|
Микола Сірий |
Правосудне чи неправосудне рішення ухвалив Конституційний Суд України 30 вересня 2010 року і за якою Конституцією нас примушують жити?У цей момент для українського суспільства вкрай важливо з’ясувати обставини появи так званої «правової ідеї» щодо можливості і допустимості оскарження у Конституційному Суді України конституційності ухвалення закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222.
Цю ідею офіційно сформувала, «обґрунтувала» і оприлюднила наприкінці 2005 року Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України Віктору Ющенку ВИСНОВКУ щодо дотримання вимог конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам (ухвалено на третьому пленарному засіданні Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 27 грудня 2005 року).
Дана Національна Комісія під головуванням тодішнього міністра юстиції Сергія Головатого проголосила наступні загальні висновки, а саме:
«п.82. Національна Комісія дійшла висновку, що:
• Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222 слід розглядати як aktum nullum ab initio (акт недійсний з моменту виникнення) і тому він не може вважатись складовою чинної Конституції України;
• зі врахуванням цього є всі підстави для звернення до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання Закону неконституційним;
• можливість для звернення до Конституційного Суду України з цього приводу зберігається після формального набуття чинності зазначеним Законом, оскільки право на звернення до Конституційного Суду України не обмежене в часі».
Причиною таких висновків стало те, що дана Національна Комісія, до складу якої на той момент входили біля 30 видатних українських юристів, попереплутувала у своїй аргументації та обґрунтуваннях правові положення щодо визначення статусу конституційного закону в ієрархії нормативно-правових актів, оцінки процедури його ухвалення, моменту вступу в дію його норм, періоду та конституційно-правових умов легітимації конституційного закону, та, нарешті, повноваження Конституційного Суду в частині здійснення конституційного контролю.
Саме грубі конституційно-правові помилки в аргументації та висновках даної Комісії породили в Україні нікчемну політичну та правову дискусію з питання про можливість оскарження в Конституційному Суді та, відповідно, можливість відміни Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року.
Наслідком цієї юридично нікчемної дискусії стало юридично нікчемне Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України, яким «скасовано Конституцію України у редакції 2004 року та введено в дію Конституцію України у редакції 1996 року», тим самим породжено конституційний, правовий та соціальний хаос в Україні.
Країна повинна знати імена своїх героїв – членів Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права складу 2005року!
Рішення КСУ про відміну частини Конституції і відновлення дії відмінених конституційних норм – це дикунство і правове невігластво
Рішенням Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України було відмінено частину діючої Конституції та відновлено дію відмінених у 2004 році конституційних норм.
Це унікальний випадок у історії цивілізованого людства відміни конституційного акту країни рішенням суду. Унікальний випадок введення в дію відмінених конституційних норм рішенням суду.
У багатовіковій історії держави і права зазвичай конституційні акти країни відміняли загарбники шляхом збройного нападу на країну. Зміна способу відміни конституційних норм даним шляхом із застосуванням Конституційного Суду не змінює політико-правової суті того, що відбулось.
Для того, щоб зрозуміти суть та конституційно-правові наслідки цієї т.з. дії конституційного контролю для України і світового правопорядку, потрібно кожному в Україні усвідомити наступне.
Положення загального характеру
Система нормативно-правових актів будь-якої країни європейського континенту, включаючи і Україну, складається із трьох основних груп: конституційні закони, звичайні (прості) закони і підзаконні акти.
У більшості країн Європи конституції складаються із одного документа, що власне і має назву «конституція». Але в деяких країнах конституції складаються не з одного, а з декількох документів, зокрема, у Данії конституція складається із двох конституційних законів, у Швеції і Фінляндії таких конституційних законів по чотири. Або, наприклад, у Франції конституція складається із трьох актів, а саме: тексту основного закону, затвердженого на референдумі 1958 року, Декларації 1789 року і Преамбули до Конституції 1946 року.
Загально відомо, що
конституційними законами визнаються закони, які складаються із конституційно-правових норм, мають конституційно-правовий предмет регулювання, приймаються за особливою (відмінною від простих законів процедурою) і мають вищу (стосовно простих законів) юридичну силу.
Щодо України. 16 липня 1990 року була ухвалена Декларація про державний суверенітет України. 24 серпня 1991 року ухвалили Акт проголошення незалежності України, він був підтверджений на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. 8 червня 1995 року уклали Конституційний договір, яким вводився в дію Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». 28 червня 1996 року ухвалили Конституцію України, а 8 грудня 2004 року – Закон України «Про внесення змін до Конституції України» №2222.
Всі ці перераховані нормативно-правові акти за юридичним статусом (враховуючи вищезазначені ознаки) є не звичайними (простими), а саме конституційними законами.
Щодо повноважень Конституційного Суду України, визначених у Конституції України та деталізованих у Законі України «Про Конституційний Суд України».
Згідно зі ст.150 Конституції України вітчизняний Конституційний Суд має два ключових повноваження, а саме:
1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Враховуючи вимогу ч.2 ст.19 Конституції України, яка, відповідно, не допускає розширеного тлумачення повноважень органу державної влади, зміст вказаних положень ст.150 Конституції України означає, що Конституційний Суд України має різні повноваження відносно конституційних законів і законів звичайних (простих).
Відносно звичайних (простих) законів КСУ має повноваження їх офіційно тлумачити та за наявністю конституційних підстав визнавати їх повністю чи в окремій частині неконституційними (ч.1 ст.152 Конституції України). Слід наголосити, що Конституційний Суд має повноваження відміняти правові акти лише в одній формі – у формі визнання правового акту неконституційним. Оцінка процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності правовим актом є складовою частиною його перевірки на конституційність. Конституція України не передбачає повноважень для КСУ розглядати питання додержання процедури внесення змін до нормативно-правового акту поза формою перевірки цього правового акту на конституційність.
Відносно ж конституційних законів, тобто законів, що складаються із конституційних норм, Конституційний Суд уповноважений лише давати їх (конституційних законів) офіційне тлумачення, але не уповноважений ні за яких підстав визнавати їх нечинними. Жодна норма Конституції України не уповноважує КСУ визнавати нечинність конституційного акту (конституційного закону) або окремої конституційної норми, в якій би юридичній формі вона не була закріплена. І це абсолютно правильно. У жодній країні світу конституційний суд не має і не може мати повноважень відміняти чинні конституційні норми – ні за яких правових, конституційно-правових, політичних чи будь-яких інших підстав. Визнання за Конституційним Судом повноваження відміняти чинні конституційні норми означало б офіційне визнання обмеження суверенітету народу як єдиного джерела влади, що в українській правовій системі означало б пряме порушення ст. 5 Конституції України. А також означало б обмеження повноважень Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу, тобто знову ж таки пряме порушення ст.75 Конституції України.
Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, тобто органом конституційного контролю. Даний конституційний контроль за нормативно-правовими актами, згідно з Конституцією України, здійснюється у двох принципово різних формах, які можна умовно назвати: одну – формою зовнішнього конституційного контролю, іншу – формою внутрішнього конституційного контролю.
Відносно звичайних (простих) законів Конституція України передбачає зовнішню форму конституційного контролю, яка і описана вище та закріплена у ст.ст. 150, 152 Конституції України. Згідно з цією формою Конституційний Суд України не бере участі у процесі законотворення. У жодний спосіб він не має права втручатися в цей процес. Його повноваження у формі конституційно-правової оцінки поширюються лише на вже чинний звичайний (простий) закон, а не на його законопроект.
Відносно конституційних законів Конституція України передбачає лише внутрішню форму конституційного контролю, а саме: згідно зі ст.159 Конституції України КСУ є учасником (суб’єктом) законотворчого процесу. Його висновок щодо відповідності конституційного законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України є обов’язковою складовою даної законодавчої процедури. Без цього висновку Конституційного Суду Голова Верховної Ради України не має права виносити конституційний законопроект на розгляд парламенту для остаточного голосування у 300 і більше голосів народних депутатів. Зовнішня форма конституційного контролю за конституційними законами не передбачена і не може бути передбачена.
Конституційний Суд не уповноважений і не може тлумачити процедуру ухвалення конкретного конституційного законопроекту, в тому числі і тому, що він сам є суб’єктом законодавчого процесу ухвалення цього конституційного законопроекту. За таких обставин слід вкотре нагадати, що н
е можна бути суддею у своїй власній справі, тобто у справі, в якій ти як суб’єкт був учасником подій, був суб’єктом законодавчої процедури.
Відносно додержання чи не додержання процедури внесення змін до Конституції України КСУ має повноваження давати правову оцінку даному факту, виключно, у формі офіційного тлумачення конституційних норм (ч.1 п.2 ст.150 Конституції України), які визначають процедуру внесення змін до Основного закону. Інша форма не передбачена і не може бути передбаченою.
При прийнятті до провадження, розгляді та винесенні рішення від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 Конституційний Суд насамперед припустився помилки у визначенні правового статусу Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року.
Ця помилка стосується як визначеності у питанні чи був цей Закон на момент розгляду справи Конституційним Судом України чинним, так і у питанні щодо правового статусу (юридичної сили) даного Закону.
Закон №2222 КСУ «визначив для себе» як закон звичайний (простий) і застосував до нього процедуру перевірки на конституційність, що передбачена Конституцією України для звичайних (простих) законів.
Правовий аналіз Закону №2222 свідчить про наступне.
Усі, без винятку, норми цього нормативно-правового акту є конституційно-правовими нормами. Даний правовий акт має конституційно-правовий предмет і метод регулювання. Ухвалювався він за особливою конституційною процедурою, що принципово відрізняється від процедури ухвалення звичайного (простого) закону. Враховуючи зазначене, даний правовий акт в ієрархії нормативно-правових актів України є правовим актом вищої юридичної сили стосовно звичайних (простих) законів, а, відтак, є конституційним законом.
За чотирма зазначеними ознаками Закон №2222
є конституційним законом. І саме це є ключовим у питанні визначення підвідомчості чи непідвідомчості Конституційного Суду України. Питання, чи чинний Закон №2222 чи не чинний, чи він став частиною Конституції чи не став, є похідними.
У рішенні Конституційного Суду України допущена принципова юридична помилка. Юридично порівняти (перевірити на відповідність) можна лише нормативно-правові акти різної юридичної сили.
Норми Закону №2222 мають ту ж саму юридичну силу, що і норми Конституції України в редакції 1996 року. І Закон №2222, як конституційний закон, має ту ж саму юридичну силу, що і Конституція України, як конституційний закон.
В ієрархії юридичних актів завжди акт меншої юридичної сили перевіряється на відповідність акту вищої юридичної сили, тобто інструкція перевіряється на відповідність звичайному закону, звичайний закон на відповідність конституційному закону. Неможливо співставити на відповідність між собою одну інструкцію іншій інструкції, один звичайний закон іншому звичайному закону, один конституційний закон іншому конституційному закону. Співставити між собою на відповідність можна лише нормативні акти різної юридичної сили.
Кожне рішення Конституційного Суду України є актом застосування Конституції України як цілісного (на момент застосування) нормативно-правового акту – конституційного закону. Виносячи висновки, ухвали, рішення КСУ у кожному своєму акті стверджує легітимність чинної Конституції, всіх її конституційно-правових норм.
Рішенням від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 Конституційний Суд України юридично відмінив (визнав нелегітимними) усі свої рішення, ухвалені, починаючи з 2006 року.
Відтак, загальний висновок є цілком категоричним, Конституційний Суд України не мав повноваження здійснювати перевірку на конституційність конституційно-правових положень, ухвалених Верховною Радою України у формі Закону №2222, ніколи, ані з 8 грудня 2004 року по 1 січня 2006 року, ані з 1 січня 2006 року до моменту набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році, ані з останнього моменту до сьогоднішнього дня і на майбутнє.
Конституційний Суд України ні за яких фактичних, правових, конституційно-правових, політичних чи будь-яких інших підстав не має права і не може мати права відміняти наступні конституційні закони:
1. Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.
2. Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року і підтверджений на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.
3. Конституційний договір від 8 червня 1995 року, що вводив у дію Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».
4. Конституцію України від 28 червня 1996 року.
5. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» №2222 від 8 грудня 2004 року.
Потрібно усвідомлювати, що визнання правомірним (легітимація) рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України є не тільки вкрай шкідливим для самої України, тому що штовхає її у повний правовий хаос. Є не тільки формою виставлення України на посміховисько в усьому світі. Є також вкрай небезпечним конституційно-правовим прецедентом для європейського та світового правопорядку. Ніхто не гарантує, що в іншій країні перехідного стану розвитку, країні молодої демократії, не з’являться свої «умільці», які також спокусяться на свій «теоретичний» розсуд «утверджувати» конституційне право, теорію і історію держави і права «по-варварськи».
Актуально
117072 перегляди
Публiкацiї за темою «Право»:
