- Гоголь, зупиняючись у німецьких готелях, підписувався як “Гоголь-українець”. Гоголя не любили в Росії, бо героїчною і красивою показував він Україну, а нерозумною і дикою Московщину. “Киньмо Московщину… Для кого ми працюємо?… Поїдемо до Києва, адже він наш, не їхній”, – писав він у листі до другого українця – Михайла Максимовича, видатного нашого вченого-природознавця, історика, філософа, фольклориста.
Всім відомо, що розсмішити легко, змусити плакати ще легше, а от думати, сидячи в залі після восьмигодинного робочого дня, практично неможливо. Майстерність режисера полягає в тому, щоб вміло маніпулювати увагою і почуттями глядача. Примушувати його дозовано сміятись, плакати, думати...
«Мені гидко гратись в ігри тих “молодих” режисерів, які тішаться так званим “сучасним” театром. Це не серйозно. Це примітивно. Це легко. Це не потребує відповідальності перед тими, хто був в театрі до тебе, і тими, хто прийде після. В цьому немає системи, методу. Є лише бажання сподобатись, епатувати. Я дуже відчуваю потребу в нових формах, але в таких, що не руйнують традицій. Байдуже якого, епічного чи психологічного, ігрового чи інтелектуального, парадоксального чи будь якого іншого, та все ж таки драматичного театру» - говорить Андрій Білоус, режисер Київського Академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра
- Андрію, „Лоліта" й досі викликає багато запитань. Чому навчила тебе ця постановка?
- Сьогодні це вже пройдений етап. І можу сказати, що я вдячний долі, за те, що звела мене з таким співрозмовником як Володимир Набоков. Спілкування збагачує. Він мене багато чому навчив. Найголовніше - йти до кінця. Дуже багато людей не бажало цієї постановки. Я тепер, після прем'єри, розумію як важко було професору літератури, рафінованому інтелігентові Набокову після оприлюднення роману. Ханжество... Якби не підтримка дружини, не знаю, як я пережив би усі ті звинувачення в аморальності. Як і роман, моя вистава про кохання. Хворе, несамовите, згубне, велике.
Гумберт - Дмитро Суржиков. Фото - teatre.com.ua
- Взагалі, на якого глядача розраховані твої вистави?
- Я намагаюсь працювати для простих людей. Таких, що вперше в житті відірвались від телевізора й прийшли до театру. Таких тридцять відсотків на кожній виставі. І я свідомий того, що саме від мене залежить, чи прийде ця людина до театру вдруге, чи скаже, що там було нудно й незрозуміло.
- Що потрібно зробити, щоб не було нудно?
- Головне не втрачати діалог із глядачем. Щодня вести відверту розмову. Справжню розмову про те, що справді хвилює. Без ханжества й лицемірства. Таку, яку ти ведеш на кухні з дружиною або кращим другом. Театр не терпить показухи, подвійної моралі, брехні й фальші. Сучасний глядач не пробачає цього. Йому одразу хочеться „перемикнути канал", дарма, що немає для цього пульта.
- Художній керівник театру – яким він повинен бути?
- Я навіть не знаю, чи обов'язково має бути один керівник, чи театром має керувати колегіальна рада.
- Але театр – це відображення думок його керівника?
- Кожен керівник створює театр „по образу і подобі". Тож, театр завжди такий, яким є його керівник. Якщо ви хочете, щоб театр був унікальним, його має очолювати унікальна людина. І навпаки. Ще жоден керівник не змирився з тим, що його підлеглий може бути розумнішим чи талановитішим за нього. І так є не лише в театрі.
- Можливо в непрофесійних театрах інша картина? Чи мають такі театри право на існування?
- Це все одно що запитати, чи має право на існування домашнє відео... Звісно, і мають, і це потрібно. Але це радше називати клубом за інтересами, ніж театром. Все одно до них ходить лише обмежена за кількістю група друзів, однодумців, знайомих... Акторський рівень і рівень режисури тут не головне. Як і художній рівень вистав.
- Що ж тут має бути головним?
- Все залежить від мети, яку ці театри перед собою ставлять. Для одних головне - впевненість в тому, що те, чим вони займаються - геніально. Вони існують лише тому, що вважають себе унікальними, винятковими. Здатними знайти щось абсолютно нове. Бути месіями, що несуть справжню істину. Лише вони знають, яким насправді має бути театр. Цей банальний пафос дає їм можливість існувати. Окрім, звісно, фінансових вливань їх власників, що бавляться в режисуру. Є й інший тип самодіяльних театрів. Для них важливіше, наприклад, дарувати щирість, посмішку, радість дітям, які позбавлені родинного тепла, ніж переконувати весь світ у своїй унікальності.
Лоліта - Ольга Лук`яненко. Фото - teatre.com.ua
- Ти можеш визначити модель сучасного театру?
- Це таке ж складне запитання, як і те, яким має бути модель сучасного життя. Ніхто не знає. Ми блукаємо навпомацки, користуючись, напевно, шостим чуттям, аби віднайти форму й зміст своїх пошуків. Йдучи на репетицію я маю лише передчуття форми, мізансцени, інтонації чи акценту. І лише мить єднання артиста, слова, режисера саме тут і зараз народжує життя на сцені.
Всім відомо, що розсмішити легко, змусити плакати ще легше, а от думати, сидячи в залі після восьмигодинного робочого дня, практично неможливо. Саме тому сучасний театр винайшов форму так званого „пирога", що складається з багатьох стилістичних і дієвих „шарів". Майстерність режисера полягає в тому, щоб вміло маніпулювати увагою і почуттями глядача. Примушувати його дозовано сміятись, плакати, думати. Саме тому на перший план сьогодні виходить стильова еклектика, коли кожну тему в виставі, кожну дієву площину „веде" окремий театральний стиль.
Я не великий спеціаліст, але гадаю, що в театрі, як і в суспільстві, і в природі все обертається по колу. Весна-літо-осінь-зима... Сьогодні нас хвилює одне, завтра інше. Тема духу і милосердя виникає саме тоді, коли в них з'являється суспільна потреба. І приходить на зміну темі тіла й чуттів, які так само повернуться, коли стануть необхідні природі.
- Чи повинен режисер у сучасному театрі мати свою унікальну концепцію?
- В мене немає такої концепції, тим більш унікальної. Я все ще вчусь, опановую науку режисури. А режисерська концепція є лише в майстрів вищого ґатунку. Я до таких не належу…
- На останньому показі «Сволочей» в залі було багато критиків. Наскільки професійною тобі здається критика театральних вистав?
- Поставивши більше п'ятнадцяти вистав, я ще жодного разу не мав ґрунтовного, серйозного, професійного критичного аналізу, розбору помилок і вдач. Принаймні, жоден критик не давав мені таких читати. Ті поодинокі крихітні прояви уваги, які інколи з'являються в пресі, більшістю своєю поверхові, так би мовити, в „форматі". Деякі з них дуже добрі, деякі смішні. Одні претензійні, інші замовні. Є й просто на вільну тему... Так чи інакше, але я змушений працювати у вакуумі, не маючи можливості бачити себе з боку.
- На сьогоднішній день створення власного театру – велика проблема? Хто може дозволити собі таку розкіш?
- Ніяка це не проблема. Потрібно лише півмільярда гривень для побудови приміщення самого театру і близько мільйона гривень на місяць для фінансування поточних витрат. В країні, що займає чильні місця в рейтингах найбагатших людей Європи, неважко було б знайти такі „зайві” гроші. Але я переконаний, що це повинна бути держава. Що ж до питання, для кого такий театр будувати, то я б за це не хвилювався. Як кажуть в спорті: щоб були олімпійські чемпіони, потрібно будувати стадіони і спортивні майданчики. Лише на доброму ґрунті можуть вирости квіти. А на асфальті нічого не росте.
Актуально
72319 переглядів
Публiкацiї за темою «Театр»:
