Актуально
26746 переглядів
|
Поки люди не будуть впевнені, що їхні протести дадуть конкретний результат, а головне, - не будуть впевнені в своєму лідері (якого ще потрібно знайти), - годі сподіватися на новий Майдан |
Останнім часом у столиці мало не щодня відбуваються протестні акції, маленькі і не дуже. Пікетують усі можливі установи, вимагаючи звільнення політв’язнів. Голодують за відставку Могильова. Намагаються зняти Табачника, а іноді – навіть Азарова.
Одна з найбільш яскравих акцій – звісно ж, «Автомайдан». Прекрасний задум – дві автоколони, зі сходу і заходу України, їдуть, долаючи перешкоди, щоб зустрітися у Києві.
Зупиняються у містах. Проводять велелюдні мітинги. У кожному з міст до колони долучаються ще машини. Протест заявлений як продовження підприємницького Майдану, але крім підприємців, в автоколонах їдуть медики, вчителі, студенти.
Машини то зупиняють ДАІшники, то місцева влада намагається не впустити у місто, вже у Києві складають протоколи за нібито неправильне паркування… Але всі перешкоди подолані, машини доїхали до Європейської площі. Незважаючи на холод і мокрий сніг, атмосфера радості і братання.
Зустрічає автопробіг чоловік 50.
На всі акції протесту у Києві, в ідеальному випадку, журналістів приходить більше, ніж активістів. В гіршому випадку – журналістів нема або мінімум. Інтернет-тролі іронізують з приводу тих самих облич на всіх фотозвітах з акцій.
Незважаючи на всі вимоги і ультиматуми, Могильов, Табачник, Азаров і політв’язні лишаються, де були.
ЧОМУ ТАК?
Може, незадоволених владою, після падіння життєвого рівня, зростання цін, всіх отих кодексів і репресій, у нас мало? Та ні, у нас, як і завжди, ціла країна незадоволених. І відоме відео опитування мешканців Єнакієвого щодо їхньої оцінки року правління Януковича тому зайве свідчення.
Може, люди не знають про репресії чи плюють на долю репресованих? Таки не знають і плюють, думають, що їх це не торкнеться, але і без репресій приводів для незадоволення вистачає.
Може, нема у нас лідера, який би користувався беззастережною довірою більшості людей? І це правда, але підприємці зібралися восени і без такого лідера. Щоправда, без нього вони не змогли перемогти, але це вже інше питання.
ЧОМУ Ж ЛЮДИ НЕ ВИХОДЯТЬ?
По-перше, деморалізуючий вплив на людей справляє факт, що вони мерзнуть на Майданах, ризикують здоров’ям, роботою, бізнесом – і завдяки цьому певні посади обіймають люди, які потім дуже швидко за гроші чи інші преференції перебігають на протилежний бік.
По-друге, люди не можуть виходити безкінечно, не відчуваючи, що їхні дії дають конкретний результат. Якщо відмобілізовану армію не кинули в бій і не здобули швидко перемогу, вона розкладається.
По-третє, для того, аби люди вийшли протестувати проти репресій – ці репресії (як і будь-яке інше лихо) мають, з одного боку, торкнутися мало не кожного другого, а з іншого – бути не дуже страшними (скажімо, за непокору усіх штрафують – але не розстрілюють). Взагалі, для того, щоб люди вийшли на вулиці, вони мають бути певні, що якщо не вийдуть, усім, і їм особисто, буде дуже погано.
З тієї або іншої причини – але масових демонстрацій немає, а є міні-акції, влаштовувані частково палкими ентузіастами, частково «професіоналами».
А поки людей у Києві не збереться хоча б 50 тисяч (а бажано більше), ніяких серйозних змін досягнути не вдасться.
ЧОГО БОЇТЬСЯ ВЛАДА?
Нас, свого народу, представники влади, на жаль, не бояться. Бо нема у нас важелів тиску, здатних їх налякати.
Натиснути на них можна лише ззовні. Або Росія може не дати газ за прийнятною ціною, і тоді зупиняться заводи, що належать спонсорам їхніх партій, або Захід накладе арешт на їхні «хатинки» десь у Швейцарії чи у Майамі.
Шукати управу на промосковську владу у Москві – справа безглузда. Отже, ті, кого вона не влаштовує, змушені хоч трохи, а орієнтуватися на Захід. Україну як державу Захід не захистить, бо давно продав нас з потрохами, але конкретних активістів – може. А захист потрібен, усі учасники протестних акцій мають бути живі і на волі – інакше протести швидко зійдуть нанівець.
На те, щоб привернути увагу західних демократів, і орієнтовані переважно різноманітні флешмоби і театралізовані акції. Це «їхній» формат, не наш, але оскільки без «них» ми поки що не можемо перемогти, доводиться підлаштовуватись. І «сигналити» щосили: подивіться, наш спротив мирний і ненасильницький! (Я чудово розумію, наскільки це неприємно, але варіантів мало).
Нав’язливі флешмобери висміюють і без того одіозних державних чільників. Тих це майже напевно дратує, але зачепити активістів – зась, бо це класичне переслідування інакомислячих, за яке – багато проблем. (Щоправда, там, де активісти роблять бодай найменшу силову дію – спилюють, наприклад, голову Сталіну – влада не коливається, бо носом чує людей, здатних у перспективі на організований силовий спротив).
Коли ж величезний натовп унеможливлює роботу державних установ, то розігнати його силою, з кров’ю і жертвами, представники влади, озираючись на Захід, не можуть тим більше. І саме тоді, і лише тоді, випадає благословенний шанс поміняти місцями міністрів і політв’язнів.
ЯК ЗІБРАТИ В СТОЛИЦІ 100 ТИСЯЧ ЧОЛОВІК?
Ніяк. Схоже, що жодна політична сила навіть за гроші більше кількох тисяч не збере. Та й не здатен ні на що зібраний за гроші натовп.
Люди збираються самі. Коли їм стає дуже-дуже погано. Найчастіше – матеріально. І вплинути на це «згори» можна тільки у сенсі ще трошки погіршити їм життя. Поки що наша влада має всі шанси впоратись із цим завданням.
Після того, як масові виступи вже відбулися, знаходяться політики, які кажуть, що це вони зібрали людей. Але насправді маси збираються самі, політики можуть їх тільки організувати, очолити і спрямувати.
І от в очікуванні тієї останньої краплі, яка виштовхне людей на вулиці, і потрібно робити автопробіги, флешмоби і всілякі інші протестні акції. Щоб люди, всередині і ззовні України, бачили, що боротьба триває, що люди протестують. Щоб дядько Василь, в обуренні вимкнувши «зомбоящик», не подумав: «А куди це я піду, там же немає нікого?». Ось вони, є – ті, що їздили в автоколонах, грюкали у барабани, пиляли голову Сталіну… Вони ж і організують все, коли прийде час. А поки що – чекати й працювати. І як зіницю берегти людей.
Публiкацiї за темою «Громадянська позиція»:
