному відродженні природи, битися червоними яйцями, ставити їх на стіл і посилати в дар своїм друзям. У нас червоні і жовті яйця грають важливу роль на свято Світлого Христового Воскресіння, що збігається з часом древньоязичницького вшанування творчим силам весни, і самий колір, в який вони забарвлюються, знаменний: обидва епітети червоний і жовтий зв’язуються з поняттям яскравого сонячного світла...В очах народу яйце, особливо – червоне, пасхальне, отримало значення засобу, що наділяє родючістю і здоров’ям»[1, с. 535].
Як бачимо, яйце споконвіку було символом життєвої енергії та плодючості. Здавна, у період коли оживає природа, дівчата билися яйцями для того, щоб символічно запліднити одна одну. В той же час високий хліб з яєчками являвся символічним втіленням статевого чоловічого начала – фалоса. Біла глазур поверх хліба також невипадкова, вона, очевидно, відображає біологічне виверження насіннєвої рідини під час статевого акту.
Публiкацiї за темою «Духовність»:
