Айни – останні атланти-арії на Далекому Сході?

Айни - народ, що спочатку заселяв о.Хоккайдо, північну частину о.Хонсю, Курильські острови, велику частину о.Сахалін і південну третину півострова Камчатка.

Назва «айни» походить від слова «айну», що на хоккайдському діалекті айнської мови означає «людина» (на противагу поняттю «камуй» - «божество, дух»).

Сьогодні більшість айнів віддають перевагу самоназві «утарі», що їхньою мовою означає «друг, товариш». У офіційних документах використовуються обидві ці назви. Сьогодні айни багато в чому - звичайна частина японського суспільства.

Спочатку айни жили на островах Японії (тоді вона називалася Айнумосирі – «земля айнів»), де вони з’явилися близько 8-7 тисяч років тому, створивши неолітичну культуру Дземон, поки не були відтіснені на північ праяпонцями. На Сахалін айни прийшли в XIII-XIV ст., «закінчивши» заселення на початку XIX століття. Сліди їхньої появи знаходили також на Камчатці, в Примор’ї і Хабаровському краї. Багато топонімічних назв Сахалінської області носять айнські назви: Сахалін (від «сахарен мосирі» - «хвилеподібна земля»); острови Кунашир, Симушир, Шикотан, Шиашкотан (слова-закінчення «шир» і «котан» означають відповідно «ділянку землі» і «поселення»).

Щоб зайняти увесь архіпелаг до Хоккайдо включно (тоді він мав назву "Едзо") японцям було потрібно понад 2 тисячі років (найдавніші свідоцтва про сутички з айнами датуються 660 р. до н.е.). Згодом рід айнів практично зник або асимілювалися з японцями і нівхамі. Наразі існують лише декілька резервацій на острові Хоккайдо, де живуть айнські родини.

Перші російські мореплавці, що вивчали Сахалін і Курили, із здивуванням відзначали європеоїдні риси обличчя, які невластиві монголоїдам: густе волосся, бороди (див.фотогалерею айнів). Трохи пізніше етнографи довго переймалися питанням - звідки в цих суворих землях з’явилися люди, що носять розпашний (південний) тип одягу, а мовознавці виявляли в мові айнів латинські, слов’янські, англо-німецькі і навіть індо-арійські коріння. Айнів зараховували і до індо-аріїв, і до австралоїдів і навіть до кавказців. Одним словом, загадок ставало все більше, а відповіді приносили все нові проблеми.

Айни, мабуть, найзагадковіший народ на Далекому Сході

За переписом населення Російської імперії 1897 року 1446 осіб вказали своєю рідною мовою - айнську. Майже всі вони на ті часи проживали на Сахаліні. (У той час увесь Сахалін належав Росії, а Курили - Японії; південний Сахалін відійшов до Японії після війни 1904-05 рр.)

Після радянсько-японської війни 1945 року більшість айнів Сахаліну і Курил разом з японцями були виселені (частково також добровільно емігрували) до Японії. 7 лютого 1953 р. уповноважений Ради Міністрів СРСР по охороні військових і державних таємниць у пресі К. Омельченко в секретному розпорядженні вказав начальникам відділів Головліту СРСР (цензорам): «забороняється опубліковувати у відкритому друці будь-які відомості про народність айни в СРСР». Ця заборона проіснувала недовго, - вже на початку 1970-х поновилися публікації айнського фольклору. (Але до цього часу більша частина російського Сахаліну упевнена в тому, що японці забрали айнів із собою хитрістю, розповідаючи про те, які страшні росіяни прийдуть незабаром).

В даний час айнів в Росії вже майже не залишилося (на Сахаліні, за словами етнографів, ще живуть 2 похилих айни), в Японії ж, починаючи з періоду інтенсивної колонізації японцями острова Хоккайдо, айни вважалися «варварами», «дикунами» і соціальними маргиналами (японське поняття «ебісу», що використовується для позначення айнів, означає також «варвар, дикун»). В Росії ж, в 17 столітті, айнів називали «волохаті люди». Айни майже не знали землеробства і тваринництва. Вони займалися полюванням і рибальством. З метою завоювати позиції в суспільстві, вони активно японієзовувались, приховували своє походження, приймали японські імена, мову і культуру, і їхня чисельність впродовж XIX-XX ст. різко скорочувалася і скорочується.

Лише 6 червня 2008 року японський парламент визнав айнів самостійною національною меншиною.

Ось коротко те, що нам відомо про айнів.

ПОХОДЖЕННЯ

Найстарішою концепцією, яка тлумачить походження айнів, є так звана європеоїдна (кавказоїдна теорія). Вона була запропонована англійськими науковцями у середині 19 століття. Її доказова база засновувалась на результатах краніологічних та соматологічних аналізів «білих» та айнів, які вказували на подібність обох популяцій. Ця теорія була розвинута німецьким вченим, лікарем Е. фон Бельцом (1849~1913), який припускав, що айни це частина так званої «альпійської білої раси», яка першопочатково проживала у Середній Азії, але згодом розселилась у Європі та Японії. Найближчими кавказоїдами до айнів вчений вважав мешканців Південної Росії і України.

І ще один цікавий факт: кожен п’ятий айн є носієм рідкісної, четвертої (AB) групи крові, в той час, як у цілому світі таку групу має лише від 8 до 10 відсотків населення, і яка повністю відсутня, наприклад, в індіанців Перу та племені навахо в Північній Америці, народностей Судану, Маорі, австралійських аборигенів та ще деяких етносів південніше екватору.

«Чисе» (айнською мовою - будинок): житло айнів будувалося з «кая» - соломи або очерету. У таких будинках айни жили ще сто років назад. Ці житла і зараз зберігаються для проведення традиційних церемоній і релігійних обрядів. Фото: Канако Узава.

ТРАДИЦІЙНІ ЗАНЯТТЯ

Традиційними заняттями айнів були полювання, морський звіробійний промисел, рибальство (озерно-річкове і морське), збирання, і, у меншій мірі, сільське господарство. Полювали, зазвичай, на оленя, полювання на ведмедя мало місце в особливих випадках. Традиційний раціон складався з м’яса здобутих на полюванні тварин, риби, дичини, просу, овочів, рослин і коріння. Як правило, традиційну їжу куштують тільки в айнських общинах. У Японії є всього декілька айнських ресторанів, і всі вони розташовані в Токіо і на Хоккайдо. Попри те, що багато айнів належать до мейнстриму японської культури, вони все ж таки зберегли частину традиційної культури в своїй повсякденній кухні, що особливо характерно для Хоккайдо.

ТРАДИЦІЙНИЙ ОДЯГ І ПРИКРАСИ

Традиційним одягом айнів є довгополий халат, витканий з волокон кори в’яза. Він має довгі рукави, збирається в складки навколо тіла, і підв’язується поясом з того ж матеріалу. Жінки також носили нижню білизну, зшиту з японських тканин. Зимою айни носили одяг з хутра тварин, на ноги одягали гетри з шкури оленя і чоботи, зроблені з шкіри лосося.

Як жінки, так і чоловіки любили носити сережки; серед жінок також високо цінувалися «тамасай» - намиста з бісеру.

З певного віку чоловіки переставали голитися і носили довгі бороди і вуса. Жінки після досягнення статевої зрілості наносили татуювання на деякі частини тіла, зокрема на обличчя - навколо губ.

АЙНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Айнське населення мало соціально розшаровані групи («утар»), які очолювались сімействами вождів по праву спадкоємства влади (необхідно відмітити, що рід у айнів йшов по жіночій лінії, хоча головним в сім’ї, природно, вважався чоловік). «Утар» будувався на базі фіктивної спорідненості і мав військову організацію. Правлячі сімейства, що називали себе «утарпа» (підрозділ утара) або «нішпа» (вождь), були прошарком військової еліти. Чоловіки «високого походження» вже з народження призначалися до військової служби, високородні жінки проводили час за вишиванням і шаманськими ритуалами («тусу»).

ТРАДИЦІЙНЕ ЖИТЛО

Традиційний будинок айнів був критою очеретом хатиною без внутрішніх перегородок, площею до 35 м2, в центрі якої розташовувалося вогнище. Димаря не було, і для виходу диму служив отвір, виконаний в центрі даху. Єдине вікно знаходилося на східній стіні, дверей було одна або дві. Будинок сільського голови (старійшини) використовувався для проведення громадських зборів.

Планування житла айнів підпорядковувалося певним правилам, пов’язаними з їхніми віруваннями. На східній стіні, як правило, розташовувалося вікно, через яке «камуй» із зовнішнього світу може потрапити в будинок, що є поширеним віруванням в культурі айнів. «Інау» - священні дерев’яні палички, очищені від кори; вони символізують птахів і супроводжують молитви людини, що підносяться до світу духів.

Сім’я вождя мала житло усередині укріплення («часи»), оточеним земляним насипом (також званою «часи»), зазвичай під прикриттям гори або скелі, що виступала над терасою. Число насипів часто-густо досягало п’яти-шести, які чергувалися з ровами. Разом з сім’єю вождя усередині укріплення зазвичай знаходилися слуги і рабині («ушию»). Будь-якої централізованої влади у айнів не було.

ОЗБРОЄННЯ

Зі зброї айни віддавали перевагу луку. Недаремно ж їх називали «люди, з волосся яких стирчать стріли» за те, що вони носили сагайдаки (і мечі, до речі, також) за спиною. Лук виготовлявся з в’яза, буку або бересклету великого (високого чагарника, заввишки до 2,5 м з дуже міцною деревиною) з накладками з китового вуса. Тятива виготовлялася з кропив’яних волокон. Оперення у стріл складалося з трьох орлиних пір’їн.

Декілька слів про бойові наконечники. У бою використовувалися як «звичайні» бронебійні, так і наконечники з шпильками (можливо, для кращого прорізання зброї або застрягання стріли в рані). Зустрічалися наконечники і незвичайного, Z-подібного перетину, які швидше за все були запозичені у маньчжур або джурдженей (збереглися відомості, що в середні віки сахалінські айни дали відсіч великій армії, що прийшла з материка).

Наконечники стріл виготовлялися з металу (ранні - з обсидіану і кістки) і потім обмазувалися аконітовою отрутою «суруку». Корінь аконіта подрібнювали, замочували і ставили в тепле місце для бродіння. Паличка з отрутою прикладалася до ніжки павука, якщо ніжка відвалювалася - отрута готова. Через те, що ця отрута швидко розкладалася, її широко використовували і на полюванні на великих звірів. Держак стріли робили з модрини.

Мечі у айнів були короткі, 45-50 см завдовжки, слабозігнуті, з одностороннім заточуванням і півтораручною рукояттю. Айнський воїн – «джангин» («джигит», «джура»? – зауваження «Аратти») - бився саме двома мечами, не визнаючи щитів. Гарди у всіх мечів були зйомні і часто використовувалися як прикраси. Існують відомості, що деякі гарди спеціально полірувалися до дзеркального блиску, щоб відлякувати злих духів.

Окрім мечів, айни носили два довгі ножі («чейки-макірі» і «са-макірі»), які носилися на правому стегні. Чейки-макірі був ритуальним ножем для виготовлення священних паличок «інау» і здійснення обряду «пері» або «ерітокпа» - ритуального самогубства, яке потім перейняли японці, назвавши «харакірі» або «сеппуку» (як, до речі, і культ меча, спеціальні полички для меча, списи, лука). Метай айни виставляли на загальний огляд тільки під час Ведмедячого свята. Старовинний переказ свідчить: «У прадавні часи, після того, як ця країна була створена богом, жили старий-японець і старий-айн. Дідові-айну було велено зробити меч, а дідові-японцеві: гроші (далі пояснюється, чому у айнів був культ мечів, а у японців - жадання грошей. Айни засуджували своїх сусідів за користолюбство).

До списів вони відносилися досить прохолодно, хоч і вимінювали їх у японців.

Ще однією деталлю озброєння айнського воїна були бойові булави - невеликі булави з ручкою і отвором на кінці, зроблені з твердих порід дерева. З боків булави облаштовувалися металевими, обсидіановими або кам’яними шпильками. Булави використовувалися як обушок, так і як праща - крізь отвір протягувався шкіряний ремінь. Влучний удар такої булави вбивав одразу, в кращому (для жертви, звичайно) - назавжди калічив.

Шоломів айни не носили. Вони мали природне довге густе волосся, яке збивалося в ковтун, утворюючи подібність природного шолома.

Тепер перейдемо до облаштунків. Облаштунки сарафанового типу виготовлялися зі шкіри лахтака («морського зайця» - вид великого тюленя). На вигляд такий облаштунок може здаватися громіздким, але при застосуванні практично не утрудняє рухів, дозволяє вільно згинатися і сідати. Завдяки численним сегментам виходило чотири прошарки шкіри, які з однаковим успіхом відбивали удари мечів і стріл. Червоні кола на грудях облаштунків символізують тривимір (верхній, середній і нижні світи), а також шаманські диски-«толі», що відлякують злих духів і що взагалі мають магічне значення. Аналогічні кола зображені також і на спині. Застібаються такі облаштунки попереду за допомогою численних зав’язок. Були і короткі облаштунки, на зразок фуфайок з нашитими на них дощечками або металевими пластинками.

Бойові облаштунки айну в експозиції Сахалінського краєзнавчого музею

Про військове мистецтво айнів на даний час відомо дуже мало. Відомо, що праяпонці перейняли у них практично все. Чому не припустити, що і деякі елементи єдиноборства також не були перейняті?

До наших днів дійшов тільки такий поєдинок. Супротивники, тримаючи один одного за ліву руку, завдавали ударів важкими палицями (айни спеціально тренували спини, щоб пройти це випробування на витривалість). Іноді ці палиці замінювалися ножами, а іноді билися просто руками, до тих пір, поки у супротивників не збивалося дихання. Не дивлячись на жорстокість поєдинку, будь-яких випадків травматизму не спостерігалося.

Взагалі-то айни билися не тільки з японцями. Сахалін, наприклад, вони відвоювали у «тонці» - низькорослого народу, дійсно корінного населення Сахаліну. Від «тонці» айнські жінки перейняли звичку татуювати губи і шкіру навколо губ (виходила своєрідна напівпосмішка - напіввуса), а також назви деяких (дуже хороших за якістю) мечів – «тонціні».

Цікаво, що айнські воїни - джангіни - наголошувалися як дуже войовничі, вони були нездібні до брехні.

Цікаві також свідчення про знаки власності айнів - на стріли, зброю, посуд вони ставили особливі знаки, що передавалися з покоління в покоління, для того, щоб наприклад не сплутати, чия стріла уразила звіра, кому належить та або інша річ. Таких знаків налічується понад півтори сотні, а їхнє значення не розшифровані й по сьогодні. Наскальні написи виявлені поблизу Отару (Хоккайдо) і на острові Уруп.

Піктограми були і на «ікунісі» (паличках для підтримки вусів під час пиття). Щоб розшифрувати знаки (які називалися «Епаси ітокпа») треба було знати мову символів і їхні складові.

Залишається додати, що японці боялися відкритого бою з айнами і завойовували їх хитрістю. У стародавній японській пісні мовиться, що один «емісі» (варвар, айн) вартий ста чоловік. Існувало повір’я, що вони могли напускати туман.

Впродовж багатьох років айни багато разів піднімали повстання проти японців (айнською «чижем»), але кожного разу програвали. Японці запрошували ватажків до себе для укладання перемир’я. Свято шануючи звичаї гостинності, айни, довірливі як діти, не мислили нічого поганого. Їх вбивали під час бенкету. Як правило, інші способи придушення повстання у японців не вдавалися

МОВА

Жодна із спроб встановлення зв’язку айнської мови з іншими мовами не отримала широкого визнання, і нині ця мова відноситься до ізольованої мовної групи.

Мова айнів є вмираючою і, принаймні, вже впродовж декількох десятиліть, знаходиться під загрозою зникнення. Більшість етнічних айнів Японії розмовляють лише японською. В кінці 1980-х років в селі Нібутані (частина Біраторі, Хоккайдо), де проживають деякі з носіїв мови, лише близько 100 осіб розмовляли айнською мовою, при цьому тільки 15 з них використовували її в своєму повсякденному житті. Сьогодні там залишилося менше 10 носіїв мови. Скільки всього людей в Японії розмовляють айнською мовою зараз невідомо. За деякими оцінками, на Хоккайдо проживає близько 1000 носіїв мови, майже всі з них - старші за 30 років.

Проте, інтерес до айнської мови зростає. Існує активний рух із її відродження. У общинах, де проживають переважно айни, є приватні мовні школи для тих, хто хотів би навчатися айнській мові. Її також можна вивчати, як факультатив, в університетах. У підсумку зростає кількість тих, для кого айнська мова стала другою мовою, що особливо помітно на Хоккайдо. В цілому, серед японців, що володіють айнською мовою (у широкому сенсі) значно переважають некорінні представники.

РЕЛІГІЯ

Осібно стоїть Айойна, культурний герой, творець і вчитель айнів. Чималу роль грає культ змії, пов’язаний з жіночим божеством Сонця. Традиційно айни є анімістами, які вірять, що всі предмети і явища навколишнього світу, включаючи людину, мають «камуй» (дух, душа). Існує ієрархія камуїв. Вище за всіх в ній розташована «Унті камуй» - «Бабуся земля» ( «камуй вогню»), потім слідує «камуй гори» (тварини), потім «камуй море» (морські тварини), і нарешті, всі інші. У айнів не існувало професійних відправників культу, тому всі необхідні релігійні обряди виконував голова селища (старійшина). Айни вірять в безсмертя душі, і в те, що в загробному світі їхні душі чекає нагорода - входження в «камуй мосир» (Землю духів).

Деякі айни, що мешкають в північних районах, належать до російської православної церкви.

Ось такі айни нового часу: на початок нової ери їхня культура знаходилася на неолітичній стадії розвитку, але все ж таки була настільки життєздатна, що чинила помітний вплив на культуру своїх поневолювачів - японців. Як указував радянський учений С.А. Арутюнов, айнські елементи зіграли істотну роль у формуванні самурайства і стародавньої японській релігії - синтоїзму…

20 грудня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Айни – останні атланти-арії на Далекому Сході?

Айни – останні атланти-арії на Далекому Сході?