Актуально
54152 перегляди
 |
А ще Сталінград є символом низки наріжних соціальних – власне, соціально-політичних та соціально-історичних – міфів, на яких, з-поміж інших, тримався радянський режим і на яких прагнуть утриматися нинішні «кремлівські чекісти». Міф про визначних сталінських полководців, у першу чергу Георгія Жукова, міф про непорушну єдність партії та народу, міф про геніальний стратегічний задум Ставки, про перевагу радянської зброї та радянської військової промисловості, про нездоланну міць Червоної армії, яка самотужки здолала ударні сили Вермахту, – ось про що тут ідеться.
Зараз, коли в Росії гучно відзначається 70-ліття перемоги Червоної армії у Сталінградській битві, доцільно звернутися до цих міфів і спробувати показати, яке насправді значення мала ця битва з-поміж подій Другої світової війни. Не в останню чергу це важливо й тому, що серед її головних діючих персон та серед простих вояків було чимало людей, пов’язаних із Україною.
Проте спершу – коротко про перебіг самої битви.
На війні, як на війні
Сталінградська битва в радянській історіографії зазвичай поділяється на два періоди: наступ німецьких військ (із 23 серпня по 18 листопада 1942 року) та контрнаступ радянських військ (із 19 листопада 1942 року по 2 лютого 1943 року). Загалом це відповідає дійсності, тільки до характеристики першого періоду слід додати: «і численні невдалі спроби радянських військ перейти у контрнаступ». До характеристики другого періоду битви також варто додати: «і невдала спроба Вермахту деблокувати оточене угруповання».
Сталінград був однією з головних цілей наступу військ Німеччини та її союзників на Східному фронті улітку й восени 1942 року. Це місто являло собою важливий вузол комунікацій й один із головних центрів виробництва військової продукції в СРСР, а ще носило ім’я Сталіна і пов’язувалося з його мудрим керівництвом «червоними» у війні з «білими» у 1918-19 роках.
Наступ у загальному напрямку на Сталінград вела група армій «Б» у складі трьох німецьких, двох румунських, італійської та угорської армій. Безпосередньо на місто рухалися 6-та польова армія (командувач генерал Фрідріх Паулюс) і частина сил 4-ї танкової армій (командувач генерал Герман Гот). Їм протистояв спершу Сталінградський а потім і новоутворені Південно-Західний та Донський фронти. Командували ними, відповідно, генерали Єрьоменко, Ватутін та Рокосовський. 23 серпня німецькі війська вийшли до Волги; того ж дня сотні літаків Люфтваффе завдали масованого удару по місту, фактично зруйнувавши його і вбивши, за різними оцінками, від 40 до 100 тисяч цивільних осіб (точний підрахунок утруднений тим, що у Сталінграді на той час було понад 300 тисяч місцевих жителів і приблизно стільки ж біженців, нерідко без документів). Евакуація цивільного населення була розпочата тільки 24 серпня, коли залізничне сполучення з містом було вже перерване. Було вивезено близько 100 тисяч осіб; щонайменше половина цивільних, які залишалися на початок вересня у місті, загинула.
Так само колосальними були і втрати Червоної армії: точні цифри втрат особового складу і техніки досі не названі, але, скажімо, тільки 13-й танковий корпус за час оборонної фази битви втратив 550 танків (чотири рази він одержував повний комплект бойової техніки і втрачав його); загалом у цій фазі брали участь 8 танкових корпусів та 12 окремих танкових бригад Червоної армії, і рівень втрат у них був приблизно однаковим. Це стало наслідком постійних спроб за наказами Ставки контратакувати і відкинути противника, не зосередивши достатні сили і не розвідавши місцевість.
Бої у самому місті точилися надзвичайно запеклі. Спершу радянські втрати були традиційно значно вищими за німецькі через недоладну організацію; так, добре підготовлена 13-а гвардійська дивізія генерала Родимцева через добу після введення у бій, коли вона відбила у противника чималу частину міста, виявилася без боєприпасів – їх незадовго до цього перевезли через Волгу і тепер під обстрілом треба було везти назад… Але головним стало те, що німецькі солдати раніше за червоноармійців перейшли на ведення вуличних боїв добре «зіграними» бойовими групами чисельністю 50-70 «багнетів», добре оснащеними автоматичною зброєю. Та невдовзі ця тактика була запозичена червоноармійцями і їхні дії стали значно ефективнішими; цьому сприяла специфіка сталінградської оборони, коли в місті залишилися тільки бойові підрозділи і неполохливі командири; політруки й «особісти», які воліли розстрілювати своїх бійців за найменші провини, або втекли, або були знищені червоноармійцями. Над командирами дивізій та армій не висів дамоклів меч Ставки – проконтролювати виконання її наказів на передовій ніхто з посланців Сталіна не наважувався, бо ж місто, за спогадами учасників боїв з обох сторін, перетворилося на справжнє пекло. Коли ж треба було виконати сталінський наказ, втрати знову ставали жахливими. Так, під час однієї з невдалих спроб відбити панівну висоту – Мамаїв курган – упродовж доби загинула щойно введена в бій 10-тисячна стрілецька дивізія.
А 19 і 20 листопада спершу на північному, потім на південному фланзі військ групи «Б» почався потужний контрнаступ Червоної армії. Удар був завданий по позиціях румунських армій, ворожий фронт був прорваний і 23 листопада війська Донського та Південно-Західного фронтів з’єдналися, оточивши 6-у німецьку армію і частину сил 4-ї танкової армій. А 2 лютого 1943 року після жорстоких боїв Червона армія зламала опір останніх німецьких вояків під Сталінградом. Склало зброю близько 110 тисяч солдатів, офіцерів і генералів, включно з командувачем 6-ї армії генерал-фельдмаршалом Паулюсом. Загалом унаслідок радянського контрнаступу склали зброю майже 240 тисяч вояків Німеччини і її союзників. Червона армія успішно рухалася вперед до початку весни 1943 року і зайняла великі території Росії та України.
«Уран» та «Африка»
Контрудар під Сталінградом планувався радянським Генштабом як операція допоміжна, відволікаюча від основного удару, який мали завдати війська Червоної армії на західному напрямку. Війська Західного і Калінінського фронтів, що почали 25 листопада під керівництвом Георгія Жукова операцію «Марс», маючи на меті розгромити групу армій «Центр» і вийти до Балтійського моря, налічували, разом із розташованими в ближньому тилу резервами, 1,9 мільйона «багнетів», понад 24 тисяч гармат і мінометів, 3300 танків та 1100 літаків. Натомість Донський, Сталінградський і Південно-Західний фронти, дії яких координував начальник Генштабу Олександр Василевський, мали у своєму складі значно менші сили – 1,1 мільйона «багнетів», 15 тисяч гармат і мінометів, 1400 танків та понад 900 літаків. При цьому Жуков після того, як у вересні буквально «спалив» за короткий термін кілька танкових корпусів, намагаючись відкинути німців від Сталінграду, був відсторонений Сталіним від планування і здійснення контрудару між Волгою і Доном та націлений на операцію «Марс». По тому Жуков бував під Сталінградом, але тільки короткими наїздами.
Можливо, саме це стало однією з головних причин успіху радянського контрнаступу – його планував і дії фронтів координував освічений і позбавлений хамства генштабіст генерал Василевський, який після перемоги під Сталінградом став маршалом. А от наступ солдафона Жукова повністю провалився – фронти під його командуванням за короткий час втратили 1850 танків і півмільйона живої сили, кілька корпусів та дивізій потрапили в оточення, звідкіля з великими труднощами вирвалися. Після того Жуков, а вслід за ним і радянські історики, оголосили операцію «Марс» допоміжною щодо операції «Уран» – контрнаступу під Сталінградом.
Що цікаво: за два тижні до початку «Урану» німецька розвідка дізналася про майбутню операцію, так само, як і про «Марс». Однак Гітлер не захотів відводити війська до Дону, ба більше – не дозволив Паулюсу припинити спроби скинути радянські частини в Волгу у самому Сталінграді та вивести кілька дивізій 6-ї армії з міста, зміцнивши ними румунські позиції. Фюрер не вірив у здатність Червоної армії проводити глибокі наступальні дії. Відтак радянські війська змогли ефективно скористатися подвійною перевагою в живій силі та техніці та використати сприятливу для оточення противника конфігурацію лінії фронту: навряд чи навіть подвійна перевага у силах допомогла б, якби на початку операції перед наступаючими танками та піхотою Червоної армії були німецькі, а не румунські війська…
Немалою мірою допомогла успіху Червоної армії під Сталінградом і висадка союзників у Північній Африці 8 листопада 1942 року (операція «Торч»). Щоб запобігти наступному кроку американських та британських стратегів – висадці в Італії – Гітлер вирішив створити потужний плацдарм у Тунісі, і вже 10 листопада розпочалося термінове перекидання туди повітрям і по морю німецьких та італійських військ. А 11 листопада німецькі війська окупували досі номінально вільну частину Франції, контрольовану режимом Віші. Все це відволікло великі сили та ресурси, а, головне, увагу від Східного фронту в критичний момент підготовки і початку операції «Уран».
Розгортання групи армій «Африка» у складі німецької 5-ї танкової армії та 1-ї італійської армії тривало паралельно з концентрацією групи генерала Гота, яка мала деблокувати оточених під Сталінградом. Відомо, що загалом країни Вісі втратили в Тунісі понад 300 тисяч солдатів й офіцерів, із них половина була німецькими вояками. Якби навіть чверть цих сил, в тому числі й сотні танків, була використана для прориву під Сталінград, то успішне завершення «Урану» стало б неможливим. І ще одна важлива деталь щодо допомоги союзників: за наказом президента США Рузвельта, у другій половині 1942 року на території Ірану, окупованій британськими і радянськими військами, був створений так званий «Перський транспортний коридор» для передання до СРСР великої кількості озброєння і військового оснащення; до 90% цього, за оцінками сучасних американських статистиків, ішло під Сталінград.
Інакше кажучи, перемога під Сталінградом до певної міри визначалася випадковими чинниками, а водночас була спільною перемогою Об’єднаних Націй, а не самої тільки радянської військової й політичної машини.
Не всі хотіли вмирати за Сталіна
Якими б не були масштаби перемоги під Сталінградом і яке б значення ця перемога не мала, Сталін не зумів уповні скористатися тими можливостями, що їх він отримав після прориву ворожого фронту. Адже Генштаб розробив і значно масштабнішу за «Уран» операцію «Сатурн», яка мала на меті прорив Червоної армії до Ростова-на-Дону, блокування шляхів відходу групи армій «А» з Північного Кавказу і продовження руху далі, через Донбас до Дніпра. Після оточення 6-ї армії під Сталінградом і розгрому двох румунських армій група армій «Б» уже не мала сил, щоб утворити суцільну лінію фронту. 23 листопада Сталін наказав Василевському готувати операцію «Сатурн» силами Воронезького і Південно-Західного фронтів. Але вже 26 листопада у телефонній розмові Сталін переорієнтував Василевського, заявивши, що «в даний час найважливішою і основною задачею є якнайшвидша ліквідація оточеного угруповання німців». А 29 листопада Жуков, який завітав під Сталінград у ролі представника Ставки, направив Сталіну телеграму, в якій наполягав на переході до оборони на зовнішньому фронті оточення і на зосередженні зусиль на ліквідації оточеного угруповання. Отож «Сатурн» відклали – спершу тимчасово, а потім назавжди. Замість цієї операції був проведений так званий «Малий Сатурн» із розгрому 8-ї італійської армії, тоді як у разі потужного удару на Ростову існувала реальна можливість якщо й не завершити війну в 1943 році, то завдати Німеччині вирішальної поразки.
Невірна оцінка ситуації Сталіним і Жуковим дорого коштувала, і не тільки Червоній Армії. Вже у лютому 1943 року Вермахт спромігся на контрнаступ, перехопив стратегічну ініціативу і завдав Червоній армії низку поразок на Східній Україні, відкинувши її від Дніпропетровська і відбивши Харків. А тим часом генерал Ерьоменко у грудні 1942 року пропонував вивести його фронт із боїв проти оточеного Паулюса і кинути вздовж Дону на Ростов…
Але сталося так, як сталося.
І ще те, про що не можна не згадати. У 110 тисяч німецьких полонених, які склали зброю під Сталінградом наприкінці битви і були виснажені голодом, переможці одразу забрали всю їжу і погнали їх пішки голим степом у 30-градусний мороз до таборів. Тих, хто відставав, охорона вбивала на місці. За колючим дротом таборів для військовополонених перший час також були відсутні елементарні умови для виживання. Як наслідок, із цих 110 тисяч вижило тільки 5 тисяч, половину з яких становили офіцери (їх хоча б так-сяк годували і надавали медичну допомогу). А от 20 тисяч узятих у полон колишніх червоноармійців, які служили в допоміжних частинах Вермахту, були розстріляні на місці. Загалом же на німецький бік за час Сталінградської битви перейшло понад 52 тисячі радянських солдатів та офіцерів, щоб воювати проти більшовиків. Більшість із них загинула.
Публiкацiї за темою «Історія»:
