- одна з найвідоміших у світі різдвяних пісень - це «Щедрик», народна пісня, записана українським композитором Миколою Леонтовичем. Світ знає її як Carol of the Bells або Ring Christmas Bells. На Youtube різні виконання «Щедрика» набирають мільйони переглядів...
Києво-Печерська Лавра як чоловічий монастир за часів Радянської влади двічі припиняла свою діяльність.
Перший раз монастир закрили у 1930 році, одночасно пройшов погром і по Києво-Печерському заповіднику (створеному у 1926 році), керівництво якого було репресовано. Тоді ченці і науковці заповідника були по один бік барикад, вони протистояли владі.
Як не дивно, але відновилися богослужіння під час німецької окупації у 1941 року.
Вже вдруге комуністична влада закрила Лавру на початку 1960-х. Духовну семінарію розігнали. Значна кількість ченців перейшла працювати в музеї на території заповідника на різні посади, навіть прості господарські, аби тільки залишитись у Лаврі.
І тільки 1988 року з нагоди святкування 1000-річчя Хрещення Русі діяльність монастиря було відновлено. З розвалом Союзу в Україні створюються “національні версії” православних церков, але з часом - у 1992 році - одна з найбільших православних святинь України відходить саме УПЦ Московського патріархату. Чому так історично склалося і чи міг бути інший розвиток подій, ми запитали у експертів.
Єпископ Євстратій (Зоря), Речник Української православної церкви Київського патріархату
ЯКБИ ВЛАДА НЕ СТАЛА НА СТОРОНУ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ, ТО ЛАВРА МОГЛА Б ЗАЛИШИТИСЯ ЗА ФІЛАРЕТОМ
У 1992 році митрополит Філарет був священноархімандритом Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. У нього досі зберігаються всі оригінали документів про передачу у користування корпусів Києво-Печерської лаври у 1988 році (на той час в Україні існувала лише одна православна церква – Авт.). І корпус митрополичий – це була його офіційна резиденція. А напередодні приїзду митрополита Володимира до Києва після Харківського собору УПЦ за розпорядженнями Івана Салія (тодішній голова Київської міської держадміністрації – Авт.) охоронців резиденції митрополита було викинуто. Насправді, це було захопленням Лаври з боку Московського патріархату. Це був бунт проти митрополита Філарета як проти священноархімандрита Лаври.
Я думаю, не Іван Салія приймав це рішення, його приймали десь вище, але він був посередником-виконавцем, і він дав розпорядження надіслати ОМОН, який став на захист Московського патріархату, а прихильників митрополита Філарета звідти вигнали. Якби влада тоді не стала на сторону Московського патріархату, то цілком можливо, що Лавра залишилася за митрополитом Філаретом і зараз належала б Київському патріархату.
Іван Салій, голова Київської міської держадміністрації (1992-1993 рр.)
ФІЛАРЕТУ МИ ДОСТАТНЬО ПЕРЕДАЛИ
Після розпаду Радянського Союзу відбувався релігійний ренесанс. З’являлися різні церкви. Але одночасно у релігійних громад виникли бажання підпорядкувати собі ті чи інші культові і не культові заклади, які колись належали їм. На Подолі в окремих церквах були склади з цукром, у Покровській церкві була автогосподарська контора, а у дзвіниці сиділа бухгалтерія, у Фроловському монастирі розмістилася ціла фабрика “Юність”…
Біля Софії віруючі Філарета поставили намети і оголосили голодування. А у самій Софії віруючі прикували себе ланцюгами до ліхтарів і теж голодують, щоб приміщення було передане у користування їхній конфесії. Уцей час вчені звернулися до Президента Кравчука з офіційним листом: що це за неподобство, там голодують, треба щось вирішувати.
Дізналися, що прибуває Володимир Сабодан. Довго радилися і прийняли рішення, що Володимирський собор, апартаменти митрополита на Пушкінський, Андріївську церкву залишаємо за Філаретом, Софія не повинна належати ніякій конфесії (якщо хочете – по черзі можете проводити богослужіння), а у Лавру поселили Сабодана і РПЦ. А наші тодішні демократи, прихильники Філарета почали перелазити через мури з якимись залізками, щоб вигнати звідти російську православну церкву. Ми це рішуче зупинили.
Ми надали обом конфесіям можливість розміститися. І Філарету ми достатньо передали.
Дмитро Степовик, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ, доктор філософії, мистецтвознавства, богослов’я
1992 РОКУ КЕРІВНИЦТВО УКРАЇНИ ПУСТИЛО ЦІЛИЙ ПОЇЗД МОСКОВСЬКИХ ПОПІВ ДО КИЄВА І ВОНИ РЕЙДЕРСЬКИМИ МЕТОДАМИ ЗАХОПИЛИ ЛАВРУ
1988 року за клопотанням тодішнього керівника київської митрополії Блаженнішого митрополита Філарета (Денисенка) тодішня влада у зв’язку з 1000-літтям Хрещення Русі дозволила відновити монастирське життя у Лаврі. І це, звичайно, було українське православне життя. Хоча тодішня митрополія перебувала у зв’язках із Москвою, але йшлося вже про відродження справжньої української автокефальної церкви. І це закінчилося у 1990-му році у червні місяці проголошенням автокефальної церкви Київського Патріархату і обранням Мстислава Скрипника Патріархом. Спочатку співіснували дві церкви, між ними був діалог, який закінчився об’єднанням у червні 1992 року Української православної церкви на чолі з Патріархом митрополитом Філаретом з українською автокефальною православною церквою Патріарха Мстислава. Утворилася єдина УПЦ КП.
Тож в Лаврі було українське монастирське православне життя, до вторгнення з Москви у 1992 році під залякуванням тодішнього президента Єльцина – “перекроем краник”. Тоді Кравчук здався під тиском деяких міністрів, голови СБУ і т.д. і вирішив їх пустити, мовляв, хай церковники самі розбираються. Якби вони знали, чим це все закінчиться, вони б цього необачного кроку не зробили. Тож 1992 року тодішнє політичне керівництво України пустило цілий поїзд московських попів до Києва, багато з них були на службі РФ і вони рейдерськими методами захопили Лавру, Покровський жіночий монастир і Флорівський жіночий монастир на Подолі, багато церков. Вони провели у Харкові церковний псевдособор, без згоди і без присутності тодішнього керівника української православної церкви Філарета, усунули його від влади і поставили свого ставленика, нинішнього митрополита Володимира Сабодана, досить старенького і хворого. І з того часу у Лаврі запанував Московський Патріархат і сьогодні вони приймають лютого ненависника України Кирила, який має при собі кілька сотень особистої охорони. Він навіть говорить не як духовний пастор, а як залякуючий лідер, якого наставили політики в Москві: “Раскольники, присоединяйтесь к кораблю спасения”. І його колючий погляд, і його оточення – це відродження порядків, які існували навіть не за Брежнєва, а за Сталіна.
На Півдні Росії від спеки цьогоріч згорів весь врожай. Треба їхати туди у Саратовську, Астраханську області, Поволжя і просити Бога про дощ, а він вп’явся зубами в Україну і тут затверджує “російське православ’я і рускій мір”.
Відомо, як Кирило був введений у лоно РПЦ. Коли він ставав єпископом у 1976 році, то одним з тих, хто висвячував його, був нинішній Патріарх Київський Філарет. І він йому сказав: “Ви не по божому благословенню стали єпископом, а по настоюванню влади і КДБ”. І тому Кирило до цього часу його ненавидить.
Мене дивує наша влада на периферії і в центрі, яка нині влаштовує відвертому неприятелеві України майже царський прийом. Була у нас державний секретар США, все пройшло тихо, приїхала-поїхала. А тут ледь не паради роблять, ледь не квіти йому під ноги кидають. Це дуже небезпечний симптом з боку нашої влади. Раз вони так його зустрічають, значить влада чимось завинила перед Москвою і розплачується такими діями, які викликають неприязнь і огиду з боку українського народу.
Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, заввідділом релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ, виконавчий директор Центру релігійної інформації та свободи Української асоціації релігієзнавців ДЛЯ ЛАВРИ ІСНУЄ НЕБЕЗПЕКА НАПРЯМУ ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ МОСКВІ
Історично могло статися все, що завгодно Але ж історія не знає умовного способу.
На початку 90-х ішла боротьба між прихильниками автокефалії української церкви і тими, хто виступав проти відокремлення від Московської церкви. Є у мене відомості, які не підтверджені документально, що з Москви були завезені представники силових структур, які під виглядом монахів захопили Лавру і таким чином вона тепер є УПЦ МП. А до цього часу там існував так званий український екзархат (окрема адміністративно-територіальна одиниця, зарубіжна по відношенню до основної церкви, чи спеціально створена для віруючих даного обряду в особливих умовах – Авт.). Але в силу того, що свого часу Філарет відійшов від тієї церкви і заявив, що українська церква бажає бути автокефальною, цей статус було скасовано. І буквально через пару тижнів на альтернативному соборі у Харкові утворилася УПЦ МП, яка почала існувати як автономна. Але ця автономність проявляється все менше і менше, зараз видно, який великий інтерес проявляє до цієї "автономності", чи, скоріше, до знищення цієї автономності, РПЦ.
Слід додати, що у нас є так звані ставропігійні монастирі (ставропігія – автономна православна церковна одиниця (церква, монастир, братство), яка підлягає юрисдикції не місцевих ієрархів, а безпосередньо патріархові і користується спеціальними правами – Авт.). Наприклад, Корецький жіночий монастир напряму підпорядковується Московському патріархату. Є така сама небезпека і для тієї ж Києво-Печерської Лаври, і для інших українських церков і монастирів.
Актуально
22005 переглядів
Публiкацiї за темою «Людина і влада»:
