Актуально
19687 переглядів
 |
До нас не доходить, що влада, то ми, а ті, що нас не поважають, не рахуються з нами і розкрадають нашу державу, теоретично вважаються нашими найманими працівниками. Теоретично. Унікальність нашої країни в тому, що у нас практика не просто розходиться з теорією. Вони мчать у різних напрямках. Через те поведінка нашої влади алогічна для всього світу, окрім нас. Для нас вона теж алогічна, але прогнозована.
Мені, учасникові студентської Революції на граніті, ніяково спостерігати за стомленими очима стареньких і студентів, які, позіхаючи, кволо махають прапорами на сучасних мітингах. Натовп оживає лише з приїздом вождів — мабуть найкульмінаційніший момент теперішніх заходів.
Оскільки багато ходити в дорогих штиблетах ризиковано і не гонорово, то броньовані джипи зупиняються біля «прихильників». Поки вожді виходять, «публіку» заводять вигуками і ось щаслива мить братання з народом для телекамер.
Вожді виступають не довго, але полум’яно. Все рідше з папірцями — політтехнологи навчили. За ті гроші, які гребуть політтехнологи, можна би було навчити значно більше, але, перефразовуючи стару приказку, чим в офісі багаті... Більшість «політтехнологів» на постсовковому просторі такі ж напів-аматорські заробітчанські фірми, як і весь «бізнес» довкола нас. Врвати вже і зараз, бо, якщо розкусять, то повиганяють. Побутує хохма, що 80% послуг політтехнологів для того, щоби доказати свою потрібність, і тільки 20% — не викинуті у смітник гроші.
Отож, після полум’яних промов і таких же овацій для мітингових заробітчан розпочинаються сірі тягучі години, які треба пережити, стоячи. І тут поведінка натовпу у протилежних таборах різниться. Ті, хто називає себе у цих рольових ігриськах демократами, винаймають масовку серед своїх прихильників. То видно по обличчях стареньких бабусь, які світяться при появі вождя. Навіть молодь біля них жвавішає. Справді слухають ораторів.
У таборі біло-синіх, хай вибачить мене їх архангел, якщо у них такий є, все кумедніше. Пригадую, як під час протистояння на Хрещатику, коли поруч стояли намети БЮТу і нашого «улюбленого» Олега Калашнікова.
БЮТівці без кінця пінилися нечисленними мітингами, виступами прихильників Юлі. Пан Олег, найперше, свій табір відгородив. По периметру стояли, назвемо їх, наглядачі, а в середині рідесенькою колоною — «активісти» і старанно махали прапорами під пісню «Єднаймося», що переривалася припеченими промовами партайгеносе.
Якось до нас на лавицю, що з протилежного боку вулиці, підсіла жіночка років за 50 і, відклавши пляшку з пивом, почала інтенсивно розтирати литки, зі смаком матюкаючись. На запитання товариша, чому вона так щиро вивертає душу, та кивнула в бік табору Калашнікова:
— Трі часа, как дура, простояла с флагом… Еті п…си нє випускают. Стой, как каза, пачті смірна, флагом маші…
Зізналася, коли її «спалять», що п’є пиво, то більше не запросять. А заробити більше ніде.
Іншого разу на Хрещатику ПР розклала величезний монітор, з якого мав звітувати їх лідер. Найперше, було цікаво дивитися, як зводили чи приводили «активістів». Чомусь весь час колонами по двоє? Більшість з понуреними головами і страшенно шаркали взуттям.
Вирази облич «активістів» виказували, що в їх душах боролися може й тисячі протиріч. Найперше, вони не проти похмелитися, за одно перекусити, ще краще те й те, і на халяву. Але халяви не було. Їм видавали накидки з лого партії, а найневезучішим — партійні прапори.
Партійний прапор в руках — то вирок. Хрест заробітчанина від політики, через який він буде заздрити до самого вечора тим, хто тільки в накидках. Вони можуть повернутися до сцени спинами, можуть відійти і розмовляти про своє, аби тихцем сьорбнути із заниканої пляшки. Прапор, як зрадник, — його здалеку видно, його треба носити, чорт забирай, з ним треба носитися. З прапором ти не можеш довго постояти на окраїні мітингу, бо в тебе прапор, а значить ти маєш махати ним ближче до сцени.
Схитрувати не можливо, бо тих, хто скручував накидку і ховав за пазуху, намагаючись відійти, вилапували бригадири, чи як їх правильно називати. Кремезні хлопці з суворими, але не п’яними поглядами. Схожі на спортсменів, або на перевдягнутих у спортивні костюми спецназівців. З біомасою вони не церемонилися. Ми на свої очі бачили на Хрещатику, як лапали бажаючих втекти за коміри і заштовхували назад в натовп.
Тим часом з динаміків і величезного монітора лідер розповідав про покращення, від якого нікому в цій країні не сховатися. Його не уникнути, як стрибка цін після чергової недолугої надбавки до пенсій, як клятих мікроскопічних бактерій грипу, що неодмінно проникнуть у тебе підчас пандемії.
Усвідомлюючи це, ближче до вечора навіть прапороносці «забивали» на обов’язки і тусувалися коло сцени невеликими групками. Пританцьовуючи від холоду, вони заздрісно споглядали на кожушки і добротне взуття бригадирів, що стояли біля входів у метро з закладеними на зад долонями, які при потребі моментально трансформувалися у величезні кулачиська.
Але найцікавішою з мітингових обсервацій був лемент біля офісу ПР людей, яких звезли, а після мітингу, не заплативши, покинули. В тому натовпі навіть алкаші протверезіли, бо залишилися серед зими без копійки — не велике задоволення навіть для екстремалів.
А тут нещасні мешканці Єнакієво чи Каховки, які не знали монстра Києва, серед зимового вечора, без грошей і підтримки. Ми бачили, як плакали жінки, як передавали тремтячими пальцями недопалки чоловіки.
Теперішні політичні заходи не порівнюються з Революцією на граніті. Такі порівняння — гріх! Пам’ятаю, як ми рвалися на цю акцію, хоча нас попереджали, що на акції пробудемо у кращому випадку 2-3 дні, потім нас арештують, відсидимо зо два тижні і повернемося назад. Не буду брехати, що не боявся. Мене, студента на ту пору дуже престижного журфаку, найбільше лякало, що можуть вигнати з університету. Я переживав, але більше непокоївся, як на це зреагують батьки. Голова тріщала від мільйонів думок і жодної про гроші.
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
