Танці на домовинах

На Гробки до померлих предків поспішають усі...

Щороку навесні, у перші вихідні після Великодня, ми їдемо до рідного Очакова – вклонитися могилам, покласти традиційну пожертву та пом’янути маму, дідів та бабів у звичайний для українського півдня спосіб – випити-закусити, пригостити людей, зайти до сусідів-знайомих, пом’янути їх і так далі. Західняків часто шокує подібна практика, але в наших краях вона побутує з давніх-давен (якщо вірити Геродоту).

Цей день не є державним святом. Але на всіх дорогах, що проходять поблизу цвинтарів, стоять пости ДАІ та допомагають машинам і потокам пішоходів з віночками розминутися. Причому, це, мабуть, один з небагатьох днів, коли вони справді ДОПОМАГАЮТЬ.

Прикметно, що ввечері, коли люди вертаються додому, даішників на дорогах вже немає. Хоч більшість водіїв, звісно, їде напідпитку – адже гріх не підняти чарку за упокій. Міліція це знає, але на дороги не виходить. Чому? – завжди питаємо ми в себе. Адже, ставши на узбіччі, наряд може за кілька годин виконати місячний план по хабарах.

Отже, є щось сильніше за здирництво на дорогах, сильніше за гроші та владу. І ми знаємо що це. Це – Смерть. Перед її лицем усі ми одразу стаємо рівними – незалежно від наявності мандатів чи погонів.

І саме тому щойно на обрії з’являється ця шановна пані з косою, навіть міліціонер стає людиною, хай би навіть на один день. Бо у кожного є рідні могилки і кожен розуміє, що його місце буде поруч.

Але.

Роки два тому ми вимушені були піти з шоу Шустера, коли товста депутатка-комуністка взялася на всі заставки переконувати, що Голодомору насправді не було. Пішли, бо не мали іншого виходу.

А що було робити? Дати по морді? Жінці? Сперечатися? Доводити? Кому, комуністці чи Шустеру? Слова огрядної комуністки в одну мить усіх нас – і гостей, і ведучих, і навіть глядачів з іншого боку екрану – поставили в ситуацію поза межами людського. І тут вірної поведінки просто не існує. Хіба що вимкнути телевізор або вийти зі студії – просто щоб залишитися людиною.

Однак згадане шоу здається просто-таки старою-доброю передачею «Добраніч, діти» порівняно з торішньою інформаційною кампанією з приводу відкриття у Києві меморіалу на честь Голодомору. Подібного паскудства нам ніколи ні чути, ні читати не доводилося – однак, без сумніву, ще доведеться, бо цього року пам’ятна дата припадає на президентську кампанію.

Отож, тримайтеся! Зараз ми з вами знову почуємо про витрату мільйонів гривень на меморіал, тоді коли їх можна було роздати людям, а також про те, що у сучасної України є важливіші справи, ніж Голодомор.

Однак перед тим, як політики і журналісти знову затанцюють на гробах та кістках наших предків, хочеться упередити вакханалію блюзнірства.

Згадайте: на Гробки до померлих предків поспішають усі – вчителі, міністри, бізнесмени, програмісти, члени різних партій, ліві та праві, інтелектуали та білявки. Бо перед Смертю усі однакові. Везуть із собою паски, крашанки, ковбаси, горілку, вино – хто що має.

Десять років тому, пам’ятаємо, меню було скромнішим – приходили зі шматком хліба та куснем сала, а іноді навіть без цього – посидять біля могилки та вертаються додому. Як би там не скаржилися на наш теперішній рівень життя, а тепер на цвинтарях, слава Богу, такого вже не зустрінеш. Проте чи мали люди досхочу їжі, чи ні – а своїх мертвих поминали завжди.

А тут вмикаєш радіо і чуєш, що депутат від Партії реґіонів говорить: «У селі поставили хрест жертвам Голодомору, а поруч свинарник розвалений стоїть, так на свинарник грошей не знайшлося, а на хрест – будь ласка!».

І захотілося нам сказати: «Нешановний пане депутате! Мабуть, у ваших діда з бабою стоїть на могилі хрест? То чом би вам його не продати і не збудувати собі сарай чи то свинарник?».

В чому різниця? В тому, що хрест жертвам Голодомору – фактично нічий. Що під ним немає конкретних кісток чи то закріплених імен. А якщо нічий, виходить, що можна блюзнірствувати?

Люди добрі, що ж це діється? Нам же всім помирати рано чи пізно! Нашим дітям та онукам – теж, як це не сумно. І що, на місці нашого останнього спочинку стоятиме свинарник Партії реґіонів?

Могилу нашого прадіда в Бессарабії розорили більшовики, а кам’яну плиту використали – щоправда не на свинарник, а на пам’ятник героям революції серед центральної площі. Знайомий почерк.

Мільйони наших предків було закатовано у найстрашніший спосіб – голодом...

Однак коли б у подібній риториці вправлялися виключно українофобські сили, це було б більш-менш зрозумілим. Але наш брат-українець теж частенько приєднується до цієї вакханалії. І що найстрашніше – не просто українець, а журналіст, «інтелектуал». Він пише чи то сам, чи то повторюючи за кимсь: «Ющенко голодоморить». Не будемо проводити наївні паралелі – наприклад, що зробили б з єврейським журналістом, якби він вжив словосполучення «Шарон голокостить», тут все зрозуміло.

Ющенко – не Шарон. Але хіба нелюбов до Ющенка дозволяє топтати пам’ять про мільйони загиблих? Ми теж незадоволені президентом, хоч і голосували за нього. Нам теж не подобається мистецьке рішення меморіалу, який споруджено на Дніпровських схилах.

Але ж треба розрізняти, де закінчуються претензії до Віктора Андрійовича, а починаються володіння Смерті, Пам’яті та Вічності.

Меморіал – це не монумент Туркменбаші, це пам’ятник мільйонам людей, яких комуністи скинули у спільні ями, багатьох ще живими, і зарівняли, щоб знищити навіть слід. У них не залишилося нащадків.

Немає кому завезти їм пасочку з крашанкою та випити за упокій на могилці, бо й могилок теж нема. То у якої паскуди повернувся язик кепкувати з цього приводу?

Люди, зупиніться, якщо ви люди! Міліціонери можуть на один день стати людьми, а журналісти – ні?

Колись римляни розважалися, вбиваючи першохристиян – катували, цькували звірами, морили голодом. Тих, хто загинув за віру Христову, тепер називають великомучениками та святими.

Мільйони наших предків було закатовано у найстрашніший спосіб – голодом. Чи це було за віру, чи за щось інше – нам ще належить з’ясувати. І якщо вже не святість – то принаймні повага, хіба не заслуговують на неї ці мученики?

Розуміємо, що в Україні живе чимало людей, для яких загиблі у 33-му не були предками ні за кров’ю, ані за культурою. Людей, чиїми предками були кати, убивці, охоронці, диригенти та виконавці Голодомору. Або – ті, що приїхали на Полтавщину, Слобожанщину, Подніпров’я та оселилися у спустошених селах, у порожніх вибілених хатах попід квітучими вишнями.

Згадаймо, що предки сучасних американців теж платили по долару за індіанський скальп та дарували тубільцям ковдри, заражені віспою, і це не є секретом. Однак нащадки змогли подолати в собі комплекс убивці – не проклинають загиблих індіанців, не твердять, що ті стали жертвою неврожаю та природних катаклізмів, а також не зауважують «задля справедливості», що від віспи гинули також ковбої та представники інших національностей. Ні.

Цивілізовані нащадки давніх убивць віддають належне народам, які населяли Америку, і навіть відзначають спеціальне свято – День подяки, коли їдять національні страви підкорених та знищених племен, і дякують їм за те, що навчили колись білих окупантів жити й виживати на новому континенті.

Може, це видасться наївним, але іншого варіанта не існує. Час не повернеш і помста неможлива. А отже, для тих, хто не відчуває свого зв’язку з Україною, але живе у ній, День пам’яті жертв Голодомору має стати Днем подяки.

Не ваша воля була вбивати. Та якщо не маєте причин вибачатися – хоч подякуйте загиблим. За метрові чорноземи, що вони вам за собою лишили, за вишні-черешні, за криниці, млини та олійні. Випийте чарочку за світлу пам’ять невинноубієнних, пом’яніть їх пиріжком чи свічкою, як робили на цій землі споконвіку.

20 грудня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Танці на домовинах

Танці на домовинах