Актуально
20978 переглядів
 |
Зла іронія наукової громадськості зрозуміла — вчені тільки на очах автора цих рядків п’ять років намагаються донести до тих, хто має владу та гроші, своє занепокоєння з приводу безперспективності та небезпеки того шляху, яким розвивається сьогодні економіка старопромислових регіонів.
Певною мірою це слівце є пародією на "неоіндустріалізм", який всує згадують офіційні особи з приводу, а частіше — без. Тому що приставку "нео", покликану підкреслити новизну, некоректно вживати відносно заводів, які здебільшого перебувають у третьому технологічному укладі, тобто, простіше кажучи, на рівні кінця XIX століття.
Локомотивом некроіндустріалізму експерти однозначно називають металургію, яку кількома роками раніше прийнято було пестити, плекати та улесливо називати донором національної економіки й головним постачальником валютної виручки. Попередні підсумки роботи економіки Донецької області, озвучені губернатором Андрієм Шишацьким, показують, що саме в металургії відзначено найбільший спад виробництва та обсягів реалізованої продукції. Така ж ситуація в Луганській області: деякий приріст помітний лише у виробництві чавуну, а от випуск готових металевих виробів і виплавка сталі — у мінусі.
Більше половини металургійних підприємств збиткові. Цей факт в одному з нечисленних "парадних" інтерв’ю змушений був визнати Віктор Янукович. "Вітчизняна металургія критично залежна від експорту. Тому будь-які кризові явища у світовій економіці прямо впливають на наші підприємства", — мудро зауважив він те, що було очевидно й так. На його думку, відновлення Мінпромполітики та активна діяльність цього відомства мають "забезпечити позитивні тенденції в 2013 році".
Однак учені продовжують наполегливо повторювати: позитивних тенденцій не буде. Ні в 2013-му, ні потім. Старопромислові регіони от-от досягнуть дна й почнуть копати вглиб. І винні в тому зовсім не підступні буржуї зі своїми ціновими коливаннями. Технології виробництва зовсім застаріли, зношеність основних фондів досягла критичних значень, звідси — надзвичайно високі енергоємність і собівартість продукції. І саме звідси — збитковість і падіння виробництва.
При цьому, за даними колективу вчених з донецької філії Національного інституту стратегічних досліджень, впровадженням інновацій займаються тільки 85 підприємств Донецької та 68 підприємств Луганської області. Грубо кажучи, лише один із десяти заводів намагається йти в ногу з часом, що вкрай недалекоглядно. Якби сучасні мільярдери цікавилися історією промгігантів, які дісталися їм на зламі епох, то знали б, що лідерство Донбасу забезпечували не оспівані пропагандою шахтарі та металурги, а вчені, інженери й технологи. Скажімо, першу у світі установку безперервного розливання сталі було введено в експлуатацію не десь, а на Донецькому металургійному заводі.
За словами директора регіональної філії НІСД Юрія Макогона, уже до кінця 80-х років минулого століття адекватний супровід важких галузей промисловості поступово сприяв тому, що на перші ролі стали виходити саме виробники технологічної продукції. До 1990 року метал з донбаських заводів не був основною статтею експорту, місцевий "чавуній" поглинали машинобудівники, які поставляли за кордон обладнання для підприємств різних галузей.
Зійшовши з дистанції в гонці технологій, металурги для початку разом із собою потягли на узбіччя супутні галузі, передусім машинобудування. І продовжать котитися вниз і надалі. Точкові спроби впровадження (не своїх уже, домашніх, а імпортованих) технологій поки що виглядають, як панічне латання дірок у днищі потопаючого корабля.
Найсумніше, що у зав’язаних на важку індустрію макросистемах, канонічним прикладом яких є старопромислові регіони України, залежність від містоутворюючого підприємства настільки ж критична, як самого підприємства — від зовнішньої кон’юнктури. Тому із гуркотом руйнований велетень не тільки призведе до економічної кризи, а також посилить кризи демографічну та соціальну, причиною яких сам же і є.
Коли зовнішня кон’юнктура була "за наших", і графіки макростатистичних показників повзли вгору, якось не прийнято було вголос говорити про те, що це ілюзорне процвітання, ніби в найбільш диких суспільствах давніх часів, по суті, оплачувалося жертвоприношенням. Але дані, які тихо весь цей час вкривалися пилом на полицях, уперто свідчать: домни та мартени, крім природних ресурсів, "спалили" і чимало людських. За останні дев’ять років населення Донбасу скоротилося на 600 тис. чоловік, або на 8,6%. При цьому середня тривалість життя чоловіків, які становлять основний контингент працівників промислових підприємств, ненабагато перевищує пенсійний вік і дорівнює 64 рокам. У 2011-му, наприклад, половина померлих чоловіків були молодші 65 років — 16,7 тис. чоловік.
Ті, хто залишився в живих, міцним здоров’ям похвалитися не можуть. За даними Фонду соціального страхування, Донецька та Луганська області стабільно забезпечують більше половини професійних захворювань по країні, утримуючи сумнівне лідерство за цим параметром. Дві третини захворювань — хвороби органів дихання. Зростає питома вага хвороб нервової системи та, як результат, смертність від недуг такого роду. Що сумно, кожна восьма така смерть спричинена "дегенерацією нервової системи внаслідок вживання алкоголю".
Пояснення прості: по-перше, умови праці та рівень медичного обслуговування на підприємствах (особливо в частині ранньої діагностики профзахворювань), по-друге, екологія. Шкідливі викиди в атмосферу стабільно зростають. Список головних винуватців цього не змінюється багато років. З металургійних підприємств — ММК ім. Ілліча, "Азовсталь", Єнакіївський метзавод. В енергетиці — Вуглегірська, Курахівська, Зуївська, Старобешівська теплоелектростанції. На групу підприємств, зосереджених нині в руках одного власника, Ріната Ахметова, за даними експертів НІСД, припадає 62,4% загального обсягу шкідливих викидів у Донецькій області. Це є зворотний бік економічної експансії останніх двох років. Публічні обіцянки топ-менеджерів "Метінвесту" і ДТЕК про масштабні вкладення в екологічні технології в статистиці поки що не відображені.
З огляду на перелічене навіть у внутрішньому українському рейтингу конкурентоспроможності регіонів, складеному за методикою Всесвітнього економічного форуму, Донецька область найнижчі оцінки одержала за стан кадрів та ефективність ринку праці. Що, втім, мало турбує роботодавців, бо навантаження на одну вакансію в середньому по регіону — сім безробітних (абсолютний рекорд зафіксовано у Новоазовському районі, де на одне робоче місце претендують 90 чоловік), і це дає можливість власникам "заводов-газет-пароходов" тільки в 7% випадків пропонувати зарплату вищу від середньої. А кожного десятого (11%) наймати й зовсім за мінімалку.
Якщо напружити уяву, то сухі цифри, що демонструють нинішнє становище донбаського пролетаріату, у дивний спосіб перегукуються з емоційними розповідями про важке життя робітників до революції з радянських підручників. Усе сходиться: масове безробіття, копійчані заробітки, хвороби, пияцтво та у результаті — рання смерть. Третій технологічний уклад на повний зріст. Приставка "некро" в описі індустріалізму донбаського типу виглядає в цьому випадку дуже доречно.
Рецепти, які допомагають призупинити це сповзання в безодню, а в перспективі — і змінити вектор переміщення, пропонувалися та пропонуються неодноразово. Щоправда, з кожним роком такі поради мають дедалі більше шансів виявитися запізнілими.
Проте НІСД та Інститут економіки промисловості НАН України свої ідеї знову висловлюють і намагаються донести до тих, хто, теоретично, може та повинен стурбуватися поточною безпросвітністю.
Так, створена торік агломерація "Північний Донбас" (своєрідний громадський комітет органів місцевого самоврядування), за задумом учених, здатна стати координатором функціонування технопарку на основі зосереджених на півночі Донецької області машинобудівних підприємств у ряді міст. Машинобудівникам, на думку експертів, варто все-таки дати шанс відвоювати втрачені позиції. Тоді принаймні можна буде повернути розвиток Донбасу в ту точку, на якій він перервався двадцять років тому.
Розглядаються також проекти створення подібного роду аграрних, туристичних та інших кластерів. Звичайно, і це — "добре забуте старе". Багато років тому популярний персонаж донецької історії більшовик Федір Сергєєв (товариш Артем) сперечався з Леніним та Орджонікідзе, доводячи, що радянські республіки варто створювати за соціально-економічними, а не національними параметрами.
Великі надії покладають на транскордонний кластер у рамках єврорегіону "Донбас", у якому бере участь, крім Донецької та Луганської, також Ростовська область РФ. Перші боязкі паростки промислової кооперації вже намагаються пробитися через кордон, і якщо кордон виявиться таким відкритим, як обіцяє влада всіх перелічених регіонів, то з цього все ж таки може щось вийти.
Нарешті, великому бізнесу та владі доведеться ліквідувати наслідки власної злочинної дурості. І тим й іншим потрібно створювати стимули для розвитку задушеного колись своїми руками малого та середнього бізнесу. Диверсифікація і розвиток внутрішнього ринку хоча б не залишать без шматка хліба жителів міст у разі закриття містоутворюючих підприємств...
Найголовніше, на чому наполягає експертне співтовариство, — ніхто не потягне глобальних перетворень поодинці. Навіть Рінат Ахметов не може "усе купити" та одним ривком вивести старопромислові регіони на новий виток розвитку. Він навіть із одним окремо взятим футбольним клубом стільки провозився, а ця справа складніша й набагато дорожча. Навіть президентська вертикаль, налігши всім тілом на важелі влади, не зрушить цього воза. Хоча державне стратегічне планування, яке враховує інтереси всіх рівнів влади, бізнесу, суспільства, в Україні відсутнє як таке, та колись усе ж потрібно починати. І подолання некроіндустріалізму, як здається, — це чудовий привід освоювати, нарешті, це корисне вміння.
Публiкацiї за темою «Економіка та фінанси»:
