Актуально
63524 перегляди
 |
Хоча нерідко саме цей символічний рівень має більше значення для нашого самоусвідомлення, розуміння власного Я і свого місця в світі, ніж матеріальне буття, яке, у що ніби вірять комуністи, визначає нашу свідомість. Насправді, «істинні», чи то керівні, комуністи ніколи не вірили, що матеріальне буття визначає ідеальну свідомість. Інакше – для чого стільки матеріальних ресурсів витрачали (та й витрачають!) на пропаганду. Але не будемо про «високі» матерії. Поговоримо про речі приземлені, які стосуються нас всіх чи майже всіх, – про святкування Нового року, «трьох празників», які за ним «прийдуть у гості», та взагалі про наші свята. Власне, поговоримо про календар.
Геть від Європи
У «нормальній» Європі перед Новим роком святкують Різдво. Незважаючи на секуляризацію, для європейців це одне з найбільших свят. І найбільш радісних. А далі вже йде Новий рік.
У нас не так. Живемо ми за «новим» григоріанським календарем, а більшість наших людей святкують релігійні свята за «старим» – юліанським (хоча чимало православних церков фактично перейшли на григоріанський календар і лише «рухомі» свята відзначають по-старому). У результаті маємо дивні парадокси. Коли, відповідно юліанського календаря, православні, греко-католики (вони теж живуть за юліанським календарем!) мали б дотримуватися посту, то за григоріанським календарем наступає Новий рік. Його бучно святкують. Про піст ніхто (чи майже ніхто) не пам’ятає. Потім люди різко згадують, що вони християни. І починають готуватися до Різдва, щоб потім відсвяткувати його. Чи не породжує така ситуація масове «християнське лицемірство»? Породжує. Але на це нема ради.
Ще далеко 1582 року питання календарної реформи «розвело» православних та католиків. Тоді римський папа Григорій XIII запровадив новий, більш точний календар. Календарна реформа не мала ніякого стосунку до суті християнського віровчення, його догматики. Правда, втілення реформи не було простою справою. Деякі країни Європи (переважно протестантські) переходили на григоріанський календар ще в XVIII чи навіть на початку ХІХ столиття. Не прийняли «новий» календар патріархи православних церков. Сталося це з мотивів, радше, політичних. Патріархи були турецькими підданими й залежали від влади турецьких султанів. Турки ж, які здійснювали активну експансію на європейський континент, були зацікавлені в конфліктах між католиками й православними. Неприйняття православними нового календаря могло б ці конфлікти загострити – у результаті згаданої реформи католицькі та православні свята перестали співпадати. Доходило навіть до кривавих конфліктів на календарному ґрунті. Адже в той час і для католиків, і для православних обрядова сторона релігійності стояла на передньому плані. Треба мати на увазі і те, що календар, маючи обов’язковий, всезагальний характер та постійно повторюючись, є одним з найбільш дієвих інтегральних чинників для людських, зокрема етнічних, спільнот.
«Старий» календар зберігся в царській Росії. Чому? Незважаючи на те, що з часів Петра І ця країна намагалася європеїзуватися, вона все-таки протиставляла себе «латинській» Європі. І ось одним із таких моментів протиставлення був календар. Росія жила за іншим часом, ніж Європа, тим самим підтримуючи свою окремішність.
Календарна гримуча суміш
Правда, більшовики в 1918 році ввели «новий» календар. Чи був це крок назустріч Європі? Не думаю. Тоді більшовики марили всесвітньою революцією. Не йти ж «визволяти» європейські країни зі «старорежимним» календарем! Тим більше, що він був пов’язаний з православ’ям, яке в той час стало для більшовиків ідеологічним конкурентом.
Календарні експерименти в міжвоєнний період у Радянському Союзі – це особлива тема. У результаті війни з релігією «викинутими за борт» виявилися православні та інші релігійні свята. Більшовицька верхівка, чудово розуміючи значення календаря для інтеграції спільнот, брутально насаджувала свій календар із відповідними комуністичними святами. Навіть дійшло до того, що більшовики «відмінили» неділю, перейшовши на шестиденку. Правда, потім схаменулися та повернули семиденний тиждень.
Нинішній календар, який ми маємо, – це гримуча суміш традицій, що лишилися нам від царської Росії та комуністичного СРСР. З одного боку, є в нас православні свята, що відзначаються за старим стилем і які, завдячуючи цьому стилю, відрізняють нас від «католицької» й «протестантської» Європи. З іншого боку, маємо набір класичних радянських свят, деякі з яких дуже любить наш народ.
Отож, після бучного Нового року з піснями, танцями, об’їданням та пиятиками (все це діється, нагадую, під час посту!), ми починаємо святкувати свята православні – Різдво Христове, святого Василія («старий» Новий рік), Водохреще. А далі маємо каскад типово радянських свят. 23 лютого (хоча це не є «червоний день календаря») масово святкується як день Радянської армії. Правда, тепер він сором’язливо іменується «днем захисника Вітчизни». Лишається тільки з’ясувати, яку Вітчизну і хто захищав (якщо взагалі захищав!) 23 лютого 1918 року, в честь чого установили цей день. Після «чоловічого» 23 лютого в нас не менш масово святкують «жіночий» день – 8 березня. Думаю, про Клару Цеткін, з ініціативи якої запровадили це свято, та його комуністичний підтекст, говорити не треба. «Червоним днем календаря» лишається 1 травня. Правда, про суть цього свята в нас чим далі, тим більше забувають. Воно майже перетворилося у звичайний вихідний. Зате 9 травня – «Дєнь побєди» – в нас, виявляється, найбільш популярне свято. Нагадаю, що в Європі в цей день ніякої «побєди» не святкують. 1 травня запропонував відзначати Сталін, а за часів брежнєвського застою воно стало «червоним днем календаря», який активно пропагували трубадури радянського ідеологічного фронту. 1 та 9 травня припадають приблизно на той самий час, коли православні святкують Пасху й Трійцю. Звісно, ці радянські й релігійні свята відзначаються одними й тими самими людьми. І більшість з них не задумується, що такі «паралельні» святкування виглядають трохи дивно.
Щодо творення «українського календаря» з відзначеннями важливими для українців дат, то за роки існування Української держави для цього зроблено дуже мало. Навіть День Незалежності в нас ніби й «не зовсім свято». А особливо в часи нинішні.
Отож, який висновок? Наш календар, за великим рахунком, є ні європейським, ні українським. Його можна назвати радянсько-православним. Відповідно, виникає питання, а яку спільноту формує такий календар? Якщо не помиляюсь, один звісний Президент однієї пострадянської республіки щиро признався: «Я – православний атеїст». Схоже, наш календар і є якраз календарем для православних атеїстів.
До теми:
