Актуально
115971 перегляд
|
Співзасновники музею - Олександр Поліщук і Володимир Лазоренко |
До сивої давнини можна сягнути рукою.
Якби не скло…
Лише воно відділяє від того, що прилинуло до нас крізь тисячоліття, – ваз, горняток, макітер, мисок, статуеток… Поки що ніхто не знає достеменно, скільки буде експонатів. З кожним днем їхній перелік примножується. Рахунок іде на сотні. Деякі представлені вироби стародавніх майстрів коштують тисячі в найдорожчих валютах світу. Але найчастіше повторюють уже звичне для музею: "Неоціненні". І це воістину так.
У лірико-філософських роздумах знаного поета Павла Мовчана "Витоки" є напрочуд актуальне, вкрай важливе й обнадійливо оптимістичне узагальнення: "Ціннісні критерії, які формувалися в Україні протягом довгих віків (від Трипільської доби до Шевченкової), візьмуть неодмінно гору над прагматизмом, зиском і комфортністю…" Саме таку позицію обстоює й Володимир Лазоренко – столичний будівельник, точніше, будівничий. Він творить кельмою сучасний Київ і водночас завершує – знову ж таки кельмою – спорудження Музею Трипільської культури "Аратта-Україна".
Рукопис на столі будівничого
Не знаю, як і коли на робочий стіл Володимира Лазоренка ліг рукопис праці відомого дослідника української минувшини Юрія Шилова. Майбутня книжка мала таку назву: "Джерела витоків української етнокультури". Далі було уточнення: "ХІХ тисячоліття до нашої ери – ІІ тисячоліття нашої ери". І ось будівельник, відклавши звичну кельму, почав гортати рукопис… А це – сотні сторінок, десятки ілюстрацій… Те, про що писав автор, вразило Володимира Михайловича. Перед ним уперше розкрився незнаний літопис рідної землі. За Шиловим, історія України мала іншу глибину (майже двадцять тисячоліть!), інші обшири й інше, справді доленосне, значення для розвитку світової цивілізації.
Будівничий, закоханий у рідну поезію, національне малярство та українські старожитності, фінансово підтримав видання книжки Юрія Шилова й заходився активно реалізовувати його дивовижний, просто-таки фантастичний проект: створення серед океану сьогодення унікального острова, де мить переливається у вічність, міф обертається на епос, минуле гармонійно сусідує із сучасністю, яка так і не спромагається стати майбутнім.
Володіння геніального хамелеона історії
Започатковує давнину в музеї календар. Вималювали його на стелі. Чітко окреслене коло мовби зупиняє плин часу, увічнює кожну мить і нагадує, що спершу трипільці користувалися місячними орієнтирами, а згодом звикли вдаватися до сонячних. Ще пізніше наші пращури почали шанувати Свароже коло – літочислення, яке утвердилося близько 2300 років до нашої ери. І ось, удивляючись чи то в минуле, чи то в небеса, мовби першокласник, по складах читаєш як знайомі, так і незвичні назви місяців: студень – просинець – січень – березоль…
Трипільський календар засвідчує, що час має власне таємниче життя, свою біографію, яка постає перед очима хитромудрими позначками, рисочками, крапками. Ступаєш до того вигадливого мережива й відчуваєш: твоя оболонка – тіло – тут, у сучасній залі, а єство – вже десь там, за невидимою гранню, в минувшині. Духовне занурення абсолютне, беззаперечне. Але час – геніальний хамелеон історії – плине, змінюється, стає багатоликим, ховає свою сутність то за розсипом черепків, то за вазою, в якій днюють ранні селищні сутінки.
Безмір праісторії, нерозгадані таємниці, довге плетиво припущень, веселкова гра фантазії – усе це суголосно поєднано в трьох залах. Тут гетьманує час, а простір – його надійний джура. Тому й немає нічого зайвого – лише те, що віддзеркалює минувшину, яка плавно переливається з трипільської доби у власне українську, позначену трьома розцяцькованими скринями, де колись зберігали сувої полотна, жупани та запаски, а в неглибоких вузьких прискринках – коштовності, золоті прикраси й неповторні обереги.
На третій поверх, під черепичний дах, ведуть круті дерев'яні сходи. На них повертається дитяча віра в те, що світом править казка. З нею й підходиш до вікон, вигадливо помальованих незлим рідним морозом. За шибками розгортається велична панорама справжнього дива: свідки давньої епохи начебто линуть із минулого в майбутнє й воднораз – із земної тверді в небеса. У центрі цього уявного вирію – достеменно відтворена прадавня хатинка, вкрита сріблястим інеєм.
Вона – сучасна посестра трипільських прямокутних жител із дерев\'яним каркасом, плетеними з лози стінами й двосхилими дахами, критими соломою або очеретом. Домівку зсередини й зовні обмазували замісом із глини та полови, а потім білили й розмальовували жовтою, червоною та брунатною фарбами. У центрі великих поселень здебільшого споруджували святилища-обсерваторії, які мали культове й воднораз календарне призначення.
Вельми різноманітним був світ ушляхетнення домашнього вогнища. Чільне місце серед вибагливих прикрас посідали статуетки. Широко представлені в музеї, вони засвідчують, що, скажімо, жінки заплітали коси, їхні кінці ховали в сітчасті або суцільні футляри. На шиях араттські вродливиці носили намисто, гривні й подоби пекторалей. Вбиралися в сорочки різної довжини, а також різнобарвні жилети, а взували сандалі, черевички або чобітки, часто-густо з хутряними відворотами. "Українки, та й годі! – усміхається в пишні вуса Юрій Олексійович Шилов. – До речі, обличчя тодішні красуні цяткували фарбами чи, може, й татуювали".
Магія пізнання прадавніх таємниць заворожує. І ось уже здається, що сам ведеш літочислення, кидаєш уявного списа в юну трипільську вродливицю, яка, розсипаючи намисто, плутаючись у довгій білій сорочці, втікає з брунатним глечиком за обрій тисячоліть. Кидаєш щосили, знаючи, що держак із мідним наконечником ніколи не стане знаряддям убивства. Хоча до смерті, як і до життя, трипільці ставилися спокійно, з великою внутрішньою гідністю. Вони, послуговуючись вигадливим орнаментом, відтворювали на ритуальній кераміці не лише своє земне буття – зоране поле, колосся, танці, а й намагалися відобразити незбагненні сили, що вершать долю всього сущого.
Аратта стає не просто ближчою, а рідною
Одразу ж після відкриття Вікентієм Хвойкою унікальної археологічної культури в Трипіллі виникла думка про її причетність до витоків праукраїнства. Занадто вже очевидною була спорідненість орнаментики з набагато пізнішими писанками та вишиванками. Лише через століття паралельно з умовним визначенням культури – Трипільська – науковці почали вживати самоназву – держава Аратта. Деякі дослідники, зокрема Юрій Шилов, стверджують, що саме перша хвиля розвитку Аратти, розгорнувшись на території нинішньої Правобережної України, винесла на історичний гребінь пращурів багатьох відомих історичних спільнот, зокрема пелазгів, аріїв, шумерів та праслов\'ян.
Експонати згруповано так, щоб якомога повніше розповісти про Трипільську культуру, яка зробила глобальний внесок у розвиток світової цивілізації. Найвизначальніше те, що трипільці дали людству якісно нову технологію існування – хліборобство, розвивали ремесла й мистецтво, мали цілісну систему культів та обрядів, утверджували єдині світоглядні засади, обумовлені гнучким космологічним мисленням.
Музей сприймається як духовний наставник, утверджувач і проповідник вищих істин. Усе під високим дахом навчає мистецтва пізнавати минуле й бачити себе в плині часу, гармонізує душу та навіює роздуми про вічність. Прохукуєш тонку паморозь на шибці, а там, у синьому вічці, – далина й давнина. І це закономірно: завдяки зібраним експонатам держава Аратта стає не лише ближчою, а воістину рідною – не просто на відстані руки, а на відстані серця.
Володимир Лазоренко розробив план, за яким модерне триповерхове приміщення, зберігаючи свідків рідної минувшини, житиме, працюватиме: до нього проляже окремий екскурсійний маршрут, серед експонатів провадитимуть уроки з історії та читатимуть лекції для студентів.
У музеї вже сьогодні відчувається потужний енергетичний заряд, який, думається, пронизуватиме єство кожного, хто переступатиме високий поріг. За ним, чистим і світлим, пройшовши всі вибагливо оформлені зали, остаточно усвідомлюєш себе українцем, патріотом рідної землі.
Юрій ШИЛОВ, історик, археолог, академік Української академії оригінальних ідей:
– Аратта – найдавніша в світі держава, що виникла в 6200+97 роках до нашої ери в Дунайсько-Дніпровському регіоні на теренах пра-Аратти – додержавної країни мисливців ХХ–VІІ тисячоліть до нашої ери. Її розквіт між серединами VІ–ІІІ тисячоліть нині найвідоміший під умовною назвою "археологічна культура Кукутені-Трипілля", або "Трипільська археологічна культура". Найрозвиненіший центр Аратти знаходився на території сучасного Тальнівського району Черкаської області. Будучи ядром індоєвропейської спільноти народів, етнокультура Аратти проникла в різні куточки світу. Прямими її спадкоємцями стали українці.
Павло МОВЧАН, народний депутат України, поет, автор книжки "Витоки":
– Бути українцем – це бути спадкоємцем усього того, що спонукає шукати власні витоки, витоки свого родоводу, який і великодню паску споживає як тіло Господнє, і до весільного короваю ставиться з побожністю та всерозумінням. Ми перейняли від пращурів світ ладу, а не хаосу, світ символів і знаків, які збережені в такому різноманітті й такій виразності лише в Україні. Прототипи цих послань у вічність маємо вже з неолітичної доби...
Отож я приєднуюся до істориків, які стверджують, що трипільці витворили на теренах нинішньої України першу тривалу хліборобську осілість, матріархальний устрій і магічний (може, тотемічний) світогляд. Вони побудували міста-держави, склали весь фольклор, який маємо, всі обряди вірування й майже всю усну словесність. Хто може відмовитися від цього, тобто зректися неоціненних скарбів, віддати їх іншим?
Наша сива історія – це, окрім предметних свідчень, ті архетипи, що вже діють на генному рівні, впливають навіть на властивості нервових волокон... Воднораз велика землеробська культура прадавніх пращурів була не ізольована, а перебувала в контактах з іншими культурами та етносами.
Трипільська цивілізація – наша спадщина. Її слід зберігати, вивчати, а не применшувати меншовартісним кепкуванням із приводу тези про походження українців від трипільців. Утвердження такої концепції не має нічого спільного зі спробами вивищити один етнос над іншими чи довести його первородство. Справжні вчені ставлять перед собою інше завдання: відкинувши будь-які спекуляції, розшифровувати сутність великої культури, про котру, до речі, у Європі майже нічого не знають. На жаль, ще й досі остаточно не відійшла в минуле теорія про локальність і малозначущість трипільської культури, з якою термін "цивілізація" навіть не асоціюється.
Для справедливості слід згадати ще одну поширену позицію. Її прихильники стверджують, що культура Трипілля-Кукутені чужа для України, бо то був геть інший світ – світ "народів моря", які захопили Малу Азію, Балкани та воювали з Єгиптом. Можливо, це й так. Але для мене Трипілля – як любов. Вона або є, або її нема.
2006 рік
До теми:
