Актуально
88511 переглядів
|
10 березня Тарасові Петриненку - народному артистові України, лауреату державної премії імені Тараса Шевченка, яскравому, харизматичному й потужному Митцю - виповнюється 60! |
Мова піде про мого духовного побратима.
10 березня Тарасові Петриненку - народному артистові України, лауреату державної премії імені Тараса Шевченка, яскравому, харизматичному й потужному Митцю - виповнюється 60!
Зі мною це буває часто. Коли хмари чорних дум раптом застилають небо моїх мрій і душа робиться якось анемічною, холодною і байдужою, я дістаю стару, затерту аудіокасету, колись подаровану тобою, Тарасе, ставлю її у магнітофон і поринаю у зовсім інший світ. Там духмяно пахнуть трави і виграють веселками дощі, там звуки повертають забуту гаму почуттів, а слова знову набувають істинного значення і змісту.
Біль, Смуток, Надія, Радість, Любов, Україна - усі ці поняття стають первісно-простими й бездонно-глибинними, і моє власне життя розгортається, як дивовижний згорток...
Пам’ятаю, як вісімнадцятирічним юнаком, граючи на танцмайданчику, я співав одну з твоїх найперших популярних пісень «Линуть мрії». Вона одразу лягла на серце своєю особливою мелодійністю і свіжою гармонією, а твій голос – чистий і бентежно-проникливий, почувши раз, уже не можна було забути.
Ти вже на той час закінчив Київську консерваторію, мав свій ансамбль «Візерунки шляхів», записав на фірмі грамзапису «Мелодія» платівку-гігант, яка одразу ж стала популярною, і отримав запрошення від «Укрконцерту». Згодом, назва твого колективу змінилася. Він став називатися «Гроно». Але ті, хто вже причислив себе до твоїх шанувальників, не губились у цих трансформаціях.
Це були непрості часи, коли право на власну творчість регламентувалося численними заборонами й директивами. Зі сцени мали звучати тільки твори членів Спілки композиторів, будь-яка творча ініціатива суворо обмежувалась і каралася.
Сиві й жовчні Сальєрі ревно оберігали свої життєдайні луки і з ворожістю поглядали на твої довгі чорні кучері і потай заздрили твоїй моцартівській легкості та невимушеності. З яким полегшенням вони зітхнули, коли тобі врізали чуба й забрали до армії. Але й там, у військовій частині, ти залишився тим дотепним, гострим на слово, неперевершеним музикантом, перед яким був безсилий військовий статут. А ваш армійський ансамбль давав фору багатьом тодішнім професіоналам. Я добре пам’ятаю один із таких концертів і тебе, Тарасе, в куцому й тісному для твоєї статури армійському кительку з бас-гітарою в руках. Ти співав «Линуть мрії», а тобі підспівували твої численні «фани».
Я молодший за тебе лише на п’ять років, але в юності такий строк – ціла вічність. Згадую, як уперше я прийшов до «Укрконцерту», щоб показати комусь свої пісні. Ти тоді вже керував «Мрією» - популярним дівочим колективом. Була репетиція, а в перерві я під гітару співав тобі деякі свої твори. Пам’ятаю твої слова: «Хлопче, треба щось робити, а не сидіти, склавши руки. Пісні повинні жити...»
Ці слова у повній мірі стосувалися й тебе, Тарасе. Темрява ідеологічного мракобісся згущалася, все важче дихалося творчим людям у затхлому і спертому повітрі заборон і пересторог. І ось уже почали закидати на твою адресу, що, мовляв, пишеш пісні прозахідного ґатунку, а в текстах, навпаки попахує націоналізмом.
Одне слово, через деякий час, як і більшість талановитих музикантів твого покоління, ти вже мандрував гастрольними шляхами у складі ансамблю «Красные маки», що базувався при Тульській філармонії. Саме там народилися твої перші російськомовні хіти – «Перелетная птица», «Я скоро вернусь», «Погасшие звезды», «Я ещё не все потерял».
Неозорі простори Союзу Республік Радянських давали прекрасні перспективи для творчого й матеріального процвітання. Згодом можна було б податися і до «білокам’яної», щоб спробувати своє щастя й затусуватися поміж московських зірок.
Одначе, ледве засіріло на Сході від наближення світанку нових часів, ти знову опинився в Україні. Що тебе повернуло назад, Тарасе? Можливо, невипадкова обраність твого імені чи успадковане від мами прізвище, яке багато до чого зобов’язувало? А може, голос крові, поклик сумління, відблиск давньої мрії, що замаячив на видноколі.
І ось ти знову в Україні. Твій новий колектив «Гроно» – це, напевне, найзірковіший твій час в оточенні прекрасних музикантів - Тетяни Горобець, Ігоря Шабловського, Мишка Котляренка, Ігоря Солоденка, Миколи Сіренка. Які пісні записуються в той час – «Україна», «Пісня про Пісню», «Господи, помилуй нас!»
Озираючись назад, можна сказати, що яскравим сплеском української пісні став 1989 рік. Перший фестиваль «Червона рута» у Чернівцях зібрав під свої знамена кращих із кращих. Я пам’ятаю несамовитий шал багатотисячного стадіону, коли ти, Тарасе, зі своїм колективом виходив на сцену, щоб співати свої нові пісні зі щойно виданого альбому «Я професійний раб». Про цей альбом варто сказати окремо.
У кожної нації існують ті поняття і реалії, які притаманні тільки їй одній, вони передаються з покоління в покоління, як таємний код, як форма самоусвідомлення, як нетлінний культурний і духовний скарб. Вони передаються від пращурів до нащадків за допомогою Співців і Поетів. Причому, кожне покоління Митців знаходить свою мову та інтонацію, щоб донести Істину до людей, збагативши її новим особистим досвідом. Ти знайшов, Тарасе, свою Мову, своє Слово і свою Музику, щоб сказати світові - та й нам самим – про нас.
Я впевнений – людині, яка нічого не знає про Україну, про її болі, жахи і надії достатньо просто послухати альбом Тараса Петриненка «Я професійний раб». Більшої глибини змісту, досконалості форми і публіцистичної емоційності українська пісня ще не знала. Тут і давній козацький мотив, і енергія молодого Народного Руху, тут моторошний голодомор 33-го і Чорнобильська зона, тут жорсткий та нещадний національно-ментальний самоаналіз і невтішні роздуми та прогнози...
Публiкацiї за темою «Українці»:
