Актуально
20101 перегляд
|
Верховна Рада 27 квітня 2010 р. Фото: Василь Артюшенко |
Усе як завжди. А країна стає іншою. І не можна сказати, що змінюється вона дуже вже непомітно. І важко сказати, що змінюється вона дуже вже радикально. Вона просто позбувається ілюзій. Вивільнюється простір, який за законами природи повинен неминуче заповнюватися. Міфи, які відмирають, звільняють місце для ще не народжених ідей. Конають учорашні очікування, вгноюючи ґрунт для майбутніх вчинків. Моральні авторитети мають посунути галасливих тусовщиків. Паростки щирих переконань неминуче проб’ють кору скам’янілого конформізму.
Так має бути. І так буде. Коли? На все Воля Божа. Окрема подяка громадянину Януковичу за серйозне (і, судячи з усього, мимовільне) прискорення даного процесу. З 2004-го прибічники Віктора Федоровича наполегливо руйнували уявлення про свого вождя як про сліпого продовжувача кучмівських ідей. «Він вас здивує!», — старанно інтригували нас повірники керманича біло-синіх. Здивував.
Не так щоб сильно. Багато в чому він суворо дотримується кращих традицій вітчизняного президентства. Правовий нігілізм, заохочення лакейства, войовниче чванство, наплювацьке ставлення до обіцянок. «Потрібно йти шляхом скорочення роздутого апарату!». Потрібно? Пішли!
Кабінет Азарова, не ухваливши жодного рішення, уже ввійшов в історію, побивши цілу низку рекордів. Дещо багатші держави ЄС не вважають за можливе дозволити собі уряди, чисельність яких перевищує два десятки осіб. У змученій кризою Україні — 29. Віце-прем’єрів на континенті, як правило, мають по два-три, причому зазвичай вони ще й керують міністерствами. Заступників глави уряду — сім, усе — «звільнені». Більше, ніж в Азарова, тільки в Путіна...
Боротьба за економію розгорнулася по всіх фронтах. Геннадій Васильєв став дев’ятим (!) заступником глави президентської адміністрації. І, як стверджують джерела на Банковій, не останнім. Витрати на утримання горезвісної ДУСі, за словами віце-спікера Миколи Томенка, збільшуються на 28%, або на 233,6 млн. гривень, на забезпечення діяльності президента — на 17% (на 34 млн. гривень).
Реформаторську спритність нової влади поки що помітили лише в американському посольстві. Володіючи правом законодавчої ініціативи, Віктор Федорович у підконтрольний йому парламент вніс, якщо не помиляюся, тільки один проект — щодо ратифікації харківських угод. Бюджет ухвалено не те що без обговорення — без ознайомлення. У рекордні строки, менше ніж за десять хвилин. Кортіло припустити, що це — досягнення на віки, але втримаюся. Віктор Федорович з товаришами демонструє, що для нього неможливого мало. Не приведи Господи — через рік рекорд упаде. Ущент розкритикувавши Тимошенко за ручне управління фінансами, регіонали закріпили за Кабінетом право самостійно коригувати
державний кошторис. Що їм Конституція, хто їм парламент?
Усе описане вражає, але не потрясає. Ми чогось подібного очікували. І не тільки від Віктора Федоровича. Чомусь здається, що Юлія Володимирівна в багатьох питаннях демонструвала б аналогічну спритність і таку саму незакомплексованість.
І все ж таки Янукович нас швидко переконав, що він не Тимошенко і не Кучма. «Всі вони однакові!» — ця теза, ставши аксіомою, раптом втратила актуальність. Те, що навіть для (не надто тонкого) Леоніда Даниловича було темою для роздумів, приводом для сумнівів, товаром для торгів, матеріалом для інтриг, для Януковича стало позбавленим сенсу, цінності та ваги. Без малого два десятки років у державі накопичувалися проблеми, що їх політики вважали за краще виносити за дужки. Новий керманич не ліквідував проблеми, він ліквідував дужки. Навіть не завдав собі клопоту спитати себе: а раптом саме ці дужки й зміцнювали дві половинки країни? Тієї самої країни, відповідальність за яку він нещодавно прийняв на себе.
Куди він поспішає? Чому не боїться? Цими запитаннями неабияк переймаються сьогодні всі, хто хоч якоюсь мірою цікавиться політикою. Хід думок даної людини навряд чи особливо цінний для дослідників людської природи. Проте за уїдливою іронією долі, логіка його вчинків і найближче майбутнє країни перебувають у прямій залежності.
Ну, справді, звідки така спритність? Ну, розтягнув би задоволення якщо не на роки, то бодай на місяці. Тримав би й росіян, і електорат у тонусі. Було б чим приваблювати Кремль і відволікати виборців. Роздутий апарат, ручний бюджет, «знижковий» газ, відсутність плану перетворень — це і багато що інше (очевидно і не дуже) підживлює сумніви з приводу спроможності нового режиму привести економіку до тями. І готовності її реформувати.
Невдоволення населення в цій ситуації видається майже неминучим. Ось тут би й «поторгувати» чутливими темами. Спочатку підкинули б ЧФ, потім — Голодомор, потім — російську мову. Але Янукович поспішає так, ніби надворі не 2010-й, а 2015-й.
Таку поведінку можна пояснити різними міркуваннями.
Янукович поспішає, тому що його план побудови режиму передбачає спринтерські темпи реалізації задуманого. Йому треба звести владну будівлю якомога швидше. Поки опозиція роз’єднана. Поки в стані тих, хто голосував за нього, ще царює ейфорія, а в таборі тих, хто голосував проти нього, панує розгубленість, а в лавах «неприєднанців» живе боязка надія на нього. Поки ще не до нього Заходу.
Янукович не боїться того, що буде потім. Йому сьогодні потрібні:
— слухняні кадри для адміністрування;
— ефективні інструменти для придушення;
— прості важелі для управління;
— доступні кошти для бюджету;
— надійні джерела для збагачення.
А ще — гарантовані механізми для зовнішньополітичного прикриття. Отримавши шукане, він здобуде всі необхідні точки опори. Що в майбутньому дасть йому змогу, як він вважає, впоратися з будь-яким проявом будь-якого невдоволення.
Янукович не боїться здавати інтереси країни. Тому що не вважає здаванням те, що відбувається. І не вважає інтересами країни все, що не цікаво особисто йому. Янукович не боїться Кремля, тому що Кремль, на його думку, не загрожує його особистій владі. Кремль, з його точки зору, якраз зацікавлений у зміцненні такого режиму. Настільки згідливого, особливо на тлі п’ятирічного правління Ющенка.
Янукович, на відміну від того ж таки Кучми, не боїться окриків Заходу. Заходу, який втомився від України. Заходу, який переварює розширення ЄС і вихаркує кризу. Заходу, ладного обміняти майбутнє України на сьогоднішні контракти з Кремлем.
Янукович не боїться опозиції. Тому що бачить, наскільки вона роз’єднана. Тому що переконаний: вона його боїться. Тому що він має чіткий план дискредитації її нинішніх вождів, багатющу колекцію компрометуючих матеріалів і непохитну готовність іти до кінця. Окремі противники режиму досі ще вірять, що прокурорська перевірка діяльності Кабінету Тимошенко і кримінальні справи, порушені за фактом «шашкозакидацтва» — усього лише фактор тиску, засіб шантажу. Боюся, помиляються. Йому не потрібна слухняна опозиція з учорашніх ворогів. Він уже має слухняну опозицію з учорашніх друзів. Янукович упевнений: тих, хто ще не боїться, невдовзі зовсім не залишиться. Взяття під варту двох-трьох чинних членів парламенту і вчорашніх членів уряду він, здається, вважає гарним способом відбити бажання перти проти його волі. Втім, деякі противники режиму вже розпрощалися з ілюзіями. Принаймні в нервовій активності окремих персонажів угадується інстинктивне бажання сховатися від кримінальних переслідувань в опозиційності.
Янукович не боїться різких рухів, тому що вони для нього природні. Люди цього складу, вихідці з цього краю не рефлексують. У багатьох із них за плечима суворий і дуже специфічний досвід первинного накопичення капіталу. З чітким уявленням про співвідношення цілей і засобів. Тим, хто сумнівається, рекомендуємо переглянути на сон грядущий відео гладіаторських боїв на арені Ради. Багато опозиційних депутатів, з якими довелося поспілкуватися, не приховували здивування. Невмотивованою жорсткістю бійців і відстороненою незворушністю «смотрящих». Для невтаємничених пояснимо. Попри численні розбіжності (часто щирі й подекуди нездоланні), щасливі володарі депутатських значків, як правило, досить мирно уживаються в не видимому виборцеві завівтарному житті. Ідеологічні противники разом п’ють віскі, разом ходять на тусовки, риболовлю й похорони, хрестять дітей і на днях народження виголошують цілком щиросерді заздоровниці на честь одне одного. Регулярні товкотнечі під софітами, які вже стали нормою, не змінювали характеру стосунків, порядку речей і перебігу подій. Повірю знайомим нардепам на слово: з такою неадекватною люттю вони мали справу вперше. Жарти скінчилися.
Повірю і в щирість здивованого: «Так бити свого за їхній флот?». А хто сказав, що ви для них «свої»? Та й узагалі що таке «свої» стосовно не тільки сьогоднішнього політикуму, а й сьогоднішньої України в цілому? Ще раз наша вдячність Януковичу. Якби не те, що трапилося, цього простого запитання багато достойних представників нації так би й не насмілилися собі поставити?
Янукович не боїться образити почуття частини населення. І не вважає за потрібне це приховувати. Він не боїться дійняти до живого саме тому, що він, здається, і хотів, аби боліло якнайдужче. Зрештою, можна було з еківоками, можна було десь промовчати, десь згладити, десь здатися мудрим. Ну хоча б спробувати. Річ не тільки в тому, що Янукович цілком щиро вважає Бандеру і Шухевича бандитами й фашистськими посіпаками, так само щиро переконаний, що нормальна людина у звичайному житті українською мовою користуватися не може. Річ у тому, що він чудово знає, що саме дороге тій частині України, яка традиційно за нього не голосує.
Можна не вважати Голодомор геноцидом, але гарантові не можна ігнорувати відповідний закон, доки його не скасовано. Якщо він справжній гарант. Можна було відбутися фразою, що Голодомор — частина загальної трагедії. Можна було спокійно зміцнювати позаблоковість, яка і так є де-факто. Але так — не боляче. Голодомор — не геноцид. Бандера — не герой. А ось вам ще й російська мова. Ось вам флот, ось вам парад, ось вам позаблоковість.
Він надто довго чекав помсти за, на його думку, вкрадену в нього перемогу. За, як він переконаний, пережиті приниження. І помста його — навдивовижу ница. І народжується співчуття. Як до хворого.
Ну та Бог із ним. Він — усього лише людина, хай і високопоставлена. І його власні кривди, плани та устремління були б деталями, які належить відшліфувати. Але шліфувати поки що нікому.
Теперішні вожді опозиції п’ять років ретельно компрометували одне одного, і тепер влада охоче доведе розпочате ними до кінця. Інших вождів та іншої опозиції найближчим часом у країні бути не може. А ці вже не зможуть забути кривд, поділити славу, відповідальність і вину. Їхні мітинги — це, як і раніше, конкурс різнобарвних стягів. Під якими вже неможливо зібрати всіх тих, для кого ще дорогий один-єдиний прапор — синьо-жовтий. Тих, хто здригався, коли цей прапор топтали в Раді.
Головним противником цього режиму може стати тільки кепська економічна ситуація. І ми, якщо нам є заради чого об’єднуватися.
Влада Януковича стала логічним наслідком того, що відбувалося в країні. Влада Януковича має стати шансом для становлення нації. Точно так само, як криза стає шансом для видужання економіки.
Щоб «бути такими, якими ми є», ми повинні зрозуміти, які ми. Досі не було особливої потреби замислюватися, чим для кожного з нас є незалежність. Яка дивно була зароблена і не менш дивно розвивалася. Для багатьох було достатньо зовнішньої атрибутики і правильних, хоча й не щиро проголошуваних слів. Нинішня влада примусить замислитися тих, хто ще може це зробити. І спростить завдання тим, хто боявся складних рішень. Для сьогоднішнього режиму харківські угоди — нормальний спосіб збалансувати бюджет. Чужоземний флот — колекція іржавих корит, за зберігання яких можна отримати добрі гроші. Країна — готель, у якому надається набір послуг за відповідну плату. Все вищенаведене — переказ заяв наших вождів. Якщо вас обурює сказане, ви на шляху до власного визначення поняття «незалежність». Чого досі від вас ніхто не вимагав.
Якщо для вас залежність — не просто присутність тут російського капіталу і російського впливу, а відсутність українського капіталу й українського впливу в Росії, — ви мудріші за наших опозиційних політиків. Яких обурює факт передачі урану з українських інститутів. І яких (коли вони були при владі) не турбував факт злиденного існування цих-таки інститутів. Які обурюються з приводу економічної експансії Росії, її вторгнення в нашу атомну енергетику та авіабудування. Знаючи про те, що ці та багато інших галузей потребують інвестицій. І не зробивши нічого для приходу цих інвестицій. І не тільки з Росії.
Жорсткість, прозаїчність, одновимірність політики Януковича додали нашим суперечностям більших наочності й випуклості. І це дозволяє кожному визначитися з тією системою цінностей, яку він сповідує. Цей вибір дає можливість нарешті об’єднатися навколо чогось, а не проти когось. Шукати ідею, а не ім’я. Відмовитися від брехливо-рятівного «Цей — негідник, але він — наш негідник». Те, що відбувається, не робить остаточний розкол країни — неминучим. Але робить неминучим — вибір. Яку стрічку ти сьогодні повісиш собі на груди — георгіївську? З сердечком? Чи все ж таки синьо-жовту? Надінь. І бачитимемо своїх.
Промовчиш? Закликатимеш до війни? Чи станеш шукати те, що дозволить уникнути розколу? Або уникнути крові, якщо розкол неминучий.
У нас є час подумати. Без шмарклів, без стогонів. Без сліпої віри в безбарвні кольорові прапори. Без покірного потурання тим, хто штовхає нас до війни, ховаючись за нашими спинами.
Ми, на щастя, нічого не втрачаємо. Бо поки що, на жаль, нічого до пуття не побудували. Хата скраю, за демонтаж якої бадьоро взявся Янукович, усе одно розвалилася б сама.
Нам належить визначити, що ми хочемо будувати. І примусити тих, хто бачить себе архітекторами, — стати виконробами.
Або зізнатися нарешті, що будувати нікому, нічого й нема нащо. Сонце ж сходить і заходить, метро працює...
Публiкацiї за темою «Державність»:
