Актуально
72521 перегляд
 |
Як свідчить аналіз тогочасних історичних подій, із грудня 1917 р. радянська Росія вела неоголошену війну проти Української Народної Республіки. Наступ червоних військ на Київ відбувався із двох напрямків: харківсько-полтавського та курсько-бахмацького. Супроти останньому українська сторона вислала в район Бахмача кілька сотень 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького (командир — сотник А. Гончаренко), 1-шу сотню Студентського куреня (щойно сформованого із студентів-добровольців у тому числі Університету Св. Володимира м. Києва і гімназистів-старшокласників) під командою сотника Омельченка та інші формування (загалом українські сили мали саморобний бронепотяг, півтора десятка кулеметів, 20 старшин, близько 700 вояків, у тому числі й студентів та кілька десятків місцевого Вільного козацтва).
Українські формування під загальною командою сотника А. Гончаренка зайняла оборону поблизу залізничної станції Крути. Але сил явно було замало, оскільки на них наступали значні підрозділи московських, брянських і петроградських червоноармійців, балтійських матросів та російський бронепотяг А.Полупанова (загалом близько 6 тис.).
Бій під Крутами, який розпочався близько 9 години ранку, тривав кілька годин, захисникам вдалося відбити кілька атак більшовицьких загонів (українські вояки діяли кваліфіковано і навальна атакувальна тактика більшовиків обійшлася їм дорого — на полі бою залишилося до 2 тис. убитих і поранених червоногвардійців). Але сили були явно нерівними і, врешті-решт, українські підрозділи змушені були віддати наказ про відступ до свого ешелону. При відступі один підрозділ студентської сотні потрапив в оточення та вів запеклий бій. Інший студентський загін у сутінках помилково вийшов на зайняту більшовиками станцію Крути і потрапив у полон, де за наказом червоного командира П.Єгорова, 27 юнаків того ж дня після знущань були розстріляні червоноармійцями (у дворі станції).
Загальні втрати українських підрозділів (вбитими пораненими та полоненими) становили близько 300 чоловік, в тому числі й студентської молоді. Відчутним були втрати й російської сторони.
Згідно рішення Української Центральної Ради 28 студентів та гімназистів, які полягли під Крутами, згодом, 19 березня 1918 р. з почестями були поховані в Києві на Аскольдовій Могилі. Розпізнати вдалося лише п’ятьох студентів Університету св. Володимира, вісьмох — Українського народного університету та п’ятьох гімназистів. Інших загиблих у бою місцеві жителі таємно захоронили у різних місцях. Під час велелюдної траурної процесії прозвучали слова голови Центральної Ради України Михайла Грушевського: «Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні!». А Л. Старицька-Черняхівська на похованні зазначила: «Для нас могила ця лишиться на віки полум’ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Це буде друга свята могила над Дніпром. У хвилини відчаю, в хвилини занепаду, в хвилини знесилля будуть приходити до неї старі й малі, щоб відживитися тим святим вогнем ентузіазму, який палатиме тут і під камінним хрестом. Будьте ж певні, дорогі, незабутні герої, ваша смерть не згинула марно! Чуєте? Вона живе й житиме довіку вільна самостійна Україна!».
У наш час, на вшанування героїзму й жертовності молодих людей у відстоюванні незалежності України, було встановлено пам’ятні знаки на місці бою й захоронення героїв та встановлено день їхнього вшанування. Хоча загалом політика пам’яті у питанні трактування бою українських патріотів під Крутами, як, власне, й інших замовчуваних або сфальсифікованих у радянський час історичних подій, ще не набула ясності ні в українському політикумі, ні в середовищі громадськості. Через це, очевидно, й не було впродовж двадцяти років незалежності України швидко й ретельно відзначено всіх тих, хто в той чи інший спосіб та час долучився до її постання. Така ж доля спіткала й вшанування пам’яті героїв Крут, яким у різні періоди, часом із значними часовими розривами, нашої новітньої історії приділялася різна увага.
Вже напередодні здобуття незалежності України у січні 1990 р. за ініціативи Київської студентської спілки, Чернігівського РУХу й конотопського козацтва поблизу станції Крути у селі Пам’ятному на Чернігівщині було розпочато створення Меморіального комплексу «Пам’яті героїв Крут» та встановлено перший дерев’яний хрест. У 1996 році на цьому місці було встановлено стелу, висипано курган — символічну могилу героїв Крут та замість дерев’яного встановлено залізний хрест. Через десять років — у 2006 було відкрито монумент — 10-метрову червону університетську колону із малим гербом — тризубом на вершку — таку, як на фасаді Червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, як символ пам’яті за загиблими студентами та молоддю. Також поряд було зведено капличку та викопане хрестоподібне водоймище.
У 2008 році експозицію меморіального комплексу було доповнено залізничними вагонами та платформою, схожими до тих, якими захисники Крут діставалися бойових позицій, а в 2010 — увесь комплекс перейшов у підпорядкування Міністерства України, ставши філією Національного військово-історичного музею України.
А ось напередодні 94-ї річниці пам’ятного подвигу крутянців — наприкінці 2011 р. замість звичного дерев’яного хреста, на честь героїв Крут на Аскольдовій Могилі з’явився коштовний пам’ятник. Який встановили невідомі меценати, реально здійснивши таким чином ті гучні обіцянки, які багато років лунали із уст наших високопосадовців щодо необхідності гідного вшанування українських героїв. Величний пам’ятник являє собою виготовлений із дорогого каменя козацький хрест, в центрі якого витесаний тризуб, під яким цитата зі Святого Євангелія — «Найбільша любов — життя покласти за друзів». Навколо новозведеного пам’ятника на деревах, знову ж таки руками невідомих народних активістів, на честь та в пам’ять про кожного героїчно полеглого крутянця прикріплена ікона. І саме те, що в Україні потужно наростає народна ініціатива з відновлення втраченої пам’яті про героїчні сторінки української історії, а до таких монументів з трепетом приходять як представники влади, так і опозиції (хоча й поки що нарізно), вселяє надію на загальне ціннісне порозуміння. А випадки перенесення політичного протистояння на війну пам’яті й пам’ятників, сподіваємося, навіки перейдуть у минуле. Хоча очікувати такої злагоди еліт та репрезентованих ними спільнот до 95-ліття бою під Крутами ще не доводиться, як через відсутність загальної терпимості та, приміром, сандального пошкодження у травні 2007 р. пам’ятника героям Крут, так і скорочені останнім часом сюжети шкільних підручників стосовно описуваних історичних подій. Проте 100-літні роковини подвигу крутянців у 2018 році напевне будуть вшановані однодумно, всенародно та на найвищому рівні. Маємо велику надію, що історична амнезія деяких наших сучасників в Україні буде подолана, адже немає більшої звитяги в світі, ніж віддати життя за рідну землю. Це прекрасно розуміли й сучасники героїв Крут, чиє ставлення до крутянців поетичними рядками геніально передав Павло Тичина (1918):
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Публiкацiї за темою «Пам’ять»:
