Актуально
41501 перегляд
 |
Велика Скіфія у VII-VI ст. до н.е. Стрілками показаний похід перського царя Дарія та відступ персів у 513 р. до н.е. |
У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія здійснило вторгнення у Скіфію, проте скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи підкорили фракійців на Дунаї. У 339 р. до н. е. македонці (за царя Филипа, батька Олександра Македонського) завдали скіфському царю Атею поразки. Ще через кілька десятків років більшу частину скіфів завоювали й поступово асимілювали сармати. Царства скіфів (так звані Малі Скіфії) збереглися насамперед у Нижньому Придніпров'ї і в Криму, а також у Добруджі (нинішня північно-західна Болгарія).
Мала Скіфія у Нижньому Придніпров'ї і в Криму була досить могутнім царством, що мала свій флот, карбувала монету, від неї залежали більшість грецьких міст Північного Причорномор'я (зокрема, певний час Ольвія).
Після утворення скіфської держави із столицею в Неаполі (поблизу сучасного Сімферополя) в III ст. до н. е. натиск скіфів на Херсонес особливо посилився. Скіфські укріплені поселення виникають у безпосередній близькості до самого міста (зокрема м. Балаклава, назване на честь скіфського царя Палака).
Нестача власних сил для того, щоб відбити напад скіфів, змусила херсонесців шукати підтримки зовні. У 179 р. до н. е. був укладений договір між Херсонесом та царем Понту Фарнаком І, у якому містилося зобов'язання Фарнака допомагати херсонесцям. Новий натиск скіфів на Херсонес в кінці II ст. до н. е. спонукав херсонесців звернутися за допомогою до царя Митридата VI Євпатора, онука Фарнака І.
Це звернення поклало початок новому етапу в політичній історії Північного Причорномор'я. Зацікавлений у розповсюдженні свого впливу на північне узбережжя Понту, Митридат підправив у 110 р. до н. е. у Херсонес війська під командуванням Діофанта. Про події, що відбувалися в Криму впродовж декількох найближчих років, ми знаємо головним чином з почесного декрета херсонеситів на честь Діофанта.
Війська Діофанта разом із херсонеситами завдали поразки царю скіфів Палаку і врятували Херсонес від скіфської загрози. Але після повернення Діофанта до Понту скіфи розпочали новий наступ, і знадобилась ще одна експедиція під керівництвом Діофанта. Цього разу скіфам було завдано ще одного удару, знову були захоплені найважливіші центри Кримської Скіфії — Неаполь і Хабеї. Однак незабаром скіфи повернули собі ці міста.
Про царів скіфів у Криму регулярно повідомляється в пам'ятках II ст. до н. е.— III ст. н. е. Мала Скіфія у Нижній Наддніпрянщині і в Криму постійно тиснула на грецькі міста, зокрема на Херсонес, через що римляни змушені були розташувати там свій гарнізон. Також скіфи здійснювали тиск на Боспорське царство.
Тяжкий удар Малій Скіфії у Нижній Наддніпрянщині і в Криму завдало германське плем'я готів, яке в 230-х рр. н. е. вторглося через Південне Придніпров'я до Криму. Остаточно залишки державної організації кримських скіфів було ліквідовано внаслідок вторгнення гунів у 370-х рр. Скіфський світ на півдні України розпадається на окремі поселення, що не були об'єднані єдиною владою, і поступово асимілюється із сарматами, таврами, а також нащадками грецьких переселенців.
Що ж стосується скіфів на Півночі – у Наддніпрянщині, на Поділлі, Полтавщині, Сіверщині та в інших регіонах сучасної України, де етнічні скіфи були й до того, а також куди частина з них відступила з півдня України під тиском сарматів, то вони досить швидко асимілюються з місцевим праслов'янським населенням. Археологи на багатому матеріалі розкопок беззаперечно визначили, що наддніпрянські слов'яни на межі першого і другого тисячоліть н. е. зберігають значну антропологічну схожість з населенням Великої Скіфії лісостепової смуги.
Скіфо-слов'янська спільність на всій території Центральної України залишила цікаву зарубинецьку культуру (II ст. до н. е.— II ст. н. е.), яка є симбіозом праслов'янської та скіфської культур, що збідніли через переривання зв'язків з містами Північного Причорномор'я внаслідок сарматської навали.
Однак характер культури населення лісостепу, де формувався скіфо-слов'янський симбіоз, не змінився попри наступ сарматів. Особливо яскраво про це свідчить скіфський курган поблизу с. Рижанівки (Звенигородський район, Черкащина), нещодавно розкопаний спільною українсько-польською експедицією під керівництвом вчених Яна Хохоровського та Сергія Скорого. У цьому кургані, вперше на території України з 1830 року, було розкопано непошкоджене поховання скіфського князя. Щоправда, окреме поховання княжни з цього кургану було відкрито й розкопано ще 1887 року.
Дослідження хронології пам'ятки дали цікавий результат. Це пізній курган, який було насипано в другій половині III ст. до н. е., тобто вже після встановлення сарматського домінування в Причорномор'ї і Приазов'ї. Однак у ньому не фіксується жодних культурних змін у порівнянні з попереднім періодом. Водночас у кургані (вперше у скіфському контексті) знайдено макет глиняної печі, що ясно асоціюється з комфортом осілого, а не кочового життя. Могила була заінсценована з одного боку як житлова хата, а з іншого — як кочовище степовика. Це свідчить про те, що курган насипало землеробське населення, яке перебувало під впливом скіфської культури. Можливо, це населення було змішаного скіфо-слов'янського походження.
Польський професор Ян Хохоровський, який розкопав центральне поховання Рижанівського кургану на Черкащині, стверджує: "Вочевидь, незважаючи на поразку скіфського царя Атея, у зв'язку з наступом сарматів та іншими несприятливими умовами, скіфи продовжували існувати значний час у різних регіонах. Так звана «Мала Скіфія» в Добруджі була важливим учасником як етнічної, так і культурної ситуації. Упродовж сарматського домінування багато «малих Скіфій» існували на кордонах степу. Серед них і «Мала Скіфія», якою керував князь, похований у Рижанівському кургані".
Тож виразні археологічні ознаки, що підтверджують асиміляційну взаємодію між скіфами і слов'янами, ми бачимо вже в III ст. до н. е. Загалом же культурний вплив скіфів на суто праслов'янські області фіксується вже з VII ст. до н. е. Асиміляція слов'янами скіфів на землях Центральної України, ймовірно, закінчилася в III—V ст. н. е. Проте вже з II ст. до. н. е. до цього скіфо-слов'янського симбіозу поступово додається значний сарматський домішок.
Геродот стверджує, що скіфи називали себе сколотами "за іменем свого царя". Серед скіфських царів найбільш поширеними були імена з однаковим коренем: "Скіл" і "Скілур" (скіфський цар Скіл першої половини V ст. до н. е., сучасник Геродота; цар Скілур, засновник Неаполя скіфського з III ст. до н. е.; цар Скілур 130—120 рр. до. її. е.; цар Скілур 120—110 рр. до н. е.). Деякі дослідники вважають, що останнє ім'я складено з двох частин, як це часто фіксується в індоіранських народів: також відомо, що іранська частка "ур" означає "блискучий".
Водночас на сьогодні на всьому скіфському ареалі від Київщини до Херсонщини віднайдено численні скіфські золоті зображення соколів, зроблені таким чином, щоб їх можна було чіпляти на жердини. Ймовірно, ці зображення використовувалися в ритуальних цілях. Сокіл, судячи з численних зображень, був священним птахом скіфів і представляв верховних богів, тобто був належним персонажем для імені царя.
Тому "Скіл" цілком імовірно означає "сокіл". Це значить, що й сама самоназва скіфів — "сколоти", може бути виведена від цього спільного "тотемного птаха", який, вочевидь, поширився в такій іпостасі на всі скіфські племена.
Публiкацiї за темою «Історія»:
