Актуально
65143 перегляди
 |
Сучасні українські націоналісти сьогодні не є дієвою чи впливовою силою. Вони не виробляють нові ідеї та смисли, і, як показали останні два десятиліття, виявилися абсолютно нездатними інсталювати інтелектуальні надбання своїх попередників у новій реальності. Невпинні заклинання до Міхновського, Донцова, Бандери, Стецька, Сціборського так і не вселили дух сучасного бачення націоналізму в більш-менш вартісні ідеологічні роботи. Немає жодної свіжої думки, жодного оригінального судження, жодної науково обґрунтованої стратегічної моделі розвитку суспільства.
Об’єднавчі мотивації навколо спільного ворога «москалів», «жидів» та комуністів виглядають так само анекдотично, як і потішні спроби сучасних комуністів втиснути пильні цитати Леніна і Маркса в модерні реалії. Мабуть варто переглянути сучасним націоналістам безпідставні претензії на монополію поняття «патріотизм». Нині в Україні здрастує майже 1,5-2% громадян, які вважають себе носіями етнічного націоналізму на кшталт - «Ми - українці, бо наші предки боролися з ляхами і скородили списами московські ребра; ми - українці, бо вшановуємо Тараса та Андрія Шевченків і ходимо до церкви». Але є й інші - і їх більшість. Які просто усвідомлюють, що вони та їх нащадки будуть жити, працювати, народжувати дітей, створювати шедеври і просто думати про повсякденне життя в цій країні, в цій законодавчій системі і з цими ж сусідами по під’їзду. І їхній націоналізм заснований на гордості за український спорт, за українську економіку (коли буде чим пишатися), за українську науку. Їхній націоналізм - це патріотизм, зведений в ранг політичної доктрини. І таких - понад 80%. Немає значення, хто вони за походженням - росіяни, євреї, поляки, татари або болгари: вони ж - теж українці.
Гасло «Україна або смерть» якось не в’яжеться із сучасними цивілізаційними пріоритетами, які вимагають грамотних практичних підходів до відстоювання національних інтересів. Час красивої героїчної смерті за ідеали минув. Сучасний світ вимагає жити і творити їх практично. Парадоксально, але українська незалежність стала початком кінця націоналістичного руху, що виявився абсолютно не готовим до життя в умовах суверенної держави. Відсутність власних конструкторських ідей поступово перетворила його з реальної ідеологічної сили в клуб історичної реконструкції епохи 30-40 років на кшталт толкіністів. Не маючи чітких сучасних орієнтирів в умовах розбудови української держави, наші націоналісти виявилися абсолютно безпомічними перед сучасними викликами. Вони знищили себе самі - своєю безпорадністю і наївністю, своїм небажанням позбутися давно неактуальних протиріч, нерозумінням регіонального менталітету громадян, впертим ідеалізмом, браком економічних знань - особливо в сфері економіки перехідних суспільств та нездатністю до трансформації.
Абсолютна неготовність до повноцінного і рівноправного діалогу з російськомовним населенням, а іноді і відверте провокування конфліктів з Росією, бажання переписати історію, акцентування уваги на відмінності між національними проектами - все це лягло в основу політики останнього часу. А чи не продуктивніше було б замість брошур, що пропагують відмінності між «західниками» та «східняками», перекласти «Історію ОУН» або ж книгу про УПА на російську мову і кинути їх на Схід, а замість витрачання коштів на різного роду пам’ятники та меморіали вкласти їх в розбудову україномовних театрів, закладів культури, мистецтва на Сході і півдні України?
Публiкацiї за темою «Національне питання»:
