Актуально
19881 перегляд
 |
Як правило, такі твердження називають фантастикою чи то, ще гірше, - націоналістичною маячнею. Бо хтось органічно не сприймає українців не те що як велику, а навіть як окрему і самодостатню націю. А хтось, і таких, мабуть, більшість, одразу посилається на академічну історію та заперечує: нічого такого, мовляв, з точки зору науки немає і бути не може.
Втім, як це не дивно, більшість українців одразу вірять або, щонайменше, доволі поблажливо ставляться до протилежних за змістом тез. У те, що українці за своєю сутністю – малороси, що всі монархи у нашій історії були московськими царями, а сама українська мова, хоч як би не доводили історики, що вона була державною ще у середньовічній Литві (Литовській Русі), взагалі утворилася з діалекту великоруської, тобто, штучно.
Фахові історики готові спростувати і такі тези. Бо їх академічна наука базується виключно на достовірних фактах, які у сукупності показують певну хаотичність суспільного розвитку на нашій землі. Але якщо хтось, живучи з українським паспортом у кишені, залишає за Москвою право на повний голос говорити про Малоросію та «русскій мір», то цілком логічно, що будь-який справжній патріот України має повне право розповідати про велич своєї батьківщини, навіть коли її можна підтвердити не тільки чітко встановленими історичними фактами, але й поки що неперевіреними гіпотезами та міфами. Більше того, справжній патріот має вагоміші підстави відходити від академічної науки, бо протягом століть його пращурам просто не дозволяли її розвивати, і це, як не прикро, продовжується і зараз.
Як би там не було, а ми маємо визнати, що сьогодні існує принаймні дві історії. Перша – як наука, цікава, за великим рахунком, переважно тільки фахівцям. Друга ж, так би мовити, для суспільного використання. Вона справді переповнена міфами та, з точки зору фахівців, перекрученнями фактів на свою користь. Але така історія існує у кожній незалежній державі, вона, власне, формує історичну пам’ять нації, суспільний менталітет, завдяки саме ній формується гордість за власну країну, і саме її у вигляді художніх творів пропагують кінематограф і література. Звісно, саме на неї посилаються навіть політики, коли говорять про дружність чи ворожість інших країн. Поки такої історії у державі немає, поки вона не сприйнята більшістю суспільства, така держава завжди залишатиметься «новою», «молодою», «поки що несформованою».
Власне, про Україну саме так і говорять, не зважаючи на те, що державності та нації вже далеко понад тисячу років. Але який ще висновок можна зробити про нас, коли навіть політики вищого рангу у своїх виступах минуле нашої держави пов’язують виключно з Росією? Здавалось би, наприкінці другого десятиліття Незалежності України (насправді – відновлення Незалежності), час би вже зробити вибір: або ви, шановні, користуєтеся суто українською національною міфологією, або насаджує ту російську, і тоді ви не маєте права не те що керувати цією країною, але й називатися добропорядним її громадянином. Адже, повторюючи чужі нісенітниці, ви руйнуєте державу.
До теми:
