Єдиний шанс України: стратегія опанування

Юрій Олексійович Шилов

Проблема виходу європейської й загальнолюдської цивілізації зі смертоносного “зимового” тупика тоталітаризму набула такого значення: слов’яни, українці передусім, мають завершити загальноєвропейський цикл Відродження–Реформації–Просвіти–Неоправославія.

«Історія – вчителька життя». Проте хто з політиків-можновладців дослухається істориків-вчених? Не рахуються з ними також патріоти ніяких професій, конфесій, соціумів. Щоправда, всі потроху висмикують з творів то Грушевського, то Рибакова… а більш вагомих фахівців минуле століття й не спородило, хіба що – з окремих питань. Пройшов це все і опублікував. Як письменник – у трилогії «Зерцало грядущего», що складається з романів «Святині», «Цілитель», «Что БОГ дал» (2001–2005, 2009). Як вчений – у монографіях «Прародина ариев», «Джерела витоків української етнокультури», «Основы славянской цивилизации» тощо. І ще у сотнях інших, менш фундаментальних творів. Серед яких – розділи про державний устрій Аратти та місце її серед наступних цивілізацій Землі, опубліковані у знаменному каталозі міжнародної виставки «Cucuteni–Trypillia: Una Grande Civiltà dell'Antica Europa», що пройшла у Ватікані 16.09-31.10.2008.

Вважайте цю статтю діагнозом і рецептом країні від її професійного історика.

Єдиний шанс України на сьогодення–майбуття проступає на фоні глобального розвитку державності-‘цивілізації’. Яка розпочалася 9 тисячоліть назад в умовах Великої Неолітичної революції, а за умов Науково-технічної революції в середині ХХ століття перейшла на другий витóк свого спірального розвитку.

Початок ознаменовано розмежуванням праці на виробничу і управлінську (специфічними знаряддями якої є письмо, календар та інші прояви науки); очевидними ознаками стали поява міст і перетворення матеріального світу жерцями й майстрами (передусім гончарами та металургами). Ці головні й обов’язкові ознаки найдавнішої державності відкрито у 1964–1994 роках на теренах України (за першими публікаціями К. Шишкіна, В. Даниленка, Ю. Шилова, А. Кифішина). Знайдено найпершу писемну угоду 7000-6200 рр. до н. е., складену жерцями-правителями Кам’яної Могили (на Запоріжжі) та Чатал-Гуюка (турецька Анатолія). З неї починається співіснування населень відповідних регіонів, яке започаткувало «індо-європейську мовну спільноту» та взаємопроникнення двох антропологічних типів: протоєвропейського і давньосередземноморського. Архів Кам’яної Могили засвідчив самоназву та ін. виниклої таким чином держави Аратти (Аріти, за «Ведою словена»). З розселенням первинних “індоєвропейців” Дунайсько-Дніпровського регіону форпости цієї держави засвідчують наступні поеми месопотамського Шумеру, пенджабської «Махабгарати», ін. Традиція первинної, общинної Аратти (вже як Арти–Арсанії), а також спорідненого Аріану (Дандарії, Кангару) простежується до розквіту Київської Русі – перетікаючи далі у самоврядування козацьких Січей та республік Гуляй-Поля й Холодного Яру… Тільки з урахуванням цієї лінії державотворення (а не вторинної, тоталітарної державності Боспора, Русі, СРСР тощо) можна зрозуміти вказівки елліна Палефата й вавілонянина Бероса про найдавніші в світі книги Кіммерії та Скіфії, а римлянина Трога – про передування цивілізованої нації сколотів усім іншим.

Кінець першого витка земної цивілізації найочевидніше позначено розщепленням атома – тобто завершенням освоєння людством речовинних проявів матеріального світу й виходом на його ж польову основу. Колись, на рубежі другого й третього витків, буде створено таблицю полів (гравітаційного, магнітного, проблематичних нині торсійного, інформаційного тощо), подібну чи відмінну від звичної нам таблиці речовин (Д. Мендєлєєва). Не менш важливі проблеми освоєння простору й часу; далі – взаємовідносин людського й всесвітнього, життя та смерті, тілесного й духовного, особистого та громадського; взаємодій складових аспектів культури: науки й релігії, економіки та мистецтва, політики й побуту, ін. Така багатотисячолітня перспектива загального розвитку культури взаємопов’язана із переростанням антропологічного типу нинішнього Homo sapiens у невідомий ще Homo noeticus. Це природне переростання є докорінною причиною війн, екологічних негараздів, хвороб та інших мутагенних факторів сьогодення і майбуття.

Каталог міжнародної виставки «Cucuteni–Trypillia: Una Grande Civiltà dell’Antica Europa»

Важливо розуміти й дотримуватися реального сплетіння двох ліній розвитку цивілізації, пульсації-обертання-розкручування в ній общинно-самоврядованногого і класово-тоталітарного. Акцентуючи перше – приходимо до науково-політичної концепції циклічності (де “весни” первісної общинності Аратти й майбутнього самоврядування держав розмежовано тоталітарними “сезонами” рабовласництва, феодалізму, капіталізму). Акцентуючи друге – приходимо до кінцевості (світу або цивілізації, що буцімто почалися з біблійного Сходу і мають згоріти-розтанути, за сценаріями Біблії чи «Капіталу», немов зимовий сніг навесні). Відповідно до цих основних варіантів складається той чи інший тип культури. Вона або підключена до “автопілота” (до Енерго-Інформаційного ПОЛЯ, яке традиційно вважається Всемогутньо-Всевідаючим БОГОМ ведичного типу), або ж відключена від нього й переведена (починаючи з біблійного Господа рабовласницької формації, закінчуючи історичним матеріалізмом) на “штурвал” ручного управління суспільством.

Незалежна Україна продовжує рухатися другим шляхом. Найбільш очевидний тому показник: руйнація села та вимирання народу, які продовжують і навіть поглиблюють курс 1917 й наступних років. Проявою курсу є також намагання – на рівні Національної Академії наук та урядових інституцій України – закрити дослідження першого з окреслених вище шляхів. І якби не підтримка «Прародины ариев» російськими академіками О. М. Трубачовим і Б. О. Рибаковим, «Праистории Руси» – VII Всеслов’янським З’їздом у Празі, «Джерел витоків української культури» – головою Польського історичного товариства США М. Драганом, «Cucuteni-Trypillia Civilization in the Context of the Old Europe and Ntar East» – Н. Урсулеску і В. А. Дергачовим, провідними археологами Румунії та Молдови, – то закриття б таки відбулося. Та й зараз напрямок рятівного для України вивчення-й-упровадження напрямку Аратти–Арсанії–Січі визнаним назвати неможна; поперек нього поставлено не тільки монографію «Етнічна історія давньої України» тощо провідних фахівців Інституту археології НАНУ, а й компендіум «Україна – козацька держава» начебто незалежних дослідників. Мій заклик до інтелектуальної еліти обговорити монографію «Українська національна ідея» (К.: Аратта, 2007) мав лише негативний резонанс: замовчення, припинення запрошень автора (Ю. О. Шилова) на рідновірські та ін. конференції тощо.

Тож виходить, що нинішня Україна обрала собі шлях вимирання; принаймні, офіційна еліта держави рух народу до могили не припиняє… Чому ж тоді наукове відкриття в Україні альтернативного шляху підтримують іноземці?

Ставлячи подібні питання перед українськими істориками, рідновірами, націократами, козаками, я отримував у відповідь переважно затяте відторгнення – і російського чи ще якогось іноземного інтелекту, і себе разом із ним. Чимало таких випадків описано у моїх «Святинях» та «Українській національній ідеї». Серед них, з одного боку, про нищівну протидію В. Довгича публікаціям «Прабатьківщини аріїв» та «Історії України в контексті світової цивілізації», а з іншого – про пам’ятники «Джерелам української етнокультури», встановлені в Комсомольську й Дніпропетровську за ініціативою поляків та росіян. Щоправда, серед останніх злонавмисники трапляються теж. Порівняймо дві начебто протилежні позиції. Так, московський доктор історичних наук Н. Гусєва пов’язує мої публікації про Аратту та ін. «с расцветом украинского национал-шовинизма», тоді як її київський колега В. Отрощенко пише, що «Ю. О. Шилов ліпить Аратту з позицій етнічного росіянина-інтернаціоналіста». Ця поверхова протилежність позицій вочевидь об’єднується Ю. Канигіним (співробітником Президії НАНУ, протеже екс-президета Л. Кравчука), який від 1998 року намагається вкрасти і переінакшити моє відкриття (від 1992) Аратти, приписуючи мені навзамін «воинственный сатанизм, спекулирующий на глубоких корнях и тяге украинцев к своим древним национальным истокам» та зв’язок «с российским профашистским движением». І це тоді, коли майже всі українські інтелектуали змішують творчість Шилова й Канигіна у єдиний напрямок – що свідчить про низький рівень знання й розуміння тими інтелектуалами історії та її політичного значення. Апофеозом невігластва є публікація в міжнародному часописі «Рідна віра» №3(41)’3, де мої дослідження виставляються «небезпечнішими від випадів юдея Бузини, бо вони завуальовані і закодовані вже на ложній Суті, на Оратанії». Це з «Відкритого листа археологу Юрію Шилову», до якого додається сонет «Змій Шеша і його син Шешило»: «Чужий, жорстокий, книжний імітатор (…) Московсько-Візраїльський імператор, Кат України, – надлюдський терор!!!». Така ось словесна діарея члена Спілки письменників України В. Осипчука, освячена редколегією з десятків далеко не гірших представників української еліти. Кого БОГ хоче покарати – позбавляє розуму. Трагедія в тому, що такі розумники тягнуть за собою на кару народ і країну…

Єдиний шанс України: стратегія опанування

Відторгуючи таким чином історію, інтелектуальна еліта підміняє її археологічним визначенням “Трипільської цивілізації”. Це штучне сполучення умовної назви (за сучасним селом на Київщині) з латинським синонімом слов’янської державності, яку НАНУ за «трипільською археологічною культурою» категорично не визнає. Між тим археологія – лише одна з допоміжних дисциплін історичної науки, яка потребує обов’язкового долучання даних ще й інших дисциплін: етнології, лінгвістики, антропології та ін. Долучивши, отримуємо «найпершу в світі державу Аратту, археологічним відображенням апофеозу якої є трипільська культура». А за формальною солідністю “Трипільської цивілізації” стоїть змістовно-суттєва дурниця: “Трипілля – це державність без держави і міст, самоназви й етногенези”. Насправді ж таких цивілізацій немає, не було і бути не може. Тому на “Трипільській цивілізації” можна розбудувати хіба що руїну української національної ідеї. І ця руїна таки розбудовується – нищачи при цьому, як показано вище, дійсний фундамент історичної держави Аратти. Згадані вище росіяни, поляки, румуни це розуміють, а переважна більшість українців – ні! Бо не мають еліти необхідної якості й кількості, яка б узяла владу – концептуальну, ідеологічну, а за ними й політичну, військову, економічну.

Вище дано лише початок відповіді на питання: чому наукове відкриття в Україні первинного державотворення аратто–січового типу так радо підтримують іноземці? – які й самі, власними шляхами приходять до подібних висновків. За останнє півстоліття в Англії, США, Франції, навіть у Меланезії вийшло чимало досліджень із мапами, де стрілки первинних цивілізацій Євразії та Єгипту починаються з теренів України… Для того щоб відповісти остаточно, суттєво, слід зосередитися на 600-літній вервечці глобальних епох, яка пов’язала рубіж першого і другого витків спірального розвитку загальнолюдської цивілізації (див. початок статті).

Почалося з італійського Відродження (європейських, добіблійних коренів цивілізованої культури – які донедавна вбачали в 3-тисячолітній минувшині Троянської війни). Далі естафету підготовки переходу до другого витка підхопила германська Реформація (біблійних церков з їх ідеєю Кінця світу, несумісною з державницьким життєзабезпеченням громадян). Дещо пізніше естафету підхопили французька Просвіта (народу наукою, замість церковного невігластва) й англійська Науково-технічна революція. А потім, із творчістю М. Гоголя та О. Блаватської українського походження, прийшла черга слов’янському Неоправославію (оновленому ’славленню Небес’, за «Велесовою книгою» ведичної якості), більш відомому нині під назвою “Неоязичництво”. Тож невипадково саме в Україні знайшовся корінь цивілізації Аратти – ще індоєвропейської, общинної; якісно й хронологічно відмінної від Трояно-Еллінської – проте “весняної“, відповідної потребам ХХ і багатьох наступних століть. Збулися пророцтва Нємчинова, Нострадамуса, Ванги…

Отже проблема виходу європейської й загальнолюдської цивілізації зі смертоносного “зимового“ тупика тоталітаризму набула такого значення: слов’яни, українці передусім, мають завершити загальноєвропейський цикл Відродження–Реформації–Просвіти–Неоправославія. Ведеться не лише про державотворення, але про культуру загалом, але й про генетичний розвиток теж. Прогрес цього циклу дуже важкий; до того ж не людьми надуманий, а даний Долею (‘Богом’, у перекладі на мову ведичних брахманів). Українці-слов’яни мають або виконати належну їм частину прогресу – або ж розчинитися добривом серед того народу, який спроможеться на виконання. Вимоги тут не так до українського чи будь якого народу, як до його життєдайної еліти – якої має бути, за природною нормою, не менше 5 % від населення… Оце і є обіцяні вище діагноз і рецепт єдиного шансу України. Звідціля й українська національна ідея: Підіймаючи святині України – посприяємо людству! Мудрість, братерство, наснага!

Іноземці, як вище показано, сягають подібних висновків – і тому починають уже розуміти й підтримувати нас. Зростання такої підтримки – гарантія відродження та щасливого майбуття України. А на самостійні придумки й незалежність від людства – надії немає; генезис (від 1991 та багатьох попередніх років) й інтелектуальної еліти, і виборців та урядовців наочно це довели.

На заключення скажу, що сподівання на єдиний шанс України порятуватися й розквітнути, адекватно зайнявши належну нішу в стані та розвитку загальнолюдської цивілізації – не марні. Слідом за моїми книгами й підручниками з розробками проблеми Аратти–Арсанії–Січі потроху виходять (від 2001) й інших авторів; трапляються вже навіть з позначками «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України». Залишається працювати й чекати, доки такі стануть переважати над пробіблійно-постмарксистськими писаннями, поки навчаться на цих новаціях покоління школярів і студентів, коли сформується достатня якість-кількість еліти – а з неї вийде такий Президент, що стане дійсно-таки «батьком нації»… Але скільки залишиться тоді людей в Україні? чи існуватиме її село як хранитель етнокультурного генофонда первинної цивілізації? чи збережеться третя, з часів Богдана Хмельницького та Володимира Винниченка, незалежність країни від чужинської влади (концептуально–ідеологічно–політично–військово–економічної)?

21 грудня 2024, субота

utmx_section("Headline")Єдиний шанс України: стратегія опанування

Єдиний шанс України: стратегія опанування