Актуально
21097 переглядів
 |
Це країна, де влада щоденно нехтує Конституцією. Це країна, де пересічні громадяни мають у кишенях усе менше грошей, а олігархи – все більші активи. Це країна, де історичну пам’ять формуватимуть ті, хто професійно нав’язував і нав’язує людям непам’ять, амнезію, забуття. Це країна, де випускають із тюрем злодіїв «у законі», де замовники вбивств журналістів та опозиційних політиків ходять на волі, де бандитові значно легше придбати зброю, ніж законослухняному громадянину.
І це не якась кінематографічна умовність, царство гноблених тролями ельфів чи щось подібне; це цілком реальна (поки що) Україна, яка внаслідок владних «реформ» може або розколотися на кілька частин, або перетворитися на аморфне і безнаціональне «государство У», яке експортуватиме метал, хімію, насіння соняшника та довгоногих дівчат без клепок у голові. І люди якого (назвати їх громадянами буде важко) – ті, що не змогли правдами й неправдами вибратися з Батьківщини, щиросердо й захоплено славитимуть тих, хто невтомно покращує їхнє життя вже сьогодні.
Одним із головних чинників побудови такої «нової країни» має стати, у разі його ухвалення, закон «Про мови в Україні».
Під прапором невігластва й цинізму
Нехіть і невміння проведення навіть прогресивно налаштованою частиною політичної еліти глибинних націотворчих реформ – від економіки до комп’ютеризації – вкотре далася взнаки. Тепер – у вигляді проекту закону про мови, внесеного на розгляд Верховної Ради головою фракції Партії регіонів Олександром Єфремовим, лідером Компартії Петром Симоненком та депутатом від Блоку Литвина Сергієм Гриневецьким. Проект та ймовірні наслідки його реалізації вже ґрунтовно проаналізовані Максимом Стріхою та експертами журналу «Український тиждень». Відтак дозволю собі простежити те, що в цих аналітичних розвідках лишилося на другому плані – сув’язь положень закону з соціально-практичними настановами тих чи інших політичних середовищ та персоналій. А ще ті наслідки, до яких призведе реалізація положень цього закону.
Власне, розповідь про законопроект можна було б почати і закінчити єдиною цитатою з нього: «Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства».
Важко сказати, чого більше у цьому твердженні: щирого невігластва, відвертої брехні чи брутального хамства.
По-перше, далеко не все, що склалося історично, гідне збереження. Наприклад, частка кінцевого продукту в промисловості України 1991 року становила 34%, тоді як у розвинених державах – 60-65%. Тоді, між іншим, теж були політичні повії, котрі казали, що це добре, що так історично склалося в межах СРСР, тож негоже рвати усталені економічні зв’язки. І якби цих повій не було, якби вони не мали вплив на певну частину електорату, то, цілком імовірно, Україна зараз би була в Євросоюзі – принаймні, як його асоційований член.
По-друге, добре відомо, якою була ця історія.
По-третє, Україна за міжнародними нормами, є моноетнічною державою, оскільки у ній число представників титульного, основного етносу серед населення перевищує 2/3.
По-четверте, в Україні насправді відсутня двомовність (живою ілюстрацією чого є один з авторів закону, Олександр Єфремов). Дві мови знають ті, хто вважає українську рідною і частина тих, хто зве рідною російську. Інші (близько 1/5 населення, в тому числі й деякі депутати) українську мову у кращому разі так-сяк розуміють, але розмовляти нею неспроможні. Власне, і російська у певної частини з них, як то кажуть, «зі словником» – не даремно колись популярний у Росії телеведучий Сергій Доренко, спілкуючись у прямому ефірі з мешканцями Донеччини та Криму сказав: «А чому ви вважаєте мову, якою розмовляєте, російською?».
Іншими словами, якби Донбас і Крим стали справді двомовними, то це був би неабиякий прогрес у зміцненні національної єдності. Власне, до цього дуже повільно, але у минулі роки і йшло, передусім завдяки системі освіти. Наразі цей процес прагнуть силоміць спинити. Хто саме?
За проектом закону, як видається, стоять дві групи в правлячій коаліції.
Одна – це донецька, кримська й одеська шелупонь, здатна хіба що «дерибанити» бюджет і нищити конкурентів, представники кримінально-бізнесових кланів, у недавньому минулому – м’ясники, бодіґарди, завгари, рекетири й наперсточники. Вони вважають, що двомовність – це тоді, коли україномовні громадяни звертаються до них російською, а вони самі обмежуються «русским со словарем». Ніде правди діти, більшість тамтешніх виборців регулярно посилає подібну публіку до Верховної Ради, проте не за політичною ознакою – совєтська людина до справжньої політики не здатна – а за трайбалістським, племінним принципом: «свої», «наші», «місцеві».
Про цю шелупонь та її мовні вихиляси добре сказав академік Іван Дзюба: «Уся ця боротьба нібито за російськомовних, проти утисків російської мови, за двомовність... Неправда! Про яку двомовність йдеться?! Ми двомовні, ми, «українські буржуазні націоналісти», ми двомовні, бо ми знаємо і українську мову, і російську, і українську культуру, і російську, а вони не знають і не хочуть знати».
Друга група – це принципові й послідовні вороги української незалежності. Передусім це комуністи, але такі персонажі присутні і в Партії регіонів. Це вони під виглядом «дотримання європейських норм і стандартів» насправді прагнуть загнати Україну подалі від Європи, у глухі закутки Євразії.
Публiкацiї за темою «Державність»:
