Актуально
23091 перегляд
 |
А з іншого боку, російське керівництво у 1990-і спонтанно, а від початку 2000-х цілеспрямовано підриває енергетичну безпеку нашої країни з метою її економічного й політичного закабалення.
Анатомія «здачі» українською бюрократією газових інтересів країни
Показовим прикладом тут може служити доля колишнього спільного підприємства «Полтавської газонафтової компанії». Воно було створене в 1994 році у формі ТОВ британською компанією JP Kenny(49%) і українськими підприємствами «Полтавагазпром»(26%) і «Полтаванафтагазгеология». За 18 років СП ПГНК добула близько 2 мільйонів 650 тисяч тонн нафти і 5 мільярдів 600 мільйонів 642 тисячі кубометрів газу.
У 1999 році в процесі об’єднання усіх державних нафтогазовидобувних підприємств в НАК «Нафтогаз України», структури, що увійшли до нього, були позбавлені статусу юридичної особи і трансформовані в її дочірні підприємства, зокрема, добувні, – в ДП «Укргазвидобування». Це торкнулося і одного із засновників «Полтавської газонафтової компанії» – підприємства «Полтавагазпром».
Виникла необхідність перереєстрації пайової участі в СП. Оскільки правонаступництво перейшло до «Укргазвидобування», передача спадщини має бути зареєстрована в книгах компанії. Але лише після того, як усі засновники одноголосно проголосують за це на загальних зборах.
З урахуванням подій трирічної давнини, 15 березня 2000 року британський партнер проголосував проти. Це означало, що спадкоємець повинен отримати свою долю в статутному фонді на момент реорганізації і піти з миром. Частина статутного фонду, що залишилася, могла бути розподілена між засновниками товариства, що збереглися, або за погодженням, або пропорційно їх долі. Фонд держмайна виступив категорично проти такого підходу, незважаючи на його правову легітимність.
За 26-відсоткову долю ТОВ почалася тривала боротьба між приватизаційним відомством і британським засновником ПГНК. Фонд держмайна то вигравав, то програвав суди. У 2003 році після відвідування Президента Кучми представником англійського посольства і британського засновника «Полтавської газонафтової компанії» голові ФДМУ Олександру Бондарю була дана команда врегулювати питання. В результаті приватизаційне відомство відмовилося від своїх позовів по захисту державних інтересів і в кінці червня 2003 року продало співзасновникові СП, компанії JP Kenny Exploration & Production Ltd (дочірньої компанії JKX Oil & Gas) державну долю у розмірі 33,8% статутного фонду. Таким чином, британська компанія стала власником 99-відсоткової долі ПГНК. Відразу ж після цього практично усю добуту нафту і газ вона стала експортувати за кордон.
Через деякий час з’ясувалося, що власником 27,06-відсоткового пакету акцій британської компанії JKX Oil & Gas є Ігор Коломойський. Інакше кажучи, британські бізнесмени змогли заграбастати українське високоліквідне нафтогазовидобувне підприємство за допомогою вітчизняного олігарха. Сьогодні ПГНК володіє 20 свердловинами, із яких 12 – експлуатаційні (6 газових, 6 нафтових) і дві – спостережливі. Крім того вона має чотири ліцензії на розробку нафтогазових родовищ Ново-Миколаївського комплексу в Полтавській області загальною площею 271 квадратний кілометр, а також три дозволи на розвідку Заплавского, Єлизаветівского і Красноярсько-Східного родовищ загальною площею 171,2 квадратних кілометра.
Але в червні 2011 року сталася ще одна знаменна для «Полтавської газонафтової компанії» подія: 6,4-відсотковий пакет акцій її основного засновника британської компанії JKX Oil & Gas був куплений дочірньою структурою російського держбанку ВТБ – VTB Capital PLC. Ця, на перший погляд незначна подія виявила одну дуже небезпечну для України тенденцію. А саме, прагнення російського керівництва шляхом купівлі часток українських газодобувних компаній і участі в спільній розробці перспективних вітчизняних родовищ якщо не заблокувати, то якомога на триваліший термін загальмувати процес збільшення об’ємів видобутку власного газу.
Справа в тому, що для «Газпрому» Україна є найбільшим імпортером російського газу в Європу. Тим більше, який не має, на відміну від країн Західної Європи, можливості здійснювати альтернативні постачання блакитного палива. Саме з останньої причини кремлівське керівництво вже третій раз успішно викручує Україні руки за ціною на газ і нахабно примушує нас платити за неї більше, ніж це роблять інші країни Західної і Східної Європи.
Експерти відмічають, що найближчим часом «Газпром» має намір інтегруватися не лише в газові структури України, але і Польщі з метою контролю і втручання в газові справи обох країн. Адже ціна питання для «Газпрому» надзвичайно висока. Якщо в Україні «Газпром» може втратити лише місцевий ринок, то у випадку з Польщею може постраждати рентабельність проектів «Південний потік» і «Північний потік», в які були інвестовані чималі кошти.
Якщо Польща почне імпорт сланцевого газу в сусідні країни, то об’єми імпорту «Газпрому» серйозно знизяться. Звичайно, не йдеться про найближче майбутнє. Проте російські газопроводи можуть стати збитковими. Ймовірно, це один з тих ризиків, який в «Газпромі» не врахували при розробці стратегії компанії на 10 років.
В якості яскравої ілюстрації нелогічності допомоги від «Газпрому» варто згадати заяву міністра енергетики і вугільної промисловості України Юрія Бойка, яка прозвучала в кінці серпня 2011 року на «5-му каналі» про те, що Україна через 5 років зможе знизити об’єм закупівлі газу в російського «Газпрому» до 12 мільярдів кубічних метрів у рік за допомогою збільшення власного видобутку газу, а також шляхом енергозбереження і заміни газу на вугілля. Пізніше цей постулат у загальних рисах, із різними цифрами, повторили різні посадовці, аж до прем’єра Миколи Азарова.
Морози, які вдарили в січні 2012 року, провалили плани уряду знизити закупівлі російського газу з мінімально обов’язкових за договором 2008 року із 33 мільярдів до 25 мільярдів кубометрів в рік. Але, на думку низки авторитетних експертів, навіть за наявності сприятливих погодних умов задекларованих мінімальних об’ємів блакитного палива все ж не вистачило б для промисловості через великі потреби хімічних і металургійних комбінатів Фірташа і Ахметова.
Але нинішній провал зрозумілий: заяви про зниження закупівель не підкріплювалися нічим, окрім задекларованого бажання економити. В той же час, абсолютно очевидно, що Україні на тлі ситуації з ціною на російський газ у будь-якому випадку доведеться в тій чи іншій мірі виконувати озвучені плани. І розробка шельфу Чорного моря в цьому – один із реальних шляхів виходу з цієї ситуації. Цим і пояснюється гіперактивність Москви, що проявляється в останні шість років, по нав’язуванню себе в якості учасника по освоєнню наших південних родовищ.
Компрадорські вуха українського правлячого олігархату
Першим кроком в цьому напрямі стала перемога в 2006 році компанії Vanco Int у конкурсі на право укладення договору про розділ продукції, здобич якої буде вестися на шельфі Чорного моря в межах Прикерченської нафтогазоносної ділянки. У боротьбі за право вести там дослідження невелика і маловідома компанія Vanco кілька років тому переграла таких нафтових гігантів, як Shell, Exxon Mobile (США), Turkiye Petrolleri A.O. (Туреччина) Alphex One Ltd (Великобританія), Hunt Oil Company of Ukraine (Польща) і українське ВАТ «Укрнафта».
У жовтні 2007 року Vanco Int переуступила ці права компанії Vanco Prykerchenska, що мала статутний фонд всього 12 тисяч доларів. Міністерство охорони природного довкілля України в грудні 2007 року видало Vanco Prykerchenska ліцензію на геологічне вивчення, дослідно-промисловий і промисловий видобуток нафти, газу і газоконденсату у межах Прикерченської ділянки Чорноморського шельфу.
Три роки уряд Юлії Тимошенко оскаржував перемогу Vanco в тендері, що автоматично блокувало будь-які можливості інших нафтових компаній зайти на шельф. Мінприроди під приводом допущених в перебігу проведення тендеру і видачі Vanco Prykerchenska ліцензії порушень законодавства України анулювало її в 2008 році.
Суть конфлікту стала очевидною після того, як, по-перше, в підписаних її попередниками Януковичем і Єхануровим документах Тимошенко виявила, що українська держава при розподілі продукції могла претендувати лише на 10% продукту, що добувається. І, по-друге, що у власниках «Венко Прикерченська» спливла назва належної Рінату Ахметову компанії ДТЭК, а також інтереси російського бізнесу.
Після обрання Президентом у 2010 році Віктора Януковича Кабмін України заявив, що готовий підписати мирову угоду з Vanco Prykerchenska. Що і було зроблено в середині 2011 року. Підписання мирової угоди з урядом дало зелене світло і іншим претендентам, що бажали ризикнути озолотитися в чорноморських водах. Саме тому 2011 рік почався з активних переговорів нафтогазового держмонополіста НАК «Нафтогаз України» з такими компаніями, як Royal Dutch Shell, «Газпром» і «ЛУКОЙЛ» відносно спільного добування вуглеводнів на шельфі.
19 вересня 2011 року стало відомо про те, що інвестиційно-фінансовий будинок «Капиталъ» (Росія), пов’язаний з компанією «Лукойл», сконцентрував понад 50% компанії «Vanco International ltd.» (Бермудські острови), яка, у свою чергу, володіє 25% акцій «Vanco Prykerchenska ltd». (Британські Віргінські острови).
Другим істотним проривом російського «Газпрому» в прибиранні до своїх рук нафтогазових родовищ на українській частці шельфу Чорного моря стало укладення в 2011 році договору про спільну діяльність між «Чорноморнафтогазом» і російським ВАТ «Лукойл» із розвідки та видобутку нафти і газу на Одеському, Безіменному і Суботинському родовищах. Частка державного акціонерного товариства «Чорноморнафтогаз»у спільній діяльності складає не менше ніж 50 відсотків», – йшлося в документі.
«Газпром» не випадково обрав у якості свого ударного загону з привласнення (а можливо і блокуванню розробки) Чорноморських родовищ нафти і газу бізнес-структури Вагіта Алекперова.
Газорейдерська місія «Лукойла» в Україні
Конфлікт між українською владою і «Лукойлом», що триває з 2005 року, пов’язаний з умовами створення в 2000 році на базі найбільшого нафтохімічного комплексу «Оріана» (Івано-Франківська область) спільного підприємства за участю Фонду держмайна і дочірньої структури російській компанії – «Лукойл-Нафтохім».
У момент створення СП українська сторона внесла до його статутного фонду майновий комплекс збанкрутілого на той час із допомогою «Приватбанку» Коломойського хімічного концерну «Оріана». А «Лукойл-Нафтохім», при необхідному розмірі внеску російської сторони в 111 мільйонів доларів –
107 акцій. Їх вартість згодом українська Генпрокуратура оцінила в 3 мільйони доларів. Що правда, російська компанія зобов’язалася забезпечити високий рівень прибутковості СП, який дозволив би погасити борги по колишніх кредитах українського концерну.
Через пару років російський співзасновник наполіг на додатковій емісії акцій ЗАТ «Лукор», розширивши свою долю до контрольного пакету (понад 72%). Відповідно розширилися інвестиційні зобов’язання: програма розвитку СП до 2007 року передбачала інвестиції «Лукойлу» у розмірі 230 мільйонів євро, запуск на його базі до 2008 року нового виробництва хлору і побудова до 2009 року на Україні унікального для СНД заводу з виробництва полівінілхлоридної смоли.
Проте, як з’ясувалося дещо пізніше, усі обіцянки керівництва «Лукойлу» проголошувалися тільки для того, щоб виграти час для тіньового відчуження у свою користь найбільш ліквідних активів «Оріани». Справа в тому, що наприкінці жовтня 2004 року, напередодні президентських виборів, ЗАТ «Лукор» і ще одна дочірня структура «Лукойлу» – Lukoil Chemical B.V., створили нове підприємство «Карпатнафтохім», на баланс якого за допомогою судових маніпуляцій і підкупу посадовців Калуської держадміністрації і чиновників Кабміну було переведено усе майно українського хімічного концерну. Після цього «Лукор» перетворився на «фірму-пустушку».
Фонд держмайна України відразу після обрання у кінці 2004 року Президентом Ющенко звернувся із цього приводу в Генпрокуратуру. Проте влітку 2005 року Верховний суд України визнав, що статутний фонд ЗАТ «Карпатнафтохім» був сформований законно.
ФДМУ не залишив спроб оскаржити право власності «Лукойлу» на «Оріану». Він згодом не раз звертався в Генеральну прокуратуру, доводячи, що СП «Лукор» усупереч узятим в 2000 році інвестиційним зобов’язанням так і не погасило борг «Оріани» перед німецьким банком у розмірі 170 мільйонів євро, а також що «Лукойл» не вніс у статутний фонд СП свою частину живими грошима у розмірі 100 мільйонів доларів.
Але кожного разу в період загострення ситуації навколо «Лукора» і «Карпатнафтохіма» в Україну приїжджав глава «Лукойлу» Вагід Алекперов і шляхом переговорів із тодішнім Президентом Ющенком і Прем’єр-міністром Януковичем знімав проблему. Скільки валіз із грошами були «занесені» російським нафтовим магнатом нашим вищим чиновником можна тільки здогадуватися. Як би то не було, «Лукойл» досі цинічно продовжує одноосібно та безкоштовно користуватися фактично вкраденим в України державним майном.
Що цікаво, на 2011 рік не лише Росія, але й інші сусідні з Україною країни виявили серйозну зацікавленість до участі в розробці української частки шельфу Чорного моря. Так, у Києві 17-20 травня 2011 року відбулося перше засідання робочої групи експертів НАК «Нафтогаз України» і Турецької державної нафтової компанії («Turkiye Petrolleri Anonim Ortakligi» – ТРАО).
Компрадорський постскриптум
Нещодавно стало відомо, що українська національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» підписала з італійським концерном Eni S.p.A. угоду про співпрацю у сфері освоєння надр на суші і глибоководній частині Чорного моря. А перед цим прес-служба Державної служби геології і надр України з посиланням на главу відомства Едуарда Ставицкого повідомила, що нафтогазовий концерн Eni має намір відкрити представництво в Україні. У повідомленні відзначалося, що завдяки купівлі акцій компанії Cadogan Petroleum Plc (Великобританія), що раніше почала роботу в Україні, італійська Eni вже вийшла на український ринок видобутку вуглеводнів. Таким чином, по суті, в новому виді відтворюється стара історія з Vanco Prykerchenska Ltd. І тому невідступно переслідує думка, що і за турецькими, і за англійськими, і за італійськими компаніями стирчать вуха тих, що зрадили національні інтереси України і вітчизняних олігархів, що плюють на свій народ.
Тому єдиним шляхом досягнення соціально-економічної справедливості і забезпечення енергетичної безпеки нашої держави є заміна нинішнього клептократичного по суті і компрадорського за формою політичного режиму.
До теми:
