- першою Українською конституцією вважається документ «Пакти і Конституція прав і вольностей запорозького війська», складений гетьманом Пилипом Орликом у 1710 році. Історики мають різні думки щодо того, чи був цей документ Конституцією у сучасному розумінні цього слова або прогресивним твором, який випередив свій час, адже перші Конституції в Європі і США з’явилися лише за сімдесят років потому. Реальної сили Конституція Пилипа Орлика так і не набула, оскільки складалася вона на чужині та її укладачі не мали змоги повернутися в країну. Але в історії вона залишилася як оригінальна правова пам’ятка, яка вперше в Європі обгрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки.
Люди мали б повірити, що нинішня політична верхівка дорвалася до влади не заради власного збагачення, а заради процвітання країни й підвищення добробуту народу… А хіба це можливо?...
Кожний новий уряд, що приходить до влади, зазвичай розповідає про жахливу спадщину, яку йому залишили попередники, і про те, як нова команда справжніх професіоналів, подолавши всі труднощі, поведе країну до щасливого майбутнього. Така традиція характерна не тільки для України. Колись ВВС створила сатиричні серіали «Так, пане міністре» і «Так, пане прем’єр-міністре», у яких з класичним англійським гумором висміюється діяльність новоспечених урядовців.
Тому чекати чогось надто позитивного, виходячи з самих заяв будь-якого нового уряду, не варто. А якщо вже йдеться про новий уряд Азарова, то тут узагалі слід, напевне, сприймати всі заяви про те, що ось-ось почнуться реформи, з гумором. Так що всі можуть дихати рівно, жодних системних реформ, які конче необхідні Україні, не буде. І причин для такого висновку досить багато.
Для початку необхідно пам’ятати, що проводити реформи може лише легітимна в очах громадян країни влада. Проблеми досягли такої межі, коли проводити реформи без дуже непопулярних заходів, уже неможливо. Тому реформи (якщо йдеться не про окозамилювання), будуть доволі болючими для широких верств населення. І одна справа, коли непопулярні рішення приймає уряд, легітимність якого ніким не ставиться під сумнів, і зовсім інша – коли в щоденному режимі громадянам доноситимуть думку, що боляче їм роблять ті, хто насправді на це не має жодного права.
А як ми всі розуміємо, з легітимністю в уряду Азарова великі проблеми. Урядовці, котрі отримали владу в результаті відвертого нехтування Конституцією України, легітимними апріорі бути не можуть. І навіть якщо уявити, що Конституційний суд приловчиться і всупереч своєму ж рішенню від 2008 року визнає, що уряд Азарова може продовжити свою діяльність, - несприйняття його як законного органу виконавчої влади буде доволі серйозним. Більш того, можна з певністю сказати, що чим далі, тим більше це суспільне несприйняття зростатиме.
Ще важливішим для успішного проведення реформ є суспільна довіра до органів влади, які їх проводять. Підтримка Віктора Януковича з боку усіх виборців, котрі мали право голосу, у першому турі становила лише 23 відсотки. Причому абсолютна більшість цих виборців зосереджена в Південно-Східній Україні. І хоча в уряд Азарова пішов працювати Сергій Тігіпко, що дістав підтримку трохи більш як 9 відсотків від загальної кількості виборців, цього теж недостатньо для підтримки реформ з боку всього українського суспільства.
Ще одним чинником успіху реформ має бути наявність команди, яка складається справді з професіоналів і яка готова працювати злагоджено. Наскільки можна вважати цей уряд командою професіоналів, кожний може оцінити сам. І мова йде не тільки про перших осіб міністерств та відомств. Хоча, як на мене, Василь Цушко на посаді міністра економіки виглядає доволі кумедно. А фраза Сергія Тігіпка, що «нічого страшного в призначенні Цушка не має, бо той зможе уважно слухати фахівців та навчиться якихось речей», - взагалі виглядає як погано приховане публічне глузування.
Проблема навіть не в рішенні призначити Цушка на одну з ключових, з точки зору необхідних економічних реформ, посад. Якщо подивитись на інші призначення – другого-третього владного ешелону, які не менш важливі для практичної реалізації реформ, - то стає зрозумілим, що головним критерієм для обіймання тих чи інших посад у системі органів виконавчої влади є не професіоналізм, а родинні зв’язки та наближеність до політичних постатей у таборі коаліціянтів.
Вважати єдиною командою, спроможною на реформи, проурядову коаліцію, яка складається з ліберально орієнтованої Партії регіонів, лівоцентристського Блоку Литвина та популістсько-лівої Компартії, може лише завершений жартівник. І хоча дехто вважає, що комуністи настільки «легендарно непідкупні», що голосуватимуть за все, що скажуть «регіонали», я б не був настільки категоричним. Зрозуміло, що наші комуністи не мають жодного стосунку до класичного комунізму ленінського зразка. І «Капітал» Маркса, за висловлюванням Юрія Луценка, вони давно продали за капітали Ахметова. Хоча, як на мене, джерело капіталів для наших комуністів не є визначальним, як до речі, і для їхніх попередників. Сьогоднішні комуністи з легкістю находили спільну мову і з Партією регіонів, і з Юлією Тимошенко. Але при всьому цьому принципово важливим для них є позиціонування себе як головних поборників об’єднання з Росією, бо саме це є головним критерієм, за яким оцінюють їхню діяльність їхні потенційні виборці. Але й відкидати ліву фразеологію та позбуватися публічного статусу «захисників» трудящих та соціально-незахищених верств населення вони собі дозволити теж не можуть. Конкуренція на лівому електоральному полі – запекла. Там, окрім комуністів, за електоральну підтримку змагаються ліві СПУ, ПСПУ, «Союзу лівих сил», «Народна влада». А ще на цьому електоральному полі активно пастимуться БЮТ і Блок Литвина. Отже, розраховувати уряду Азарова в разі проведення реформ у економічній сфері на підтримку комуністів, як до речі, і Блоку Литвина, особливо не варто.
Таким чином, якщо навіть припустити, що уряд Азарова хотітиме реформ, то можливості в нього будуть украй обмежені, як з точки зору підтримки суспільства, так і з боку необхідних голосів у парламенті.
До речі, і щодо самого бажання проводити реформи маю великі сумніви.
Пересічні громадяни будуть готові затягувати паски та стоїчно переживати труднощі лише якщо вони віритимуть, що це надалі принесе суттєве підвищення їхнього добробуту. А ще вони мають бути впевнені, що при здійсненні реформ представники бізнесу, державні чиновники й політичні еліти теж поводитимуться відповідально і тягар соціальних труднощів буде покладено й на них. Що ті обмежать свої особисті витрати й що ці реформи не проводитимуться лише за рахунок добробуту мільйонів громадян, за умов збагачення купки олігархів, держчиновників та політиків.
У чомусь сенс будь-яких реформ?
Вони потрібні для того, щоб зробити економіку країни більш ефективною, умови для бізнесу – більш сприятливими. Тільки в цьому разі інвестори вкладатимуть кошти в Україну, а продукція українських товаровиробників буде конкурентоспроможною як на українському, так і міжнародних ринках. Але для цього необхідно максимально ефективно використовувати державні кошти та інші активи, тобто, банально кажучи, перестати їх розкрадати. Потрібно також створити сприятливі умови для підприємницької діяльності, зменшити податки та систему їх адміністрування, максимально спростити механізми ліцензування та надання дозволів для ведення бізнесу.
Але якщо все це зробити, то яким чином представники нинішньої політичної верхівки зможуть забезпечити власне збагачення та збагачення олігархів, котрі її фінансують? При тому що це і є головною реальною причиною їхнього несамовитого бажання отримати владу. Чи багатьох представників сьогоднішньої політичної еліти, котрі справді хочуть зробити Україну розвинутою державою та покращити добробут українських громадян, можемо назвати?
І чи варто за такого стану політичних еліт сподіватися на їхнє щире бажання реформ? Як на мене, підстав для такого оптимізму просто немає. Отже, можна з певністю сказати: реформ не буде. Натомість будуть спроби збалансувати ситуацію з державними фінансами, якось виправити очевидні дурниці в податковій сфері, щось ще здати з національних інтересів Росії та перебити ті вигоди, які отримали Газпром і московські можновладці після підписання торішніх газових контрактів. Бо без зменшення ціни на газ для наших енерговитратних підприємств хімії та особливо енергетичного комплексу сподіватися на стабілізацію економічної ситуації не доводиться. І все це лише заради максимального довгого панування на владному Олімпі, яке без радикальних економічних реформ зумовлюватиме подальшу деградацію науково-технічного, інтелектуального, людського потенціалу України.
Актуально
20572 перегляди
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
