Актуально
52823 перегляди
 |
В УКРАЇНІ ЙДЕ «МОВНА ВІЙНА»
Мова творить людину і націю. Як писав Шевченко:
«Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого,
А серце б’ється — ожива
Як їх почує!..»
Є й інші слова. Це слова російського шовініста Василя Шульгіна, який на початку XX століття сказав: «краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури». Дуже знайомі нам слова...
Спроби витиснути українську мову з публічної сфери свідчать про зростання сили неукраїнської влади. Бо в наш час не потрібно знищувати націю фізично. Достатньо вбити її мову і культуру, нав’язавши їй чужі зразки. «Мовна війна» дуже рідко розглядається як війна і, в кожному разі, ніколи не оголошується. Культурний імперіалізм тонший за економічний, він менш відчутний і помітний, ніж політичний і військовий.
Як мовить Ліна Костенко, «нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Саме тому, для загарбника найпершим є завдання знищити мову — а з нею і пам’ять, і волю до боротьби. Часто ми не помічаємо і не усвідомлюємо цієї війни під впливом багаторічної фальшивої тези радянської пропаганди про «гармонійність» російсько-української двомовності в СРСР. Ця псевдонаукова теорія виконувала роль демагогічного прикриття реальної більшовицької практики витіснення української мови і культури з усіх сфер суспільного життя. Двомовність — це типовий прояв євразійства або, точніше, азіопства.
Експерти — фахівці з мовних проблем ще глибше оцінюють ситуацію. Вони вважають, що підвищення статусу російської мови несе загрози суспільній злагоді в Україні.
Існування єдиної мови — технічна умова існування сталої європейської держави. Дві державні мови в Україні не можуть слугувати чинниками консолідації. Консолідуватися можна лише навколо чогось одного.
Можна стверджувати, що виживання української держави залежить від реального впровадження української мови у всі сфери державного і суспільного життя. В нинішніх умовах мова — це гарантія національної безпеки, територіальної цілісності, національної свідомості та історичної пам’яті народу.
«Немає двомовних народів, — пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, — так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше існування явища двомовності означало, що один народ асимілює інший».
Двомовність в Україні — наслідок колоніальної залежності країни. Тому демагогічні посилання захисників панівних позицій для російської мови в Україні на принцип рівноправності мов безпідставні. Т.зв. культурна рівноправність в постколоніальних країнах іде на користь лише для колишньої імперської культури і є згубною для культури України, яка щонайменше 350 років пригнічувалася.
Російський колоніалізм в Україні, зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних «заморських» аналогів — насамперед тим, що не дискримінував українців за етнічною ознакою, оскільки взагалі не вважав їх окремим етносом.
Дискримінація й навіть репресії поширювалися лише на тих українців, котрі свою етнічну (зокрема мовно-культурну) окремішність обстоювали, тобто не приймали офіційно відведеної їм ролі малоросів (регіональний варіант росіян) чи «совєтських українців» (ідеологізований варіант тих таки малоросів).
Близькість мов полегшує домінуючій мові процес поглинання підлеглої мови. Вже через два роки запровадження двомовності у Білорусі кількість першокласників, які навчались білоруською мовою знизилась з 75% до 38% і далі зменшується. Білоруська мова насильно стає маргінальною, «опозиційною» мовою.
Ірландці, проголосивши незалежність і піддавшись на тиск англомовних, проголосили англійську «другою державною». За якісь п’ятдесят років це практично знищило ірландську (гельську) мову, якою сьогодні в Ірландії розмовляють десь 5% населення у західних районах країни.
Положення проекту Закону України «Про мови в Україні», внесеного до Верховної Ради України 7 вересня 2010 р. лідерами фракцій провладної коаліції О. Єфремовим (ПР), П. Симоненком (КПУ) та С. Гриневецьким (Блок Литвина) фактично спрямовані на те, щоб громадяни отримали право й практичну можливість не знати української мови, не мати з нею точок дотику у своєму повсякденному житті і не користуватись нею практично у публічній сфері.
Декларуючи «забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя української держави», законопроект спрямований на витіснення української мови з ужитку.
Формально законопроект «Про мови в Україні», який Верховна Рада розгляне незабаром, не робить російську другою державною мовою, але надає їй «вільне функціонування практично у всіх сферах діяльності», що рівнозначно офіційному статусу.
Автори законопроекту виходять з декількох принципово хибних постулатів.
Наприклад, як пишуть автори-коаліціанти, «російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України».
Але, відповідно до результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 р. російську мову визнали рідною лише 29,6% громадян України.
«Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства», — виправдовують свої вчинки новітні русифікатори.
Однак ті, хто так кажуть, приховують правду: українсько-російська двомовність є результатом реалізації в Україні імперської політики асиміляції українців й спроби знищення української мови у сфері публічного вжитку.
До російської мови мають застосовуватись норми Європейської хартії регіональних мов або мов меншин — переконують прихильники нинішньої влади.
І замовчують, що Хартія стосується лише захисту мов, що зникають — і жодним чином не може обмежувати використання чи розвиток мови державної.
Тому люди, які виступають за двомовність, кажуть неправду. Насправді вони домагаються права не знати української і взагалі усунути або й знищити її.
Як підтверджує історичний досвід, чиновники не розмовляють державною мовою лише у таких випадках:
а) ця країна окупована іншою країною.
б) чиновники зневажають народ країни, якою вони керують.
в) вони не мають достатніх розумових здібностей для освоєння мови свого народу.
Одним словом, висновки — очевидні. І очевидним є й те, як діють країни, які схожі з нами за своєю історією. Скажімо, у Кодексі адміністративних правопорушень Латвії передбачено, що невикористання в належному об’ємі державної мови при виконанні професійних обов’язків карається штрафами — при першому порушенні від 25 до 50 латів (приблизно 45—90 дол.), а за незабезпечення перекладу на публічних заходах — від 100 до 200 латів (приблизно 183—366 дол.).
Уже перший параграф «Про державну мову в Словацькій Республіці», нова редакція якого набрала чинності 1 вересня 2009 року, визначає, що «державною мовою на території Словацької Республіки є словацька мова. Державна мова має перевагу перед іншими мовами, які вживаються на території Словацької Республіки».
ДВОМОВНІСТЬ — ЦЕ ДОРОГО
Від наших громадян, особливо з Донбасу та Криму, приховують правду щодо того, скільки буде коштувати офіційне вживання російської поряд з державною.
Насправді, для забезпечення двомовності потрібні великі витрати: на папір для ведення документації двома мовами, печатки, марки, дорожні знаки, покажчики вулиць, населених пунктів. А ще — назви підприємств, магазинів, побутових приміщень, лікарень, оголошення, особисті картки тощо. Для цього необхідна величезна кількість офіційних перекладачів, а значить — нові бюджетні витрати.
Додаткових витрат з державного та місцевих бюджетів потребуватимуть понад 20 норм законопроекту.
Оскільки у «багатомовній» державі доведеться перекладати чимало офіційної документації, в кожному відділі міністерств, обласних і районних адміністрацій і т.п. має з’явитися перекладач. У результаті, витрати на чиновницький апарат збільшаться принаймні на 10%. У масштабах держави це — сотні мільйонів гривень щороку.
За такі гроші можна було б вирішити чимало соціальних проблем; вкласти їх у нові дороги і транспортні розв’язки, нові лікарні, дитячі садки і школи...
А ще витрати потрібно порахувати у приватному секторі: там теж доведеться робити цінники і ярлики двома мовами, турбуватись про рекламу двома мовами, — і компенсувати всі ці витрати підвищенням цін!
Прибічники «двомовності» у спілкуванні сам-на-сам визнають цю проблему, але публічно, звичайно ж, ніколи не скажуть про це.
При цьому основний тягар ляже на і без того бідні місцеві бюджети. А оскільки вони практично повсюди є дотаційними, то за політичні рішення буде платити вся країна — через перерозподіл податків з інших областей. Тут, до речі, повчальним знову є досвід наших сусідів: згідно із законом про державну мову Словацької Республіки, «витрати на усі зміни вивісок, написів та інших текстів відповідно до закону відшкодовують зацікавлені юридичні та фізичні особи».
До теми:
