- серед найдавніших та найважливіших символів Великоднього яйця (писанки) є символ Сонця. Найпростішим зображенням Сонця є коло з промінням або без нього. На Великодніх яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьмиконечну зірку, що в минулому була символом Сонця. Свастика (сварга, свастя), або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом Сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Великоднього яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід.
Треба було примудритися – зробити з «Тараса Бульби» такий нудний фільм... Хотів потрапити до Держдуми, але не потрапив, тому зняв кіно... Палестинці й ізраїльтяни – теж один народ?..
Минулого тижня українській публіці нарешті був представлений довгоочікуваний фільм «Тарас Бульба» російського режисера Володимира Бортка, знятий за однойменною повістю Миколи Гоголя.
Представляти свою картину в Україні режисер - він же один з сопродюсерів фільму - приїхав особисто, захопивши з собою генерального продюсера телеканалу «Росія» Сергія Шумакова.
Де взявся «російський цар»?
Ще до презентації картини Інтернет ряснів твердженнями, що Бортко зняв фільм, профінансований з російського бюджету, у дусі пізнього російського агітпропа, І, як виявилось, недарма.
Загальновідомо, що у Гоголя були дві редакції «Тараса Бульби» . У першій – 1835 року – оспівується козацька слава, там і в заводі не немає ніякого царя і не пахне москвофільством. І друга редакція – 1842 року. Теж Гоголя. Але де присутня дивна фраза про російського царя (цитату приведено нижче). Нагадаємо, що в повісті розповідається про події ХVI століття – за сто років до «возз`єднання» України Росією.
Деякі дослідники пишуть, що повість зазнала величезних змін без волі і бажання самого автора. Твір чимало втратив з вини переписувача Павла Аннєнкова і видавця Миколи Прокоповича, якому Гоголь довірив не тільки видавати зібрання творів у 1842 році, а й правити стиль і граматику. Все це пояснюється тим, що у письменника не було такої наполегливості для досягнення досконалості твору, як, наприклад, у Олександра Пушкіна. Гоголь вважав літературну обробку марно втраченим часом, за який можна написати інший твір, а вже оприлюднене ставало для нього нецікавим і мов чужим.
Частину «Бульби», яка зазнала великих змін поза волею автора, після смерті Гоголя надрукував журнал «Русская старина». Повість істотно трансформувалася. Проте в Росії і досі завершеною вважається друга редакція повісті, а не оригінал, власноручно переписаний автором.
15 липня 1842 року після виходу «Собрания сочинений» Гоголь написав стривожений лист Прокоповичу, в якому зазначає: «Вкралися помилки, але я думаю, вони сталися від неправильного оригіналу і належать писареві...»
Оригінал «Тараса Бульби» був знайдений в шістдесяті роки ХІХ століття серед подарунків графа Кушелєва-Безбородька Ніжинському ліцеєві. Це так званий «ніжинський рукопис», повністю написаний рукою Миколи Гоголя. З тексту оригіналу видно, що значних змін зазнали багато розділів.
Володимир Бортко, зрозуміло, скористався «негоголівською» редакцією «Бульби» – з купюрами і вставками, зробленим переписувачем і видавцем.
Антипольський "драматизм"
Бортко творчо розвинув видавничі «вставки». Кіно вийшло однаковою мірою як антиукраїнським, так і антипольським.
Ні, звісно, в творі великого українця немає особливої любові до тодішніх ворогів Казацької держави. Але Бортко пішов далі. Він «допоміг» Гоголю скерувати сюжет в антипольській бік: вигадав сцену з мертвою дружиною Бульби (грає Ада Роговцева), яку нібито по-звірячому зарубали ляхи. Цим, як потім пояснив Богдан Ступка, який зіграв Тараса Бульбу, режисер хотів додати більше драматизму картині.
Впродовж всього фільму нав`язується думка, що українські козаки воювали за «російську землю» і за «російську віру» (мабуть, російську – в значенні «московську», а не «руську»). Ці месиджі – то у вустах героїв, то в «авторському» тексті – прозвучали близько двох десятків разів.
Більше того, герої Гоголя, за Бортком, не знають назви країни, за яку вони воюють. Вони чомусь називають її Украйна, а не Україна. Схоже, за правильну вимову назви країни російське Міністерство культури гроші на кіно б не виділило.
"Нудно і дурнувато"
Ідеологічне підгрунтя фільму видне неозброєним оком. Але, може, кіно багате на художні знахідки?
На жаль, і в цьому плані – «двійка». Це навіть не вчорашній день. Батальні сцени – вбогі, акторська гра – вельми посередня, ніяких режисерських знахідок. Знято, як дешевий серіал, якими рябіють російські телеканали.
Зі мною погоджується письменник і драматург Лесь Подерв’янський, присутній на прем`єрі.
– Дуже невдала екранізація, – сказав він. – І це дуже м`яко сказано. Починаючи від сценарію. Це треба було примудритися, щоб зробити з такої драйвової речі, як «Тарас Бульба» фільм, який весь час провисає, його нудно дивитися, сюжет весь час буксує. Це по-перше. По-друге, фільм переповнений дурнуватим пафосом, який нагадав мені радянські фільми 30–50 років. Там бракує тільки товариша Сталіна. Ступка грає погано, зовсім без драйву. Мені не сподобалося абсолютно нічого, крім костюмів і роботи художника. Але це все, більше нічого! Батальні сцени зняті не на рівні ХХІ століття. Вони мені нагадували румунські або болгарські бойовики 60-х років, які я дивився в дитинстві.
Чого злякався Ступка?
«Теперь пусть чуют дальние и ближние народы: поднимается с русской земли свой царь! И не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!» – ці приписані Гоголю слова російський режисер вставив у вуста Тарасі Бульбі, коли той помирав...
Мені було сумно це чути, і навіть соромно. Ні, не соромно за сусідів, які намагаються побудувати собі якийсь віртуальний світ «минулої слави», покликаної уславити російську владу, – це їх внутрішня справа. Соромно за наш кінематограф – адже ми не можемо нічого протиставити цьому агітпропу. Від послуг Єжи Гофмана, який хотів зняти «Тараса Бульбу» українське міністерство культури свого часу відмовилося. Соромно за акторів Богдана Ступку (який, до речі, певний час був міністром культури України), Леся Сердюка, який знявся в ролі козака Товкача. Сердюк знайшов «виправдання»: після фільму він півгодини розповідав журналістам, як добре годували під час зйомок.
А що може сказати на виправдання Ступка? А нічого. Він з усіма питаннями пересилає до Бортка.
– Ходять чутки, що ви погодилися зіграти в цьому фільмі після того, коли одержали якусь російську премію і гонорар в 50 тисяч доларів, – запитали його в кулуарах.
– Це брехня. Неправда! – відповів, змінившись в обличчі, актор. – Ви займаєтеся політикою, а я займаюся мистецтвом.
– Вчора була презентація в Москві. Ви там святкували прем`єру? З ким?
Він також сказав, що Жириновський залишився дуже задоволений фільмом.
– А чого ж ви не зняли свій український фільм? – парирував Ступка, звертаючись чи то до української влади, чи то до громадськості. – А вони взяли і зняли.
– А чому у фільмі немає жодної української пісні?
– Зате там є бандура, – відповів Богдан Сильвестрович. – У Бортка питайте, я не монтовував фільм!
Сергій Шумаков
Дякувати Володимиру Володимировичу
Сам режисер після демонстрації свого творіння тримався гордо. Як кажуть – завдання виконане.
– Чому все ж таки у фільмі немає жодної української пісні? Адже козаки не тільки пили, гуляли і билися, але ще і співали. – поцікавилася я у нього.
– Мало цього, не їли борщ, пампушки і багато ще чого не робили. Але там же йде музика на національних мотивах. Ну, пісні немає, ну, значить, у цей момент вони не співали, – зло відповідав Бортко.
До речі, Богдан Ступка на прес-конференцію, організовану після показу, не прийшов. Сказав, що не має часу.
Натомість з`явився глава телеканалу «Росія» Шумаков, який не любить роздавати коментарі. Потім сказав мені, немовби між іншим, що в Україні на прес-конференцію йому «сказали прийти».
Шумаков чітко пояснив, чому вибір випав на Бортка:
– Було кілька сценаріїв, кілька режисерів. Але для нас було принципово, хто відповідатиме зрештою за цей фільм. І коли з`явився Володимир Володимирович і сказав: «Я готовий!» – ми зробили найперший, найважливіший крок: погодилися на те, що він розповість нам цю історію так, як він для себе її визначив. Він розповість свою (!) історію «Тараса Бульби», хоча він зараз сперечатиметься, говоритиме, що знімав історію Гоголя. Хочу наголосити, що для нас було дуже важливо, що фільм погодився знімати Володимир Володимирович Бортко, з яким у нас давні і продуктивні відносини. Я з самого початку мав справу із сценарієм. Для нас це виклик – і художній, і телевізійний. Спасибі вам, Володимире Володимировичу!
Останніх два слова він вимовив з таким пієтетом, ніби звертався до самого Путіна.
Режисер сказав, що однією з причин, через які він узявся за цей фільм, – це «сміливість» телеканалу «Росія».
– Що ви хотіли показати у фільмі? – запитала я у нього. – Яку «свою» історію? Адже Гоголь любив своїх героїв. Українським духом пройнято весь твір.
– О! Зараз почнеться провокація. Я 28 років – з двох до 29 – жив у Києві. Ми жили на вулиці Чапаєва, 13. Моя бабуся водила мене у Володимирський собор, а на всі законні свята – в Лавру. Я б дуже хотів, щоб була повна ясність, тобто чий це письменник і все інше. Це письменник того народу, який хрестив колись князь Володимир. І правильно зробив... Це син православного народу, цього російського народу. Називайте його, як хочете, але це син одного народу, який тут жив. Коли мені кажуть, що в Сумській області передова частина людства, а в Курській – це люди з собачими головами, мені стає смішно. Це ті самі люди, що розмовляють тією самою мовою. Ось Гоголь син цього народу!
– Ви сказали «русского народа».
– “Русского”. Тому що написано у нього так. Цитата: «Хочется мне перед боем сказать вам, панове, что есть наше товарищество. И в других землях были товарищи, но таких, как в русской земле, не было таких товарищей. Так любить как русская душа не то чтобы чем, а всем, чем дал Бог, так любить никто не может». Пробачте будь ласка, це не я, це Гоголь. У фільмі я передав те, що, на мою думку, писав Гоголь. Ми самі слово «русский» не придумали. Найбільшу дурість, яку можна зробити, – це переклад.
Хотів потрапити до Держдуми, але не потрапив, тому зняв кіно
На відміну від Бортка, навряд чи Гоголь був таким темним в розумінні історії своєї землі. Гоголь чудово знав, що таке «руський» в розумінні козака ХVI століття і навряд чи плутав Русь з Московією, як вона себе називала в ті часи.
– Я так зрозуміла, що ви не розділяєте росіян і українців? – поцікавилася я.
– Ні!!! Не р-о-з-д-і-л-я-ю! Це один народ! – зло карбував російський гість.
– Володимире Володимировичу, – запитали у Бортка, – перед першим знімальним днем у Запоріжжі ви сказали, що, можливо, «Тарас Бульба» буде вашою лебединою піснею. Ви не передумали?
– Я б із задоволенням не передумав, якби їсти не хотів щодня. Розумієте? Ось у чому справа – я хотів піти в політику, в Держдуму, але не потрапив туди. Тому хочу чи не хочу, напевно, доведеться продовжити свою діяльність.
– Думаю, що після цього фільму ви точно потрапите в Думу, – сказала я.
– А ти що, справді думаєш, що це на замовлення?
– У мене питання – куди ви приїхали?
– Я приїхав на рідну землю. Я народний артист цієї республіки. Я прожив тут більше, ніж, судячи з усього, вам років. Тому можу говорити від імені жителів цього міста абсолютно спокійно, абсолютно точно знаючи, що говорю від моїх друзів різної статі. Ось від кого я говорю! Я син цієї землі! Ду ю андестенд?
– Звичайно, з`являються статті, - додав Шумаков, – і Володимир Володимирович переживає. – Я це бачу по очах. А я радію, радію, тому що в Росії, не знаю, як на Україні, найстрашніше – це коли мовчать. Це коли розводять руками і кажуть: «Не чекав». Чого не чекав? Не зрозуміло. Я приблизно здогадуюся, що всередині у вас робиться, але я цьому шалено радий, тому ми завжди ментально будемо одним цілим.
Отак, укотре приїхали до України російські мужі розповідати, що ніякі ми не українці і земля ця не українська.
На перегляді російської версії «Тараса Бульби» були присутні і представники так званого українського бомонду. Правда, ріденько. Окрім згаданого Подерв’янського, в кінотеатрі «Україна» бачили Нестора Шуфрича (ПР), сина Президента Андрія Ющенка, Наталю Королевську (БЮТ), заступника Леоніда Черновецького Віталія Журавського, поета-пісняра Юрія Рибчинського з сином Євгеном.
Юрія Рибчинського, як він мені зізнався, страшно дратувало у фільмі слово «ляхи», яке весь час повторювалося.
– Бортко у фільмі каже, що українська земля – це також і їх земля, а запорожці – це російські козаки. Знаєте, це таке, що навіть не хочеться коментувати. Він просто захотів зробити частину української історії російською. Це мене дуже здивувало. Так, мені не подобається основна ідея фільму. Потім я говорив з Володимиром Бортком, а він мені сказав, що росіяни і українці – це один народ. Я йому кажу: «У такому разі палестинці й ізраїльтяни – теж один народ». Він може таке нав`язати тільки таким, як він сам, але нам такого ніколи не нав`яжеш.
Актуально
82837 переглядів
Публiкацiї за темою «Кіномистецтво»:
