- під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899-1902 роках, командир одного з загонів бурів українець Юрій Будяк, врятував від розстрілу одного молодого англійського журналіста. Згодом останній допоміг Ю.Будяку вступити до Оксфордського університету. В 1917 році Ю.Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. В 1943 році Юрій Будяк помирає в радянському концтаборі. Англійського журналіста звали .... Уїнстон Черчілль....
Кожна негативна подія, яка трапляється у нашому житті має головне призначення: ми зобов’язані засвоїти цей урок для того, щоб подібне більше з нами не траплялося.
І в цьому сенсі безпрецедентний судовий процес над екс-прем’єром і лідером однієї з найбільших партій в Україні Юлією Тимошенко є уроком не тільки для влади і політичної опозиції, а й для кожного громадянина. І якщо хтось наївно вважає, що наслідки цього процесу його особисто оминуть, можу з певністю завірити: не оминуть. Бо це не банальний суд над підозрюваним у скоєнні злочину, або зведення політичних рахунків за допомогою суду, чи, як запевняє влада, боротьба з корупцією(хоча, матеріального факту корупції у звинуваченнях не помітно навіть озброєним оком). Цей суд може стати або початком криваво-трагічної сторінки у нашій історії або навпаки, кінцем чорної смуги невизначеного майбутнього кожного українця, за якою почнеться нормальне життя у нормальній країні. І це підтверджується тим, що суд над Тимошенко – це найбільш резонансний процес з низки інших над посадовцями влади, які виконували владні повноваження до обрання на посаду Президента Віктора Януковича.
Власне кажучи, немає потреби в черговий раз детально розбирати правові подробиці цього процесу. Про них вже достатньо різноманітної інформації і кожен цілком здатен скласти своє особисте враження від того, що відбувається. Але події у залі засідань це – поверхня. Вона, сама по собі, без ретельного пошуку глибинних причин того, що відбувається на наших очах, нічого не дасть. Бо ззовні є одна правда прихильників Тимошенко та її захисту, і є правда її опонентів та прокурорів. Є й третя правда – судді Родіона Кіреєва і вона відрізняється від правди опонентів(не кажучи про прихильників) Тимошенко. Хтось бреше, або виголошує те, що йому вигідно, хтось каже правду. І сприйняття всього цього – суб’єктивне, і кожен або більшість з нас вже визначилася кому вірити, а кому не вірити або нікому не вірити взагалі. Наразі, соціологи фіксують лише падіння довіри суспільства до правосуддя, як і до влади в цілому, і це означає, що більшість громадян просто зневірилася не тільки у правосудді, а й у спроможності персоналій влади, як таких.
Але мова не про те. Насправді, навіть не чекаючи закінчення процесу, вже можна сформулювати ті головні уроки, які кожен з нас має засвоїти, аби у майбутньому не виникало подібних ситуацій. Більш того, візьму на себе сміливість стверджувати, що те, що нині відбувається у Печерському суді – цілком закономірна розв’язка тих проблем, які давно перезріли, але ніхто не намагався й не намагається їх розв’язати. Чому? З точки зору здорового глузду, цьому явищу важко знайти пояснення. Хіба що – відсутністю цього самого здорового глузду.
Урок перший. Для законодавців
Як наочно показує реакція народних обранців на те, що відбувається, вони, творячи закони, насправді, не відають, що творять. Тобто, навряд чи уявляють прямі наслідки для кожного громадянина від цієї творчості. Бо для переважної більшості нардепів реалізація права законодавчої ініціативи - це, як каже спікер парламенту, «виконання плану законодавчих робіт». І цей процес, якщо споглядати з позиції стороннього спостерігача, нагадує традиційне совкове соціалістичне змагання, де є свої «ударники комуністичної праці» і «ледацюги» та «прогульники». Навіть є унікальне явище, притаманне постсовковому українському парламенту: рух багатокнопочників, яких виборці називають «піаністами». Відповідно до деформованих традицій національного парламентаризму, критерії оцінки праці на законодавчій ниві фальшиві: важливо не те, який корисний ефект для суспільства має реалізація конкретної законодавчої ініціативи, а кількість поданих та проголосованих законопроектів.
В даному випадку ми, на конкретному прикладі Тимошенко, маємо наочну картину – реального стану кримінального права та системи державних органів, які його реалізують. А головне, що стало зрозуміло, чиє право реалізується, а хто просто права, як такого, немає, як і не мав його раніше.
Щоб було зрозуміліше про що мова, коротко зупинимося на проблемі.
Ще наприкінці 90-х, коли на чолі держави був Президент Леонід Кучма, з моменту набуття чинності тексту Конституції, виникла необхідність введення законодавчого поля у відповідність з вимогами Основного закону. Саме тоді розпочалася робота зі створення нового Кримінального і Кримінально-Процесуального кодексів. При тому, всі, без виключення, фахівці стверджували, що ці два кодекси потрібно ухвалювати з мінімальним розривом у часі, а вводити в дію – одночасно. Логіка цілком нормальна і зрозуміла. Ці два кодекси настільки взаємопов’язані, що, можна казати: це – єдине ціле.
Що ж відбулося насправді? Доблесні законодавці просто «недовиконали план законодавчих робіт». Ухвалили Кримінальний кодекс, а Кримінально-Процесуальний – мали розглянути потім. Якщо не зраджує пам’ять, навіть розглянули законопроект у першому читанні. І, можливо б ухвалили в цілому, але… сталися чергові вибори.
За національною парламентською традицією, про безперервність влади наші народні обранці полюбляють хіба що розмовляти. Бо кожне наступне скликання парламенту складає законопроекти попередників у архів(якщо не сказати точніше – у макулатуру). Навіть ті, що ухвалені у першому читанні. Хоча, за логікою(не обранців, а нас, громадян, чиї інтереси вони божаться під час виборів захищати), неперервність влади й має полягати у доконаності законодавчої процедури попередників. Хіба не так? Виявляється, що не так. Бо, є така підозра, в кожному наступному скликанні домінують інші інтереси, ніж у попередньому. Чиї? – здогадайтеся самі.
Отже, виникла «унікальна» ситуація: десять років існує КК, який відповідає Конституції, але процедура його виконання здійснюється за процесуальним законом тоталітарної держави, якої немає вже 20 років! І очевидно, що цей Процесуальний кодекс, як би його не «вдосконалювали», навіть не може умовно вважатися відповідним Конституції. Чи доречно в цій ситуації щось казати про права людини? І саме тому, що процедура узаконює безправ’я, ми постійно чуємо від правозахисників про незчисленні факти мордування, тортур, неправосудних рішень тощо. Тобто, про прояви узаконеного безправ’я.
А тепер логічне питання: чи здогадувалися про це, наприклад, народні депутати з сучасної опозиції? А ті, народні обранці, які зараз, за керівним помахом руки Михайла Чечетова, здійснюють владу? Невже, за десять років неможливо було ухвалити КПК, який, до речі, десять років тому був не тільки повністю готовий, а й отримав схвальні відгуки численних експертиз? Натомість нині Президент Віктор Янукович проголосив реформу кримінальної юстиції, як казав його попередник, «перегорнувши сторінку і розпочавши все з чистого аркушу». Питання не стільки в тому, навіщо?, а – в чиїх інтересах? Народу? Подивимось. Але є сумніви. Бо в офіційному законопроекті, з якогось дива, різновид совкового інституту «народних засідателів» називається «присяжними». Що це, традиційна, для Партії регіонів, спроба підміни понять? Фактично знехтувані такі фундаментальні принципи як: обов’язкове надання затриманому правової допомоги з моменту затримання; рівні права слідства і захисту тощо.
Проте, нам, пересічним громадянам, вельми хотілося б почути від наших народних обранців із провладних фракцій і груп, та й від опозиційних: чому за десять років в них не вистачило часу ухвалити КПК і чи усвідомлюють вони, що саме на них лежить відповідальність за десятки, а може сотні, а може тисячі незаконно засуджених і системні порушення прав затриманих і підозрюваних громадян? Чи не чули вони, що тортури і мордування стали традицією українського слідства, а потурання цим злочинам – гарантія спокійного життя і успішної кар’єри судді? Або ж відчуваючи себе «недоторканими», вони вважають, що беззаконня – це виключно для «біомаси»?
А за останні тижні «ентузіазм» суб’єктів законодавчої ініціативи дійшов до анекдотичної позначки: почалися метання від законопроектів про амністію окремих осіб до скасування статті КК, яку прокуратура інкримінує Тимошенко. При тому, законодавці-ініціатори з дипломами про юридичну освіту навіть не переймаються тим, що екс-прем’єру висунуто звинувачення при відсутності факту злочину, який їй інкримінується, що суд фактично став на сторону звинувачення і перетворився з суду епохи розвинутого соціалізму на ленінський ревтрибунал, який не вписується у кодекс 1962 року.
Наразі ж, у сухому залишку, ми маємо ситуацію, яка примушує законодавців засвоїти урок: відстоюючи справжні інтереси більшості громадян кожен народний депутат, насправді, захищає свої власні інтереси. Відстоюючи інтереси певних вузьких кіл «обраних» чи так званої еліти, за рахунок більшості співгромадян, кожен нардеп наражає себе на небезпеку опинитися у ситуації, коли він сам стане таким самим безправним, як і мільйони українців, які тимчасово делегували йому своє право влади. Урок похідний: законодавцям варто частіше опускатися на грішну землю і зблизька дивитися, як саме працюють їхні закони, в даному випадку – у кримінальному судочинстві. І бажано, ухвалюючи чи не ухвалюючи кожне законодавче рішення чітко пам’ятати: натискання кнопки терміналу для голосувань впливає на долю мільйонів громадян. І зараз, будемо сподіватися, хоча б частина представників «еліти» над цим задумається. Сигналом для нас, громадян, про те, що процес мислення у «обраних» пішов, буде їхнє результативне голосування про скасування антиконституційного статусу «недоторканості».
Урок другий. Для правоохоронців
Суд над Тимошенко наочно демонструє нам, громадянам, справжній стан системи правоохоронних органів. М’яко кажучи, цей стан залишився без змін з часів сталінських репресій. Хоча б тому, що тільки сліпий може не побачити, що прокуратура вимушена здійснювати свої повноваження у традиційній, совково-ірраціональній системі координат. І ця ірраціональність полягає в тому, що їм доводиться на практиці суміщати несумісні закони(або принаймні робити видимість). При чому, робити це у архаїчній системі, створеній це за сталінських часів. Парадокс сучасності: тоталітарної держави немає, а тоталітарна система не тільки є, а й діє у неприродних для неї умовах. Чи хтось може довести, що у тоталітарній державі прокурор, слідчий прокуратури(МВС, СБУ) був дійсно незалежний від сторонніх впливів? Абсурд. Бо природа тоталітарної держави у тому, що в ній не може бути ні незалежного слідчого, ні прокурора, ні судді: всі вони є «гвинтиками», інструментами здійснення тоталітарної влади.
У демократичній державі прокуратура теж залежна. Але, виключно від Закону. А відтак, система прокуратури і її задачі – різні. І ці задачі відображені у тексті ст.. 121 Конституції. Проте, є і 9 стаття Перехідних положень Конституції, яка «зависла у повітрі» з 1996 року. А саме ця стаття й зобов’язувала до реформи системи прокуратури, з метою приведення цієї системи у відповідність до реалій демократичної держави.
Слід зазначити, що спроби ввести прокуратуру в правове поле Конституції були. Але, здебільшого, у вигляді «дискусій», тобто, по-народному кажучи, балачок. В тому числі, на найвищому державному рівні.
Наприклад, Президент Віктор Ющенко, який, безперечно, вважає себе демократом, за всю каденцію так і не наважився, як суб’єкт законодавчої ініціативи і гарант прав і свобод громадян, ініціювати реформу прокуратури, як того вимагає Конституція. Невже його повністю влаштовувала система, створена при Сталіні і доведена ним до досконалості масовими репресіями й Голодоморами? Якщо судити по інциденту з захопленням ГПУ спецназом МВС, то, вочевидь, – навряд чи влаштовувала. То ж в чому проблема? Може в тому, що кожен, хто так чи інакше мав можливість «рулювати» сталінськими прокураторами, не припускав думки, що може статися, що отой «руль» опиниться в інших руках? А даремно. Бо тепер ми маємо саме такий випадок.
Адже, окрім Тимошенко, є й інший прецедент, про який варто згадати. Це кримінальна справа проти Президента Кучми. Ми не будемо гадати, чим саме закінчиться слідство. Лише зауважимо, що наразі активні слідчі дії якось вщухли. І складається враження, що хтось «рулює» і натискає на гальма чи відпускає їх. Наприклад, чинне законодавство передбачає певні санкції до підозрюваних у тих чи інших злочинах. Нагадаємо, що Кучма підозрюється у причетності до тяжкого злочину: вбивства журналіста Георгія Ґонгадзе. Вбивства, скоєного за обтяжуючих обставин, і це, згідно з чинним законодавством, передбачає суворі запобіжні заходи до підозрюваного. Але, як ми бачимо, на підписці про невиїзд, Кучму фактично не обмежують у праві вільного пересування, в тому числі – за межі держави. Натомість екс-прем’єр Тимошенко, яку звинувачують у менш тяжкому злочині – таких «вольностей» не мала під час досудового слідства, а зараз – взагалі у СІЗО. При чому, зміна запобіжного заходу відбулася за неоднозначних правових обставин. Неоднозначних хоча б тому, що чинним процесуальним законодавством жодним чином не обумовлено конституційного права підсудного на протест, не означено його форми тощо. І тим більше, не існує санкцій за реалізацію підсудним свого права задавати питання свідкам або якихось преференцій високопосадовим свідкам. З іншого боку, громадяни мають гарантоване Конституцією право висловлювати свій протест у будь-який спосіб не заборонений законом, а всі громадяни, в тому числі підсудні, – рівні у своїх правах. До того ж, все, що прямо не заборонено законом – дозволено. Таким чином, очевидно, що підсудна Тимошенко від самого початку судового процесу була обмежена у своїх і конституційних, і процесуальних правах: на протест, на повноцінний захист тощо… Особливо це помітно, якщо порівняти її із таким самим підслідним громадянином Кучмою.
Є й інший приклад: екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Йому не інкримінують тяжких злочинів, проте, він не тільки у буцегарні, а й позбавлений практично всіх конституційних прав, в тому числі – права на життя та повноцінну медичну допомогу. І це також очевидно кожному. Питання: чому прокуратура фактично ігнорує у цих судових процесах головну вимогу закону «Про прокуратуру», навіть не намагаючись протестувати, коли суд явно порушує права громадянина, захищені Конституцією? Порушує, фактично, за мовчазної згоди суспільства.
Принагідно варто пригадати один історичний урок. Як відомо, одним із «конструкторів» сучасної української правоохоронної системи був Андрій Вишинський. Поки був живий Сталін – він жив спокійно, обіймаючи різноманітні високі державні посади. Але часи змінилися і до влади прийшов інший тоталітарний керманич – Микита Хрущов. І коли Вишинський почув, що Хрущов розпочинає кампанію реабілітації «ворогів народу», засуджених ним та його поплічниками – творець системи радянських репресивних органів вмер від серцевого нападу. Очевидно, уявивши, яка доля на нього чекає, бо не мав жодних ілюзій щодо свого творіння. Отже, маємо висновок: той, хто вірно служить одному хазяїну – погано закінчує, якщо переживе його. Влада, яка б вона не була – обов’язково зміниться і саме про це варто ніколи не забувати, виконуючи забаганки будь-якої особи у керівному кріслі.
Урок для народу. Було б наївно уявляти, що зміна кримінального законодавства, навіть якщо таке диво станеться, матиме наслідком перемогу Закону. Реальність України полягає в тому, що ті, хто працює у правоохоронній системі не звикли самі жити за Законом. Це – національна традиція ірраціонального права, яка існує у паралельній площині до писаних законів. Зламати її можна тільки у єдиний спосіб: на 100% і одночасно змінити кадри правоохоронців. І це реально. Бо навіть на найвищому державному рівні неодноразово наголошувалося, що юристів в Україні – хоч греблю гати.
Президент противсіх
Чинний Президент Віктор Янукович на минулих виборах подавався народу як високий професіонал і сильний лідер. Проте, менш ніж за два роки громадяни переконалися у невідповідності передвиборчої реклами дійсності. Чи створив Янукович систему сильної влади? Однозначно – ні. Бо неадекватне зростання поліційної функції держави є свідченням протилежного: влада не користується повагою народу і вимушена існувати на облоговому положенні, сховавшись за поліційними кийками.
Соціологічні дослідження абсолютно підтверджують мої висновки: переважна більшість громадян не тільки не розуміють цю систему влади, а й відверто їй не довіряють і не підтримують її дії. Влада, яка не користується підтримкою громадян – слабка влада, а її лідер аж ніяк не може називатися ні сильним лідером, ні професіоналом.
Судовий процес над Тимошенко та інші аналогічні, відверто політичні процеси не тільки не додали авторитету владі, а навпаки – стимулюють посилення суспільного вакууму навколо Банкової, і ще більше послаблюють владні інституції. Це, в свою чергу, засвідчує, що країна впевнено прямує до гострої політичної кризи. І наразі не помітно жодних кроків чи бажання Адміністрації до антикризових дій. Чи там ніхто не розуміє, які наслідки матиме кризовий вибух? Навіть не для них особисто, а для країни в цілому? Чи хтось сподівається, що весь негатив якось сам по собі зникне, якщо тероризувати найбільш активних, при тому, кидаючи за грати навіть немічних пенсіонерів?
Але, ми маємо не тільки зростаючі протестні настрої усередині країни, а й ззовні. Наразі навіть закордоні «друзі» Януковича і Партії регіонів просто відмежувалися від них. Натомість важко назвати європейську країну, яка б не висловила своє занепокоєння подіями в Україні. Сьогодні офіційні особи провідних країн Європи прямо заявляють, що поліційний терор проти опозиції фактично ставить під сумнів подальшу інтеграцію України у ЄС. З іншого боку, навіть Росія, яка сама не може пишатися демократичними цінностями, на найвищому рівні засудила судові процеси у так званих «газових справах». Щоправда, Кремль вдався до таких кроків захищаючи свій інтерес, зокрема фінансовий. Тобто, дії влади наносять відчутної шкоди міжнародному авторитету держави, що неминуче вдарить по економічній складовій, тобто – зовнішній торгівлі. А це вже пряма небезпека для всіх громадян, оскільки кожен відчує на собі нестабільність національної валюти та інші прояви економічної кризи.
Попри це, у партії влади продовжують творити міфи. Зокрема, про те, що, мовляв, визнання винною Тимошенко дозволить скасувати у судовому порядку невигідні газові угоди з Росією. Ці фантазії інакше, ніж хворобливими, назвати просто язик не повертається. Хоча б тому, що підписавши Харківську угоду і ратифікувавши її у парламенті, українська сторона законодавчо визнала легітимність газових угод. І це – ще одна причина сумнівів Європи в адекватності обвинувачень, висунутих посадовцям, які підписували ці «газові» угоди.
У Європі за аналогічні контракти з «Газпромом» ніхто нікого у в’язницю не кидає. А, наприклад, німецькі газотрейдери, які вважають ціноутворення несправедливим – судяться з російськими партнерами у міжнародному арбітражі. Проте, ці суди державі ФРН нічим поганим не загрожують, бо навіть, якщо Москва перекриє кран – німці матимуть газ із інших джерел. Чим ФРН і відрізняється від України. Аналогічні суди вже виграли Італія і Греція. Судитиметься з «Газпромом» і Польща.
Пропагандисти ПР, виправдовуючи відверто політичні процеси над опозицією кажуть, мовляв, на Заході також судили високопосадовців – і нічого, всі мовчали і сприймали це, як належне. Проте, важко повірити, що ті, хто таке каже, самі в це вірять. Бо різниця між Францією чи Німеччиною і Україною полягає в тому, що і у Франції, і ФРН є правосуддя, а в Україні досі діє сталінська система. Про яке правосуддя може йтися у системі більшовицьких трибуналів? Я вже мовчу про сам предмет кримінальної справи та судового розгляду. Наразі, мені не вдалося знайти жодного прецеденту у судовій практиці якоїсь європейської країни, коли б за міждержавну угоду, яка відбулася за умов брутального тиску, судили б першу особу, як кримінального злочинця.
Але, не варто забувати, що політичні суди над опозицією – це тільки частина цілого. Бо внутрішня політика влади інакше, як антинародною називатися не може. Попри галасливі заяви політиканів, нечуваних масштабів набула корупція. Посадовці практично відкрито обкладають поборами підприємців. Ухвалений парламентом Податковий кодекс відверто впровадив адміністративний диктат не тільки над підприємцями, а й над простими громадянами. Пенсійний кодекс фактично перекреслив конституційне право пересічних громадян на пенсію за віком, зменшивши, попри Конституцію, соціальні гарантії. Якщо судити по проекту Житлового кодексу, у разі його прийняття, більшість громадян просто і досить швидко будуть позбавлені права власності на їхню законну нерухомість. Ринок землі, у разі його реалізації на законодавчому рівні – буде традиційним дерибаном ресурсів між владними особами, що немає нічого спільного з справжніми ринковими відносинами. Законопроект про вибори до парламенту відверто узаконює диктат адміністративного ресурсу і корупції й не дозволяє, навіть теоретично, припускати можливість вільного волевиявлення громадян…
Отже, виникає питання: наскільки слова Президента відповідають дійсності, а не є агітками-побажаннями? Чому слова Януковича не співпадають з діями уряду і парламентської більшості, ядро якої – його однопартійці?
Але в такій ситуації є реальна небезпека, яку, очевидно, не бажає бачити гарант. Моноліт його однодумців – вже давно не моноліт, а трухляве утворення, бо об’єднуючий інтерес: влада заради особистого збагачення – вже не актуальний, оскільки його реалізовано. А відтак, загострюється конфлікт меркантильних групових інтересів. І поступово це все перетворюється на некерований, стихійний процес. Процес, який неминуче переросте у відкриту боротьбу за лідерство. Тобто, як лідер, Янукович вже фактично втратив свій вплив. Залишився декоративний вплив його владного крісла і не факт, що на нього ще не «поклав око» хтось з його «однодумців», який нині вірнопіддано зазирає йому в очі. Як, наприклад, колись Ющенко називав Кучму «батьком», а потім – змінив термінологію на «режим Кучми».
І така ситуація не є чимось новим: вона характерна для будь-якого різновиду тоталітарного режиму. Так було в СРСР, де тільки два керманича померли природною смертю: Хрущов і Черненко. Іншим – у той чи інший спосіб «допомогли». І це сталося, тому, що вони всі були «проти всіх»: їх, насправді, не підтримував ні народ, ні чиновники. І ті і інші фактично були у латентній опозиції. До слушного моменту.
Отже, очевидно, що урок цієї ситуації дуже простий: лідер нації, яким в демократичній державі є Президент, не може бути «противсіхом». Він не може й не має права бути диктатором. Сила його влади не у повноваженнях бога, а у його авторитеті серед більшості громадян і розумінні цими громадянами корисної для всіх спрямованості його дій. Але для цього треба бути взірцем, еталоном чеснот. І тоді, навіть найнепопулярніші владні рішення не викликатимуть ні відчутних протестів, ні будь-яких інших негативних реакцій суспільства. І кожен, хто опиняється у цьому кріслі, повинен чітко розуміти: ця посада тимчасова і у кожного є вибір: чи служити собі і найближчому оточенню, чи мільйонам співгромадян. Звичайно, чесне виконання Присяги – не принесе мільйонів грошових одиниць, але принесе дещо більше, чого не купити ні за які гроші: безсмертну пам’ять і споконвічну повагу свого народу. Хіба ж це замало?
Урок для народу, тобто для нас
Більшість пересічних громадян, почувши у випусках новин черговий звіт про події у Печерському суді чи навколо нього, напевно подумають: «Мене це не обходить. Вони, там у владі чубляться, а нам своє робить!». Бо насправді, більшість з нас поставлені у реальні умови повсякденного екстриму: треба якось виживати в умовах, коли реальні доходи від праці падають, ціни на все невпинно зростають, ніхто не знає, що буде завтра.
Усвідомлення особистого безправ’я стало звичкою. Точніше – ця звичайність не змінилася за 20 років існування української держави. Все, як і раніше: ти – начальник, я – дурень, і навпаки.
І напевно тому, ми, «пересічні громадяни», мабуть звикли до того, що живемо «квартирантами» на власній землі. Кожен – у своїй маленькій «мушлі». Може тому ми фактично не живемо, а виживаємо. Чому? Напевно тому, що звикли сприймати владу як неминуче зло, як щось чужорідне. А з іншого боку, якщо хтось із «пересічних» потрапив у це «чужорідне», ми кажемо: «вибився в люди». Хіба не так? І мені здається, що таке сприйняття влади у нас дещо деформоване. І в тому є першопричина наших негараздів.
Адже, хоч це і звучить банально, але ми маємо таку владу, яку самі ж собі бажаємо. І якщо ми б дійсно бажали іншого, то, напевно, не «вибивалися в люди», а просто, покинувши «мушлі» навчилися б жити за іншими правилами. Наприклад, не сприймали б владу, як щось чужорідне, а як частину і свого буття, і свою відповідальність перед собою, своєю родиною, як те, що ми маємо передати у найбільший спадок своїм дітям.
Адже, хотіли б ми того, чи ні, усвідомлюємо ми це, чи ні – наша держава стане нашою державою тільки тоді, коли ми всі будемо жити як велика родина: спільно долати спільні проблеми. Бо вони у нас, де б ми не мешкали, якою б мовою не спілкувались – абсолютно однакові. Головна з них – невизначеність, нестабільність майбутнього. Навіть у найближчій перспективі, припустимо, на один рік. Бо ніхто не може з стовідсотковою певністю сказати, як він буде жити у вересні наступного року. Ми можемо лише сподіватися, що бодай не будемо жити гірше і лише сподіватися на краще. Хіба не так? То чого ми дозволяємо злодійкуватим політиканам зіштовхувати нас лобами за якісь міфічні ідеали: чи то уславленням лінощів вивчити мову, чи то абсурдними міфами про повернення минулого, чи то якимись іншими побрехеньками про якихось «ворогів», через яких всі наші негаразди? Ми ж напевно знаємо, і життя це кожному довело, що ці «вожді» - насправді нікчеми, здатні лише щось вкрасти і навряд чи заробити хоч щось чесною працею. Знаємо, але ведемося на ці дешеві «розводи».
Чому ми чекаємо якогось казкового дядьку, який прийде і все поставить до ладу? Але ж не прийде. Не зробить. Тому, що до ладу ми повинні поставити все самі. Своїми руками й своїм розумом.
Колись Олександр Солженіцин написав, що якби у 30-ті роки, кожен, за ким приходили енкаведісти зустрічав їх з сокирою: не було б ні масових репресій, ні сталінізму, як такого. І з цим важко сперечатися. Але, на жаль, із цього страшного минулого, ми винесли інший урок: ми сховалися у «мушлі» і почали виживати, брехати самі собі і оточуючим, красти, що погано лежить тощо. Поступово це стало традицією поколінь. Але сховавшись – ми втратили гідність, ми втратили дух наших славних пращурів, ми практично втратили священний зв’язок з рідною землею.
І якщо все, що ми бачимо і чуємо відбувається далеко не з пересічними громадянами, то скажіть, які ж права залишилися у нас, тих, хто символічно, раз на п’ять років делегує своє конституційне право влади «обранцям»? Невже жити у безправ’ї – це саме те, чого ми бажаємо власним дітям?
Я сподіваюся, що варто задуматися над цим, аби винести для себе головний урок і тоді, без сумніві, у кожного з’явиться шанс на краще майбутнє. Не все і одразу, а бодай для наступних поколінь.
Кількатисячолітня безперервна традиція густонаселеної Пра-України...
дає сучасним українцям доказ непорушності володіння своєю землею
упродовж тисячоліть. Треба визволитися від змови істориків.” Юрій Липа
Актуально
25267 переглядів
Публiкацiї за темою «Політологія»:
