- серед найдавніших та найважливіших символів Великоднього яйця (писанки) є символ Сонця. Найпростішим зображенням Сонця є коло з промінням або без нього. На Великодніх яйцях, незалежно від релігії, що існують на Україні, також зображено восьмиконечну зірку, що в минулому була символом Сонця. Свастика (сварга, свастя), або як її називали “нерівний хрест” або “гусячі шийки”, в язичницькі часи була символом Сонця. В ті часи, вважалося, що яйце було талісманом, що мав значну силу, оскільки воно захищало власника від хвороб, невдач або злого ока. Символічна сила Великоднього яйця пояснювалася не лише тим, що воно захищало власника від злого, але й тим, що воно захищало людей та зберігало людський рід.
Владислав Чабанюк - директор державного історико-культурного заповідника „Трипільська культура”
До призначення директором державного історико-культурного заповідника „Трипільська культура”, який створений постановою Кабінету Міністрів України у 2002 році, В’ячеслав Чабанюк був автором доброго десятка художніх фільмів, знятих власними та однодумців силами та коштом...
"Бути щасливим — пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою.” – так писав великий най мудрець Григорій Сковорода. Така собі виходить триєдина задача для особистості, що прагне істинного – не примарного – щастя. Небагатьом людям вдається „приміряти" цю задачу на своє життя. А от Владислав Чабанюк, директор державного історико-культурного заповідника „Трипільська культура”, здається, один з них.
„Пізнати свою природу”
„Здається, у 1971-му, Легедзиним потяглася чутка: глибоко під землею під самим селом і аж до самих Тальянок заховані величезні міста”, – Владислав Чабанюк згадує, як дитяча уява малювала йому ті „підземні міста” з високими будинками та широкими вулицями. Він з дитинства придумував цікавущі розваги для дитячого гурту:
– Напишу бузиновими „чорнилами” якийсь лист, обкурю його димом, щоб папір пожовк, ніби старий, заховаю у пляшку і закопаю десь на городі, у віниччі. Потім усі гуртом шукаємо той „скарб”. Гралися серед старого мотлоху – був у діда з бабою в дворі хлівець де було наскладало всяких старих речей („хай буде!”) – якісь історії вигадували. То бабуня часто сварила за те, що „не по її” все перекладено.
А „на розкопки” у Легедзиному та ближчих селах бігали усі хлопчаки. Хоча чи не на кожному дворі можна було ті розкопки проводити – прямо у городах бувало якість черепки виринали з-під землі.
„Взятися за своє споріднене діло”
Так сталося, що до того часу, як надійшла пора визначатися із професією, дві дороги для Владислава Чабанюка виглядали однаково привабливими:
– Був вибір: історія, але не з книжками – в полі, археологія, або ж кіно – режисура, – можна припускати, що другий шлях юнакові із сільської глибинки видавався дещо нереальним. Отже Владислав став студентом-істориком Вінницького педагогічного інституту. Та невдовзі дізнався, що у Вінниці є любительський кіно клуб і став його учасником. У ті роки з’явився перший його фільм „Вічний парубок”, чорно-білий, німий і, звісно, на історичну тему. На ці два захоплення: історію і кіно (чи, може, в іншому порядку?) з тих пір він і ділитиме свій час, свої задуми й зусилля. Спочатку у маленькій сільській школі в Могилів-Подільському районі – там пропрацював 5 років після інституту:
– Тоді в таких школах вважалося за необхідне привчати дітей до сільської роботи, тому тримали овець чи кролів. А у нас тримали коней. І кожного літа тижнів на два учні вирушали у кінні походи. Звісно, що у радянські часи це були „Будьонівські походи” та згодом переросли у Козацькі дитячі експедиції. Це були справжні випробування як для дітей, так і для вчителів – ночівля у лісі, чи в полі, похідне харчування, переправи через річки.
Владислав Чабанюк зараз навіть дивується, як могли в ті роки наважитися на такі труднощі й навіть певний ризик? Адже ходили на Кам’янець-Подільський, на Хотин, довжелезним маршрутом аж до Канева. З кожного такого походу поверталися не тільки із враженнями, а й з матеріалами для нового фільму. І головною „героїнею” тих фільмів була історія України, яка на межі 90-х фактично відкривалася наново.
У 1993-му Владислав Чабанюк повернувся до Легедзиного. І одразу ж зі своїм колегою по місцевій школі Миколою Куликом створив народну кіностудію „Мальва”. Та неможливо було й знаходитися осторонь справжньої драми, яку переживали археологічні дослідження. Адже з 1991 року почалися процеси розпаювання земель і весь культурний шар легендарних поселень-гігантів древніх хліборобів Трипілля опинився перед загрозою знищення плугами хліборобів нинішніх.
Владислав Чабанюк - кінорежисер
„Бути у злагоді з загальною потребою”
До призначення директором державного історико-культурного заповідника „Трипільська культура”, який створений постановою Кабінету Міністрів України у 2002 році, Владислав Чабанюк був автором доброго десятка художніх фільмів, знятих власними та однодумців силами та коштом. Так же захоплено він працював і на розкопках, які проводила то одна, то інша організації:
– Момент, коли розчищаєш знайдене, бачиш форму та уявляєш, що тисячі років ця річ не бачила сонця – це щастя, ейфорія!
Іншим директор цього заповідника і не міг бути – без фінансування, без приміщення, бо ж довелося випрошувати у сільради амбулаторію, у якій і опалення не було. Тільки у 2007-му був затверджений штатний розклад заповідника аж на 2 посади – директора та його заступника, якими став Володимир Круць, археолог, визнаний авторитет у питаннях дослідження поселень-гігантів Трипільської культури, який майже все своє життя присвятив дослідженням на Черкащині. Нині у заповідника вже 8 працівників.
За постановою про створення заповідника до нього мали б належати 11 встановлених археологами поселень на території Тальнівського, Уманського та Звенигородського районів. Насправді ж дві третини земель над цими поселеннями знаходяться у приватній власності. На решту території виготовлений проект відведення землі заповіднику, який поки що лишається тільки проектом. Отже виходить, що заповідник наче є і його ж наче й немає?
І тут на допомогу прийшло кіно. Саме через зацікавленість діяльністю любителя, який своїми фільмами дає фору й професіоналам, чимало відомих діячів культури, журналістів, науковців дізналися про Легедзине і стали однодумцями й друзями не тільки кінодіяча – Чабанюка. А й Чабанюка – директора заповідника. 18 чоловік навіть купили хати у Легедзиному і серед них американка – кінодокументаліст Наомі Умань, Франческо Мінатті, історик, професор Болонського університету, є громадянин Канади, киянка – кінодокументаліст Ганна Яровенко, яка відкрила Чабанюка-кінорежисера фахівцям, ще столичні мешканці – історики, журналісти, митці. Вони всі беруть участь у тих акціях, що їх придумує Владислав Чабанюк, намагаючись привернути увагу до пам’яток Трипільської культури на Черкащині:
– Ми „шумимо”, щоб люди знали: центр цієї культури – на Черкащині. Хоч назву їй дало Трипілля, та йому просто повезло, що воно під Києвом і що розкопки там вів сам легендарний Вікентій Хвойка. Та там площа поселення всього півтора гектари, а наші Тальянки – 450!
І ця тактика спрацьовує, бо ж нині у державному історико-культурному заповіднику вже відбиваються від бажаючих приїхати подивитися на цю диво-культуру, старшу за Єгипетські піраміди. Захоплення викликала ідея „Трипільських толок”, де кожен охочий може уявити себе давнім трипільцем та взяти участь у побудові давнього житла. Керівництву заповідника вдається підтримувати археологічні дослідження, в яких „руками” є різні наукові установи та навчальні заклади – Національні університети Києво-Могилянська Академія та імені Драгоманова, Вінницький та Уманський педагогічні інститути, а „фінансистами” – міжнародні благодійні та наукові фонди. У заповіднику так налагодили стосунки з науковцями, що всі знахідки залишаються у Легедзиному, і поступово поповнюють колекцію музею Трипільської культури, який, як переконаний Владислав Чабанюк, обв’язково почне працювати по-справжньому.
Цього року є надія побачити нове творіння Владислава Чабанюка - кінорежисера – фільм за сценарієм-казкою Олександра Власюка (Сашка Лірника) „Про чорного козака”. Показати кіно його творці обіцяють на козацьку Покрову – у жовтні цього року.
Стаття була надрукована у 2-му випуску журналу "Ритм України. Культура, мистецтво, туризм Черкащини"
Актуально
81773 перегляди
Публiкацiї за темою «Українці»:
