Актуально
55178 переглядів
 |
Село Половинкине, Старобільського району на Луганщині, тут 8 листопада 1936-го року народилася Надія, закінчивши середню школу міста Старобільська в 1953 році вступає на українське відділення філологічного факультету Харківського державного університету, де панувала, як і в усьому Харкові російська мова. Її найсвітлішим спогадом всіх років навчання залишилась Центральна наукова бібліотека, там і виникло бажання не лише пізнати історію рідного краю, а й іншим про все розказати – і тема дипломної роботи: «Топонімічні назви Старобільського району Луганської області» була зумовлена ідеями національного відродження.
Закінчивши відділення української мови й літератури впродовж чотирьох років Надія Світлична працювала вчителем та директором школи робітничої молоді в м. Антрацит, потім - праця бібліотекаря у сусідньому селі Байдівці та в Половинкиному. Тоді й остаточно переконалася в жалюгідному стані вивчення української мови, а найбільше у зрусифікованому Донбасі. За її словами, для неї: «Особливо близькими й болючими їй були проблеми школи, освіти, страхітлива русифікація, продукована державою, коли українські діти навіть свою рідну мову вивчали за підручником під назвою «Українська мова», а російську — за підручником «Родная рєчь».
Все частіше вона поривалась у Київ, а духовна близькість з братом прискорила її рішення про переїзд. З 1963 оселилася в Києві, в знайомій багатьом однокімнатній квартирі, де мешкав з дружиною Леонідою її старший брат Іван – саме він став учителем для багатьох і, передусім для найрідніших людей – дружини й сестри. Він був генератором духовних цінностей шестидесятництва: відродження національних цінностей, протесту проти фальшивих догм соціалістичного реалізму, був прикладом особистої свободи митця за будь-яких обставин й втручання тоталітарного деспотичного режиму. У спогадах про ті часи, в статті про письменника Б.Д.Антоненка-Давидовича особливо зримо постає картина близького їй середовища. «На початку 1964 року я приїхала до брата в Київ і оселилася там постійно. У Києві в той час уже приборкували вільнодумство, яке почало відроджуватись в українській культурі на початку 60-х років. Щоправда, тоді придушування не сприймалося, як початок кампанії. Атмосфера в столиці України видавалася незвичайно свіжою: у Будинку вчених можна було послухати цікаві лекції з історії козаччини (М.Брайчевський, О. Компан, О. Апанович), щонеділі після репетиції, збирався на схилах Дніпра самодіяльний хор «Жайворонок», приваблюючи сотні принагідних слухачів; час від часу відбувалися виставки і літературні вечори, які хвилювали, запалювали молодь (вечір І.Франка, Шевченківський вечір у Жовтневому палаці, виставки Г. Шостак-Собачко, А. Петрицького), біля пам'ятника Шевченкові, навпроти університету, 22 травня (день перевезення Шевченківського тіла на Україну) сходилися сотні шанувальників з квітами, у новорічну ніч Києвом ходили численні ватаги колядників; група художників (А. Горська, О. Заливаха, Г. Севрук і Л. Семикіна) оформляли університетський комплекс до 150-річчя з дня народження патрона Київського університету — Т. Шевченка, жваво обговорювали новий фільм С. Параджанова «Тіні забутих предків...» А до того, на суд читачів виходили молоді, в той час, поети М. Вінграновський, І. Драч, І. Жиленко та інші».
Світлична працювала в редакційній групі заочного сільсько-господарського технікуму, редактором видавництва «Радянська школа», науковим співробітником інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в Дарниці.
Клуб творчої молоді (КТМ), який вона відвідувала з братом Іваном, зіграв величезну роль у житті не тільки «шестидесятників».Там Світлична здружилася з багатьма майбутніми дисидентами, з художницею Аллою Горською. Після відомого зіткнення 22 травня 1967 року біля пам'ятника Т.Шевченку, Надією Світличною серйозно зацікавився КДБ. 08.11.67 р. Надія Світлична разом із братом, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко послали лист-протест Петру Шелесту, у якому кваліфікували процес над В’ячеславом Чорноволом, як порушення елементарних процесуальних норм, як «особисту помсту, розправу наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право». 1968 р. звільнена з роботи. У грудні 1970 у м. Василькові, Київської обл. разом з Євгеном Сверстюком, Світлична знайшла вбиту подругу-художницю Аллу Горську, організувала похорон і зведення пам'ятника на її могилі.
Після «січневого покосу» 1972 р. (коли відбулися масові арешти вільнодумців, серед яких брат Іван, Василь Стус, Євген Сверстюк) Надію Світличну майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата. Про обшук 12 січня 1972 року, допити, арешт, перебування в тюрмі та суд вона через десять років написала в спогадах «Погром з продовженням», де щиро та відверто, з притаманним їй вмінням опису найменших деталей, того чи іншого епізоду, змалювала кількома реченнями, місткими за змістом, ставлення до подій та причетних до них людей.
Читаючи спогади Надії Світличної «Погром з продовженням», надруковані в журналі «Сучасність», перш за все захоплюєшся її силою духу, кришталево чистою душею, яку не змогли забруднити ні камера, ні надумані звинувачення в антирадянській агітації й пропаганді. Найбільше боліло материнське серце за сином Яремою. Стараннями рідних, особливо сестри Марії Олексіївни, було дозволено забрати його в Половинкине. Тільки через чотири, отих найдовших років у житті, вона знову побачила сина.
Йдучи на допити щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КДБ «арґументом» слідства. За місяць до арешту на черговому допиті, на який прийшла, за проханням Леоніди «на десять хвилин» оголосили про арешт і зажадали написати доручення, кому вона довіряє виховання дитини.
«Були страх, сльози, сумніви, торгівля з самою собою: чи не піти на компроміс задля дитини», - такі думки прийшли в той момент, коли начальник слідчого відділу сумнозвісний Пархоменко заявив: «Ми даємо Вам ще добу - подумайте добре». Жодному його слову не повірила. Потім з'ясувалося, що в цей день був арештований Іван Дзюба і проведено багато обшуків, у тому числі й у Світличної. Вилучили книгу Василя Стуса «Феномен доби», Авторханова, вірші, статті, вирізки, листи — усього 1800 одиниць. Погрози та залякування не зламали мужність тендітної жінки, не зрадила вона своїм переконанням.
Заарештували Світличну 18 травня 1972 р. Сина з ясел кагебісти відвезли в будинок дитини в м. Ворзель, під Києвом. Стараннями рідних, особливо сестри Марії Олексіївни, було дозволено забрати його до бабусі в с. Половинкине. Тільки через чотири, отих найдовших років у житті, вона знову побачила сина.
Майже рік Світлична провела в ізоляторі КДБ на Володимирській. На провокаційні запитання слідчого відповідала: «Я просто людина, життя подарувало мені щастя спілкуватися з широким колом творчих людей, і репресії проти них я сприймаю як репресії проти мене». У протоколах слідства є таке:
«Визнаю себе винною в тім, що, маючи вищу освіту, певний життєвий досвід, вірила законам, які не узгоджуються між собою, вважала, що конституція СРСР — це найвищий Закон, а це не так, тому що його постійно порушують. Обіцяю, що коли мене з малою дитиною випустять, не читатиму антирадянську літературу, а зарікатися, що взагалі нічого не читатиму, не можу, тому що я людина письменна і невідомо що є критерієм: що можна читати, а чого — не можна».
23-24 травня 1973 р. Надія Світлична була засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 4 роки таборів.
Покарання відбувала в сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, у Мордовії, в установі ЖХ-385/3. У в'язниці Надія ні на день не припиняла боротьбу за свободу та незалежність. Хоч сама була позбавлена волі. Як мати малолітньої дитини, та з нагоди Року жінки, яким оголосили 1975 рік, Надія була віднесена до числа тих, хто міг бути амністованим. Та, щоб вийти на волю раніше, мусила вести себе зразково. А натомість не раз потрапляла до карцера. Так в грудні 1974 р., до 10-го грудня, до Дня прав людини українські жінки-політв’язні оголосили страйк – відмовилися від примусової праці, через це, вже вкотре опинилися в карцерах. І за це її було викреслено з числа амністованих Відбувши той карцер, вони потрапляли туди знову, тобто почали вже серйозне протистояння з владою. Отож в Указі про амністію з нагоди Року жінки з’явився окремий пункт про те, що особливо небезпечні державні злочинці не підлягають тій амністії.
А було тоді, особливо небезпечних державних злочинців, жінок, що мали малолітніх дітей, на весь Радянський Союз двоє: Надія Світлична та Ірина Калинець.
Разом з іншими ув'язненим вона брала активну участь у протестах, голодуваннях. За місяць до кінця терміну Світличну повезли в Луганську в’язницю КДБ – так, напевно, її хотіли привчити мешкати на Луганщині та вибирати місце проживання, фактично «заслання», але вона твердо вирішила повернутися до Києва.
Звільнення з табору не принесло жаданої свободи - її примушували жити тільки в Луганській області. Однак з малим сином Яремою повернулася до Києва в травні 1976 р. У прописці відмовили, коштів на існування не мала, бо «без прописки» на роботу не брали, погрожували заарештувати за «дармоїдство». Жила з сином у братової Леоніди Світличної, яку реґулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». Жити стало нестерпно. Врешті-решт восени 1976 р. прийняла рішення та зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук'яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, С. Шабатурою та іншими достойними людьми. Свій вибір пояснила так: «Нижче моєї гідности бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору». І як наслідок: знов переслідування та поневіряння.
Незважаючи на погрози, вона знайомиться з членами Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Один з меморандумів цієї правозахисної організації називався «Про долю Надії Світличної», в якому йшлося про долю й незаконне переслідування, нехтування правами людини в УРСР. У 1977 р. Світличній запропонували вступити до УГГ. Відмовилася, відповівши: «Я роблю для вас усе, що можу, і далі робитиму те, що зможу. Робитиму не для того, щоб десь фіґурувати, бо не бачу в цьому особливого сенсу».
1977 р. Надія Світлична вийшла заміж за Павла Стокотельного, прописалася й улаштувалася двірничкою в дитячому садку, але після чергового допиту була звільнена. 30 грудня Світличній пред’явили попередження за Указом ПВП від 25 грудня 1977 р.
На «відкритому» судовому процесі в березні 1978 у м. Василькові, Київської області над М. Матусевичем і М. Мариновичем була свідком. Щодо її показів до ЦК КПУ надійшла така інформація: «Намагалася використати судову трибуну для антирадянської агітації і пропаганди».
У травні 1978 р. у Надії Світличної народився син Іван. І з двома малими дітьми на руках її вислали з країни.
12 жовтня 1978 року виїхала спочатку до Рима, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а 8 листопада того ж року, разом з дітьми, прибула до США. Через 8 років її позбавили радянського громадянства.
Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті. Вже в 1979 році на сторінках журналу «Сучасність друкується стаття «Темідіянти» про суд над Мирославом Мариновичем та Миколою Матусевичем, правозахисниками – членами Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.
З 1980 р. Надія Світлична брала активну участь у роботі Закордонного представництва УГГ, стала редактором-розпорядником періодичного видання Представництва. До неї стікалася вся інформація про репресії в Україні. До 1985 р. Світлична реґулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діаспори).
В 1983-1994 рр. Світлична працювала в Українській редакції Радіо «Свобода». Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв'язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спочатку відмовилася, боячись нашкодити братові. Потім зрозуміла, що братові вже неможливо нашкодити. Блискучого літературного критика й поета система зробила інвалідом першої групи.
Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріали і перетворюючи їх на брошури і книги, Світлична вчинила справжній подвиг. Це була неймовірно тяжка, каторжна робота. Саме Надії Світличній ми зобов'язані підготовкою до друку книги Василя Стуса «Палімпсести».
1990 р. Надія Світлична приїхала в Київ під час студентського голодування. Щодня приходила на Майдан, але зізнатися, хто вона, не зважилася. Було незручно: «Я сита з багатої країни, а вони голодують». Тоді ж подумала: «Діти гідно продовжують традиції шістдесятників... Україна прокинулася».
Після смерті брата Івана разом з його вдовою Л. Світличною підготувала до друку книгу його віршів «У мене - тільки слово» (вийшла 1994 р.) і книгу спогадів про І. Світличного «Доброокий» (видана в 1998 р.). Здали до друку книгу його листів з табору «Не доходять ненаписані листи».
1994 р. Надії та Івану Світличним присуджена державна премія ім. Т. Шевченка. Надії премію присудили «за журналістську та правозахисну діяльність».
Останні дні свого життя Надія Світлична мешкала в м. Ірвінґтон, штат Нью-Джерсі, працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редаґувала жіночий журнал «Віра».
У минулому році її сини отримали дозвіл Київського міського голови О.О. Омельченка на поховання матері в Києві на Байковому цвинтарі. Поховання має відбутися цими днями. Серце знайде спокій в рідній землі, за щастя та волю, незалежність та єдність якої, боролася Надія.
Надія Світлична пішла з життя громадянкою України. У 1998 році їй повернули право називатися громадянкою України.
До теми:
