- одна з найвідоміших у світі різдвяних пісень - це «Щедрик», народна пісня, записана українським композитором Миколою Леонтовичем. Світ знає її як Carol of the Bells або Ring Christmas Bells. На Youtube різні виконання «Щедрика» набирають мільйони переглядів...
У 1927 році законне центральне управління Православної Російської Церкви було обірване більшовицьким насильством. На місці справжньої Церкви із представників завербованого чекістами «тимчасового синоду» митрополита Сергія (Страгородського) була утворена в 1943 році Сталіним і Берією Московська патріархія - та сама, що сьогодні у всіх на слуху.
Лик протер патріархії -
Випер відблиск з партархіва.
Православний талібан
Зайняв російський автобан.
НЕМОВ БИ НЕ В ЖИТТЯ - В КОШМАРНІ БАЧЕННЯ
Російське суспільство, як ніколи потребує сьогодні духовної опори. Природно, що погляди багатьох у пошуках вищої правди звертаються до тисячолітньої християнської традиції - до російського Православ’я. Кілька поколінь росіян, насильно відірваних від віри батьків, які ніколи не тримали в руках Євангеліє, позбавлені елементарних знань в релігійній сфері, потягнулися до церковного муру, свято вірячи, що, ступаючи під прихисток древнього храму, вони прилучаються до тієї самої Церкви, що бере свій початок від святого князя Володимира, що хрестив Русь у 988 році, - до Церкви преподобних Сергія Радонезького і Серафима Саровського. Ще б пак - адже вони поклоняються тим же іконам, моляться Богу також, як сотні років тому молилися їхні предки. І звичайно, вони анітрохи не сумніваються в тому, що патріарх Московський і всієї Русі Алексій II (матеріал написано в 2002 році, - за життя Алексія, нині його місце посів Кіріл (Гундяєв) — прим. “Аратти”) оточений візантійською пишнотою, є законним спадкоємцем в переліку святителів від перших Київських митрополитів до святого патріарха Тихона.
Але в дійсності, це зовсім не так. У 1927 році законне центральне управління Православної Російської Церкви було обірване більшовицьким насильством, а залишки гнаних християн, рятуючись від винищування, пішли в катакомби.
На місці справжньої Церкви із представників завербованого чекістами «тимчасового синоду» митрополита Сергія (Страгородського) була утворена в 1943 році Сталіним і Берією Московська патріархія - та сама, що сьогодні у всіх на слуху. В умовах важкої війни Сталін почав розігрувати «релігійну карту», у тому числі, перед військовими союзниками. Для цього він доручив Л. Берії та полковнику держбезпеки Г. Карпову «відродити» православну Церкву, митрополит Сергій був проголошений Патріархом всія Русі й почав прискорено насаджувати Московську патріархію в СРСР і за кордоном. З точки зору православних канонів, благодатні структури управління Церквою могли бути відтворені тільки за діючими на той момент канонічними правилам, а потім, лише пізніше, вони могли бути змінені. Але в порушення всіх канонічних норм в 1943-45 рр. богоборчою владою була створена зовсім нова, чужа православній традиції релігійна організація тоталітарного типу, з новими, що раніше не існували церковними правилами, зі структурою управління, що копіює сталінське політбюро («митрополит-бюро») і фактично відповідає модному нині визначенню «тоталітарна секта», що не має нічого спільного ні з російськими, ні з вселенськими канонічними правилами Православ’я. За канонами Православ’я створення і діяльність цієї організації повинні сприйматися віруючими «акі не колишні», тобто недійсними.
Тому глибока потреба сучасної Росії в духовному авторитеті і моральному фундаменті наштовхується на відсталість Московської патріархії - дочірнього відомства «КДБ», що десятиліття здійснює поставлену перед ним ціль: прикриваючись релігійною діяльністю, ревно служити антирелігійній тоталітарній державі. У результаті цієї підміни сьогодні керівництво РПЦ демонструє повну нездатність до реформ, настільки необхідних сьогодні суспільству, а спроби церковного відродження знизу, з боку громад, рядового духовенства, мирян, присікаються патріархійним начальством.
Ось чому православні приходи в колишніх республіках СРСР, після здобуття їхніми країнами незалежності, почали масове відділення від Московської патріархії. Найбільш характерне в цьому сенсі становище на Україні і в Естонії, де вже був у дорадянський період досвід автокефальних самостійних Церков. Істеричні заяви Алексія II про неканонічність таких незалежних устремлінь ґрунтуються винятково на феодально-більшовицьких уявленнях про церковне право і мало чим відрізняються від аналогічних заяв прихильників відтворення комуністичного Радянського Союзу в межах колишніх кордонів. Між іншим, доречно пам’ятати, що свого часу отримання незалежності православними церквами Фінляндії й Грузії, що колись були у підпорядкуванні Російської Церкви, послужило тільки загальному благу, і ніколи, з політичних міркувань, не було оскаржено РПЦ.
Історія Православ’я в СРСР і Росії після 1917 року замовчується й тотально спотворюється в інтересах Московської патріархії, посилено підтримуваної як нинішньою владою, так і політичною опозицією від Зюганова до Жириновського.
Завдання цієї статті - допомогти читачеві, мало знайомому з трагічною історією Церкви 20 століття, розгледіти істинний лик Московської патріархії.
НЕМАЄ ПОВІСТІ СУМНІШОЇ НА СВІТІ - ПРО ПІОНЕРІВ - ПРО ЦАРЯ, ПРО ПЕТЮ
З 988 року Православ’я стало на Русі державною релігією. Разом з хрещенням князем Володимиром була прийнята візантійська модель відносин держави і Церкви – «цезар папізм», що означає фактичне підпорядкування Церкви абсолютній царській, надалі – імператорській владі.
Але в той же час Церква жила і за своїми внутрішніми давнім правилами: всі найважливіші релігійні питання вирішувалися соборно. Священики та єпископи обиралися самими віруючими, а посвячувалися вже священноначалієм. Триразове «Аксіос!» («Гідний!») народ вимовляв, добре знаючи кандидата на освячення.
У 1721 році імператор Петро І скасував соборність Церкви, створивши підлеглий собі Правлячий Синод. Цей незвичайний для Церкви орган складався з кількох людей і був наділений владою, більшою, ніж Патріарх і Помісний Собор разом узяті. Це було явне попрання канонічних підвалин Церкви! При цьому всі архієреї письмово погодилися з підготовленим указом Імператора. Показово, зокрема, що духівництво зобов’язувалося доносити в поліцію про політичну нелояльність віруючих, навіть якщо це виявиться на сповіді. Архієреї ж складали присягу на вірність Імператорові як «голові і крайньому судії Урядового Синоду». Члени Синоду були повністю прирівняні до членів Сенату, отримали такі ж регалії, привілеї, величезне утримання, кріпаків, золочені карети, спецмедобслуговування. Імператор повернув їм великі латифундії, на яких їх райське існування - незважаючи на обов’язковий для архієреїв чернечий постриг - забезпечувалося працею тисяч селян.
Насильницьке порушення соборності Церкви у ХVIII-ХIХ століттях, в першу чергу - скасування виборності священиків та єпископів власне віруючими, перетворення єпископів у призначуваних урядових чиновників і рабовласників, а священиків - у доглядачів за рабами - все це призвело до найглибшої духовної кризи в Росії. Відрив священноначалія від пастви посилив розрив між елітою і народом, а, в кінцевому рахунку, привів до катастрофи 1917 року. Церква втрачала авторитет у народі, росла прірва між віруючими й священиком, між рядовим духівництвом і єпископатом. Кожен, хто був в опозиції до уряду, опинявся й поза одержавленою, обюрокраченою Церквою. Так що в результаті більшість населення виявилося за огорожею церкви. Як писав у XIX столітті Іван Аксаков: «Церква перетворилася у нас на подобу німецької канцелярії, яка докладає ... з неминучою неправдою порядок німецького канцеляризму до порятунку стада Христового».
КОРОТКА МИТЬ СОБОРНОСТІ В СВОБОДІ - ПЕРЕРВА У СІЗІФОВІЙ РОБОТІ
Тільки в серпні 1917р., вперше після 1690 року, відкрився Помісний Собор Православної Російської Церкви. В умовах падіння православної монархії було відновлено патріаршество, але не в єдинодержавній, а в соборній формі, тому що всі найважливіші питання церковного життя знову стали вирішуватися волевиявленням віруючого народу. Подібним чином уже були обрані правлячі архієреї Петрограда й Москви. У 1918 році Собором були прийняті устави єпархії та парафії. Кандидатури настоятеля й архієрея висувалися народом, найчастіше на альтернативній основі. Переведення єпископа на іншу кафедру, а священика в інший храм розглядалося як особливий виняток із правил. Патріарха вимагалося визначати по-апостольські - жеребом із трьох кандидатур. Святий патріарх Тихон, який мав меншу кількість голосів з проголосованих таємним голосуванням трьох кандидатів, які опинилися на чолі списку, став з волі Бога шляхом жеребкування Патріархом всієї Росії.
На тому ж Помісному Соборі повинні були розглядатися питання про канонічну та богослужбовову реформу (Мінея - богослужбова книга - була вже перекладена російською мовою), але восени 1918 року робота Собору була перервана більшовиками.
Верховна влада в Церкві була обмежена на користь соборного начала. У Синода залишилися лише координуючі функції. Вперше виконавча влада здійснювалася новоствореною Вищою Церковною Радою, що складається з єпископів, священиків і мирян на рівній основі під головуванням Патріарха.
У серпні 1918 року Помісний Собор визначив, що духовенству неприпустимо займатися політикою від імені Церкви. Але як громадяни держави архієреї, священики та миряни мали право брати участь у політичній діяльності індивідуально. Було канонічно заборонено пригнічувати будь-кого у Церкві через різницю в політичних поглядах.
Собор прокляв богоборчу владу і заборонив віруючим з нею співпрацювати.
НА СЦЕНІ НОВИЙ ТАНЕЦЬ - ЦЕРКОВНИЙ САМОЗВАНЕЦЬ
Помісний Собор ухвалив, що у разі смерті Патріарха призначається місцеблюститель патріаршого престолу, одним із завдань якого є координація дій Церкви по скликанню канонічно вільного Помісного Собору для обрання нового Патріарха. Святішому Тихону Помісний Собор довірив формування таємного списку кандидатів на посаду Місцеблюстителя. У жовтні 1920 року Священний Синод на чолі з Тихоном деталізував цей порядок.
Після смерті патріарха Тихона в 1925 році місцеблюстителем патріаршого престолу став митрополит Петро (Полянський), що входив у число чотирьох єпископів, названих у заповіті святого Патріарха в якості канонічно повноважних кандидатів. Сану місцеблюстителя патріаршого престолу з митрополита Петра ніхто не знімав, а арешти святителя безбожною владою перешкодою до носіння духовного звання не є. Митрополит Петро (Полянський) прийняв мученицьку смерть (був розстріляний у 1937 році) в сталінських таборах саме як законний Місцеблюститель патріаршого престолу.
В умовах жахливих гонінь та репресій з боку ГПУ митрополит Сергій (Страгородський) у 1927 році скористався арештом місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита священномученика Петра і оголосив сам себе, всупереч канонам і статуту Церкви, «заступником патріаршого місцеблюстителя», хоча в переліку кандидатів на посаду законного місцеблюстителя він не значився. Самозванець створив при собі антиканонічний «тимчасовий синод», який на подив швидко був визнаний Радянською владою і зареєстрований головним гонителем віруючих - ГПУ. Сам же митрополит Сергій відомий тим, що входив до складу Синоду, призначеного ще хлистом Григорієм Распутіним. У 1922 Сергій підтримав оновлений розкол, який оголосив про позбавлення влади арештованого Патріарха Тихона.
Будучи досвідченим розкольником, митрополит Сергій (Страгородський) привласнив, за допомогою ГПУ, адміністративну владу над Церквою, що фактично скасовувало відроджену недавно соборність. Так, митрополит Сергій зайнявся забороною в служінні й навіть відлученням інших єпископів, у тому числі тільки за те, що ті відмовлялися присягнути у вірності Й. Сталіну. Канонічне право забороняти й відлучати архієреїв має винятково Архієрейський або Помісний собори. Тим самим митрополит Сергій зі своїм так званим тимчасовим синодом привласнив собі владу більшу, ніж Патріарх і Помісний собор разом узяті, не маючи на те, природно, подібних повноважень від церковної повноти. Всі його повноваження виникали лише із власного самозванства й з постанови про реєстрації його «синоду» каральним органом богоборчого режиму - ЧК-ГПУ. Тим самим канонічна наступність офіційної верховної влади в Православній Російській Церкві у 1927 році була перервана.
За Статутом 1917-1918 рр., вище церковне управління, у разі неможливості його канонічного продовження, скасовувалося взагалі, а єпископи повинні були направити всі зусилля на збереження пастви та громад в своїх регіонах, поки не з’явиться можливість провести законний Помісний собор і визначити волю Бога щодо особи Патріарха. Але митрополит Сергій розтоптав і Устав Російської Церкви, і правила Вселенських соборів у частині поставлення єпископів.
Таким чином, згідно з нормами Східної Церкви, всі акти митрополита Сергія і його синоду, починаючи з проголошення Сергієм себе «заступником патріаршого місцеблюстителя», є глибоко антиканонічними, тобто - церковним злочином. За вчинений ним розкол, за правилами священних соборів, митрополит Сергій підлягає позбавленню сану і відлучення від Церкви.
НОВИЙ ІУДА НА НОВИЙ ЗАВІТ З ВЛАДОЮ АНТИХРИСТА ЦЕРКВУ КЛИЧЕ
У 1927 році новий Іуда - митрополит Сергій опублікував свою знамениту Декларацію, де радості соціалістичної держави оголосив радощами Церкви. «Ваші радощі - наші радощі», - писав він комуністичним правителям. Оскільки Сталін, в якості однієї з «радостей» країни рад, назвав другу п’ятирічку «безбожною» і вважав, що до 1937 року слово «Бог» мало зникнути з радянського новоязу, то зрозуміло, якими «радостями» стала жити сергіанська ієрархія. У Декларації міститься «благовістя» про її апостазії (віровідступництво) - духовної солідарності з гонителями Церкви, «унії» Православ’я з антихристом.
Після опублікування цієї Декларації офіційний і остаточний розкол у Церкві став неминучий. Понад 60 архієреїв, що не розділяли «радості» безбожників і тому перебували в Соловецьких таборах, Декларацію не визнали. Не визнали її й авторитетніші митрополити, що мали канонічні повноваження від Помісного Собору на очолення центрального апарату церкви під час відсутності Патріарха, а також і ті, що опинилися у вигнанні. Канонічно законні архіпастирі благословили віруючих на непокору самозванцю і на відхід у катакомби.
У 1930 році митрополит Сергій заявив іноземним журналістам, що в Росії Церква не переслідується. І це в того самого року, коли був закритий останній монастир, а число новомучеників стало вимірятися десятками і сотнями тисяч!
У 1934 році новий Іуда став по-блюзнірськи іменувати себе місцеблюстителем при живому й законному місцеблюстителі митрополитові Петрі, що страждав за Христа в ув’язненні.
Диявол, як батько всякої неправди, аж ніяк не щадив і відступників, що приєдналися до колишнього митрополита: до 1939 року в СРСР легально діяло всього лише близько ста православних приходів і тільки чотири підлеглих митрополиту Сергію архієрея. Слідом за сповідниками віри й чесними священнослужителями було репресовано й багато віровідступників, колабораціоністів і церковних стукачів. На волі «про запас» залишили лише жменьку найбільш ревних і відданих Сталіну сергіан.
З III ІНТЕРНАЦІОНАЛУ - У III РИМ
У 1943 році колишній тифліський семінарист Й. Сталін вирішив використати з політичною метою десятки мільйонів росіян за кордоном, а заодно й спробувати згуртувати країни пост-візантійського простору (Східна Європа та Балкани) під крилом Москви як Третього Риму, розігравши етноконфесійну карту.
Сталін викликав у Кремль трьох збережених активістів сергіанського розкольницького угруповання: митрополитів Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) і Миколу (Ярушевича), виділив урядовий літак і велів зібрати по концтаборах лояльних єпископів з числа тих, що ще залишилися серед живих, для обрання нового «патріарха». Терміново провели кілька сумнівних хіротоній, і в підсумку 19 чоловік оголосили себе православним собором, на якому, потоптавши всі засадничі канони всесвітнього й російського Православ’я, проголосили Сергія Страгородського «патріархом всія Русі».
Новостворену релігійну організацію - Московську Патріархію - Сталін і Берія назвали також по-новому: «Руська Православна Церква» (російською - «Русская Православная Церковь») замість традиційного («Російська»), підкресливши її націоналістичний характер і позначивши її роль у боротьбі з так званим «космополітизмом».
Таким чином, православна Церква, заснована на Русі в 988 році, з 1927 року існувала тільки лише в катакомбах і у вигнанні за кордоном.
У лютому 1945 року Сталін вирішив додати новоствореній релігійній організації, кишеньковій «червоній секті», всесоюзний масштаб і міжнародний авторитет і за казенний рахунок організував у Москві так званий «Помісний собор РПЦ». До діючого, ніким не скасованого канонічного уставу Російського Православ’я порядок скликання та проведення зазначеного «собору» не мав жодного відношення: організатори понищили і вимоги діючого статуту, і канони Вселенських соборів. Прибулих на так званий «собор» іноземних гостей, перш за все - представників східних православних Церков, Сталін підкупив щедрими подарунками: готівковими доларовими мздовоздаяніями, священними одяганнями і прикрасами із золота і коштовних каменів, вилученими з музеїв, а раніше награбованими більшовиками в історичній Православній Російській Церкві.
Красномовним підтвердженням цьому може служити, наприклад, лист патріарха Алексія I голові Ради у справах РПЦ генерал-лейтенанту Г. Карпову від 20.11.1947 року: «Разом з ідейним тяжінням до Москви, Антиохійський Патріархат має надію, що Російська Церква, і особливо Російський Уряд - відновить давню традицію систематичної матеріальної допомоги бідній Антиохійській церкві - на школи, на церкви, на окремих особливо незаможних ієрархів і т.д. Саме держава власноруч, а не через Церкву в дореволюційний час широко субсидіювала Антиохійську церкву, виходячи з державних міркувань про необхідність підтримувати Православ’я на Сході. ... Митрополит Ілля виголосився бути нашим офіціозним (не офіційним) посередником між нами і Патріархами греками, і тут, на його думку, вирішальним фактором є ступінь нашої можливості сунути їм гроші...»
Під впливом дорогоцінних подарунків, з’їденої ікри й випитих кавказьких вин і коньяків, що здалися членам «собору» манною небесною серед голоду і розрухи 1945 року, було прийняте «Тимчасове положення про управління РПЦ», яке повністю суперечило канонам Православної Церкви. Це положення перетворило Московську Патріархію в якусь подобу тоталітарної секти, де три чоловіки на чолі з так званим патріархом Московським і всієї Русі отримали владу більшу, ніж Помісний собор, і право адміністративно управляти Церквою ще більше по-диктаторськи, ніж петровський синод. Але якщо імператори до 1917 року вважалися все ж православними християнами, то тепер офіційні структури Церкви абсолютно підкорилися волі вождів богоборчого режиму. Такого падіння церковна історія за 2000 років християнства ще не знала!
«Патріархом всія Русі» на «соборі» 1945 року неканонічним відкритим голосуванням був обраний митрополит Алексій (Сіманський), найближчий сподвижник Сергія (Страгородського), що дискредитував себе активним пособництвом ГПУ й участю в обновленському розколі в 1922 - 1923 роках. За вірне й тривале служіння радянському уряду й органам держбезпеки Алексій Симанський постійно отримував свої «тридцять срібників»: урядові ЗІС, дачу, відпочинок у Криму, круїзи на комфортабельних пароплавах, спецвагон для залізничного пересування, продовольче й медичне спецобслуговування. До самого розпаду СРСР Московська Патріархія забезпечувалася делікатесами й алкоголем із кремлівської бази. Всі керівники сталінсько-брежнєвської церковної ієрархії нагороджувалися за заслуги в справі будівництва комунізму орденами, медалями та почесними грамотами, в тому числі й від КДБ СРСР. Патріарх Алексій І став рекордсменом серед радянських архієреїв за кількістю орденів: 4 ордени Трудового Червоного Прапора, які до цих пір дбайливо зберігаються і з гордістю демонструються в музеї Духовної Академії (в Сергієвому Посаді). Воістину - секта «отців Звездонієв»!
Як показало розкриття архівів КДБ, власне «червона» Патріархія під прикриттям богослужбової-релігійної діяльності фактично була підрозділом МГБ. І ось чому, після того як пуповина, що зв’язувала Московську патріархію з її материнською організацією - 4-м відділом 5-го управління КДБ - в 1991 році була розірвана, РПЦ виявилася нездатна до самостійного церковного служіння. Збулися слова Христа про нерадивого слугу: «Ніхто не може служити двом панам, бо або одного буде ненавидіти, а іншого буде любити, або буде триматись одного, а іншим знехтує».
У 1947-48 роках сталінська православна церква сподівалася на проведення Всеправославного Собору, на якому за допомогою незримо присутнього МГБ Московський патріарх був би просунутий з нинішнього п’ятого місця в ієрархії Патріархів на перше, тобто став би Вселенським. Тоді Москва знову була б проголошена Третім Римом, а Йосип Сталін - новим Костянтином Великим. Однак Бог не допустив такого блюзнірства над християнством.
БАТЬКО РІДНОЇ ПАТРІАРХІІ ЗАДОВОЛЕНИЙ - ДІТИ НЕПОГАНІ
Але й у статусі більшовицького вождя сталінська Патріархія прославляла свого хресного батька паче всіх святих. Ось як описують враження від зустрічі з Й. Сталіним 10 квітня 1945 патріарх Алексій І і митрополит Микола:
«Повні щастя бачити віч-на-віч того, одне ім’я якого з любов’ю вимовляється не тільки у всіх куточках нашої країни, а й у всіх волелюбних і миролюбних країнах, ми висловлювали Йосипові Віссаріоновичу нашу подяку ... Бесіда була зовсім невимушеною розмовою батька з дітьми». - Батька з дітьми! Що може бути красномовнішим за це нещадне самовикриття Патріархії?
У 1947 році з нагоди святкування 800-річчя Москви патріарх Алексій І заявляє, що очолювана ним релігійна організація здійснює «старанну всецерковну, всеросійську молитву про державу, перемогу, мир, здоров’я та спасіння ... всіх доблесних керівників нашої країни на чолі з нашим Великим мудрим Вождем, що твердо проводить нашу Батьківщину по здавна священному шляху сили, величі і слави».
Смерть засновника РПЦ Генералісимуса І. В. Сталіна в 1953 році стала важким ударом для його духовних чад - патріарха Алексія (Симанського) і його підручних, увергнула їх у тяжку скорботу. Поминати своє божество як «раба божого Йосипа» (стандартне формулювання церковного поминовіння) здалося з «богословської» точки зору принизливим. Тому на заупокійній службі поминали покійного вождя як «генералісимуса Йосипа». У слові перед панахидою патріарх Алексій I благовістив: «великого Вождя нашого народу Йосипа Віссаріоновича Сталіна не стало. Зникла сила велика, суспільна: сила, у якій народ наш відчував власну силу, якою він керувався у своїх творчих працях і заходах, якою він утішався протягом багатьох років. Не було напрямку, куди б не проникав глибокий погляд великого Вождя... Жодне питання, з яким би ми до нього не звернулися, не було ним відкинуте; він задовольняв всі наші прохання. Пам’ять про нього для нас незабутня...»
Навіть у хрущовські часи, коли КПРС на XX і XXII з’їздах «покаялась» в «культі особи», радянські ієрархи залишилися вірні незабутній пам’яті свого Батька - «великого Вождя», «служителі культу» залишаються віддані «культу» свого духовного Батька-Засновника й донині. Від імені Московської патріархії жодного разу не пролунало ні слова покаяння за ці ганебні сторінки минулого.
ХРУЩОВ - НОВИЙ «ЮЛІАН-ВІДТСТУПНИК»
Прийшовши до влади, перший перебудовник Микита Хрущов вирішив поставити православних служителів культу Сталіна на місце. Щоб відомстити за шанування Сталіна він запропонував їм самим почати нове масове закриття приходів, духовних семінарій і монастирів. Орденоносні радянські владики стали самі спішно доводити непотрібність релігії соціалістичному суспільству й поспішно закривати приходи. Архієреї, що досягли найбільших успіхів в цьому, вдостоювалися нагород і підвищення по службі. З 1958 по 1964 рік кількість приходів скоротилося більше ніж в 2 рази! Повставши проти цього, архієпископ Калузький Гермоген (Голубєв) був беззаконно позбавлений кафедри й заточений у монастир на тюремних умовах.
Сергіанська ієрархія, що злилася із КДБ, була в принципі нездатна піклуватися про інтереси віруючих. У 1961 році руками патріарха Алексія I і майбутнього патріарха Пімена все духівництво було повністю відсторонене від впливу на господарсько-адміністративне життя Церкви, так що парафіяльні священики стали найманими робітниками в сформованих радянськими виконкомами «двадцяток» засновників приходів, якими насправді були не віруючі, а найчастіше ветерани КПРС і КДБ. У результаті на вимогу влади так звана «двадцятка» могла в будь-який момент закрити храм або розірвати договір з політично нелояльним священиком і зробити його по суті безробітним. У 60-і роки втрачали місця пастирського служіння навіть за те, що видавали характеристики молодим віруючим для вступу в дозволену Духовну семінарію. А архієпископ Пімен (Ізвеков), що був одним з головних провідників впровадження в Церкві цього безбожного порядку у 1961 році, одержав у нагороду від соціалістичної Батьківщини звання митрополита, орден Трудового Червоного Прапора й другу по значимості кафедру - Ленінградську, а пізніше був просунутий у патріархи.
МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ Й КДБ
При М.Хрущові процес вербування священнослужителів поширився й на нижчі поверхи церковної структури. Через вербувальне сито спецслужб пропускався не тільки єпископат, але й значна частина рядового духівництва, а також мирян, що служили у церкві, - члени «двадцяток», алтарники, півчі, сторожа, прибиральниці.
Ще у 1922 році в органах ЧК була підготовлена секретна інструкція про те, як методом батога й пряника вербувати православних священнослужителів, щоб вони стали «вічними рабами ЧК»:
«Доповідь помічника уповноваженого секретного відділу ВЧК про агентурну й інформаційну роботу серед духівництва за 1921 рік.
1. Користуватися у своїх цілях духівництвом, що займає особливо важливе службове в церковному житті положення, архієреями, митрополитами, і т.п., змушуючи їх під страхом суворої відповідальності видавати по духівництву ті або інші розпорядження, що можуть бути нам корисними, наприклад: припинення забороненої агітації із приводу декретів, закриття монастирів і т.п.
2. З’ясувати характер окремих єпископів, вікаріїв щоб обігравати на межі честолюбства різного роду варіанти, заохочуючи їх бажання і задуми.
3. Вербувати інформаторів по духівництву пропонується після деякого знайомства з духовним світом і з’ясуванням докладних рис характеру по кожному служителю культу окремо. Матеріали можуть бути добуті різними шляхами, а головним чином, через вилучення переписки при обшуках і через особисте знайомство з духовним середовищем.
Матеріальне зацікавлення того або іншого інформатора серед духівництва необхідне, при тому ж, субсидії грошові й натурою без сумніву їх будуть зв’язувати більше з нами й в іншім відношенні, а саме в тім, що він буде вічним рабом ЧК, що боїться розконспірувати свою діяльність.
Правда, спосіб досить ненадійний і здатний бути корисним тільки в тому випадку, коли об’єкт для вербування слабохарактерний і безвладний».
У п’ятидесятих - шістдесятих роках ця установка чекістів стала реалізовуватися в повному обсязі. І не дивно - адже вся ієрархія зверху була створена руками володарів ЧК. Особливу силу цей процес отримав після вступу РПЦ у Всесвітню Раду Церков, Християнську Мирну Конференцію й інші міжнародні організації. Вербування священнослужителів РПЦ набуло такого розмаху, що вже було важко розрізнити, де вони вирішували релігійні, де чекістські, а де партійні проблеми.
В 1983 році було опубліковано відкрите Послання Патріарха Пимона Президентові США Р.Рейганові з осудом політики США й захистом політики СРСР. В архівах КДБ утримується інформація про те, як насправді готувалося послання: «через агентів «островського» і «кузнєцова» був підготовлено відкритий лист патріарха Пимона Президентові США Рейганові. Лист опублікований у газеті «Нью-Йорк таймс», передрукований в «Ізвєстіях» і спрямований друзям для публікації в їхніх газетах».
Цілі й завдання сановних агентів не обмежувалися простим стукачництвом і лжесвідченням. Так наприклад, у жовтні 1969 року делегації Московської патріархії на засіданні Християнської Мирної Конференції було дане завдання «скомпрометувати на посаді Генерального секретаря ХМК Ондру (громадянина ЧССР, під час подій 1968 року в цій країні виступив з антирадянськими заявами), і домогтися відходу його з цієї посади». Завдання було виконано.
Бували доручення й політико-стратегічного характеру: «в рамках спільного плану зі Службою «А» ПГУ КДБ СРСР по наданню вигідного Радянському Союзу впливу на клерикальні кола Заходу через провідних агентів органів КДБ по релігійних каналах здійснювався комплекс акцій по впливу на суспільно-політичну кризу західноєвропейських країн» (1981 рік).
Однак настільки складна місія виявилася для Московської патріархії «важким хрестом» - «комплекс акцій», проведений провідними агентами в рясах, привів до протилежного результату - у безвихідній кризі опинилися не західноєвропейські країни, а власне Радянський Союз.
У той же час органи КДБ СРСР зворушливо піклувалися про пріоритет інтересів своєї хресної доньки - Московської патріархії: «для навчання в теологічних навчальних закладах СРСР, СФРЮ, ЧССР, НРБ і ПНР спрямовані агенти... Перед ними поставлене завдання по доведенню до духівництва церков цих країн інформації про гегемоністські прагнення Константинопольського патріарха на шкоду інтересам православних церков, установленню контактів з духівництвом і виявленню прагнень супротивника» (грудень 1988 року!).
Показово, що й сьогодні в церковного керма стоять ті ж кормчі, як і раніше, ті ж кадри - «вирішують все». І у квітні 1995 року патріарх Алексій II в інтерв’ю радіостанції «Радонеж» продовжує засуджувати «гегемоністські прагнення Константинопольського патріарха»!
«МИТРОПОЛИТБЮРО» - ГОЛОВНИЙ ШТАБ БОРОТЬБИ З РЕЛІГІЄЮ В СРСР
Священиків, що не бажали співробітничати з таємною поліцією, але й не займалися політикою взагалі, репресували тільки за те, що вони хотіли сумлінно виконувати свої пастирські обов’язки. Найбільш показовий тут приклад отця Олександра Меня, багато років гнобленого своїм церковним керівництвом. І подібних прикладів чимало. Коли священиків і мирян карали за «надмірну» релігійну активність, Московська патріархія не тільки не клопотала за них перед рідною їй владою, але й відмежовувалася від них, письмово спростовувала факти переслідувань за віру, чим ще більше розв’язувала руки каральним органам для придушення релігії. Досить знаменна характеристика архієреїв РПЦ, дана Радою у справах релігій при Раді міністрів СРСР як звіт перед ЦК КПРС у 1978 році:
Найбільш позитивними для комуністів є ті «архієреї, які й на словах і на ділі підтверджують не тільки лояльність, але й патріотичність до соціалістичного суспільства, реально усвідомлюють, що наша держава не зацікавлена в піднесенні ролі релігії й церкви в суспільстві й, розуміючи це, не проявляють особливої активності в розширенні впливу православ’я серед населення. До них можна віднести: патріарха Пімена, митрополита Талліннського Алексія (нинішнього патріарха «всєя Русі») митрополита Тульського Ювеналія (нині митрополита Крутицького й Коломенського), архієпископа Харківського Никодима...» Не дивно, що саме Алексій перемінив Пимона на пості патріарха «всєя Русі».
У тім же 1974 року Алексій Рідігер, що керував також і навчальним комітетом РПЦ, за власним почином одержав добро Ради у справах релігії на введення нових «богословських» дисциплін у підвідомчих йому духовних семінаріях:
а) «виховання пастви в дусі любові до Батьківщини, радянського патріотизму, чесного, сумлінного відношення до праці на благо Вітчизни - завдання православного пастиря»;
б) «що таке радянська Батьківщина, радянський громадянин».
Ще більше вражають одні тільки назви прочитаних у духовних семінаріях по духовному почину, Алексія Рідігера (нині покійного патріарха) та лекцій:
«В.І.Ленін і культурна революція»;
«комуністична мораль про відношення до праці й соціалістичної власності»;
«виховання нової людини - найважливіше завдання комуністичного будівництва».
Рада у справах релігій при Радміні СРСР у 1975 р. щиро «радіє» тому, що завдяки проробленій майбутнім патріархом Алексієм роботі з’явилася «можливість впливати на майбутніх служителів культу в необхідному для нас напрямку, розширити його теоретичні й практичні пізнання в матеріалістичному дусі. А це буде підривати релігійно-містичні ідеали майбутнього пастиря: може привести ... до розуміння власної марності як служителя культу». - За такі праці одного ордена Трудового Червоного Прапора явно недостатньо! Отут і до Знака Почесного Чекіста або почесної грамоти КДБ недалеко (отриманої в 1988 р. видатним ієрархом з агентурною кличкою «Дроздов» за особливо активну оперативно-розшукову діяльність).
Не дуже відстав від старшого товариша нинішній керівник Української Православної Церкви в складі сталінської Московської патріархії митрополит Володимир (Сабодан). На прийомі в Раді у справах релігій при Радміні СРСР 23 грудня 1974 року Володимир Сабодан, що був тоді ректором Московської Духовної академії й семінарії, підлеглим Рідігера, заявив: «ви знаєте, що в середовищі наших учнів ще чимало юнаків з негативними поглядами на земне життя, вихованих фанатичними бабусями й батьками. Ці погляди необхідно переломити. Нас турбує, що в середовищі заочників сьогоднішніх священнослужителів ще досить багато людей з відсталими й навіть ворожими поглядами, які вони вміло ховають і розкривають лише в нашому колі».
Ті пастирі, які всупереч керівництву не прийшли «до розуміння власної марності» і насмілювалися розкривати не матеріалістичну, а релігійну віру, «переламувались» патріархом і митрополитами тим, що відправлялися на віддалені сільські приходи, а то й насильно за штат без права служити й проповідувати. Ті ж, хто мав сміливість відкривати віру в Бога в широкому колі, ставали об’єктами діяльності каральних органів, викликалися на «проработку», допити, відправлялися у в’язниці й табори; залякувалися навіть їхні родичі.
ЯК ЧУДОТВОРЦІ З МП, СВЯТІ ТАТІ, ВМІЮТЬ СПРИТНО ОББИРАТИ РІДНИХ БРАТІВ
Після того, як у 1988 р. генсек КПРС М.Горбачов наказав членам Митрополітбюро зайнятися «духовним відродженням» рядового складу соцтабору, ідеологам у митрах довелося терміново «перебудовуватися».
У 1990 році на Помісному соборі РПЦ таємним голосуванням патріархом «всєя Русі» був вибраний Олексій Михайлович Рідігер, причому знову було порушено канонічний порядок, установлений на Помісному соборі 1917-1918 років. Члени собору 1990 року побоялися довірити Богу доленосну для Росії справу. Тому єпископат сам собі вибирав начальника із двох борців з «відсталими й ворожими поглядами» (тобто з релігією): митрополитами Алексієм (Рідігером) і Володимиром (Сабоданом), що виховали не одне покоління радянських пастирів у дусі ленінської моралі й соціалістичного відношення до власності. Митрополит Алексій, що мав більше орденів, почесних знаків і грамот, здобув закономірну перемогу.
Уже в жовтні 1990 року були прийняті союзний і російський закони про свободу віросповідань, що надали церкві право юридичної особи й необмежену волю як релігійно-просвітницької, так і видавничої та господарчої-виробничої діяльності.
Як скористалася Московська патріархія цією свободою? Проблема офіційної соціальної доктрини й проповіді церкви в суспільстві (місіонерська діяльність) зацікавила Московську патріархію тільки через чотири роки (!) після отримання законодавчих прав. Замість цього мала місце лише турбота про отримання всіляких матеріальних пільг, а також масове відкриття зруйнованих храмів і монастирів, навіть якщо в них практично немає віруючих і немає коштів для реставрації - аби тільки вони не дісталися щирим правонаступникам Православної Російської Церкви - церкві катакомбній, з фанатичною завзятістю гнаної КДБ, і церкві синодальній Закордонній - «білій церкві».
За чотири з половиною року повної, навіть безконтрольної свободи Московська патріархія всі зусилля зосередила на поліпшенні умов життя адміністративної верхівки церковного керівництва, а також займалася масованим лобіюванням усіляких пільг для різних комерційних і напівкомерційних структур, що діляться частиною «тіньового» прибутку із церковними апаратниками. Московська патріархія, синодальні відділи, члени Синоду виступають співзасновниками, членами правлінь або акціонерами сумнівних банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти тощо. Податкові пільги для релігійних об’єднань, а також і пролобійовані частки пільг, спецліцензії на експорт нафти й іншої сировини - це і є частка Московської патріархії в тіньовому бізнесі. Однак прибуток, одержуваний за рахунок цієї частки, безвісти зникає, коли мова заходить про фінансування духовного відродження, освіти, добродійності, соціального служіння, телепередач. На це грошей у Патріархії немає.
Зате в архієреїв, як манна з небес, з’являються розкішні іномарки. Митрополит Смоленський Кирило, шеф Відділу зовнішніх церковних зносин, що був до розпаду СРСР одним з головних опорних баз КДБ СРСР у Церкві, в одному з документальних фільмів призиває «допомагати бідним», сидячи за кермом новенького джипу.
Патріарх Алексій II має 2 броньованих урядових ЗІЛа, президентську охорону, кремлівський спецзв’язок. Навіть по краях його патріаршої кафедри в храмі вартують тепер «двоє у цивільному» без видимих ознак релігійності. Такого немає в жодного грецького патріарха, ні навіть у Папи Римського!
Як помітив один письменник, образ Московської патріархії уявляється йому так: серед сіл, що гинуть, жебракуючого населення й сільського бездоріжжя їде урядовий «членовоз», з якого в білому куколі визирає глава Московської патріархії й чекає всенародного йому поклоніння.
Архієрейський Собор в лютому 1997 р. оголосив, що річний бюджет Патріархії у 1993-94 роках становив близько 1 мільйона доларів, 1995-96 роках - по 2 млн. доларів. Однак, за офіційними даними, лише від отруєння населення Росії махоркою - продажу тютюну, що безмитно ввозиться, в 1995 р. - Відділ зовнішніх церковних зносин отримав 75 млн. доларів, у 1996 - 23 млн. доларів. Ніколо-Угрешський монастир (знаходиться в прямому підпорядкуванні у Патріарха) тільки від споювання населення «зеленим змієм» - реалізації алкоголю - отримав 350 млн. доларів. Факт торгівлі подібної «гуманітарною допомогою» з перерахуванням грошей «тютюновим митрополитам» і «горілчаним ченцям» офіційно підтверджений на мій запит прокуратурою.
Тютюн становив 42% від так званої «гуманітарної допомоги», яка при цьому безсоромно продавалася. Після того, як 18.7.1996 пільги всіляким шахраям були скасовані, 12 вересня 1996 р. Уряд РФ дорученням № ВЧ-П2-3/1286 воскресило ці пільги для ділків від Російської Православної Церкви.
РАО «Міжнародне економічне співробітництво», де Патріархія - основний засновник, експортувало в 1994-95 рр.. 14,7 млн. тонн нафти (оборот в 1996 р. - 2 мільярди доларів). Ще не відкриті відомості по інших підприємствах, які торгують нафтою, алмазами, золотом, в якому замішана патріархія.
Алмазні зірки церкви - агенти «Адаманту», - не цураються і діамантового бізнесу. Так, наприклад, АТЗТ «АРТГЕММА», контрольована ВЗЦЗ Московської Патріархії, отримала тільки в 1994 році від Росдрагмета алмазів для переробки та збуту на суму в 6 млн. доларів.
Розглядаючи питання про тіньову діяльність РПЦ, тижневик «Московські новості» (№ 25 від 2000 р.), Писав: «... чим вище в останні роки політичне значення церкви і її глави ... тим активніше церква вростає в економіку ...» На території СНД церква перетворилася на гігантський офшор з неконтрольованими грошовими потоками. Парадоксально, але добробут РПЦ прямо не залежить ні від кількості парафіян, ні від кількості парафій (зважаючи на астрономічні величини тіньового доходу РПЦ).
ГОНІННЯ НА ІСТИННУ ВІРУ В БОГА ТРИВАЮТЬ
Все нове, що намагається пробитися через бетонну плиту сталінсько-брєжнєвської ієрархії, піддається гонінням. Зуміли священики Олександр Борисов і Георгій Кочетков навернути до Бога по кілька тисяч чоловік, причому, в основному молоді, і ось Указом патріарха отець Георгій переводиться до маленького храму, де його громада фізично не зможе розміститися. При цьому патріархія всіляко потурає різним екстремістам, антисемітам, людям схильним до заперечення волі вибору й насильству в питаннях віри. Оскільки нічого позитивного патріархія і її служителі сучасному суспільству сказати не можуть, то вся їхня «проповідь» зводиться до закликів: «заборонити», «відлучити», «проклясти», і все частіше на підмогу закликається державне насильство.
У 1994-95 роках Московська патріархія уклала якісь майже секретні договори з усіма силовими структурами: Міноборони, МВС РФ, прикордонними військами й навіть ФАПСИ (Федеральне агентство урядового зв’язку й інформації). Навіщо договори з такою екзотичною організацією як урядовий зв’язок? Адже й так патріарх має прямий зв’язок із Президентом, а також «вертушки» (АТС-1 і АТС-2). Напевно, весь корпус єпископату бажає підключитися до телефонно-номенклатурних благ, а заодно до прослуховування розмов своїх духовних братів. З ФСБ договір заключати потреби немає, тому що всі агенти КДБ СРСР, що проходили як «ієрархи» патріархії, або залишилися на тих же церковних посадах, або навіть просунулися ще вище. Тому місцева влада й міліція створюють перешкоди канонічним структурам Істинно Православної Церкви, Російської Православної Вільної Церкви й інших конфесій. Так що «вічні раби» усе більше претендують на зовнішнє панування над рядовими росіянами.
Серед духовенства чекісти з панагіями хочуть бачити бездумних «православних шаманів», заохочують всілякі забобони і магізм, законсервованих на рівні сільського жителя XIX століття.
5 травня 1995 р. в церкві «Всіх скорботних радостей», у центрі Москви, священик Олег Стєняєв разом з благочинним о. Борисом Гузняковим провели середньовічне дійство «вигнання духів», а потім у дворі «чин очищення вогнем», відомий по діяльності католицької інквізиції. На вогнищі О. Олег спалював неправославну літературу. І це бачила вся країна у «Вістях» РТР.
Поряд з цим процвітають антисемітизм і чорносотенство постійного члена Священного Синоду митрополита Санкт-Петербурзького Іоанна, який закликав до етнічних чисток у системі держустанов на зразок Німеччини 1933 року.
Константинопольський (Вселенський) патріарх Варфоломій 12 липня 1995 писав патріарху Алексію II: «Мати Церква Константинополя з болем стежила протягом сімдесяти років Радянської тиранії за антиканонічним діями, що відбуваються, думаючи, що все це відбувається за диктування і примусу ігемонічної тактики атеїстичного режиму, і так як співчувала Вам, то засуджувала це поблажливо».
Але ось сьогодні, в Росії, що оновлюється, коли, кажучи словами того ж листа патріарха Варфоломія, «вітер Христової свободи подув знову і назавжди», «тривале і нав’язане співжиття з цим режимом перешкоджає» Російській православній церкві відновити канонічний соборний устрій і бути справді Церквою, здатної служити моральною опорою людям…
ПРОСВІЩАЄ ДУХОВНО НЕ ХТО-НЕБУДЬ - СЛАВНО-ПРАВОСЛАВНІ ТАЛІБИ
Як і у вселенському Православ’ї, так і особливо яскраво - в російському, проявилися крайні фланги - «ліберал-демократи» з одного боку та їхні затяті супротивники - консервативні радикал-екстремісти, ідейним вождем яких був митрополит Санкт-Петербурзький Іоанн (Сничов) - на іншій . Хоча Митрополит і помер в 1995 році, але його справа живе і перемагає, маючи в рядах прихильників більшість членів Синоду, правлячих архієреїв, парафіяльних священиків і основну масу чернечого корпусу. У той час як нечисленні реформатори в Московській Патріархії гнані (священик А. Мень убитий, його книги фактично заборонені до продажу в церквах, церковних магазинах і крамницях, за винятком двох-трьох московських храмів), про гоніння на о. Георгія Кочеткова і на його численну паству, які намагалися втілити у своїй парафіяльного життя мінімальні, найбільш назрілі реформи, зокрема проводити богослужіння російською мовою - широко відомі. Єдиний орган інформації, який умовно можна віднести до «помірковано-ліберальному» напрямку - Християнський церковно-громадський канал на радіо «Софія» отримав на свою адресу в 1997 році грізне попередження Патріарха Алексія II: «Ми вважаємо, що участь членів кліру РПЦ на зазначеному радіо-каналі «Софія» - неприпустимі, так як суперечить духу православної віри».
Потужне ж крило фундаменталістів-фанатиків, які є правлячою переважною більшістю в РПЦ, контролює численні засоби інформації, які виражають їхню ідеологію: радіостанція і газета «Радонеж», суботня релігійна програма митрополита Кіріла на ОРТ, газети «Русь православна» і «Русь державна», телепрограма і журнал «Російський будинок», спецвкладиш комуністичної газети «Завтра» та найбільш маргінальні - малотиражні «Я - росіянин», «Ми - росіяни», «Наше отєчєство», «Пульс Тушина», «Дуель» та інші.
Більш помірковані, але такі, що часто містять випади проти інославних і лібералів: «Православна Москва», «Московський церковний вісник». Що ж стосується провінційної преси, то органів місцевого «талібанства» – немає ліку! Перелічимо основні принципи «Символу віри» православного «талібану» Московської Патріархії:
1. Ретроспективность світогляду - зверненість назад, сакралізація минулого. Справжня істина - лише у стародавньому благочесті.
2. Віра в непорушність, істинність лише старого стилю (юліанського календаря). Фундаменталісти - принципові старостильники.
3. Неприйнятність богослужіння на сучасних мовах: для росіян - неприпустимість служіння російською.
4. Заборона статутних богослужбових змін.
5. Прихильність ідеї псковського старця Філофея (XV ст.) - «Москва - Третій Рим». І звідси:
6. Політико-релігійне прагнення відновлення в Росії монархії, імперії і церковно-державної симфонії, що нібито існувала до 1917 року.
7. Войовничий антиекуменізм, вимога виходу РПЦ з Всесвітньої ради церков (слідом за Болгарської та Грузинської Церквами).
8. Крайня ворожість до інославних: католиків, протестантів та інших, природно аж до деструктивних сект.
9. Ворожість до Заходу, до його політичного суспільного укладу, до західної культури. Особливо до США і військового союзу НАТО.
10. Неприйняття демократії, демократичних свобод, прав людини і особливо - свободи совісті. На архієрейському соборі РПЦ у серпні 2000 року була прийнята концепція крайнього неприйняття права на свободу совісті: «Затвердження юридичного принципу свободи совісті свідчать про втрату суспільством релігійних цілей і цінностей, про масову апостазію і фактичну індиферентність до справи церкви і перемозі над гріхом».
11. Антисемітизм, впевненість, що у всіх нещастях Росії винні євреї. Духовний вчитель православного «талібанства» митрополит Іван (Сничов), натхненник гонінь на прихильників церковних реформ, був переконаним антисемітом, вірив у справжність «протоколів сіонських мудреців», в світову змову проти Росії і Православ’я - оплоту справжньої боротьби проти антихриста і сатани. Так в улюбленій Митрополитом Іоанном «Совраскє» за 14.03.95 р. цей ідеолог антисемітизму виклав такі теологічні пошуки з національного питання: «Російська людина бачить тепер єврея і суддею і катом. Російська людина стверджує: Жиди погубили Росію ...». Ліберально-реформаторський напрямок в РПЦ, вважав богоборницьким: «Переконавшись у неможливості зруйнувати церкву шляхом прямого насильства, богоборці роблять ставку на її розкладання зсередини шляхом непомітного «щеплення» до апостольського святоотцівського віровчення Православ’я єретичних поглядів і мудрувань».
Перераховані віроучительні «істини» до кінця 90 років все більш стало розділяти церковне керівництво, на чолі з Патріархом Алексієм II і митрополитом Кирилом (Гундяєвим) переходячи на екстремістсько консервативні, ультра-націоналістичні позиції...
Актуально
74320 переглядів
Публiкацiї за темою «Варто знати»:
