Актуально
20077 переглядів
 |
Саме Донецьк, Луганськ і Харків внесли основну лепту в історію піррової перемоги ПР на цих виборах. Попри жорсткий, системний, багатолітній адміністративний ресурс, тотальний контроль комісій, а також перманентний тиск на бізнес із метою «уточнення політичної позиції», вже очевидно: партія влади активно втрачає своїх прихильників на сході країни. Низька явка — народ просто не пішов голосувати — плюс помітні кількісні втрати серед активних громадян у тій-таки Донецькій області: 2006 рік — 1,85 млн. голосів, 2007-й — 1,72 млн., 2012 рік — 1,27 млн., що становить 580 тис. голосів — третину виборців. Утворилася електоральна ніша.
Але чи є передумови для виникнення нового, альтернативного ПР політичного проекту на сході країни?
Яку ідеологію такий проект може представляти?
Хто з політиків міг би претендувати на роль лідера в цьому проекті?
Коли такий проект може виникнути?
На ці та інші запитання DT.UA шукало відповіді разом із відомими політологами, соціологами та політтехнологами — Іриною БЕКЕШКІНОЮ («Демократичні ініціативи»), Сергієм ГАЙДАЄМ (Гайдай.Ком), Євгеном КОПАТЬКОМ (R&B Group), Вадимом ОМЕЛЬЧЕНКОМ (Інститут Горшеніна), Володимиром ПАНІОТТО (КМІС), Михайлом ПОГРЕБІНСЬКИМ (Київський центр політичних досліджень і конфліктології), Георгієм ПОЧЕПЦОВИМ (Національна академія державного управління), Володимиром ФЕСЕНКОМ (Центр прикладних політичних досліджень «Пента»).
Тепер по черзі.
Явка і рейтинг
Відразу скажу: найоб’єктивніші експерти, які відчувають, чим дихає Донбас, і точно знають, чому він голосує так або інакше, — звісно ж, його жителі. Ось би їм сьогодні подискутувати зі всезнайками політологами та соціологами! Однак частково полегшує завдання нашої розмови з експертами той факт, що автор сама тільки вісім років як звідти. Правда, тоді, на початку 2000-х, середня явка «по палаті» на історичній батьківщині була під 100 відсотків. Тому, власне, і захотілося випурхнути у кватирку — подихати повітрям… Однак після того, як Донбас, хай і з другої спроби, та обрав свого президента Віктора Януковича, у Донецькій області прийшли на вибори підтримати його партію і кандидатів лише 59,72% виборців. А в Луганській — 57,68%. І в Харківській — 53,08%. Загалом, підставивши і свого лідера, і його партію. Що ж сталося? Пізнє прозріння? Прихований протест? Версій кілька.
Так, соціолог, директор компанії R&B Group Євген Копатько був щиро здивований такою постановкою питання: «Партія регіонів втратила? А хто набув? Явка? Так. Вона була на південному сході трохи нижчою, ніж на заході України. На заході вищий мобілізаційний ресурс. Там голосували за опозицію. А ПР представляє владу. За владу ж в Україні рідко голосують. Тому успіх чи неуспіх Партії регіонів не можна розглядати у відриві від успіхів решти політичних сил. У влади втрати є, але немає набутків у опозиції. Кампанія показала, що жодна з політичних сил не змогла серйозно зайти на схід. Так, з’явився УДАР, наростили м’язи комуністи. Але першість — за ПР, яка по мажоритарних округах просунулася в центр і навіть на захід України», — завершив Копатько.
Директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребінський не додав нових барв у цю історію. «Партія регіонів справді поступово втрачає свій електорат. Поки що переважно через дисбаланс смертності та „народжуваності“ виборців і, звісно, розчарованість частини виборців у своїх минулих героях. Але електорат ПР не переходить до опозиційних партій, і тільки незначна його частина починає підтримувати комуністів», — переконаний політолог. Однак про драконів (у сенсі політичних довгожителів) ані слова. Поки що.
Оскільки особливої уваги заслуговує обнадійлива (для суспільства чи ПР — питання) версія від президента Інституту Горшеніна Вадима Омельченка: «Явка і рейтинг у „материнському регіоні“ ПР, звісно, нижчі, порівняно з цифрами минулих років. Але нинішні показники набагато коректніші й ближчі до реальності, ніж явка за 100% чи рейтинг на рівні 98% (2004—2007 рр.). Можливо, це свідчить, що є не тільки електоральні, а й адміністративні демотиватори. Об’єктивно рейтинг ПР знизився, але залишається досить високим як для партії, котра перебуває при владі у складний економічний період».
Якщо я правильно зрозуміла експерта в питанні адміністративних демотиваторів, то йдеться про те, що схід відмовився від масових фальсифікацій і не став аж надто демонстративно штучним шляхом натягувати явку. Прихований протест? Недогляд? Кваліфікація «спеців» упала — всі в столиці? А може, все-таки бажання демонстративне (для Європи) підмести в кутках там, де людей уже привчили до бруду? Справді, є над чим поміркувати. У тому числі й партії, котра звільнила тільки на малій батьківщині майже 700 тис. голосів для когось іншого.
Причини і передумови
Повертаючись же до електоральних демотиваторів, наведу зовсім короткий діалог про наболіле з одним колишнім колегою, який обіймає не останню посаду у медіаієрархії Донбасу:
— За що ж президента скривдили? — запитую.
— Я не впевнений, що все можу сказати телефоном.
— Упс… Вибач, забула.
— У нас цілий багатотисячний спальний мікрорайон, що називається, обласканий партією, одягнутий і взутий кандидатом-мажоритарником (дитячі майданчики, крамнички, тонометри, асфальтовані доріжки…) просто взяв і не прийшов голосувати...
— Е-е-е, зачекай. То, може, це протест — такий, як у Києві? Тільки виражений по-своєму. Не все купується, і не всі — продаються.
— Не думаю. У нас кожен готовий вийти на дорогу й запропонувати, щоб його купили. Швидше за все, байдужість… Усе пофіг.
Розумні психологи і психотерапевти шукають коріння байдужості в незадоволені, розчаруванні, втраті надій… Але навряд чи спритні регіонали, які звітують сьогодні на ток-шоу про грандіозну перемогу любимої партії й тупо (прошу вибачення за прямоту, але інакше не сказати) ігнорують те, що відбувається на скандальних округах, замислюються над цим.
А експерти?
Володимир Фесенко: «Партія регіонів справді втрачає своїх прихильників, і не тільки в Донбасі. Це наслідок неефективної й не дуже популярної соціально-економічної політики правлячої партії».
Георгій Почепцов: «ПР мало сконцентрувалася на проблемі виконання обіцянок, що в наших реаліях (на відміну від західних) ніколи й не було обов’язковою умовою поствиборного функціонування. Англійці, наприклад, відразу створюють відділ в уряді, який зайнятий тільки цим. Сьогоднішньою нішею може бути захист виборця в тих областях, які «кинула» держава. Це освіта, медицина, житло».
Володимир Паніотто: «Тим часом не всі процеси розвиваються лінійно. Партія регіонів втратила значну частину прихильників на сході, особливо у 2010—2011 рр. За цей час тих, хто вважав, що країна рухається у правильному напрямку, в цілому по Україні поменшало з 40% до 12%. Але впродовж 2012 р. становище ПР трохи поліпшилося: кількість тих, хто вважає, що Україна рухається в правильному напрямку, зросла до 18%, а рейтинг партії за рік зріс майже на 10% (якщо порівнювати сумарний рейтинг партії Тігіпка і ПР із нинішнім рейтингом ПР). Правда, частина цього зростання пов’язана, вочевидь, із необхідністю визначитися перед виборами та з відсутністю на сході і півдні альтернатив.
Не слід також забувати і про певне реальне поліпшення матеріального становища (перед виборами було підвищено деякі пенсії та зарплати, шахтарям наприклад, кількість бідних зменшилася з 16% до 13%). Тому чи триватиме зниження підтримки Партії регіонів, чи її становище стабілізується, залежить від подальших дій цієї сили.
Якщо посилиться «вертикаль влади», залежність судів, бізнесу та ЗМІ від влади, то ліквідується ядро ринкової системи — вільна конкуренція: конкурентів у бізнесі й політиці усуватимуть податковою та судами, повсюди виникнуть монополії. Усе це навряд чи сприятиме економічному зростанню.
Сергій Гайдай: «Після піку кожна партія втрачає рейтинг. Погляньте, що сталося з Саакашвілі. У сучасному світі виник новий чинник: втома від партій. Як втома металу. Влада також втомлюється. Однак швидкість процесу безпосередньо залежить від того, що влада робить. Якщо не те, чого чекає народ,— моментальна девальвація. На сході, на заході, скрізь.
Більше того, в Україні сформувалася електоральна ніша, для якої політика і обіцянки глибоко не цікаві. Люди, що становлять її, поза процесом. Роблять вибір в останній день. Керуючись, швидше, соціальним запитом: проти влади. Або не йдуть на вибори, як не пішли в Донецьку. Понад 50 відсотків виборців перебували поза кампанією. Соціологія цього не показувала. Тому нікому не відомий у Києві свободівець Левченко виграє (якщо чесно!) у Пилипишина, що годує округ. Є запит на ідею. І в цьому феномен «Свободи» у Києві й КПУ — в Донбасі. Адже люди проголосували за партійну кампанію КПУ, тоді як жоден комуніст не пройшов на мажоритарці. Комуністи в особах — це не комуністи. А ідеї працюють. «Свобода»? Мені не подобається їхня ідея, але мені подобається, що вона в них є».
Багато хто думав, що нічого не станеться на цих виборах. Але є відчуття, що пройдено віху. Ми несподівано відкрили: на сході не все так добре, не все можна купити, опозиція має шанси, є попит на ідеологічні партії».
Ідеологія
Альтернативні проекти, які претендують знайти спільну мову з вотчиною Януковича, час від часу виникали. Як не згадати так і не проросле «Озиме покоління»! Яке стараннями В.Хорошковського, І.Богословської та І.Горіної таки пустило коріння — у владі. А Тігіпко, що передарував народний подарунок — 13-ваідсотковий рейтинг на президентських виборах — тій-таки владі?
«Усі ці проекти або від самого початку були невдалими, або — якщо в перспективі удача була можливою — Партія регіонів оперативно перетворювала сторонній предмет на своєму полі на своє, «рідне». Хай там як, але Тігіпко пішов, а вакансія залишилася. Частково бажання альтернативи реанімувало Комуністичну партію, проте КПУ — все-таки вибір старшого покоління, молодих комуністичні ідеї і Симоненко з Голубом не надихнули. Задум проекту Королевської був непоганий («економіка — головне»), але переконати громадян, що Україну посунуть уперед балакаюча лялька в тріо з футболістом та актором, так і не вдалося…» — уточнює Ірина Бекешкіна.
Навряд чи, перелічуючи спроби захопити схід, не забувши, до речі, і про Кличка, який непогано, як на перший раз, відстояв бій на Донбас-Арені, ми говорили про ідеологію. «О спорт — ти мир» — така ж не ідеологія, як і «Ноги — вперед!» (ролик 95-го кварталу в цьому сенсі можна назвати геніальним).
«Насправді йдеться не про один можливий проект, — переконаний Михайло Погребінський, — а як мінімум про два, а то й три. Один — актуальний некомуністичний лівий, соціал-демократичний, орієнтований на захист інтересів найманих працівників. Другий — радикально проросійський, антипод ВО «Свобода». Третій конкурент — із базою в мегаполісах (Харків, Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв), ліволіберальний, орієнтований на освічену частину суспільства, європейські цінності, економічну інтеграцію з Росією, обмеження розгулу еліти, реальну боротьбу з корупцією».
Сергій Гайдай: «Абсолютно очевидні дві глобальні ніші. На заході — ліберальна. Середній клас мегаполісів. Соціально активний, інформаційно оснащений. Йому не потрібно читати газети. У нього є Facebook. За цей клас поки що ніхто не бореться, а це праволіберальний європейський проект. Там може з’явитися українська Тетчер.
Паралельно справді йде запит на справжній лівий проект. На сході зосереджений бюджетозалежний клас. Робітничий, промисловий, який уже розуміє, що олігарх — не вихід. Нинішні комуністи в парламенті розчарують. Згадаєте моє слово. КПУ перемогла тільки завдяки хорошій технологічній кампанії. Гасла без облич. Нові молоді ліві піднімають голови. І вони теж у мережі. Хоча ніколи не підуть в офіси та в підприємці. Вони підуть на завод і в бюджетні організації. Таких вдосталь і в мегаполісі. У Києві вони живуть на Троєщині. Поки що — соціально не активні. Але вони ходять голосувати. І Че Гевара з цього боку. А це привабливий образ для молоді. Коли ти молодий, у тебе ще немає Сім’ї й Межигір’я. Тобі нічого втрачати. Ти можеш іти на барикади».
До речі, про барикади. Треба бути наївним, аби припускати, буцім ПР залишила їх. Тепер уже не тільки експерти розуміють, що саме радикал-націоналісти мобілізують електорат ПР. «Партія регіонів — це праволіберальна партія, для якої ідеологічні питання ніколи не були пріоритетними, — уточнює Георгій Почепцов. — Тим часом зростання політичного впливу «Свободи» жителі сходу-півдня сприймають як особисту загрозу. У новому складі парламенту здатність відстоювати ідеологічні цінності та геополітичні орієнтації сходу-півдня країни перейдуть у площину перших пріоритетів і стануть — звісно, поряд із соціальними питаннями — критично важливим мотиватором електорального вибору».
І ви думаєте, Янукович і Ко відмовляться від такого мотиватора? Щоб пам’ятали. А може, вони його й породили? Нічого собі сон приснився… Головне — щоб не збувся.
Але у своїх прогнозах професор Почепцов іде ще далі: «Сьогодні держава залишила собі тільки галузь силових відомств. Тут її продукт суто віртуальний: кіно з ментами й бандитами лякає, а держава — захищає. Держава вийшла на продаж не реального, а віртуального продукту. З цієї причини наші новини перенасичені аваріями та вбивствами. Г.Павловський написав, що теперішня російська держава торгує страхами. Американська ж теорія менеджменту терором доводить, що проста демонстрація смерті людини активує в ній більш примітивні реакції: активацію етнічних упереджень або потребу в сильному лідері. Все це — інші методи соціального управління, до яких ми ще не готові, але вони є».
І нас, схоже, готують. У Тимошенко знімають побої, весь світ говорить про це, а в Дніпропетровську терміново вибухають урни. Виборча кампанія в розпалі — а медіа підривають моторошні подробиці злочину «караванського стрільця». Провал «чистих виборів Януковича»? — нате вам труп Мазурка… Смакуйте. Моторошно прямо…
Лідер і терміни
Говорити про наступника/суперника Віктора Януковича на сході (й не тільки) варто хоча б тому, що привід дає сам Віктор Федорович. І тут уже річ, скажу я вам, не в явці виборців, а в явці самого президента — виборцям. Ну це ж треба — другий тиждень рахуємо з боями й погромами, а лідера як вітром звіяло. В експертів виявилося вдосталь цікавих меседжів щодо цього.
«Доброго лідера влаштовуватиме будь-яка ніша, оскільки він захисник, що володіє справжніми силою і словом, — переконаний Георгій Почепцов. — Він — герой коміксу, котрий може вирішити все. (А Янукович уже не може. — Авт.). За «Свободу» голосували тому, що вона запропонувала свій варіант захисту, який для ряду людей взагалі видався єдиним реальним варіантом. Кличко також явився іншим недержавним варіантом захисту.
Нинішні сильні гравці такого типу, швидше, перебувають на службі в держави. Але це бізнес-гравці, їм складніше зайняти цю нішу, оскільки вони залежні від держави. Ні Тігіпко, ні Порошенко, ні Королевська, наприклад, не можуть дозволити собі говорити ті необхідні слова, які можуть переконати населення, оскільки боятимуться за свій бізнес. Вони стають нейтральними й нецікавими».
У Вадима Омельченка — інша думка: «Фронтменом нового проекту зможе стати той, хто жорстко поставить діагноз суспільству і назве дійові методи лікування. З такими підходами до народу можуть вийти і Тігіпко, і Порошенко, і Хорошковський (це з тих, хто нині на виду). Остаточно ж питання лідерства, за українською традицією, — це питання компромісу еліт, які, схоже, скучили за зрозумілими правилами гри».
Однак на цьому політолог, котрий теж не списує з рахунків ПР, не зупинився й продовжив: «Пік популярності ПР випав на період реакції. Реакції на помаранчеву революцію і її наслідки. За аналогією, нова реінкарнація ПР може відбутися в наступній фазі реакції. Можливо, наступного разу ті, хто ностальгує за „епохою покращення“, зімкнуть свої лави навколо Януковича-молодшого».
Інтуїтивно передбачаючи такий поворот подій, ми звернулися з запитом до Віктора Вікторвича, який, на відміну від старшого брата Олександра, за статусом є публічною постаттю. Промовчав. А тепер — ще цікавіше.
Так, Володимир Фесенко, скептично ставлячись до можливості виникнення нового, альтернативного ПР політичного проекту на сході країни, теоретично все-таки припустив, що в цій ролі міг би виступити… «Український вибір» Віктора Медведчука. Але надто вже дивний і надміру складний вигляд у нового проекту В.Медведчука. Проблема Віктора Володимировича в тому, що він придумує занадто заумні і заскладні комбінації, котрі врешті-решт закінчуються пшиком».
Євген Копатько не запливає так далеко і вважає, «що найближчим часом проявляться цікаві хлопці-мажоритарники, які позиціюватимуть себе незалежними як від влади, так і від опозиції». «Я впевнений, що у ВР прийдуть яскраві люди. Причому палітра прапора тут значення не має. Запит є. Але потрібні особистісні характеристики. Яскрава історія успіху й харизматичність. З іншого боку — є Кличко, що позиціює себе як третя сила. Менш категорична. Тепер усе залежить від того, як УДАР поведеться на різних територіях. Попереду багато цікавого», — завершив соціолог.
І скільки чекати?
Вадим Омельченко: «Гадаю, що проект альтернативної ПР виникне не раніше, ніж зійде з політичної арени Янукович. Нині ПР виродилася в партію чиновництва, взаємозалежність посилилася. Що стосується електоральної ніші ПР, то, можливо, вона просто перестане існувати. Як засвідчили останні вибори, експлуатувати ідеологеми на кшталт „Схід кращий за Захід“ дедалі важче. Економічний порядок денний витісняє політичний».
Ірина Бекешкіна: «Якщо потенційний лідер такого проекту не розкрутиться під час президентської кампанії, очевидно, що в наступні два роки до парламентських виборів такий проект уже не виникне».
Володимир Фесенко: «У найближчій перспективі на запуск такого проекту можуть теоретично зважитися або в Кремлі, або в найближчому оточенні Ріната Ахметова. Що стосується Ріната Леонідовича, то до запуску нового власного політичного проекту, альтернативного ПР на сході країни, його може підштовхнути різке ослаблення політичних позицій Партії регіонів і/або В.Януковича, а також невпевненість у власному завтрашньому дні».
Михайло Погребінський: «Якщо Медведчук зважиться на повернення в партійну політику, то можна буде вважати, що третій проект уже почав реалізовуватися».
Георгій Почепцов: «Успішність такого проекту залежить і від наявності внутрішньої та зовнішньої інформаційної підтримки. За їх відсутності проект неможливий, оскільки на першому етапі він усе одно базуватиметься на штучній активності та боротьбі з лідерами з боку влади. Доки з Навальним не боролися, ніхто особливо його й не знав. Коли влада засукала рукави, вона відразу легітимувала його в очах масової свідомості. Навіть Ксенію Собчак боротьба влади перетворила зі світської левиці на світську опонентку.
Складність цих процесів у тому, що людей уже не цікавить боротьба за абстрактні цінності. Вони боротимуться тільки за свій дім і свій під’їзд, але фронт боротьби рідко доходить до цих меж».
…На сьогодні справді важко бути пророком у своїй вітчизні. Схід повернувся спиною до Януковича назавжди? Не факт. Чи є передумови для нового політичного проекту? Безумовно, є. Невиправдані очікування, розчарування, мовчазний протест і далі… А якщо це «далі» на тлі рецесії? Хто тоді: ліві, народні месники, наступник чи «Демплатформа у Партії регіонів»? Попит продиктує пропозицію. Головне, щоб «мрія» була в народу, а не у власників асортименту.
Публiкацiї за темою «Політика»:
