Народний календар як джерело національно-історичної пам`яті українського народу

Проблема дослідження народного календаря є актуальною з огляду на необхідність активізації національно-історичної пам`яті українського народу. Народ існує завдяки наступності поколінь. Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого.

Все більш актуальними стають дослідження усної історії та, відповідно, усних джерел реконструкції минулого. Більшість дослідників схиляються до того, що цей термін – “усна історія” – є неточним і двозначним. Більш точним є вирази “усні джерела,” або “історія в усних джерелах”. Але назва “усна історія” при всій її обмеженості та неточності все ж залишається загальноприйнятною, бо символізує творення історії під лозунгом “новий погляд на життя низів суспільства”. [¹] Усна історія є новим, сучасним напрямком у методології історичних досліджень, який віддає перевагу із усіх методик дослідження саме усному анкетуванню, так званим польовим дослідження, народній традицій в поясненні історичного минулого. Усна історія українського народу змушена була в умовах бездержавності та за тоталітарного режиму функціонувати як альтернатива офіційній партійній науці і пропаганді й побутувала у формі фольклору, народної традиції, слухів, анекдотів, самвидаву та ін. Спрацьовував закон: усна історія – це історія народів без історії, тобто бездержавних народів.

Одним із нетрадиційних історичних джерел є, на нашу думку, український народний (церковний) календар. Відомо, що ще в 80-90-і рр. ХХ ст. старші люди, не користуючись будь-яким друкованим календарем, пам`ятали майже всі народні та релігійні свята, дні вшанування святих (а це всі 365 або 366 днів повного року). Сучасне покоління, на жаль, цю здатність втрачає. А на прикладі попередніх поколінь українського народу можна стверджувати про нерозривний, природний зв`язок народного календаря із національно-історичною пам`яттю нашого народу. “Практично все господарське життя чітко регламентувалось календарно-святковою структурою”, ‑ стверджує В.Скуратівський. [², С.7]

Дослідження народного календаря як історичного джерела потребують взаємодії всіх галузей історичної науки. На думку О.Медушевської, “міждисциплінарні контакти” встановлюються необхідно “при вивченні тих видів джерел, які за своїм походженням і змістом потребують більш спеціалізованого використання суміжних наук. Так, джерелознавство літературних пам`ятників тісно зв`язане з літературознавством, джерелознавство законодавства – з правовими науками...” [³, C. 145] Продовжуючи цей логічний ряд, очевидним буде залучити для дослідження народного календаря методичного інструментарію народознавства, етнографії, антропології, національної психології та ін. Про актуальність цієї проблеми говорили й учасники конференції “Історичне джерелознавство в інформаційному суспільстві” (Дніпропетровськ – Новомосковськ, 18-20 жовтня 2000 р.). В.Сидорцов наголошував, що “створення й інтерпретація “усних” джерел стає одним із важливих завдань сучасного дослідження. Вони вимагають і відповідної обробки, тобто використання мікроаналізу, що включає відповідну джерелам комбінацію методів і прийомів, в т.ч. і обов`язково інноваційних. Використання різноманітних методів, як традиційних, так і нетрадиційних, здатне дати несподівані результати”. [⁴, C.12] Я.Дашкевич теж відзначав: “Для того, щоб боротися з кризовими явищами в історіографії, які виводять історію – як дисципліну – поза межі наукових знань, необхідно:1. підвищити рівень майстерності істориків шляхом поглиблення вивчення допоміжних історико-філологічних дисциплін..., відмовитись від антиджерельних тенденцій, гіперкритики джерел во ім`я апріорних концепцій /.../ 3. Шлях виходу з кризи історичної науки веде через реабілітацію повноцінного співвідношення джерельних і неджерельних знань” [⁵, С. 13-14].

Очевидно, що констатація кризи (методологічної, джерельної, історіографічної) в історичній науці була зумовлена не тільки об`єктивним процесом зміни її статусу в українській державі після 1991 р., а й невмінням опрацьовувати новий масив джерел та інтерпретувати історичні джерела на засадах “міждисциплінарного контакту”.

Проблема дослідження народного календаря є актуальною з огляду на необхідність активізації національно-історичної пам`яті українського народу. Народ існує завдяки наступності поколінь. Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого. Кожне покоління нації історично себе самоусвідомлює. Таким чином, духовним надбанням етносу, складовою частиною його національної самосвідомості виступає національно-історична пам`ять. Вона включає в себе як знання про події, традиції, ідеї, теорії – все те, за допомогою чого народ (етнічна спільність) усвідомлює своє минуле, так і його ставлення до цього історичного багатства. В сукупності ці знання і оціночні ставлення стають мотивацією поведінки етносу в суспільному житті [⁶, С. 54-55].

Історична пам`ять народу – це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. Національно-історична пам`ять народу особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань. Підвищену нині увагу українського народу до минулого, до своїх коренів можна розглядати як запізнілу реакцію на довге ігнорування його національної своєрідності в умовах тоталітаризму.

Народний календар українців виступає як унікальне історичне джерело, осередок його національно-історичної пам`яті завдяки комплексності самого “місяцеліка”, довготривалої історії його творення та універсальності у використанні, а також надзвичайно широкого ареалу застосування. Календар дає можливість зрозуміти і ту історичну соціальну реальність, коли він виник і тоді, коли він побутував. “Будь-яке джерело, чи йде мова, наприклад, про писемні, речові, усні джерела інформації, ‑ писала О.Медушевська, ‑ не може бути інтерпретоване поза тією загальнокультурною ситуацією, в якій воно виникло і функціонувало” [³, С. 128].

Народний календар розуміється нами як народна хронологічна система визначення часу тієї чи іншої події в добі, господарському сезоні, порі року відповідно до явищ природи і важливих суспільно-сімейних подій, переважно традиційних свят. Інколи етнографи вживають термін “Народний календар” як синонім до опису свят та обрядів у їх календарній послідовності. Становлення українського народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу, український селянин фіксував всі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям прадавніх українців було хліборобство, наш народний календар з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним календарем. “Стрижень життя – городньо-польові роботи, де землеробські покоління накопичили дивовижні знання про властивості природи – знання, на жаль, толком ніколи не записані. – писав С.Білокінь. – Ці роботи мали свою календарну періодичність, коли життя людини вслуховувалося в життя рослин” [⁷, С. 579].

Споконвічна хліборобська праця витворила свій світ уявлень, своє самобутнє розуміння явищ навколишньої дійсності. Усю суму енциклопедичної народної мудрості було зведено до певної системи, що постала у вигляді народного аграрного календаря, який формувався поступово, в міру емпіричного осягнення народом навколишнього середовища. Народний календар до певної міри відтворив світоглядні уявлення українських хліборобів дохристиянської доби, коли регламентація життя зумовлювалась тодішнім язичеським віруванням і пристосувалась до певних календарних подій. Поряд з народним побутував так званий світський (астрономічний) календар, основною одиницею якого був рік, поділений на 12 місяців. Із запровадженням християнства виник ще й церковний календар. Проте для українського селянина основним залишався народний (аграрний), який згодом з`єднався з церковним календарем.

Введення християнства і протиборство нової церкви з язичеськими віруваннями українців знайшли відображення в народному календарі. Дохристиянські звичаї, народна пам`ять українців виявились занадто твердими і життєздатними. Християнство змушене було піти на певні поступи. Так, купальські свята пов`язали з пророком Іоанном Хрестителем, колядки і щедрівки – з Різдвом Христовим, веснянки і гаївки – з Воскресінням Христа і великодніми дійствами. “Одне слово, ‑ за оцінкою В.Скуратівського, ‑ створилося синкретичне поєднання двох релігій – так званий дуалізм” [², С. 8].

З прийняттям християнства з`явився і новий поділ на місяці, дні та числа. Але давні назви місяців залишились незмінними навіть із хрещенням Київської Русі. Це підтверджують найдавніші джерела – “Церковний соборник” з додатками Київського Остромирового євангелія 1056 року і Галицького євангелія (1144 р.), а також численні острозькі видання кінця XVI століття, в яких найповніше використано традиційну українську народну термінологію. Таким чином, на думку В.Скуратівського, задовго до впровадження християнства і тим паче офіційної літературної структури місяценазв, якою ми користуємося нині, наші пращури вже мали чітку дванадцятимісячну форму річного календаря. [², С. 9] Давні джерела, насамперед актові книги, фіксують позови та угоди не за числами, а за празниками: на Семена, на Дмитра, на Юрія і т.д. Отже, цей факт дозволяє зробити припущення, що кожен день мав свого “покровителя”, тобто святого, яким і регулювалися числа. Хоч християнство частково і знівелювало давній календар, але в народі користувалися традиційними формами, літні люди й дотепер визначають свята не числами, а днями чи тижнями: “Після Спаса”, “На п`ятий день Пилипівки”, “Перший тиждень Великого Посту” та ін.

Глечик з календарем давніх землеробів IV ст. н.е. із могильника в с.Ромашки на Київщині (черняхівська культура), недалеко від самого Черняхова (Кагарлицького р-ну), який був розкопаний Вікентієм Хвойкою. На думку академіка Б.О.Рибакова, “з всього посуду слов'янського землеробського лісостепу в “троянові віки”, що зберегли календарну тематику”, він є “найвизначнішим та унікальним для науки”. Сучасна реконструкція.

У 1899 році біля с. Ромашки (Київська губернія) було знайдено ритуальний глек, який зберігається зараз в Київському історичному музеї. Ще свого часу Б. Рибаков довів, що виконаний глек із сюжетним розписом, який датується IV століттям, є стародавнім слов`янським (українським) календарем. Ромашківський глек – календар започатковував відлік року з 2 травня: саме під цю пору активно оживає природа. З її пробудженням, як відомо, праукраїнці пов`язували новолітування. Але з прийняттям християнства цю традицію було порушено – початок нового року було перенесено на осінь (1 вересня), а згодом і на середину зими (1 січня).

Історія народного календаря – це спроба увібрати весь аспект матеріальної і духовної культури українців. Цей цінний документ об`єднав тисячолітній досвід і народну пам`ять українства. Протягом віків він удосконалювався, доповнювався новими формами і філософськими структурами, перетворившись у цінне історичне джерело. Ось чому, як тільки з`явились більш-менш сприятливі умови, найважливішим для українських істориків було осмислення народного календаря як “історичної посвідки” (В.Скуратівський) нашого народу. До цієї теми звертався Я.Головацький (“Поділ часу в русинів”), М.Максимович (“Дні і місяці українського селянина”), П.Чубинський, який не встиг через заслання завершити свою роботу. Найактивніше почали підготовку до укладання народного календаря співробітники Всеукраїнської Академії наук, особливо члени Етнографічної комісії (А.Лобода, В.Петров). Коли в радянській Україні термін “народознавство” був під забороною, такі дослідження проводились у діаспорі. В 1955-1959 рр. у Вінніпезі, а в 1962-1963 рр. у Торонто С.Килимник видав народознавчу працю “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні”. У 1972 р. було підготовлено історико-етнографічну монографію “Українці”, в якій побіжно використовувалися й фрагменти народної календарності. Авторським колективом керував член-кореспондент АН К.Гуслистий. Але тираж її був знищений, не дійшовши до читачів.

Не тільки факт створення українського народного календаря, його зміст, а й багата історія його вивчення, трагічні сторінки переслідування, заборон дають можливість судити про міцність, живучість історичної пам`яті українського народу. Прийнято позитивно оцінювати введення християнства у Київській Русі, його роль у розвитку цивілізації, культури, письменництва, освіти. Але християнство не завжди виявляло доброзичливість до тих земель, де воно приживалось і визрівало. Коли Україна остаточно втратила автономію після Національної революції 1648-1676 рр., разом з нею було відібрано і релігійний центр – 1686 р. його перенесли до Москви. Московська патріархія перетворилась у слухняне знаряддя шовіністичної політики царизму. До церковних календарів одразу ж були причислені тамтешні історичні особи та події. Українській тематиці місця майже не залишилось. Більше того, окремим історичним діячам, які за умов державності України змогли б отримати “лик великомучеників”, довелося зазнати церковних анафем. Насамперед це стосується І.Мазепи, П.Полуботка, П.Калнишевського та ін.

Серед небагатьох персонажів української історії в народному (церковному) календарі визначне місце відводиться, в першу чергу, діячам церкви. 3 січня – це день Петра – митрополита Київського, який був відомим церковним і політичним діячем XIII-XIV ст., походив із містечка Ратного на Волині. В 1308 р. був висвячений на митрополита Київського і всієї Русі. Відомо, що він сприяв примиренню брянських князів, заохотив Івана Калиту на будівництво у Москві Успенського Собору. Мав неабиякий художній хист: написав багато ікон, деякі з них збереглися і до сьогодні. Помер у 1326 р. 2 лютого відзначається день пам`яті Євфимія Печерського, який жив у XIII або XIV ст. у Києво-Печерському монастирі, прийняв схиму – найвищий ступінь чернецтва, який приписує виконання особливо суворих правил. Мав дар зціляти людей. 11 лютого – це день Лаврентія Печерського, який за молодих років був ченцем Києво-Печерського монастиря, потім перейшов до обителі святого Димитрія, де в нього відкрився дав лікувати різні хвороби і “виганяти бісів”. У 1182 р. Лаврентій був висвячений на єпископа Туровського. Помер у 1194 р. Значна подія української церкви пов`язана з іменем Феодосія Чернігівського, якому відведено в календарі день 18 лютого. З його ім`ям пов`язане надання нашій церкві незалежності від Константинопольської. Саме він очолив групу церковних діячів, які вели переговори про надання Київській митрополії статусу патріархії. Народився він на початку XVII ст. в дворянській родині, освіту здобув у Києво-Братській школі, потім прийняв чернечий постриг у Печерському монастирі та ім`я Феодосій (на честь першозасновника чернечого життя в Україні). Згодом його було обрано архієпископом Чернігівським. Він плідно працював на захист православ`я, велику турботу проявляв щодо Чернігівської друкарні при Іллінському монастирі, приятелював з гетьманом Іваном Мазепою. Помер у 1696 р.

Своєрідним у календарі є день 27 лютого – дванадцяти греків-будівельників Успенського собору в Києві. Бо кілька відомих історичних осіб і легендарних перекручень пов`язані з ним. Цей головний храм Києво-Печерського монастиря було споруджено в 70-ті роки ХІ ст. За легендою, Пресвята Богородиця явилась в Константинополі дванадцяти будівельникам церков, дала їм золото і звеліла збудувати церкву на честь її Успіння – закінчення земного життя. Коли греки прибули до Києва, князь Святослав Ярославович подарував монастирю поле, на якому мали спорудити собор. На очах численного натовпу, говорить інша легенда, з неба зійшов вогонь і спалив всю рослинність на відведеній ділянці. Серед присутніх був 10-річний княжич Володимир (у майбутньому Володимир Мономах.), що хворів і тут же зцілився. Тоді будівельники-греки й розпочали зведення собору. Головну роль у його спорудженні відіграли місцеві майстри. З давніх часів собор став усипальницею видатних діячів. У ньому, зокрема, були поховані київський воєвода Ян Вишата, князі Скиргайли, Олельковичі, просвітителі і письменники Єлисей Плетецький, Петро Могила, полководець Румянцев-Задунайський.

Давно в українців є прислів`я “На Бориса і Гліба берися до хліба”, бо в цей день (15 травня) проходять важливі сільськогосподарські роботи. А встановлено цей день з нагоди перенесення мощей цих перших українських святих у 1072 р. і 1115 р. Князі Борис і Гліб, сини Володимира Святославовича, були підступно вбиті у 1015 р. за наказом старшого брата Святополка. Князі були поховані у Вишгороді в церкві святого Василія, а в 1072 р. їхні мощі були перенесені до нової церкви, названої їхніми іменами. У столітню річницю загибелі Бориса і Гліба (1115 р.), коли київським князем став Володимир Мономах, відбулось ще одне урочисте перенесення мощей у кам`яний храм, збудований Олегом Святославовичем, онуком Ярослава. 8 серпня відзначають Мойсея Угрина, який служив у Бориса. Коли його вбили разом із братом Глібом, Мойсей зумів врятуватися. Але в 1018 р., коли польський король Болеслав Хоробрий захопив Київ, потрапив у полон. Згодом повернувся до Києва, де став ченцем створюваного Печерського монастиря. Помер близько 1043 р. [⁸]

Важливо відзначити, що Борис і Гліб, як і Мойсей Угрин, були оголошені цервою святими тому, що на її думку, були “страстотерпцями”, оскільки їх вбивство мало політичний характер. Убити людину із-за претензій на владу в українців завжди вважалось найбільшим гріхом, а страждання від неправедних дій оголошувалось святістю.

Народний календар українців є джерелом народної моралі, що теж є складовою частиною національно-історичної пам`яті. Бо саме через календарні обрядові дійства передавались загальнолюдські цінності – розуміння добра і зла, совісті, честі, справедливості. Так, наприклад, 7 квітня традиційно є найбільшим весняним святом – Благовіщенням. Саме з Благовіщенням пов`язаний в українців своєрідний обряд, який у народі називали “Вдовиним плугом”. Ця високогуманна форма засвідчує про добродійство народної моралі і шляхетність суспільних взаємин серед простого народу. Саме в цей день сільські громади, зібравшись на свої віча, вирішували, хто і коли оброблятиме ниви вдовам і сиротам. Адже здавна в Україні існував звичай: першу весняну оранку починали в тих родинах, де не було господаря. Виконували цю нагальну і важливу роботу за допомогою толоки, тобто колективно і без оплати. Вважалося аморальним, якщо хтось з односельців, знехтувавши звичаєм, раніше од вдів починав орати в себе вдома.

Історична пам`ять українського народу, що мудро було сконцентрована в народному календарі, визначала життєві пріоритети українців. Наш народ завжди шанував людей трудолюбивих, цінив працю і її результати, прагнув до заможного життя. “Куркуль” стало лайливим словом тільки в комуністичні часи, бо тільки в бідності режим міг зробити всіх рівними. Закономірно, що утвердження комуністичної влади і “нового” способу життя неминуче мали зіткнутися з духовно-ціннісними орієнтаціями українців, які фіксувалися в обрядових дійствах народного календаря. Українські селяни все своє життя відміряли і організовували за народно-трудовим календарем: вони чітко знали, коли починати польові роботи, а коли завершувати, коли святкувати, а коли й працювати з ранку до ночі. Влада і її адміністративний та пропагандистський апарат почали нав`язувати новий календар, “червоні дати”. Суботники присвячувались до “червоної паски”, різдво теж було оголошено “червоним”. Виношувались навіть плани оголосити 7 січня “святом повалення всіх святих”. Серед українського селянства, що звикло жити і працювати за традиціями своїх предків, нові радянські свята приживались дуже важко і боляче. Були люди, які продовжували в ці дні займатися своїми звичними справами. Багато документів, наприклад 1920-30-х рр., зафіксували конфлікти влади і селян з приводу роботи 1 Травня, коли комуністи зобов`язували людей святкувати і “демонструвати” та забороняли працювати. Голови комнезамів спеціально попереджували людей не виїжджати на роботу. [⁹, С. 226-228] А на день поминання померлих (Радуниця) – другий вівторок після Великодня – картина повторювалась з точністю до навпаки: всіх виганяли на роботу, не допускаючи на цвинтарі, до могил рідних. В більшості регіонів України це свято люди перенесли на 2 дні вперед – на неділю, вихідний день.

Але боротьба комуністичної влади проти народного календаря виявилась безуспішною, бо перебороти, викорінити народно-історичну пам`ять неможливо. Свідченням цього є відновлення майже всіх народних (релігійних) свят після 1991 р. Найбільші із них стали державними – Різдво, Великдень, Трійця.

Попри всю драматичну історію українського народного календаря, він був і є джерелом пам`яті та духовності нашого народу, з багатьох позицій не втратив свого значення і сьогодні. Той факт, що ми маємо змогу повніше пізнати життя і побут своїх попередників, використовуючи календар як джерело, дає нам законне право пишатися високим рівнем культури українського народу, яка в світовій цивілізації посіла значне місце.

Примітки

Див: Удод О. Про усну історію як методологію історичних досліджень // Бористен. – 2000. ‑ №5. – С. 18-19; Современная мировая историческая наука: Информ.-аналит. обзор. – Минск, 1996.
Скуратівський В.Місяцелік:Український народний календар.-К.,1993.
Источниковедение: Теория. История. Метод. Источники российской истории: Учеб. пособие / И.Н. Данилевский, В.В. Кабанов, О.М. Медушевская, М.Ф. Румянцева. – М., 1998.
Сидорцов В.Н. На пути к микроистории: источники и методы // Вісник Дніпропетровського університету: Історія та археологія. – Дніпропетровськ, 2000. – Вип. 8.
Дашкевич Я.Р. Джерельне та позаджерельне знання в історичному дослідження // Вісник Дніпропетровського університету: Історія та археологія. – Дніпропетровськ, 2000. – Вип. 8.
Див. Удод Л.І. Національно-історична пам`ять у свідомості сучасної молоді // Гуманітарний журнал. – 2000. ‑ №1.
Білокінь С. Календар передколгоспної України // Воропай О. Звичаї нашого народу. – К, 1993.
Див.: Дригалкін В.І., Дригалкін В.В. День за днем: Календар-довідник народних і релігійних свят. – К.
Див.: Удод О. Історія в дзеркалі аксіології. – К., 2000.

20 грудня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Народний календар як джерело національно-історичної пам`яті українського народу

Народний календар як джерело національно-історичної пам`яті українського народу