Актуально
29079 переглядів
 |
Усі людські риси, притаманні цивілізованій людині, є результатом її суспільного життя. Якщо б найобдарованішу дитину у віці немовляти залишити в умовах дикої природи, ця дитина ніколи б не оволоділа не тільки якими-небудь професійними навиками, але й ніколи б не навчилася елементарних норм гігієни. У дорослому віці вона перетворилася б на кошлату брудну істоту з мавп’ячими рефлексами, а середня тривалість життя таких істот не перевищувала б 20-25 років.
Отже, саме суспільство робить з примата людину і надає їй можливості для людського життя. З цього можна зробити висновок, що для свого власного благополуччя людина повинна ставити інтереси суспільства, принаймні, не нижче своїх власних.
Щоб виконувати суспільні норми життя, люди мусять володіти певним рівнем соціальної відповідальності. Соціальна відповідальність людини змушує її в усіх випадках поступатися своєю вигодою заради суспільних інтересів, якщо між ними виникає суперечність.
Скажімо, з точки зору особистої вигоди індивіда було б оптимальним зібрати усі рейки, або каналізаційні люки, які йому попадуться на очі, і здати їх на металобрухт. Однак, з точки зору суспільства дана активність була б явно небажаною.
З позицій простої людської логіки розуміння важливості дотримання суспільних норм поведінки та слідування інтересам спільноти заради загального добра, в тому числі – індивідуальної вигоди кожного члена суспільства – повинно було б бути автоматичним для кожної людини, що вміє хоча б читати та писати. Справді, якщо уявити собі суспільство мислячих людей, кожен з яких усвідомлює свої дії та готовий нести за них відповідальність, то в такому суспільстві не повинно було б бути ані жодних злочинів, ані просто порушень громадського порядку. Який смисл приносити шкоду суспільству, яке робить з тебе людину?
Але у реальному житті ми стикаємося з прямо протилежною картиною. Більше того: з точки зору логіки пересічної української «простої людини» у всіх ситуаціях слід керуватися виключно власними меркантильними інтересами. І якщо вона про це не говорить усім і кожному, то принаймні, так вважає і чекає такої поведінки від усіх інших.
А тому в українському суспільстві сьогодні панує специфічна філософія життя, суть якої можна сформулювати наступним чином: «Хапай, що бачиш, доки ближній тебе не випередив». Для суспільства така ситуація має катастрофічні наслідки. Адже, замість того, щоб дбати про примноження спільного добра, кожен намагається урвати якомога більше з нього, не рахуючись з тим, як це вплине на добробут усіх інших.
Необхідно зазначити, що у межах одного суспільства поведінка кожного його члена безпосередньо зачіпає усіх інших. Адже єдиним джерелом добробуту кожного є національний дохід, ширше – національне багатство даного народу. І це національне багатство завжди має обмежені параметри, а тому подібне до казана, з якого можна взяти не більше того, що у нього покладеш. І якщо хтось бере більше, то усім іншим залишається менше, а декому – може й нічого не дістатися.
Однак, національний дохід будь-якого суспільства є завжди продуктом спільної праці. Тому ті, кому не залишається майже нічого зі створеного спільною працею майна, рано чи пізно починають задумуватися: а чи варто їм взагалі працювати на благо суспільства, яке не дає їм можливостей для достойного життя? А чи може краще його знищити дотла та створити на його місці своє, більш справедливе?
Очевидно, для того, щоб зрозуміти ці прості істини, потрібний мінімальний рівень свідомості, оволодівши яким, людина починає відчувати якісь вищі матерії, ніж ті, які доступні тваринам та рослинам. Тобто: для соціальної відповідальності людині потрібно мати певний рівень духовної досконалості.
З точки зору побудови суспільства рівень духовної досконалості людини вимірюється відношенням у її свідомості суспільних цінностей до її власного матеріального споживання. Тобто – домінуванням інтересів суспільства над особистими інтересами людини.
Логічно припустити, що отримувати задоволення від служіння потребам суспільства може тільки та людина, яка здатна сприймати їх як свої власні. Однак, для розуміння цих потреб людина мусить володіти, принаймні, певним рівнем духовних та інтелектуальних сил, а це далеко не така поширена серед людей риса, як може видатися на перший погляд.
Самих інтелекту та освіти тут буде явно недостатньо. Рівень духовної досконалості людини виявляється не у розумінні нею вищих інтересів, а у місці цих інтересів у її повсякденній діяльності. А для того, щоб пасивне розуміння та внутрішнє бажання перетворилися на активний інтерес та свідому дію – потрібно володіти певними вольовими здібностями і бути, принаймні, активною особистістю. Тому шлях духовного вдосконалення доступний далеко не кожному, хоча це й не виправдовує тих, хто не хоче по ньому йти.
Німецький філософ А́ртур Шопенгауер виділяв у кожному суспільстві «народ» та три види аристократії: духу, меча та грошових мішків. Належність людини до того, чи іншого типу аристократії визначається тим, інтереси якого порядку домінують у її практичній діяльності. У сенсі домінування інтересів систем різного порядку у свідомості окремої людини можна виділити чотири рівні духовної досконалості (у порядку зростання):
«Народ», «Раби» (в арійській теорії суспільства – «Шудра»)
Домінування інтересів біологічного тіла людини, суто фізіологічних потреб«Аристократія грошових мішків», «Бізнесмен» («Вайш’я»)
Домінування інтересів власної самореалізації, яка втілюється, як правило, у власній справі – життєвому покликані«Аристократія меча», «Воїн», «Державний діяч» («Кшатрія»)
Домінування інтересів партії, раси, суспільства в цілому«Аристократія духу», «Жрець» («Брахман»)
Домінування інтересів Всесвіту
Необхідно зауважити, що духовний рівень людини в реальності не обов’язково співпадає з її соціальними функціями.
У давньоарійській теорії суспільства ці чотири рівні духовної досконалості стали основою для виділення чотирьох типів людей, з властивими кожному типові ментальністю та поняттями Добра і Зла:
Раб, або «шудра»
Людина, яка характеризується цілковитою нездатністю до сприйняття будь-яких абстрактних премудростей та духовних цінностей, і тому керується виключно фізіологічними потребами свого організму.
Опирається на свої матеріальні відчуття, матеріальні об’єкти оточуючого світу та володіння ними для задоволення своїх потреб. Незалежно ні від свого рівня освіти, ані обдарувань, не володіє духовними силами, щоб приборкати власні бажання, а тому є їхнім рабом.
Раб боїться втратити матеріальні цінності, тому стає до них прив’язаним і залежним від них. Оскільки кожне наше бажання у тій чи іншій мірі задовольняється матеріальними благами, то людина такого типу стає рабом матеріальних благ, і не може ані відмовитися від них, ані відвести їм у своєму житті належне місце.
Людина з ментальністю раба виконує свою роботу не з духовних прагнень, а з мотивів заробітку та матеріального процвітання. Бажання «доробитися», уявлення про світ, як набір матеріальних благ та залежність від них формують у раба своєрідну ментальну в’язницю, з якої він не здатен вибратися.
Така людина вважає, що цінність людини полягає у кількості грошових одиниць, якими вона може розпоряджатися, а «гроші не пахнуть» і «крадуть всі». Над її свідомістю домінує виключно прагнення до матеріального нагромадження. Будь-яку роботу раб розглядає, як небажане напруження, необхідне виключно для того, щоб заробити якісь гроші. Зароблені гроші, однак, він тут же витрачає на своє матеріальне задоволення, а тому швидко їх позбувається і мусить знову йти на заробітки.
Раб ніколи не користується справжньою повагою у інших членів суспільства, і вважає, що це є наслідком його бідності та відсутності «крутизни». А тому він завжди намагається привернути до себе увагу дорогоцінними (з виду) та якомога «крутішими» цяцьками, як то – потужні автомобілі, «розкішні» жінки, палаци-«сиротинці», а то й просто слухи про його великі багатства.
І що цікаво: раб визнає слушною думку саме таких, як він, тому саме на таких і розрахована уся його «розкіш». І тому він завжди знаходить більш, ніж достатньо тих, хто захоплюється його марнотратством.
Навіть дорвавшись до влади, чи одержавши великі маєтки, раб не перестає бути рабом, а тому зовсім не переймається продуктивним використанням своїх можливостей. Відповідно, все його багатство і влада ідуть у марнотратство. З чого можна зробити висновок, як казали наші предки: «Не дай, Боже, хлопа на пана».
Зрозуміло, що якщо над свідомістю раба панує виключно його матеріальний інтерес, то ніякі закони для нього не мають жодної сили, якщо їхнє порушення не тягне за собою фізично відчутного для нього покарання. І якщо людині такого типу буде легше що-небудь вкрасти, ніж заробити чесною працею, то вона радо з цієї нагоди скористається. Якщо після цього вона потрапить до в’язниці, то перейматиметься там виключно тим, щоб його не били, не ганяли і добре годували. На всі запитання, як він туди потрапив, відповідатиме, що «життя таке погане» і у всьому винні «погані люди».
Очевидно, що керувати рабами можна тільки засобами матеріального впливу, в тому числі – фізичними покараннями. Але це не їхня вина, а їхня суть, якої вони обійти не можуть. Могли б – не були б рабами. А тому жодна демократія не зможе зробити з раба свідомого громадянина.
Рабом керує інтерес до матеріального присвоєння, завдяки якому його можна стимулювати до суспільно корисної діяльності. Таким чином раб стає активним і корисним членом суспільства. Тому виключним правом раба у суспільстві є переслідування своїх матеріальних інтересів.
«Аристократ грошових мішків», бізнесмен, «вайш’я»
До бізнесменів належать люди, здатні осягнути абстрактні істини та духовні цінності, які усвідомили свою життєву місію та зробили її стрижнем власного життя. Спеціалізація на своєму покликанні наділяє таких людей творчими силами.
Людина з ментальністю бізнесмена не залежить від матеріальних речей, а панує над ними, оскільки є здатною до створення нової якості речей чи стосунків. Вона вже знає істинну цінність тих чи інших речей та їхнє співвідношення. Матеріальна та соціальна творчість стимулює її до невтомної діяльності, у якій вона весь час прагне здобути якомога більше успіху.
Головна відмінність справжнього бізнесмена від ділка-раба полягає в тому, що раб розглядає гроші як самоціль, а бізнесмен – як засіб до самореалізації, а тому не впадає у марнотратство і поважає всяку продуктивну працю.
Справжнього бізнесмена не цікавлять гроші, здобуті будь-яким шляхом. Для нього існує та сфера продуктивної діяльності, в якій він є найбільш компетентним. Тому суспільству об’єктивно вигідно передати всі свої продуктивні капітали в руки бізнесменів, які знайдуть цим капіталам найбільш ефективне використання.
Бізнесмен мислить інтересами справи, вважає таку справу сенсом життя кожної людини і тому є прихильником найширших прав індивіда, а кожну людину вважає мислячою свідомою істотою, яка може керувати своїми почуттями і спрямовувати їх у справу. Тому бізнесмен зневажає рабів, як істот недосконалих і нездатних до самостійного мислення.
Однак, людина з ментальністю бізнесмена не здатна усвідомити інтересів суспільства і вважає їх чимось абстрактним і таким, до чого нормальна людина не може мати справи. А тому він завжди йде на порушення законів чи приписів, якщо таке порушення може принести користь його справі.
Приватні інтереси його діяльності змушують його постійно поступатися мораллю заради «справи». Тому бізнесмен-державний діяч більш, ніж поблажливо ставиться до своїх недоліків і завжди готовий до «розумного компромісу» між обов’язком служби і власними інтересами. Такий компроміс є для нього природнім, тому ганьбити його за це не можна.
Саме тому в Індії до людей такого типу відносять також проституток (чого не можна сказати про їхніх українських «колег»). І тому бізнесменам (вайш’ям) категорично заборонено займати матеріально відповідальні посади у системі влади.
Причиною такої «аморальності» є «ділова», вузькоспеціалізована, мікроекономічна ментальність бізнесменів, що не дозволяє їм у повній мірі осягнути та сприйняти інтереси цілого суспільства. Їхнім аналогом в Україні є різного роду бізнесмени, митці, спеціалісти – всі, хто має якусь свою справу і є в ній спеціалістом.
Інтереси справи для бізнесмена є важливішими понад усе, і він їх реалізовує, наймаючи на роботу рабів. Бізнесмен може завжди купити раба, оскільки гроші, які над рабом панують, є для бізнесмена лише робочим інструментом, з яким він ніколи не має проблем.
Організовуючи рабів на корисну працю, бізнесмен створює таким чином економічний фундамент держави у вигляді народного господарства.
Але мислячи категоріями своєї справи, і лобіюючи свої інтереси, він може вдаватися до підкупу держслужбовців, чим розповсюджує корупцію і зміщує розвиток суспільства на свою користь.
З його точки зору він не робить при цьому нічого поганого, адже вважає, що державний чиновник є свідомою і відповідальною людиною і ніколи б не взяв би хабаря, якби це не лежало в його інтересах. Попавши у владу, такий бізнесмен закриває очі на те, що його підлеглі також починають переслідувати власні інтереси на шкоду державним, і вважає негуманним застосування проти них жорстких засобів покарання.
Головною умовою для виконання бізнесменом своєї соціальної функції є можливості для вільної творчості. Тому виключним правом вайш’ї у суспільстві є право на творчий самопрояв. Використовуючи це право, ваш’я творить нову якість і таким чином розвиває матеріальну базу суспільства в усіх сферах – від виробництва до мистецьких шедеврів.
Очевидно, для того, щоб не допускати корупцію у державному апараті, інтереси держави повинні охоронятися людьми, які ставлять їх понад усе.
Такими людьми є «аристократи меча».
До теми:
