Життя та побут селян Київської губернії. Частина 2

Селяни загалом не люблять починати жодних важливих робіт у понеділок: наприклад, будівництва хати, польових робіт, жнив та інших; не люблять також вирушати у далеку дорогу, вони називають цей день важким. Дехто вважає поганим днем і суботу...

РІЗНІ ЗВИЧАЇ. ЗВИЧАЇ, ПОВ’ЯЗАНІ З ПОЧАТКОМ І ЗАВЕРШЕННЯМ ПОЛЬОВИХ РОБІТ ТА ІНШІ

Селяни загалом не люблять починати жодних важливих робіт у понеділок: наприклад, будівництва хати, польових робіт, жнив та інших; не люблять також вирушати у далеку дорогу, вони називають цей день важким. Дехто вважає поганим днем і суботу.

У квітні на день св. Юрія селяни цілими сім’ями виходять на свої лани, де посіяно жито й пшеницю, з собою беруть горілку та їжу і гуляють там до вечора, у них це одне з основних весняних свят.

Коли зернові дозрівають, а господар поля помітить жменю згорнутих і зв’язаних колосків, то він вважатиме, що це погані чари, які провіщають якесь нещастя, хоча іноді це роблять жартома. Господаря це дуже пригнічує, і він просить одразу сільського священика прийти з свяченою водою, щоб молитвами знищити ці чари і розв’язати закручені колоски, бо інакше селянин не наважиться до них доторкнутися і не почне жнива.

Після того як жито і пшениця зібрані, жінки сплітають два вінки з одного й другого злаку, одягають на голови двох дівчат і гуртом йдуть до того, кому належить поле, вони вітають його із завершенням жнив і віддають вінки, за які він повинен віддячити.

Перед тим як почати будівництво житла, селяни мають звичай напередодні під вечір насипати на південному боці у призначеному під забудову місці невелику купку жита; якщо наступного дня купка виявляється цілою, то вони починають робити підмурівки; а якщо зерно порушено, то на цьому місці не будують, а шукають інше таким же чином; саме це і є причиною того, що селянські хати зведено не за планом і безладно.

Різні звичаї існують і при проведенні інших робіт, наприклад, підпалюванню березової кори та соснових дров при виробництві дьогтю або смоли передують такі церемонії: після того як кора і шматки дерева зібрані й складені докупи у вигляді піраміди, робітники стають з чотирьох боків із запаленими смолоскипами. Один із них, призначений отаманом, з головою обмотаною рушником, із хлібом та сіллю в руках, тричі обходить піраміду, кланяючись на чотирьох кутках, що нагадує хрест. Потім він вибігає на вершину і стає там, повернувшись обличчям на схід, тримаючи хліб-сіль у руках. Робітники з палаючими смолоскипами одразу кидаються до піраміди, намагаючись запалити її з усіх боків; отаман залишається на місці поки вогонь і полум’я піднімуться і закриють його від поглядів, тоді він квапливо збігає крізь вогонь на землю, у цей же момент вогонь поширюється, і вогнище палахкотить з усіх боків. Після цього робітники п’ють горілку, цю учту вони називають "могоричем".

Пожежі

Тільки-но вогонь з’являється у селі, що належить до державних маєтностей, де на відміну від поміщицьких сіл, є протипожежні інструменти, селяни одразу діють так само, як у містах, де є протипожежні команди. Та загалом селяни вірять, що пожежу можливо зупинити магічними словами. Поміж них є люди, яких називають знахарями, і які підтримують у них віру в свої здібності, промовляючи нерозбірливі слова. Інші вірять, що вогонь можливо загасити, нічого не роблячи, лише обходячи довкола палаючого будинку з іконами й промовляючи молитви. Якщо ж пожежу викликала блискавка, то вони звичайно не наважуються гасити її, боячись діяти проти Божої волі, і залишають хату напризволяще.

Неврожаї

У період тривалої спеки у багатьох селах мешканці просять священиків освятити криниці, а також роблять різні чаклування: закопують, наприклад, у полях живого рака, твердячи, що він житиме у землі протягом тридцяти днів, водночас просять Бога послати дощ.

У деяких селах, де поховано утопленика, вірять, що, коли селяни обох статей віком від 15 до 16 років виливатимуть щодня відро води на його могилу, то обов’язково піде дощ. Якщо трапляється, що дощ іде кілька разів в одному місці, а в іншому його немає, то селяни впевнені — причиною цього є наявність у селі відьми.

Падіж худоби

У період падежу худоби селяни зовсім не звертаються до ветеринарів, вони лише пускають тваринам кров, вважаючи, що це достатній засіб від усіх захворювань тварин, а після такої операції, яка практикується лише на початку падежу, вони полишають все на природу, вважаючи це карою Божою. Дехто сипле на хвости тварин зернята маку, інші обкурюють їх травами, щось при цьому промовляючи. Взагалі, почувши про появу зарази у деяких сусідніх селах, вони ставлять з того боку невеликі осикові хрести при в’їзді у село, те саме роблять під час холери.

Народна медицина

Селяни вважають епідемічні захворювання справою злого духа, який, у вигляді страховиська проходить по селах. В хаті, у вікно якої він зазирне, обов’язково помре один або кілька чоловік.

Причини інших хвороб,які виникають несподівано, вони вбачають у дії поганого погляду, який називають "пристрітом". Якщо лікар запитує про причини захворювання, завжди відповідають, що хворого наврочили. Вони вірять, що до сухот призводить отрута, яку називають "данням".

Майже у кожному селі серед літніх чоловіків і жінок трапляються шарлатани, які називають себе знахарями і запевняють, що хвороби можна вилікувати замовлянням — коли говорять нерозбірливі слова і дмухають декілька разів, на хворих. Якщо хвороба припиняється сама по собі або під впливом часу, вони мають тверде переконання, що допоміг саме цей засіб. Зрештою, важко описати усі засоби, до яких вдаються ці шарлатани, бо вони часто діють таємно і не відкриваються перед більш освіченими особами, які перебувають на вищому щаблі, а особливо перед лікарями, бо бояться переслідування, і хоча вони часто відправляють людину на той світ, родичі не скаржаться, а якщо ж природа хвороби така, що вона сама проходить, то знахарі приписують одужання собі. Незважаючи на те, що є багато прикладів їх невдалого лікування, селяни неохоче слухають поради лікарів і приховують від них свої болячки.

Ці шарлатани використовують як ліки відвари з трав, зібраних без розбору восени, обов’язково напередодні свята Преображення Господнього, коли рослини висохли й здерев’яніли. Серед тих трав я впізнав верхівки Hypericum perforatum, Centaurea cyanus, Scabiosa arvensis та інші, які не мають жодних лікувальних властивостей.

Весільні обряди

У весільних обрядах Київської губернії іноді стільки смішних і дивних звичаїв, що вони не варті того, щоб їх описувати, тут ідеться про основні з них.

Сватання

Селяни Київської губернії рідко одружуються з любові як з одного, так і з другого боку, здебільшого ж за звичкою або згідно з уявленням, що неодружений чоловік не може вступити до розряду господарів. І хоча часто трапляється так, що хлопець і дівчина, кохаючи один одного, часто зустрічаються на вечорницях або перед корчмою у святкові дні, їх одруження повністю залежить од волі батьків.

Взагалі сватання відбувається таким чином: коли хлопцеві виповнюється 19-20 або 22 роки, батьки зобов’язують його одружитись і знаходять йому дівчину, на що він майже завжди погоджується без супротиву; тоді з-поміж сусідів вибирають сватів, посилаючи з хлібом-сіллю у хату, де живе обрана дівчина. Там викликають дівчину, яка з’являється і повертається спиною до сватів, дивлячись на стіну; її запитують, чи згодна вона одружитись з цим хлопцем (буквально: йти позаду нього), вона відповідає, не обертаючись од стіни: "Як батько й мати хочуть, то й я згодна". Якщо батьки згодні, дівчина подає сватам хустку або рушник чи смугу тканини, тоді сватів починають пригощати і припрошувати. Коли батьки не дають згоди на одруження, то відмовляють таким висловом: "Нехай вам Бог дає щастя деінде, а нам деінде."

У деяких селах замість відмови подають гарбуза, це вже свого роду конфуз, це робиться тоді, коли хлопець претендує на дівчину, яка займає вище, аніж він, становище. У такому разі молодь, яка звичайно слухає й заглядає через вікна у хату, побачивши, що піднесли гарбуза, співає: "Гарбуз зелений, не сватай дівки, парубок мерзенний". Отож, одержавши відмову в одному місці, батьки посилають на другий, а іноді й на третій день сватів в іншу хату, доки не знайдуть нареченої для свого сина.

Весільний обряд

Весілля

Напередодні весілля, яке завжди відбувається у них в неділю, наречений і наречена у супроводі своїх близьких, а саме: молодий з боярином, молода з дівчиною, яку обрала собі за подругу (дружку) обходять геть усе село, йдучи від хати до хати, і скрізь, навіть на вулиці, зустрічаючи селян і навіть чужих людей, підходять до них, кланяються до землі, цілують руку найстаршим, а інших обнімають і запрошують усіх до себе на весілля такими словами: "Просили батько й мати, і я прошу на хліб-сіль, на весілля."

У хатах родичів і старших кладуть з цієї нагоди калач на стіл, дівчата, які супроводжують наречену, співають:

Усі двори обходили,
слізоньки не зронили,
як на батьків двір дійшла,
то стала — заплакала.
Ой, дворе ж мій, двореньку,
яка ж я тобі важка.
Не так тому дворенькові,
як своєму батенькові,
що він мене заміж оддає,
а діла не научає.
Навчать, доню, добрі люди,
батенькові жаль буде.

Увечері цього ж дня наречений разом із своїми батьками, родичами та знайомими, йдуть, співаючи, до хати молодої:

Ідемо до дівки,
як місяць до зірки,
несемо чоботи
шевської роботи.
Ой, вийди, Ганнусю, вийди,
не буде тобі кривди,
стань собі на помості,
частуй свої гості.
На дворі грязько, а в сінечках сухо,
вийди, Ганнусю, щебетухо.
Вийшла щебетати,
а тепер проси до хати.

У хаті нареченої дівчата співають, чекаючи їх:

В городі зеленая рута, жовтий цвіт,
чого тебе, Йване , досі нєт,
писала б листи, не вмію,
посилала б посли, не смію.
Пішла б я сама, та боюся,
далекая доріженька, подоб’юся.

Коли приходять у хату до молодої, дівчата співають:

Гуслі гудуть та в хату йдуть,
наряжайся, дівко Ганнусю,
бо візьмуть тебе.
Єсть у мене мій батенько,
не дасть мене.

Після цього батьки нареченої запрошують їх до столу й обдаровують родичів нареченого; жінкам дають очіпки, чоловікам — хустки, дівчатам — стрічки, а матері — чоботи; іншим знайомим замість подарунків дають по маленькій хлібині. Після цього відпочивають, молодь, чоловіки й жінки співають і танцюють. Увечері жінки печуть весільний хліб (коровай), який ставлять посеред столу, при цьому жінки й дівчата співають різних пісень, серед інших ось таку:

Славний город, дівич-вечір,
Ой рано, рано, на три стіни кам’яні,
На четвертій золотій, маківочка,
А на тій маківочці ластівочка
Звила гніздечко з чорного шовку,
Перше дитятко Іванко,
А друге дитятко Ганнуся.

Наступного дня, тобто у неділю, їх ведуть до церкви до вінця, співаючи:

Давай, мати, шубу,
Підемо до шлюбу,
Із скрипками та з цимбалами
Та з молодими боярами.

Після обідні їх вінчають, а від вінця всі йдуть до хати нареченої, де на них чекає учта, і співають:

Вийди, мати, з калачем,
Вже ж твоє дитятко з паничем,
А не з паничем, тільки з мужиком,
Зв’язані рученьки рушником.

Мати нареченої зустрічає їх з хлібом-сіллю. Після обіду наречений з родиною повертається додому. У хатах молодих на столі ставлять гілку, прикрашаючи квітами чи калиною, яку вони називають "гільцем", й співаючи в цей же час таких пісень:

По калину ходили,
Калину ламати,
Гільця добувати.
В того батенька калиночка,
Калину ламайте,
Розу щипайте, мені
Гільце звивайте.
А я дружечка менша всіх,
Звила гілечко краще всіх.

Наречений і наречена знову обходять село просити на весілля, з ними, співаючи, йдуть дівчата:

Матінко моя,
Тепер я не твоя,
Тепер я Грицькова (Петрова чи Іванова)
Шлюб брала, шлюб брала,
Тричі разом перед образом присягала.

Увечері молодий разом з рідними і близькими знову йде з музикою до хати нареченої, щоб забрати її до себе. При виході з хати йому співають:

Випроводжай мене, ненько, хорошенько,
До тей тещеньки гордой,
До тей Марусі хорошой,
А там мед-пиво п’ють,
А там мене молодого давно ждуть.

Перед молодим несуть гілку дерева, яку називають "гільцем." Мати молодої, одягнена у вивернутий вовною назовні кожух, зустрічає молодих перед порогом з хлібом-сіллю, тримаючи його в руках, вкритих кожухом, а весільний хор співає:

Що то вийшло кострубатого?
Що то вийшло волохатого?
Який кожух волохатий,
Такий буде зять багатий.

Тоді дружки молодої стають перед молодим, захоплюють двері і не пропускають його до дружини, він удає що хоче силоміць проникнути до хати 67, за ним ідуть його друзі (бояри) з гілкою дерева, вони кидаються до столу, щоб зламати гільце молодої і поставити своє. Жінки і дівчата з боку молодої захищають своє гільце, яке все-таки ламається; тоді сідають за стіл і п’ють. Пізніше на голову молодої одягають очіпок, який вона кілька разів знімає і відкидає геть від себе, потім ділять весільний коровай між рідними і близькими таким чином: хтось із старостів бере шматочок цього пирога і, ставши на лаві, голосно каже: "У нашого князя і княгині є приятель (називає його ім’я), відгукнись, а як ні, то віддам коровай "запорожцям". (Після церемонії вінчання у церкві і під час весілля молодих називають князем і княгинею). Після цього перед хатою ставлять перевернуту діжку, на ній кладуть хліб і сіль, біля неї ставлять молодих, мати, знову одягнена у кожух з вивернутою назовні вовною, кілька разів обходить їх довкола, кидаючи на землю горіхи або горішки і зерно. Потім молоду садять на сани, а молодий тричі обходить довкола і легенько б’є її нагайкою, примовляючи: "Покидай батькові норови, бери чоловікові"; потім молоду везуть у хату її чоловіка, де весілля триває далі.

Наступного дня у хаті молодого печуть пиріг з нетовченим маком, обв’язують його червоними стрічками і йдуть із цим пирогом до батьків молодої з похвалами та подякою за гарне виховання доньки. Іноді на пирозі з товченим маком немає стрічок, у такому випадку це ознака негарної поведінки дівчини до одруження. Молода в цей час залишається у хаті чоловіка. Після цього батько, мати й родичі молодої ідуть до молодого, їх запрошують до столу. Та молода дружина тим часом десь сховалась, і коли мати питає, де її дочка, замість неї приводять переодягненого у жінку хлопчика, це роблять кілька разів; нарешті після наполегливих благань матері їй приводять доньку, яку та, начебто, й не впізнає.

Після цього батьки молодої роблять подарунки, подібні до одержаних у себе вдома; потім весілля з музикою йде до поміщика, священика й до старшини, повертаючись звідти, співають:

Ой, були ми у пана,
Там була нам повага,
Пили мед, горілку
За хорошую дівку.

Зрештою, весільні розваги тривають і на третій день.

Хрестини

Хрещення новонароджених у жителів сіл Київської губернії не має нічого особливого. У день народження дитини батько запрошує родичів і сусідів, і вони випивають за здоров’я новонародженого (родини). Бабка-повитуха йде до священика, повідомляє його про народження і слухає його молитву з цього приводу. У цей самий день дитину разом з кумом і кумою несуть у дім священика, де він виконує у своїй кімнаті обряд святого хрещення. Після цього родичі і знайомі знову збираються у хаті батьків новонародженого і п’ють увесь день за хрещення (хрестини). На другий день кожен з них приносить з собою горілку й різні наїдки; так вони розважаються увесь день і роблять подарунки дитині, залежно від своїх можливостей.

Похорон

Поховальні звичаї майже скрізь однакові: небіжчика обмивають, одягають у його одяг і кладуть на дерев’яній лаві. Родичі й знайомі приходять віддати останнє прощання небіжчику і цілують його в обличчя. У цій кімнаті не відчиняють ні вікон, ні дверей, а до того ж і влітку, і взимку топиться ще й піч, така спека призводить до швидкого розкладу тіла й примушує прискорити похорон. Нарешті, найчастіше наступного дня, тіло кладуть на віз або на сани, запряжені парою волів, і везуть на цвинтар у супроводі священика із належними обрядами. У деяких селах Радомишльського повіту саньми користуються навіть тоді, коли нема снігу, для того, щоб, як кажуть, не трясти тіло небіжчика. На віко домовини завжди кладуть хліб-сіль, іноді на ньому садять маленьких дітей. Ті, що йдуть за домовиною, особливо жінки з родини небіжчика, плачуть, голосять наспівно про добрі якості покійного, оплакуючи його смерть. Після похорону всі родичі й знайомі повертаються у хату небіжчика і сідають за столи, звичайно у кімнаті, де він лежав; на цій трапезі горілки буває багато, і дехто упивається.

При цій нагоді у них є багато різних забобонів, наприклад: коли небіжчик ще лежить у хаті, у діжечку з водою кидають ніж, щоб померлий не напився з неї уночі. Після похорону три ночі поспіль у хаті небіжчика запалюють свічку, ставлять склянку води, шматок хліба і два яблука (якщо є), згідно із уявленням, що протягом трьох ночей "душа" приходить пити й їсти.

У них також поширене вірування, що той, хто вмирає несподівано, ходить вночі по селу й приходить до своєї хати, отож, щоб йому перешкодити, довкола могили сіють мак, те саме роблять біля хати, в якій він мешкав.

Селянський похорон

Заможні селяни замовляють панахиди, щонайменше один раз на рік, та влаштовують поминальний обід, на якому звичайно напиваються до сп’яніння.

Окрім такого поминання, щороку після Великодня усі жінки й декілька чоловіків йдуть на цвинтар з горілкою й різними наїдками, там вони розпалюють вогонь, готують їжу і до самого вечора п’ють і їдять на могилах своїх померлих родичів, потім виливають склянку горілки: після такого жертовного узливання закопують у землю дві великодні крашанки.

ПРИБЛИЗНІ РОЗРАХУНКИ РЕЧЕЙ, НЕОБХІДНИХ ДЛЯ ІСНУВАННЯ СЕЛЯНСЬКОЇ РОДИНИ

Селянська родина, у якої немає ні волів, ні коней (піша) має, звичайно, для себе три зміни орної землі, що становить приблизно чотири з половиною десятини. Щороку вони засівають півтори десятини озиминою і стільки ж яровиною, з них у звичайний рік збирають від 20 до 24 кіп, з яких, як правило, намолочують 12-15 четвертин (не беручи до уваги неврожайні роки). Такої кількості хліба достатньо, щоб годувати родину протягом року. Солома ярових служить пашею для худоби (якщо така є у господарстві), а солома озимих іде на паливо.

Окрім цього, кожна родина має на своїй землі сад-город, де вирощують різні овочі й садять достатню кількість картоплі, яку вживають щоденно. Сіють також коноплі, з яких майже кожна родина тче полотно для своїх потреб.

Майже кожна сім’я тримає декілька свиней, з яких мають м’ясо й сало для домашніх потреб; дехто тримає кілька корів і овець, які дають молоко, масло, вовну та ін.

Щоб задовольнити інші життєві потреби, кожна родина шукає якесь заняття; наприклад, у жнива глава сімейства, зібравши врожай у себе, посилає дітей на допомогу сусіду, щоб заробити зерно, яке вони одержують за домовленістю за кожний сніп і яке потім продають; пізніше, у вільний від польових робіт час, частина сімей йде на найближчі заводи й працює там за встановлену платню, доки заробить достатньо грошей, щоб задовольнити свої потреби.

РІЧНІ ОБОВ’ЯЗКОВІ ВИТРАТИ 99 ДЛЯ РОДИНИ, ЯКА СКЛАДАЄТЬСЯ З СЕМИ ЧОЛОВІК:

сіль — до 2 крб. сріб.
рибу для постів перед Різдвом, Великоднем й Богоявленням — 1 [крб. сріб.]
горілка на свята й різні непередбачені випадки, як-от: хрестини, похорон тощо — 4 [крб. сріб. ]
кухонне начиння й домашній посуд тощо — 50 коп.

На господарський інвентар:
сокира — 50 [коп.]
коса — 50 [коп.]
ніж — 10 [коп.]
заступ та мотика — 25 [коп.]
за обробку землі кожна родина сплачує податок — 3 [крб. сріб.]
дьоготь і смола — 50 [коп.]
державні податки та інші сплати й побори на кожну пішу родину — 6 [крб. сріб.]
священику за сповідь з розрахунку 3,5 коп. з душі. 7 душ, окрім інших випадків — 24,5 [коп.]
Всього: — 16 крб. 59,5 коп.

Приблизні витрати на одяг:
Робочий одяг для чоловіків звичайно коштує від 5 до 6 крб. на рік — 6 [крб. сріб.]
Окрім цього, святковий одяг, а саме:
кожух, який коштує — 5 крб.сріб.,
свитка, яка коштує 4 крб. і служить 2-3 роки, отже в рік виходить — 3 [крб. сріб.]
Одяг для жінок коштуватиме також до — 9 [крб. сріб.]
Всього: — 18 крб. сріб.

ОСНОВНІ ЗАНЯТТЯ СЕЛЯН. ХЛІБОРОБСТВО, ГОРОДНИЦТВО ТА РІЗНІ ПРОМИСЛИ

Найзаможніші селяни, які мають тяглову силу, — коней або биків, домовляються з владою чи купцями про перевезення різних вантажів або тягарів, або з власними продуктами вирушають до Одеси, Херсона, Миколаєва та інших міст. Дехто щороку мандрує у Крим або на Дон по сіль та рибу, що їх, повернувшись у рідні краї, продають у сусідніх містах та містечках. Інші ж продають городину: картоплю, капусту, буряки тощо.

Ті, що живуть на берегах Дніпра та Прип’яті, сплавляють по воді будівельний ліс, дрова, вугілля, зерно до Києва, Кременчука та до інших міст. Багато хто з них, як чоловіки, так і жінки, особливо з Радомишльського та Овруцького повітів, щороку вирушають під час жнив у різні куточки Київської губернії, багатої на зерно; вони заробляють собі хліб, допомагаючи у зборі врожаю й одержують за це четвертий або п’ятий сніп. Повернувшись додому восени, вони йдуть працювати на паперові, скляні або інші фабрики, чи рушають у пошуках роботи до найближчих міст.

У селах є теслі, пильщики, колісники, ковалі, столярі, бондарі, мельники, кравці, ткачі, чоботарі, гончарі та рибалки.

У Радомишльському повіті частина селян з державних та поміщицьких маєтків виробляє смолу, дьоготь і вугілля, виготовляє клепки для діжок, випилює дошки для дахів (дранка і гонта та ін). Частина плавить залізо і скло. Багато хто займається бджолами, тримаючи вулики біля хат або встановлюючи їх на верхівках сосен у лісах.

У деяких місцях Київської губернії є багато шовковиць (Morus nigra). Селяни, які мешкають у державних маєтностях, та інші, котрі мають шовковиці у своїх садах, розводять шовкопрядів; жінки виготовляють з них тканини, з яких роблять очіпки на голову. Палата державних маєтностей збудувала у Київському повіті, поблизу села Черняхів та містечка Трипілля завод для розведення шовкопрядів, ним нині управляє надвірний радник Чижов. Багато шовковиць є також в Жуківцях, Вишгороді та в Бугаївці.

НАРОДНІ РОЗВАГИ. СЕЛЯНСЬКІ СВЯТА, ІГРИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ І ДІТЕЙ, ТАНЦІ Й МУЗИКА

Селяни цієї губернії загалом не люблять ігор та розваг, характерних для інших місць. Найбільше задоволення вони мають від бездіяльності або пияцтва.

УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ

ПЂсня

Пишовъ разъ на улицю
И теперъ вже каюсь,
Улюбывся у дивчину
Що во сни жахаюсь

Уся челядъ догадалась
Чого я вздыхаю,
И тепера уси знаютъ
Котору кохаю.

Молодыци и дивчата
Сталы говорыти,
Чего почав на улыцю.
Я часто ходыти.

Невтаица те коханнія
Такъ якъ въ мишку шило,
Заразъ збоку вси побачутъ
Що для кого могло.

Що хороша, то хороша
Красна якъ малына
Та ны знаю чыя буде
Тоже лыха годына

Якъ маргне и засміеця
Душа замирае.
Правду сказать що и въ Мошнахъ
Кращой нымае

Колыбъ мыни Богъ давъ
З нею шлюбомъ обручыця
Оправивъ бы пидъ шкло въ рамци,
Той сивъ бы дывывся.

Що хороша, то хороша
Хто ны гляне ахне
Пишовъ бы я еи сватать
Та гарбузомъ пахне.

ПЂсня Тытяна.

Съ того часу якъ жинывся
Я николы ны журывся;
Ой чукъ Тытяна
Чернобрыва кохана!

За Тытяну сто [тисяч?] давъ,
Бо Тытяну сподобавъ;
Ой чукъ Тытяна
Чернобрыва кохана!

За Марусю пьятака
Бо Маруся ны така;
Ой чукъ Тытяна
Чернобрыва кохана!

Якъ Тытяна засміеца
Въ души радить отдасца,
Ой чукъ Тытяна
Чернобрыва кохана!

ПЂсня служивывый

Ой служывый! Ой служывый!
Ны тоби пытаты,
И я жинка ны такая
Шобъ все росказаты.

Гей, сама, я не знаю чомъ тоби спускаю
Одчыпысь, ны вяжся лукавый москалю.
Я хазяика, ты пройдысвитъ, що-жъ ты розохрабрівся
Оглядайся, щобъ у чорта самъ неопынывся!

Гей, сама я не знаю чомъ тоби спускаю
Ты пидкрався я злодій до чужой хаты,
Ты одинъ тутъ... ни до шмыги зъ нами бушуваты
Гей, сама я не знаю чомъ тоби спускаю.

ПЂсня

Ой Зіймко, Зіймко то два мЂсяци ясны,
Ой мандровали два козаченьки красны,
И мандруючи съ тиха говорили.
Соби молоду дивчину пидмовили.
Поповичъ каже моя двичина буде,
Вдовинъ сынъ каже: хиба мене не буде.

Ой ходиможъ мы та въ чистее поле,
Котрый котрого та на стрЂлочку сколе.
Поповичъ ставъ на високій могилЂ,
А вдовинъ сынъ у глыбокій долинЂ.
Поповичъ стреливъ тай могилу перестреливъ.
Вдовинъ сынъ стреливъ тай у серденко вцеливъ.

По поповичу всЂ дзвоны задзвонили,
По вдовиченку всЂ луги зашумЂли
Поповичу отецъ, маты плаче,
По вдовиченку черная воронъ кроче,
Надъ поповичемъ воскова свЂча горить
Надъ вдовиченкомъ была береза шумить

Ой розвиваися сухая [лищ]нонько
Мейдруй за мною молода дивчинонько
Боюсь козаче съ тобою мандровати,
Щоб мини отъ тебе та дравы не мати
Ой мы дивчино ты дуная небого
Козакъ молодый ще не здрадывъ никого

Старинная народная пЂсня украинцовъ о МазепЂ

Ой съ пидъ низу та, и съ пидъ лиману
Та витеръ повЂвае,
Тамъ Мазепа ПалЂя Семенъ
На охоту-й вызывае.
Ой прійды, прійды Палію Семене
На охоту-й до мене
Та не буде Палію Семене
ТобЂ крывды-й одъ мене.
Ой, скоро Семенъ Паліенко
На подвиря въЂзджае
Ой, такъ заразъ проклятый Мазепа
Медомъ, виномъ поповае.

Ой, скоро, Семенъ Паліенко
Меду и вина напився,
Ой такъ заразъ вороному коню
Та гриву склонився,
Ой, якъ крикнувъ проклятый Мазепа
Та на свой уланы.

Ой, возмить, возмить ПалЂя Семена
Та забыите въ кайданы
Ой, заковали Семена ПалЂя
Та вкинулы- и у темницую
Ой, пиши листы, проклятый Мазепа
Та до царя у столицю.

Закінчення - частина 3

20 грудня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Життя та побут селян Київської губернії. Частина 2

Життя та побут селян Київської губернії. Частина 2