|
Плакат 30-х років 20 ст. з мером австрійського міста Вьоргль Міхаелем Унтергуггенбергером, який запровадив «вільні шилінги» |
Новина про покращення стану в місті Вьоргль обійшла увесь світ. Вьоргль 30-х років став чимось на зразок місця паломництва економістів. Усі вони були доброї думки про переваги «зникаючих грошей», бо їх було недоцільно накопичувати вдома, їх власники клали їх в ощадкасу.«Жили-були…», так починаються казки, а історія ця дійсно звучить, ніби казка: жив собі в маленькому австрійському містечку Вьоргль один залізничник, точніше – машиніст паровозу, якого в 1931 році обрали міським головою, бургомістром. Звали його Міхаель Унтергугенбергер і народився він у родині малоземельного селянина в Тіролі. В 12 років він змушений був полишити школу та податися на заробітки помічником на лісопилці, щоб допомагати родині. Але в помічниках він лишатися не схотів і пішов в учні до механіка в місті Імст. В ті часи учень платив майстру за навчання і Міхаелю доводилося економити копійку за копійкою, частину суми він сплатив пізніше, будучи вже підмайстром. Пропрацювавши декілька років, він вирушив у подорож, щоб розширити свій кругозір та набутися знань. Його шлях проліг від Боденського озера до Вени і далі в Румунію та Німеччину. Так, в подорожах, допитливий ремісник Міхаель познайомився із першими формами робітничих громад: профспілкою і товариством споживачів.
В віці 21 року, Міхаель Унтергугенбергер іде працювати на залізницю і його посилають на вузлову станцію Вьоргль. Незважаючи на хорошу роботу і на бажання якнайкраще виконувати доручення, він не просувається по службі, бо він – соціал-демократ і профспілковий активіст. В 1912 році профспілка посилає його представником в кадрову комісію Австрійської Державної Залізниці, в групу «Локомотивні бригади ділянки Інсбрук». По закінченні Першої Світової війни його обирають районним керівником, потім – заступником бургомістра і в 1931 році він стає бургомістром міста Вьоргль (4216 мешканців).
Про всесвітню економічну кризу двадцятих і тридцятих років написано десятки книг і проведено сотні досліджень. Це були тяжкі часи злиднів і безробіття, що посприяло приходу Гітлера до влади в Німеччині.
В 1930 році на вузловій станції Вьоргль працювало 310 залізничників, у 1932 році їх залишилося 190! Безробітні засипали свого колишнього колегу, якого вони обрали бургомістром, проханнями про допомогу.
Та що він міг зробити? Безробіття зростало не тільки серед залізничників. В місті не було великих заводів, а малі фірми міста розвалювалися на очах; росла кількість людей, які повинні отримувати допомогу по безробіттю. До того ж збільшувалася кількість людей, про яких турбувалася кухня для бідних; таких «виключених з податкової відомості» налічувалося в 1932 році 200 чоловік.
Міхаель Унтергугенбергер, хоча і не мав готової ідеї, склавши руки не сидів. Він подумав: «Освідченні люди написали багато книг з економіки, вони напевне знають, що порадити!». Читаючи роботи Карла Маркса, він наштовхнувся на ім’я Йозефа Прудона, який написав «Систему економічних протиріч» і за раз прочитав цю книгу. Але все не те! Лише прочитавши роботу
Сільвіо Гезеля «Природне ведення економіки», йому в голову прийшла рятівна ідея. Окремі сторінки він перечитував по кілька разів, доки не переконався, що знайшов відповіді на свої запитання. І оскільки Унтергугенбергером володіла ідея допомогти людям, він розробив програму допомоги.
Передусім він зустрівся окремо з кожним членом з міського управління та із комісії доброчинної допомоги і говорив з ними, доки не переконався в їх підтримці.
Потім він скликав нараду на якій сказав: “В нашому містечку налічується 400 безробітних, з яких 200 викреслені через бідність з податкової відомості. В області ж число безробітних сягає 1500. Наша міська каса порожня. Наше єдине джерело доходів, це борги з податків у розмірі 118 000 шилінгів, але ми їх не можемо отримати, бо у людей просто немає грошей. Міській зберкасі Інсбрука ми заборгували 1 300 000 шилінгів і ми не в змозі платити відсотки з цього боргу. Крім того ми заборгували Земельному і Федеральному урядам, і оскільки ми не платимо, ми не можемо розраховувати на отримання своєї частини з бюджету. Наші місцеві податки принесли нам за перше півріччя лише 3 000 шилінгів. Фінансовий стан нашого району погіршується, бо ніхто не в змозі платити податки. Єдина цифра, яка стабільно зростає, це кількість безробітних.”
І тут бургомістр виклав свій план «зникаючих» грошей: “Національний банк випускає гроші для обігу, але цей обіг дуже повільний, його потрібно прискорити. Грошові суми повинні швидко змінювати своїх власників, тобто гроші повинні знову стати засобом обміну. Звичайно ми не зможемо назвати наш засіб обміну «грошима», оскільки це заборонено. Ми назвемо його «Підтвердження про виконану роботу». Такі «підтвердження» ми випустимо в розмірі 1, 5 і 10 шилінгів (з цих цифр можна уявити розмір зарплат того часу). Найважливіше питання: чи приймуть торговці наші «підтвердження» як плату?”
 |
Вільні гроші Вьоргеля |
Тут починається важливий розділ нашої казки: «підтвердження» були прийняті, як платіжний засіб. Той хто здавав квартиру, отримав ними належну квартплату, продавець в магазині зарахував їх в оплату і проводжав покупця словами: «Дякую, заходьте ще!».
Передусім у місті взялися за проведення найнеобхідніших робіт. В якості перших робіт з благоустрою, 11-ого липня 1932 року було почато прокладання каналізації в одному з районів, дорожні роботи і асфальтування головних вулиць. Об’єм робіт склав 43 386 шилінгів, з яких лише частина була виплачена в якості зарплати. На будівництво трампліна було витрачено 500 робочих змін, на 4 000 шилінгів була організована кухня допомоги і так далі. Четверта частина всіх безробітних змогли знову отримувати хліб і покращився стан у сім’ях безробітних.
Виплата зарплати здійснювалася всім без вийнятку тільки «підтвердженнями». З міського управління вони скеровувались прорабу, він розподіляв їх серед своїх будівельників, а вони розраховувались ними з булочником, м’ясником, перукарем і так далі. Випуском «підтверджень» завідувало міське управління, але їх можна було купити в Кредитному товаристві міста Вьоргль і там можна було поміняти на справжні гроші.
Чому ж цей план називався «Зникаючі гроші»? В ньому було передбачене щомісячне знецінення «підтверджень» на 1%; за рік виходило 12%. За цей процент власник грошей повинен був купити марку в 1, 5 або 10 грошей, яка наприкінці місяця приклеювалась на «підтвердження». Якщо на «підтвердженні» була відсутня марка поточного місяця, то банкнота була недійсною.
Наступна глава нашої казки: банк не отримував жодних зборів за управління оборотом «підтверджень», увесь прибуток ішов у міську касу. Кредитні товариства видавали з своїх прибутків позики особам, чия кредитоздатність не підлягала сумніву, під (казкові) 6%. Виплати під ці відсотки також перераховувались в міську касу.
Новина про покращення стану в місті Вьоргль обійшла увесь світ. Вьоргль став чимось на зразок місця паломництва економістів. Усі вони були доброї думки про переваги «зникаючих грошей», бо їх було недоцільно накопичувати вдома, їх власники клали їх в ощадкасу. І оскільки ці платіжні засоби ходили лише у Вьорглі, то на них здійснювались і крупні покупки і нікому не потрібно було їхати за покупками в Інсбрук.
Швейцарський журналіст Бурде писав: «Я відвідав Вьоргль в серпні 1933 року, точно через рік після початку експерименту. Не дивлячись ні на що, слід визнати, що успіх його межує з дивом. Вулиці, які раніше перебували в жахливому стані, зараз можна порівняти з автобанами. Будівля міської управи капітально відремонтована і являє собою гарну споруду з квітучими геранями. На новому бетонному мості висить пам’ятна дошка з гордим текстом: «Побудовано за вільні гроші в 1933 році». Усі працюючі мешканці – переконані прихильники вільних грошей. В усіх крамницях вільні гроші приймаються нарівні зі справжніми».
Мешканці сусіднього з Вьорглем Кіцбюеля спочатку сміялися над експериментом, однак незабаром вирішили спробувати його в себе. Вони випустили «зникаючих грошей» на 3 000 шилінгів; по 1 шилінгу на мешканця. Випущені в обох містах платіжні засоби приймалися до оплати, як в одному так і в іншому місті без обмежень. Багато областей забажали наслідувати прикладу Вьоргля, але вирішили почекати, чим закінчаться дії уряду.
Фашистський уряд Долфуса подав на суд. Треба ж! Простий робітник, який ходив у школу лише до 12 років, не вивчав ні національну, ні міжнародну економіку, не має жодного вченого звання, залізничник і соціал-демократ, насмілився виправляти австрійську грошову систему! Випускати гроші будь якого типу дозволено лише Національному Банку. «Зникаючі гроші» були заборонені. Бургомістр Унтергугенбергер не змирився із забороною і подав протест до суду. Розбирання справи пройшло всі три можливі інстанції, але безуспішно. 18-ого листопада 1933 року його протест було остаточно відхилено. Та оскільки подання протесту не могло відтягнути виконання раніше прийнятих судових рішень, «Зникаючі гроші» були вилучені з обігу ще 15-ого вересня.
З тих пір Австрія пережила чисельні випробування: маріонеткова держава Долфуса, Третій Рейх Гітлера, злидні і втрати Другої світової війни, важку роботу з відновлення поруйнованого. Сьогодні вона являємо собою державу, з якої решта світу в багатьох аспектах може брати приклад. Але приклад Вьоргля і його мудрого бургомістра ми не повинні забути.
(Опубліковано в щомісячному виданні Об’єднання Австрійських Профспілок «Робота і економіка» за березень 1983 року)
Переклад українською Микола Кардач.
Актуально
35238 переглядів
До теми:
