Актуально
64932 перегляди
|
Петер Віеланд |
Фірма є потужним вирощувачем свиней в Україні і провадить підприємницьку діяльність у Калуському і Галицькому районах Івано-Франківщини та у Жидачівському — на Львівщині. Свого часу під час міжнародного інвестиційного форуму в Івано-Франківську один із співвласників — виконавчий директор «Даноші» Олесен-Мортен-Петер Віеланд у своєму виступі зазначив, що шокований інвестиційною політикою в області, зокрема дозвільною системою та поведінкою контрольних структур.
Тож «Галичині» кілька років по тому цікаво було почути, чи змінилася інвестиційна ситуація в області, чи, може, довелося змінитися передусім самим іноземним капіталовкладникам? Зокрема, нашому співрозмовникові...
— Що таке п’ять років для «Даноші» в Україні?
— Ми дістали величезний досвід. Україна має величезні сільськогосподарські можливості й ресурси. Все сприяє вирощуванню зернових та інших агрокультур. Є всі умови стати годувальницею Європи. Звичайно, за умови мудрого, зваженого і стабільного господарювання. А це значна кількість робочих місць і відмова від засилля імпорту продуктів тваринництва чи рослинництва. Нині ж на прилавках магазинів домінують іноземні товари. І водночас в Україні дуже мало людей, які можуть собі багато що дозволити, і дуже значна кількість таких, які мають обмежені можливості. А рівень цін надзвичайно високий.
— А які, на Ваш погляд, причини такої ситуації?
— Мізерна частка власного виробництва — переважає імпорт. Якщо торкнутися сільськогосподарської галузі, то в її інфраструктурі можна задіяти величезний потенціал трудових ресурсів. За умов, що нині склалися в державі й світі, нас дивує, чому українська влада, зокрема і місцева, так кволо прагне співпрацювати з нині діючими іноземними інвесторами і залучати нових? Якби було менше обмежень і бюрократичної тяганини, а більше кроків назустріч, то розвиток країни був би значно динамічнішим. і не потрібно нічого особливого — просто створити добру атмосферу підприємницької діяльності інвесторів в Україні. іноді складається враження, що людей просто роз’їдає заздрість. Замість того, щоб пишатися і радіти, що люди мають можливість працювати у своїй країні. Такий менталітет можна образно передати так: мовляв, нічого, що горить моя хата, головне — що й інші довкола палають. Замість того, щоб подумати інакше: дуже погано, що горить мій будинок, та дуже добре, що сусідські вціліли. Бо вони мені допоможуть. Треба, щоб люди прагнули до співпраці і довіряли одне одному.
— Кілька років тому Ви були шоковані інвестиційним кліматом в Україні і, в тому числі, у нашій області. Зокрема, роботою і поведінкою представників фіскальних і дозвільних структур. Чи є зміни? Чи, може, Ви самі були вимушені «змінитися»?
— Передусім змінився я. Бо я тут живу і мушу рахуватися з українськими «правилами». Важко зізнатися, але я звикаю до такої ситуації. Хоч усе, що мене колись шокувало, ще і далі є. Я був щасливий, що після виборів Президента України 2004 року почалися відчутні зміни на краще. Але відтак ситуація стрімко змінилася — так, ніби, зробивши десять кроків вперед, ми за одну ніч повернулися на дев’ять кроків назад. А це велика мотивація для людей, тому що зміни повинні починатися з них. інвестиційний клімат — це передусім люди. Важко працювати у середовищі, якщо відчуваєш до себе недоброзичливість. Це впливає на мене, хоч і пристосовуюсь до таких обставин. Зміни на краще відбуваються настільки повільно, що складається враження, ніби і люди самі вже не вірять у якийсь прогрес. Хто щонайперше творить інвестиційний клімат? На місцевому рівні, звичайно, — місцева влада. Замість взаємоповаги значна частина інвестиційної політики будується на взаємних стосунках і зв’язках. Така інвестиційна ситуація не має доброї перспективи. Складається враження, що дбають не про «яблуко» загалом, а виключно, щоб «шкірка» була привабливою...
— Днями міжнародні агенції оцінили інвестиційну привабливість України двома з половиною балами за п’ятибальною шкалою. Яку б оцінку виставили Івано-Франківщині Ви?
— Якщо скажу, що «посередньо», то це не буде належною відповіддю. Не хочу нікого образити, але умови для іноземного капіталу в області незадовільні. Дехто не розуміє, що таке прихід іноземних інвестицій. Що це і робочі місця, і податки, і розвиток соціальної сфери і т. д. Через високий рівень протекціонізму люди бояться всього, ставляться насторожено до будь-яких господарських кроків. А хто перед нами відповідає за наше життя? Ми самі. І кожен мав би не перекладати свою відповідальність на когось, а відтак його ще й звинувачувати. Наприклад, я знаю, що одна з великих і потужних французьких компаній мала наміри провадити в області інвестиційну діяльність. Йшлося не про одну тисячу потенційних робочих місць. Але інвесторам відповіли, що, мовляв, не можуть для них знайти місця. Я ще й досі цим вражений: якби такий інвестор приїхав до нас у Данію, сприяння було б стовідсоткове. Думаю, що і депутати різних рівнів мали б підтримати таких іноземних капіталовкладників. Але, на жаль...
— «Даноша» не один рік на Прикарпатті. Значить, щось Вас як підприємця таки в Україні приваблює?
— Передусім — високі ціни на м’ясо в Україні. Хоч працювати на цьому ринку і нелегко. Простіше при цінах помірних, коли купівельна спроможність людей вища. Але потрібні невідкладні стрімкі переміни. Не сприяють інвестиційній привабливості і невизначеність зовнішніх пріоритетів та внутрішні політичні конфлікти.
— А людські ресурси?
— Найбільші витрати для вирощення свиней — на корми. Своєю чергою, вартість робочої сили у нашій ситуації не є об’єктивним показником інвестиційної привабливості, не дає чіткої картини. Адже малопрофесійні працівники потребують значно більше часу для виконання тієї чи іншої роботи, ніж висококваліфіковані. Це однаково, що платити комусь в іншій країні...
— Яким чином «Даноша» планує розширювати спектр своєї діяльності?
— Якраз над цим думаємо. Бо якщо ми не на 100 відсотків задоволені інвестиційною ситуацією у цьому регіоні, то навіщо викладати ще 100 мільйонів? Бо забій свиней і вирощування їх — не одне і те ж. Наша компанія має два м’ясозаводи — у Данії й Польщі. І цей бізнес не завжди є високоприбутковим. А іноді — й збитковим. Ми хотіли б нарощувати обсяги вирощування свиней до 400 тис. голів на рік. і для нас не принципово, чи господарювати на Івано-Франківщині або Львівщині. Звичайно, хотілося б не розпорошуватися за межі Прикарпаття. Якщо люди будуть нам раді...
Публiкацiї за темою «Аграрний сектор»:
