Актуально
23187 переглядів
 |
Головним завданням цього органу Ющенко визначив «підготовку концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні та проекту нової редакції Конституції України». Віктор Янукович іде тим самим шляхом, але дещо швидше: не минуло й двох років його владарювання, як в Україні з’явився указ про створення Конституційної асамблеї з практично тими самими завданнями; щоправда, поки що невідомо, хто її очолюватиме – чи «сам», чи колишній Президент Леонід Кравчук.
Слід зауважити, що потреба у створенні спеціального органу для розробки Основного Закону України є цілком об’єктивною. У будь-якій країні, де нову Конституцію чи істотні зміни до чинної ухвалює парламент, у депутатів завжди наявна підсвідома настанова на створення Основного закону «під себе». Тим більше, коли йдеться про законодавчий орган, який розчахнутий між владою та опозицію, що перебувають у перманентному конфлікті.
Зрозуміло, що наразі в Україні неможливо досягнути такого парламентського і суспільного консенсусу, як, скажімо, в Іспанії після смерті Франко, коли за розроблений парламентаріями проект Конституції 31 жовтня 1978 року з 350 депутатів нижньої палати Кортесів «за» проголосували 325, а з 239 сенаторів – 226. А на додачу існує проблема того, як зробити букву і дух Конституції максимально легітимними з формального і неформального боків. Бо задекларувати повагу до Основного Закону мало – його слід зробити нормою поведінки громадян держави, а це неможливо, якщо творці тексту Конституції мають замало поваги у суспільстві чи не мають її взагалі, як-от Верховна Рада України. В Іспанії, попри значно вищий рівень довіри до парламенту, така легітимація все одно була завершена за допомогою прямого звернення до народу як до джерела влади: після схвалення Кортесами 6 грудня 1978 року іспанці сказали на референдумі «так» Конституції, яка відтоді витримала чимало випробувань. Але ж Україна – не Іспанія…
Згадаймо, що після проголошення незалежності проекти Конституції України дискутувалася у політично активних колах громадськості п’ять років, в обговоренні взяли участь сотні тисяч людей. Врешті-решт все завершилося драматичною «конституційною ніччю» з 27 на 28 червня 1998 року, коли абсолютна більшість депутатів та президент продемонстрували здатність бодай у критичні моменти ставати над вузькопартійними настановами, керуючись національними інтересами. «Імпульсу легітимності» вистачило на якийсь час, аж поки влада не почала відверто нехтували конституційними нормами і намагатися переписати їх собі на користь. І пішло-поїхало…
Конституційні ігрища на несвіжому повітрі
Детально описувати нинішню ситуацію з дотриманням Конституції владою і ставленням до неї з боку посполитого люду, очевидно, не має сенсу. І справа тут не тільки в чиємусь суб’єктивному ставлення до Основного Закону; суть проблеми полягає в тому, що чимале число конституційних норм справді потребує корекції – від списку щедрих соціальних гарантій, яких не могла б собі дозволити й високорозвинена держава, до плутанини з місцевим самоврядуванням (до якого чогось віднесли і муніципалітети, і сільради, й обласне самоуправління). І президентські повноваження виписані не надто чітко: практика минулих років довела, що глава держави – якщо має бажання – може втручатися у будь-які справи, але ні за що не відповідати.
Відтак постає закономірне запитання: чи здатна Конституційна асамблея створити новий Основний Закон, який би мав найвищу юридичну силу в очах як пересічних українських громадян, так і представників політичної та бізнесової верхівки? Відповідь опозиційних політичних сил однозначна – ні. В силу двох причин: по-перше, чинна влада постійно й брутально порушує діючу Конституцію, то з якого дива вона дотримуватиметься нової, якщо неповага до закону закладена в неї, так би мовити, генетично? По-друге, нова Конституція, створена й ухвалена зусиллями найменш популярної за роки незалежності влади, автоматично приречена залишатися тільки на папері – поваги до неї бути не може. По-третє, Конституційна асамблея, абсолютну більшість членів якої становлять чиновники та фахівці з бюджетних установ (тобто люди, напряму залежні від тієї-таки влади), творитимуть Основний Закон, виходячи зовсім не з інтересів українського народу. Тому опозиційні партії відмовилися брати участь у Конституційній асамблеї.
Відповідь владних речників повністю підтвердила поставлений діагноз: що ж, ми напишемо нову Конституцію і без опозиціонерів. Зважаючи на те, що електоральна підтримка опозиційних партій щонайменше у півтора рази більша, ніж провладних, це яскраво засвідчує намір нав’язування суспільству Основного Закону, який матиме тільки паперову, а не реальну легітимність.
Але постає закономірне запитання: невже вся сутність позиції опозиції – попри істотно відмінну ідеологічну спрямованість партій, що належать до неї, – зводиться до сакраментального «ні»? Інвективи на адресу організаторів Конституційної асамблеї виглядають справедливими – але що натомість? Адже Україні й справді потрібна нова чи істотно оновлена Конституція, яка користуватиметься повагою основної маси громадян і виконувати яку громадянське суспільство змусить будь-які владні органи і бізнес-структури. Отож – чого ж опозиційним партіям не створити – на громадській основі – паралельну конституанту, яка розроблятиме свій проект Основного Закону з метою винесення його на всенародний референдум?
Чи використають свій шанс опозиціонери і громадські активісти?
Власне, ця ідея не нова – щось подібне обговорювалося у ЗМІ в 2008-2009 роках, коли очевидною стала повна неспроможність створеної Ющенком Національної конституційної ради. Але все закінчилося на рівні розмов – настала світова фінансова криза, насунулися президентські вибори… Але ж ніхто не забороняв опозиційним партіям та структурам громадянського суспільства повернутися до ідеї «громадського Конституційного конвенту» (назва, звісно, морже бути й іншою) після того, як стало зрозуміло, що нова влада прагне переписати Основний Закон «під себе». Ба більше: це був би сильний хід на випередження бюрократичних ініціатив, який привернув би увагу всіх зацікавлених у відновлення української демократії.
Утім, започаткувати паралельну конституанту не пізно й зараз. В Україні є чимало кваліфікованих експертів – правників, політичних аналітиків, філософів, міжнародників, готових пожертвувати кар’єрними перспективами й ризикнути своїми статками, пішовши проти волі влади. Та й філологи тут знадобляться – адже неоковирно й неоднозначно виписані статті чинної Конституції (що зрозуміло – значна її частина ухвалювалася поспіхом, щоб уникнути політичного конфлікту в Україні, адже Леонід Кучма тоді виніс на референдум суто авторитарний Основний Закон) вже не раз викликали потребу роз’яснення їх Конституційним Судом (який в останні пару років геть утратив авторитет у суспільстві і став об’єктом загального глузування)…
Такий хід з боку опозиційних партій та незалежних структур громадянського суспільства був би дуже сильним з кількох причин. По-перше, опозиція показала б суспільству, що вона має реальну програму очищення країни, в основі якої лежить, використовуючи формулювання Тарас Шевченка, «новий і праведний закон». По-друге, навіть первинний проект нової Конституції був би вагомим козирем на парламентських виборах, які мають відбутися цієї осені. По-третє, формування та робота громадського Конституційного конвенту стали б тим лакмусовим папірцем, який засвідчив би – перед українськими громадянами і європейською спільнотою – здатність (чи нездатність) чинних політичних опозиціонерів та громадських активістів діяти спільно, в ім’я національних інтересів. По-четверте, реалізація такого проекту незмірно підвищило б рейтинг української опозиції і громадянського суспільства в очах західних партнерів України. Нарешті, творці паралельного до владно-бюрократичного проекту Основного Закону продемонстрували б готовність узяти на себе відповідальність за долю країни.
Утім, поки що схоже на те, що українська політична опозиція та структури громадянського суспільства знову – вкотре вже! – втрачають свій історичний шанс змінити плин подій та вивести країну з манівців. Чи так це насправді – покаже найближчий час.
Публiкацiї за темою «Державність»:
