Актуально
24902 перегляди
 |
Богдана Гаврилишина цілком справедливо можна назвати Громадянином Світу.
Народився на Тернопільщині, жив у Німеччині, Канаді, Швейцарії, де мешкає донині. Його професійний шлях: від лісоруба та проспфілкового діяча до доктора економіки та члена Римського клубу - одного з найповажніших зібрань світової інтелектуальної еліти.
Попри таку глобальність, Богдан Гаврилишин завжди переймався українськими справами, заснувавши в Києві Інститут менеджменту, фінансуючи діяльність Пласту, та нині ставши одним із членів Ініціативи 1 грудня.
Він був офіційним радником практично всіх українських президентів, кількох прем’єрів, але це ніколи не заважало йому висловлюватися критично і мати розкіш говорити правду про ситуацію як в Україні, так і в світі.
- Пане Богдане, ви - єдиний українець, який є дійсним членом Римського клубу. Ще у 1972 році Римський клуб презентував світові доповідь "Ліміти росту", продемонструвавши, що нинішній напрямок, у якому рухається світ, може призвести до катастрофічних наслідків. Як вам здається, чи вплинуло це на людей та на політиків, чи сприяло реальним змінам?
- Членів Римського клубу є менше сотні: це був такий принцип, не приймати більше людей. Там справді люди, які добре розуміють світову проблематику, і які опікуються долею світу, намагаючись щось змінити. Вплив цієї книги був, звісно, значний. Знаєте, саме після цієї книги в Європі почали масово виникати партії зелених і різні зелені організації, що займалися проблемами довкілля.
Був навіть вплив і на деяких глав держав. Ми потім мали декілька важливих зустрічей з людьми, які керували країнами. Проте, діяти відповідно до рекомендацій тієї книги вони не могли, це не сподобалося б більшості. Довкола книги було чимало критики, переважно зі сторони бізнесменів та ортодоксальних економістів.
- Але сьогодні, 30 років потому, є чимало підстав вже критикувати погляди і ортодоксальних економістів, зважаючи на ту кількість криз, з якими маємо справу і щодо яких не маємо відповідей як їх долати. Чи є розуміння у світі щодо необхідності нових економічних моделей з новими системами мотивацій? Чи є готовність їх впроваджувати?
- Готові вже чимало людей, але світ не готовий. Економісти ортодокси досі не ставлять під питання саму економічну модель, яку я особисто називаю "спотвореним капіталізмом". Декілька слів про це моє визначення: в першій мірі саме прийняття тієї думки, що зріст валового продукту є основною оцінкою прогресу та поступу - це є нонсенс; друге - в тому капіталізмові глобалізація призвело до того, що бідні країни стали ще біднішими, а багаті - ще багатшими, принаймні до кризи. Але що найважливіше, і що є спільного для обох категорій країн - різниця між багатими і бідними зростає постійно і катастрофічно.
Людина в тій системі немає жодної вартості, людина є лише "людський ресурс". Сама назва є глибоко неприйнятною! Думаю, треба вернутися до тези античної цивілізації, що людина має бути кінцевою метою всього, а не лише ресурсом. При чому ресурсом для руйнування, в першу чергу руйнування природи, частиною якої вона є.
- Як фаховий економіст, який більше часу живе у Європі, чи бачите ви вже якісь нові підходи чи нову ідеологію, яка була б побудована на інших цінностях, на цінності людини?
- Як такої розробленої ідеології немає, але чимало людей пробують над тим працювати. Вже зараз з’являється все більше людей, які особисто дуже критично ставляться до цієї системи, які розуміють, що вона доходить до кінця свого життєвого циклу, бо довго не може існувати. Давайте згадаємо, що є ще фінансова система в світі, яка взагалі не пов’язана з реальною економікою.
Коли трильйони доларів за день міняють власників, над тим немає контролю, на тому заробляються мільярди, з того не сплачуються податки, і це спотворює економіку. Що раніше робили банки? Залучали кошти, видавали кредити, інвестували в економіку, в інновації. Тепер головні фінансисти бавляться різними деривативами чи торгують грішми, це зовсім інша функція.
Я пригадую іншій звіт римського клубу "Фактор 4: Затрат — половина, віддача — подвійна" Вайцзеккера. Автор там писав про те, що вже є технології, як можна виробляти все, що потрібні людству з використанням однієї чверті енергії та однієї чверті інших ресурсів від того, що споживаємо зараз.
Чому це не прийняли? У світі промисловості існує певна інерція. Достатньо уявити велике машинобудівне підприємства: йому відразу потрібні нові технології, треба нові заводи, і тоді це надто серйозна революція, бо треба думати перспективою 4-5 років, тоді як всі думають перспективою квартального прибутку.
- У зв’язку з цим питання: а що є цінністю?
- Гроші. (Сміється)
- Це така природа людини?
- Я зараз трохи про японський досвід розкажу. Програвши у війні, вони хотіли виграти в мирі - виграти економічно в США. Тому ведення бізнесу - це стало патріотичною справою, і головна ставка була на людей. Там було в 10 разів менше юристів на 10 тисяч людей ніж в США. Це система трималася на довірі. І вона дала колосальний результат.
Ще один приклад. В Швеції змогли знайти спільну мову представники профспілок, власників та уряду і вирішили: замість того, аби тягнути ковдру кожен у свій бік, маємо співпрацювати. І великі підприємства включили представників проспілок до наглядових рад тих підприємств. Профспілки почали вчити працівників більш ефективно працювати, бо тоді підприємство буде більше заробляти, і прибутки робітника зростуть, оскільки це гарантується наявністю в наглядовій раді представника профспілок.
В Японії були для того історичні передумови, а в Швеції вони дійшли до того ж, виходячи з раціональних причин. В обох тих країнах ставка на довіру та на людину дала колосальний ефект.
Публiкацiї за темою «Політологія»:
