І ті факти виявляються на перший погляд більш правдиво подібнішими ніж офіційні пояснення придворних і церковних істориків. Розмірність мови придає бесіді спокою, котрий відсутній в повсякденному спілкуванні міста.
В тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі які турбують душу. І на котрі люди століттями дають відповідь, так і не давши її.
Дід Іван знаний філософ на селі. Його вдалі поради не раз виручали односельців. Та і чого там скромничати, за межами села теж знали добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання в господарстві. Тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття.
Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном.
- Діду треба мені перемога в справі. Ви мудра людина, порадьте.
- То не правду говорять люди.
- Що ви мудра людина?
- Ні, що мудрість є.
Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд в роздумі. Портрет Канта відпочиває.
- Це щось нове. Ви чи не замахнулись проти філософського світу?
- Ні Юрко. Мудрість то сама по собі не є. Нею називають два разом поняття. Досвід і обережність.
- Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як вже “городський”, так глибоко думати не можу.
- Розумієш Юрко… На досвіді і обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш.
- А з чим перемагають?
- Перемагають маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, напористості.
- Підождіть діду. А розум і мудрість не одне і те ж?
- Ні Юрко.
- Яка різниця?
- Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно…
Дивився я на діда намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції і дисертації.
Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути це частина справи. Застосувати в житті то друга частина. І та друга частина набагато більша і набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.
І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.