Актуально
46156 переглядів
 |
Від редакції. Сьогодні ми розпочинаємо публікацію добірки думок різноманітних дослідників феномену більшовизму та революцій, які зруйнували вщент Російську імперію, до складу якої, входила сучасна територія України.
Сьогодні, як ніколи, переосмислення цих наукових досліджень є актуальним, оскільки до влади в Україні прийшли прямі ідеологічні нащадки більшовиків. І не тільки у лавах комуністичної партії. Якщо вивчити біографії членів правлячої коаліції СРАКА, виявиться, що переважна більшість із них, практично все життя були пов’язані із комуністичною партією й зобов’язані їй своєю кар’єрою. А від так, чи є незворотнім шлях української держави? Чи не перетворяться завтра благі обіцянки сучасних політиків, щедро роздані на виборах, тією страшною дорогою, що вимощена «благими намірами»? Чи не майорить на обрії «залізна рука», яка знов пожене нас у комуністичне «щастя»? На це питання кожен має дати собі відповідь сам.
А ми лише надамо вам інформацію для роздумів… Щоб вдруге не помилитися. Бо перша помилка коштувала українському народу десятків мільйонів життів і практично повної втрати національної самобутності. Друга – вочевидь, стане останньою.
Олександр (Ізраїль) Лазарович Гельфанд (Парвус, Молотов, Москович) народився в 1867 р. у містечку Березино Мінської губернії в родині єврейського ремісника. Учився в одеській гімназії. В Одесі брав учать у гуртках народовольців. 19-літнім юнаком, Парвус виїхав у Цюріх, де познайомився з видатними членами «Групи звільнення праці» - Г. В. Плехановим, П. Б. Аксельродом і Вірою Засулич. Під їхнім впливом молодий Гельфанд-Парвус став марксистом. В 1887 р. він вступив у Базельський університет, який закінчив в 1891 р., захистивши наукове звання доктора філософії. Незабаром він переїхав у Німеччину і вступив у німецьку соціал-демократичну партію, не порвавши, втім, відносин з російськими соціал-демократами. Тут Парвус познайомився з К. Каутським, К. Цеткин, В. Адлером, Р. Люксембург. У зв’язку із революційною діяльністю, ним дуже рано зацікавилася німецька поліція. Йому довелося буквально кочувати по німецьких містах, живучи то в Берліні, то в Дрездені, то в Мюнхені, то в Лейпцизі, то в Штутгарті. У Мюнхені Парвус зустрічався з Леніним, який разом із Крупською неодноразово бував у нього в гостях.
Парвус був повністю позбавлений почуття Батьківщини. «Я шукаю державу, де людина може задешево одержати батьківщину», - писав він якось В. Лібкнехту. (Шуб Л. «Купець революції»//Новий журнал. Кн.87. Нью-Йорк, 1967. С. 296.)
Коли розпочалася російсько-японська війна, Парвус опублікував в більшовицькій «Іскрі» кілька статей під загальним заголовком «Війна і революція». У своїх статтях він пророкував неминучу поразку Росії у війні з Японією й внаслідок поразки – російську революцію. Йому здавалося, що «російська революція розхитає основи всього капіталістичного миру й російському робітничому класу призначено зіграти роль авангарду у світовій соціальній революції». (Шуб Л. «Купець революції»//Новий журнал. Кн.87. Нью-Йорк, 1967. С. 298.) Пророкування Парвуса щодо результату російсько-японської війни збулися, що сприяло посиленню його авторитету, як аналітика.
Парвус дав новий подих марксистської теорії «перманентної революції» і захопив нею Л. Троцького. Їхнє знайомство відбулося восени 1904 р. у Мюнхені. (Троцький Лейба. «Моє життя. Досвід автобіографії». С. 167.)
Під час голодомору в Росії 1898-1899 р. Парвус був в Росії. Він уважно придивлявся до що відбувається й після повернення до Німеччини опублікував у співавторстві з К. Леманом ґрунтовну працю про причини голодомору в Росії. (Lehmann С. u. Parvus. «Das hungernde Russland». Stuttgart, 1900)
Коли в жовтні 1905 г. спалахнула Перша російська революція, Парвус приїхав у Петербург і тут разом із Троцьким увійшов у Виконавчий комітет Ради робітничих депутатів, започаткувавши бурхливу революційну діяльність. «Для нас революція була стихією, хоч і вельми заколотною», - писав про цей час Троцький. – «Усьому передував свій час й своє місце. Дехто із нас встигали ще й жити й особистим життям, закохуватися, заводити нові знайомства й навіть відвідувати революційні театри. Парвусу так сподобалася нова сатирична п’єса, що він відразу закупив 50 квитків для друзів на наступну виставу. Слід зазначити, що він напередодні одержав гонорар за свої книги. Під час арешту Парвуса, в нього в кишені знайшли п’ятдесят театральних квитків. Жандарми довго не могли збагнути, що криється за цією революційною загадкою. Вони не знали, що Парвус усе робив з розмахом». (Lehmann С. u. Parvus. «Das hungernde Russland». Stuttgart, 1900 с. 178)
Своєрідною оцінкою діяльності Парвуса в Першій російської революції можуть служити слова М. Горького, який у листі до І. П. Ладижнікову від другої половини грудня 1905 р. писав: «Огидно бачити його демагогом а-ля Гапон». (Горький М. Повн. зібр. творів. Художн. твори. М., 1974. Т.20. С. 539.)
За організацію революційних заворушень у Росії Парвус був засуджений до заслання на поселення в Туруханськ, але з етапу втік спершу в Петербург, а потім у Німеччину, де з ним сталася майже анекдотична історія, до якої мимоволі мав відношення М. Горький. От що розповідає в нарисі «В. І. Ленін» сам пролетарський письменник: «До німецької партії в мене була пікантна справа: видатний її член, згодом досить відомий Парвус, мав від «Знань» (видавництва. - І. Фроянов) доручення на збір гонорару з театрів за п’єсу «На дні». Він одержав це доручення в 1902 році в Севастополі, на вокзалі, приїхавши туди нелегально. Зібрані ним гроші розподілялися так: 20% з усією суми одержував він, інше ділилося так: чверть – мені, три чверті в касу соцпартії. Парвус ці умови, звичайно, знав і це навіть захоплювало його. За чотири роки п’єса обійшла всі театри Німеччини, в одному тільки Берліні була поставлена понад 500 разів, у Парвуса зібралося, здається, 100 тисяч марок. Але замість грошей він надіслав в «Знання» К. П. П’ятницькому лист, у якому щиро повідомив, що всі ці гроші він витратив на подорож з однією панянкою по Італії. Тому що ця, напевно, дуже приємна подорож, особисто мене стосувалося тільки на чверть, то вважаю себе вправі вказати ЦК німецької партії на інші три чверті його статку. Вказав це через І. П. Ладижнікова. ЦК німців поставився до подорожі Парвуса байдуже. Пізніше я чув, що Парвуса позбавили якихось партійних чинів, - кажучи по совісті, я зволів би, щоб йому накрутили вуха. Ще пізніше, мені в Парижі показали досить гарну дівицю або даму, повідомивши, що це з нею подорожував Парвус. «Дорога моя, - подумалося мені, - дуже коштовна». (Горький М. Повн. зібр. Творів, Художн. твори. М., 1974. Т. 20. С. 10-11.) *1) І. П. Ладижніков, через якого Горький сповістив ЦК німецький соціал-демократичної партії про непоряний вчинок Парвуса, повідомляє додаткові подробиці цієї історії: «Парвус розтринькав гроші, які він привласнив від постановки п’єси «На дні» у Німеччині. розтратив близько 130 тисяч марок. Гроші ці повинні були бути переведені в партійну касу. У грудні 1909 року з доручення М. Горького і В. І. Леніна я два рази говорив у Берліні з Бебелем і з К. Каутським із цього питанню, і було вирішено справу передати третейському суду (вірніше, партійному). Результат був дуже сумний. Парвуса відсторонили від редагування соціалістичної газети, а розтрату грошей він не компенсував». (Горький М. Повн. зібр. творів Худож. твори. М., 1974. Т.20. С. 539.)
Наприкінці 1907 або на початку 1908 рр. Парвуса засудив «партійний суд» у складі Каутського, Бебеля й К. Цеткін. Відповідно до усних спогадів Л. Г. Дейча, членами «суду» були й російські соціал-демократи, зокрема сам Дейч. (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II...» С. 241.) У якості «не то обвинувача, не то свідка виступав» нібито Горький. (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II»... С. 242. - С. 242. - Горький, як ми знаємо, про це нічого не говорить. Більше того, він стверджує щось інше. Дейч, імовірно, тут наплутав.) За одностайним рішенням «суду» Парвусу заборонялося брати участь у російському й німецькому соціал-демократичному русі. (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II»... С. 242. - С. 242.) Саме із цієї причини він переїхав на проживання в Константинополь. *2) Якщо в листі до свого друга Р. Люксембург Парвус говорив правду, то перебувати в Константинополі він планував недовго, усього 4-5 місяців. Однак усе вийшло інакше: у Константинополі Парвус прожив близько 5 років. Саме там, як зауважує Шуб, «почалася найсенсаційніша глава життя цієї людини». (Шуб Л. «Купець революції». С. 301.)
Дивно, але факт: Парвус став політичним і фінансовим радником при уряді младотурок. У Туреччині він дуже розбагатів, про що говорять сучасники й ті, кого пізніше досліджував життя Парвуса.*3) Схоже, Гельфанд отримав великий вплив у фінансовому світі, ставши помітною фігурою «світових тіньових структур».
Відразу ж після оголошення Німеччиною війни Росії константинопольське телеграфне агентство надрукувало «відозву Парвуса до російських соціалістів і революціонерів, у якій він піддав нищівній критиці Г. В. Плеханова і інших соціалістів, що виступили проти Німеччини, обвинувачуючи їх в «націоналізмі» і «шовінізмі». Парвус закликав російських соціалістів і революціонерів сприяти поразці Росії в інтересах європейської демократії». (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II»... С. 237.)
Росія викликала в Парвуса дику злість і ненависть. Він вирішив зробити все, щоб знищити її. Ним був розроблений план дій, у центрі якого стояла Німеччина. Звичайно, він діяв не один, втілюючи колективну волю певних осіб. Але зовні все виглядало так, начебто він повів самостійну гру.
8 січня 1915 р. Парвус з’явився до германського посла в Константинополі фон Вагенхейма з наступною заявою: «Російська демократія може досягти своєї мети тільки через остаточне знищення царату й розчленовування Росії на дрібні держави. З іншого боку, Німеччина не буде мати повного успіху, якщо їй не вдасться спричинити в Росії більшу революцію. Але російська небезпека для Німеччини не зникне й після війни доти, поки Російську державу не буде розчленовано на окремі частини. Інтереси німецького уряду й інтереси російських революціонерів, у такому випадку, ідентичні». (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II»... С. 237.) Парвус, як бачимо, пропонував знищити Росію, яка історично склалася, створивши замість неї, конгломерат дрібних держав.
Німецький уряд зацікавився планом Парвуса й запросив його до Берліну для подальших перговорів, куди він і прибув 6 березня 1915 р. Парвус привіз із собою великий меморандум «Підготовка масового політичного страйку в Росії». Із цього моменту й пішло «весілля» Парвуса з німецькими спецслужбами.
Меморандум містив докладні рекомендації щодо того, «яким чином викликати безладдя в Росії й підготувати революцію, що змусить царя зректися престолу, після чого буде утворено тимчасовий революційний уряд, який буде готовий укласти сепаратний мир з Німеччиною. У першу чергу Парвус радив німецькому уряду асигнувати велику суму на розвиток і підтримку сепаратистського руху серед різних національностей на Кавказі, у Фінляндії, в Україні, а вже потім на «фінансову підтримку більшовицької фракції Російської соціал-демократичної робочої партії, яка бореться проти царського уряду всіма способами, наявними в її розпорядженні. Її вожді перебувають у Швейцарії». Парвус також радив надати фінансову підтримку «тим російським революційним письменникам, які будуть брати участь у боротьбі проти царату навіть під час війни». (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II»... С. 238.)
Німці надали Парвусу статус повного сприяння. Він одержав німецький паспорт, разом із ним 2 млн. марок «на підтримку російської революційної пропаганди». (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II»....) Це був лише початок...
У травні 1915 р. у Цюріху, Парвус зустрівся з Леніним, який уважно вислухав його пропозиції, не давши йому певної відповіді. (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II»... *4) Г. М. Ковзанок не без підстав затверджує, що «змови не відбулося». (Ковзанок Г. М. «Лютнева революція». С. 96.) Хоча зміст розмови з Леніним залишився таємницею, Парвус все-таки повідомив німцям, що «не домовився з Леніним і вирішив проводити свій план революції в Росії самостійно». (Ковзанок Г. М. «Лютнева революція». С. 95.) *5) Ковзанок правильно зауважує, що капітулянтство Леніна принципово відрізнялося від плану Парвуса із руйнування Росії.(Ковзанок Г. М. «Лютнева революція».)
Ленін, імовірно, відчув, з ким тепер має справу в особі Парвуса. Тому й згодом він ставився до «купця революції» холодно й з ворожістю, тримав його на відстані. Відомо, що після заколоту проти Тимчасового уряду Парвус через Радека просив Леніна дозволити йому повернутися в Росію. Ленін у відповідь сказав: «Справу революції не повинно бути заплямовано брудними руками». (Шуб Л. «Купець революції». С. 321-322. )
Необхідно зазначити, що відношення Леніна до Парвуса еволюціонувало від кращого до гіршого. Спочатку він добре озивався про Парвуса, як вченого й публіциста. У листі до О. М. Потресова від 26 січня 1899 р., Ленін пише: «Щодо Parvusa - я не маю ні найменшої уяви про його особистий характер, але аж ніяк не заперечую в ньому великого таланта». (Ленін В. І. ПЗТ. Т.46. С. 21.) У рецензії на книгу Парвуса «Світовий ринок і сільськогосподарська криза», видану в Петербурзі в 1898 р., Ленін називає автора «талановитим німецьким публіцистом» і «посилено» радить «всім читачам, які цікавиться зазначеними (рецензентом. - І. Фроянов) питаннями, ознайомитися із книгою Парвуса», оскільки «вона становить прекрасну альтернативу поширеним народницьким міркуванням про сучасну сільськогосподарську кризу, які постійно зустрічаються в народницькій пресі і які грішать істотний недоліком: факт кризи розглядається поза зв’язком із загальним розвитком світового капіталізму, розглядається тільки для того, щоб підігнати під міщанську мораль про життєвість дрібного селянського господарства». (Ленін В. І. ПЗТ. Т.46. С. 60,61-62.) Книгу К. Лемана й Парвуса «Голодуюча Росія», що вийшла в Німеччині, Ленін назвав цікавою. (Ленін В. І. ПЗТ. Т.46. С. 421.) Перебуваючи в Шушенському, засланець Ленін просить матір, М. О.Ульянову, надіслати статті Парвуса, спрямовані проти Бернштейна. (Ленін В. И. ПЗТ. Т.55. С. 177.) У полеміці з опонентами, він посилається на Парвуса, для посилення власної точки зору. (Ленін В. І. ПЗТ. Т.55. С. 151, 421; Т. 16 С. 284-285; Т. 19 С. 161-162.) Спочатку Парвус для Леніна – «добрий Парвус», причому без іронії. (Ленін В. І. ПЗТ. Т.8. С. 101; Т. 9 С. 264) - Іронічним у вустах Леніна це словосполучення стане значно пізніше. (див. Ленін В. І. ПЗТ. Т.11. С. 264-265.)
Ленін досить схвально ставився до публікацій Парвуса в газеті «Іскра» щодо організаційних питань революційного руху. Під впливом кривавих січневих подій 1905 р., що виявили, по Леніну, «увесь гігантський запас революційної енергії пролетаріату й всю недостатність організації соціал-демократів, меншовик Парвус «узявся за розум. В № 85 «Іскри», він виступив зі статтею, що знаменує, по суті справи, цілковитий поворот від нових ідей опортуністичної нової «Іскри» до ідей революційної старої «Іскри»«. (Ленін В. І. ПЗТ. Т.9. С. 264-265.) Ленін із задоволенням зазначає: «Нарешті революційний інстинкт працівника пролетарської партії узяв гору, хоча б тимчасово, над рабовласницьким опортунізмом. Нарешті ми чуємо голос соціал-демократа, що не плазує перед тилом революції, а безбоязно вказує на завдання підтримки авангарду революції». (Ленін В. І. ПЗТ. Т.9. С. 265.) Ленін говорить, що Парвус «точно більшовиком раптом зробився», (Ленін В. І. ПЗТ. Т.9. С. 266.) і свою «прекрасну статтю» кінчає «прекрасною радою «викинути за борт дезорганізаторів». (Ленін В. І. ПЗТ. Т.9. С. 273.)
У газетній статті «Соціал-демократія й тимчасовий революційний уряд» (квітень 1905 р.) Ленін знову починає розмову про Парвуса: «Тисячу разів правий Парвус, коли він говорить, що соціал-демократія не повинна боятися сміливих кроків уперед, не повинна побоюватися нанесення спільних «ударів» ворогу разом з революційною буржуазною демократією, при обов’язковому (дуже, до речі, згадуваній) умові не змішувати організації; нарізно йти, разом бити; не приховувати різнорідності інтересів; стежити за своїм союзником, як за своїм ворогом, і т.п. Але чим гаряче наше співчуття всім цим гаслам відвернулих від хвостистів революційної соціал-демократії, тим неприємніше вразили нас деякі фальшиві ноти, узяті Парвусом. І не із прискіпливості відзначаємо ми ці маленькі невірності, а тому, що кому багато дане, з того багато й спроситься. Усього небезпечніше було б тепер, якби вірна позиція Парвуса була скомпрометована його власною необачністю». (Ленін В. И. ПЗТ. Т.10. С. 16.) Однак, це захоплення незабаром змінилося критикою.
Гострі розбіжності виникли із приводу відношення до Булигінської Думи та партії кадетів. Парвус виступив проти бойкоту Думи й за тактику дрібних угод з партією кадетів. Леніну стало зрозуміло, що «...Парвус заплутався. Він воює проти ідеї бойкоту, він не радить заважати зборам і зривати їх, а відразу, поруч, радить проникати в збори силою (це не значить «зривати»?), перетворюючи їх у робочі збори...». Ленін запитує: «чого ж заплутався Парвус?». И відповідає: «Тому, що він не зрозумів предмета суперечки. Він зібрався воювати проти ідеї бойкоту, уявивши, що бойкот значить просте відсторонення, відмова від думки використати виборчі збори для нашої агітації. Тим часом, такий пасивний бойкот ніким, навіть у легальній пресі, не говорячи вже про нелегальну, не проповідується. Парвус виявляє цілковите незнання російських політичних проблем, коли змішує пасивний і активний бойкот, коли він, пускаючись міркувати про бойкот, ні єдиним словом не розбирає другого бойкоту» (Ленін В. І. ПЗТ. Т.11. С. 251.) По Леніну, з Парвусом трапилося «маленьке нещастя: він йшов в одні двері, а потрапив в інші». (Ленін В. І. ПЗТ. Т.11. С. 252.) Ленін був переконаний у тому, що «поки в Росії немає парламенту, переносити на Росію тактику парламентаризму, значить погано грати в парламентаризм, значить із вождя революційних робочих і свідомих селян перетворюватися в прихвосня поміщиків. Заміняти тимчасові угоди відсутніх у нас відкритих політичних партій таємними угодами з Родичевим і Петрункевичем про підтримку їх проти Стаховича, значить сіяти розпусту в робітничому середовищі». (Ленін В. І. ПЗТ. Т.11. С. 256; Т. 14 С. 171; Т. 15 С. 61-62; Т.16 С. 17-18; Т. 47 С. 87.) *6) Ленін остаточно й назавжди розійшовся з Парвусом у роки Першої світової війни. У статті «У останньої межі» він писав: «Парвус, який показав себе авантюристом уже під час російської революції, опустився тепер, у вдаваному ним журнальчику «Die Glocke» («Дзвін» ) до... останньої межі. Він захищає німецьких опортуністів з неймовірно нахабним і самовдоволеним виглядом. Він спалив все, чому вклонявся; він «забув» про боротьбу революційного й опортуністичного впливів і про їхнє місце історії в міжнародній соціал-демократії. З розв’язністю, впевненого в схваленні буржуазії фейлетоніста, ляскає він по плечу Маркса, «поправляючи» його без тіні сумлінної й уважної критики. А якогось там Энгельса він третирує прямо із презирством. Він захищає пацифістів і інтернаціоналістів в Англії, націоналістів і ура-патріотів у Німеччині. Він лає шовіністами й прихвоснями буржуазії соціал-патріотів англійських, величаючи німецькими-революційними соціал-демократами... Він лиже чоботи Гинденбургу, запевняючи читачів, що «німецький генеральний штаб виступився за революцію в Росії».... (Ленін В. І. ПЗТ. Т.27. С. 82. ) Публікації парвусовского журналу Ленін назвав «суцільною клоакою німецького шовінізму», а сам журнал - «органом ренегатства й лакейства в Німеччині». (Ленін В. И. ПЗТ. Т.27. С. 83. ) *7)
Негативне відношення В. І. Леніна до Парвуса вінчає ленінська телефонограма (від 4 лютого 1922 р.) на ім’я В. М. Молотова і інших членів Політбюро: «Пропоную призначити розслідування із приводу того, хто помістив днями в газетах телеграму з викладом писань Парвуса. По з’ясуванні винного, пропоную завідувачу цим відділом Росту оголосити сувору догану, безпосередньо винного журналіста прогнати зі служби, тому що тільки заплішений дурень або білогвардієць міг перетворити наші газети в знаряддя реклами для такого негідника, як Парвус». (Ленін В. І. ПЗТ. Т. 44. С. 381. ) Що мало наслідком постанову Політбюро ЦК РСП(б) від 11 березня 1922 р.: «Визнати друкування такої телеграми недоречним, тому що вона сприймається, як реклама Парвуса, і зобов’язати редакції партійних і радянських газет публікації таких телеграм надалі втримуватися». (Ленін В. І. ПЗТ. Т.44. С. 381.) Отже, «добрий Парвус» і «негідник Парвус» - така початкова й кінцева атестація, видана Леніним Гельфанду-Парвусу. У чому ж причина подібної рішучої зміни відношення вождя революції до «купця резолюції»? Вона, на наш погляд, полягає не в тому, що Ленін із хитрості або тактичних міркувань прагнув відмежуватися від одіозної особистості Парвуса, щоб відвести від себе підозри в змові з ним, на ґрунті «німецьких грошей». Причина в самому Парвусі, у сутності його діяльності. Ленін, якщо не знав, то здогадувався, хто такий Парвус, з ким він, крім німців, зв’язаний, яка його потаємна роль у тому, що відбувається. Зараз ми можемо досить приблизно говорити про цю роль. Однак перш ніж торкнутися даної теми, приведемо ще деякі висловлення про Парвуса.
От що про нього говорить Троцький: «Парвус був, безсумнівно, видатною марксистською фігурою кінця минулого й початку нинішнього сторіччя. Він вільно володів методологією Маркса, дивився широко, стежив за всім істотним на світовій арені, що при видатній сміливості думки й мужньому, силовому стилі робило його воістину чудовим письменником. Його старі роботи наблизили мене до питань соціальної революції, остаточно перетворивши для мене завоювання влади пролетаріатом з астрономічної «кінцевої» мети в практичне завдання нашого часу. Проте у Парвуса завжди було щось навіжене й ненадійне. Крім усього іншого цей революціонер був одержимий зовсім несподіваною мрією: розбагатіти. І цю мрію він, у ті роки, теж зв’язував зі своєю соціально-революційною концепцією». (Троцький Л. «Моє життя. Досвід автобіографії». С. 168 ) Із приводу участі Парвуса в революції 1905 р. Троцький зауважує: «Незважаючи на ініціативність і винахідливість його думки, він зовсім не виявив якостей вождя». На думку Троцького, «після поразки революції 1905 року для нього (Парвуса.- І. Фроянов) починається період занепаду. З Німеччини він переселяється у Відень, відтіля в Константинополь, де й зустрів світову війну. Вона одразу збагатила Парвуса на якихось військово-торговельних операціях. Одночасно він виступає привселюдно, як захисник прогресивної місії німецького мілітаризму, остаточно розриває з лівими й стає одним з натхненників крайнього правого крила німецької соціал-демократії. Нема чого говорити, що із часу війни я порвав з ним не тільки політичні, але й особисті відносини». (Троцький Л. «Моє життя. Досвід автобіографії». С. 168 )
Менш іменитий, ніж Троцький, соціал-демократичний публіцист Є. Смирнов (Гуревич) так пише про Парвуса: «Під час революції 1905 року Парвус за свою короткочасну діяльність в Петербурзі виявив схильність до політичних авантюр, і багато хто з нас, його товаришів, з тих пор ставилися до нього з обережністю». (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II»…)
Один з лідерів «Бунду» А. Литвак, з посиланням на К. Радека говорив про Парвуса, як про людину дуже здібну, «але розбещену, нечисту на руку й нечесну з жінками». (Шуб Л. «Ленін і Вільгельм II»... С. 259.)
Шуб вважає Парвуса легендарною особистістю, але разом з тим відзначає його пристрасть до грошей і нерозбірливість у засобах. Під впливом цих низенних якостей Парвус «зробився платним агентом німецького уряду». (Шуб Д. 1) «Купець революції». С. 295; 2) «Ленін і Вільгельм!!»... С. 243.)
За Солженіциним, Парвус «колись жебрак, як всі соціал-демократи, і, що поїхав у Туреччину страйки влаштовувати ... відверто тепер писав, що багатий, на стільки, скільки йому треба (за слухами, які доходили – казково), прийшов час збагатитися й партії. Він гарно писав: для того, щоб надійніше за все скинути капіталізм, треба самим стати капіталістами. Соціалісти повинні колись стати капіталістами. Соціалісти сміялися, Роза, Клара й Либкнехт висловлювали Парвусу своє презирство. Але може бути - поквапилися. Проти реальної грошової сили Парвуса глузування в’янули». (Солженіцин О. «Ленін у Цюріху». С. 15.) Солженіцин зображує Парвуса суперечливою особистістю: «Розпачливий революціонер, не тремтіла рука розвалювати імперії - и затятий торговець, в якого тремтіла рука, віраховуючи гроші. Ходив у драному взутті, протертих штанях, але ще в Мюнхені у 1901-м році повторював Леніну: треба розбагатіти! це найбільша сила. Або: ще в Одесі при Олександрові III сформулював завдання, що звільнення євреїв можливо тільки скиненням царської влади - і відразу втратив інтерес до російських справ, пішов на Захід...». (Солженіцин О. «Ленін у Цюріху». С. 101)
Як показали подальші події, у Парвуса не зник інтерес «до російських справ». Навпроти, він зв’язував перебудову Західної Європи з катастрофою Росії, якщо не всього світу.
В авантюрно-романтичному плані подає Парвуса історик лютневої революції Г. М. Ковзанок. Для нього Олександр Гельфанд – «живий доказ, що авантюристи XX століття могли відігравати вирішальну роль у політиці великих держав у часи Першої світової війни не в меншій мірі, ніж такі ж авантюристи в інтригах італійських держав епохи Відродження». (Ковзанок Г. М. «Лютнева революція». С.93.)
Літературний «золотошукач» І. Буніч зображує Парвуса «міжнародним авантюристом» великого масштабу. Він ставить Гельфанда вище Леніна, оскільки перший був «наставником і вчителем» другого. (Буніч І. «Золото партії». С.31) Врешті цей «міжнародний авантюрист» зав’язує тісні стосунки «із всесвітнім клубом міжнародних банків», сам засновує «банки й торговельні підприємства, оперуючи гігантськими сумами». (Буніч І. «Золото партії». С.33,34). Як йому це вдалося, із чиєю допомогою він став своєю людиною в «всесвітньому клубі міжнародних банків», Буніч не роз’яснює.
Тому Парвус виступає в нього, як герой-одинак, феномен якого може викликати лише подив.
Г.Л. Соболєв дивиться на Парвуса як на «колишнього соціал-демократа, потім затятого шовініста, ділка й афериста, що нажився на військових поставках». (Соболєв Г. Л. «Про німецьких агентів»... )
Суперечливу характеристику дає Парвусу Волкогонов. З одного боку, Парвус, у нього хоча й «темний», але «злочинницьки талановита» людина, що зіграла «демонічну роль у російській історії», (Волкогонов Д. О. «Ленін. Політичний портрет». Кн. З. 201) а з іншого боку – «другорядна особа» взагалі й «довірена платна особа німецької влади» зокрема. (Волкогонов Д. О. «Ленін. Політичний портрет». Кн. З. 217,218)
Такими є деякі судження про Парвуса істориків, письменників і політичних діячів. Багато чого в цих судженнях нам видається однобічним. Не можна спрощено сприймати Парвуса, як платного німецького агента. Він був куди більш самостійний, ніж звичайний агент. Не можна також розглядати його, як авантюрну надособистість, що діє самотужки, на свій страх і ризик, за власною ініціативою. Подібний погляд щонайменше наївний. За Парвусом стояли могутні надсвітові сили, задуми і плани яких він, схоже, здійснював.
Досить істотним для прояснення проблеми є п’ятирічне перебування Парвуса в Константинополі. Навряд чи Гельфанд відправився в турецьку столицю, щоб улаштовувати там страйки, як припускає Солженіцин, або для того, щоб зануритися в соціальний рух на Балканах, які переживають нестабільність, як думав Г. М. Ковзанок. Після відомого «партійного суду» Парвус дуже потребував підтримки. Він шукав її й знайшов у Константинополі, де здавна мешкала впливова єврейська громада.
Ще в XV столітті положення євреїв у Туреччині було незрівнянно краше, ніж у країнах Західної Європи. «Завойовник Візантії Магомет II», - пише Л. Тихоміров, - «ставився до євреїв прихильно за увесь час свого царювання. У цю епоху з Іспанії вже розпочалась значна еміграція євреїв на Схід, і значна частина їх осідала саме у турецьких володіннях, які тоді ще сягали ні Єгипту, ні Сирії. Візантійські євреї вітали всякий успіх турків, а між іспанськими емігрантами було багато людей, корисних для Магомета, як своїми знаннями європейських відносин, так і за своїм фахом, а саме зброярі, що здавна славилися в Толедо. Ці люди принесли більшу допомогу туркам у їхній остаточній боротьбі з умираючою Візантією. Коли Константинополь пав в 1453 році, це було звільненням єврейства, якому Магомет II дав повну свободу й самоврядування, що навіть перевищувало норму того, що євреї, зазвичай, одержували в магометанських країнах. Над всіма єврейськими громадами Туреччини Магомет призначив вищого, так званого верховного хахама, цю посаду одержав відомий ученістю Мойсей Каісалі». (Тихоміров Л. «Релігійно-філософські основи історії». М., 1997. С. 354.)
Взяття турками Константинополю зробило шокуюче враження на Європу. А в деяких колах марранів (іспанських євреїв-вихрестів, що вимушено прийняли католицтво, але, зберігали в душі вірність іудаїзму) перемога турок була сприйнята, як пише Л. Поляков, як знамення «близького падіння «Едему» і неминучого звільнення Ізраїлю. Одна група марранів у Валенсії, у впевненості, що було поява Месії на горі біля Босфору, приготувалася до еміграції в Туреччину. «... Сліпі гої не розуміють, що після того, як ми перебували під їхнім ярмом, наш Господь зробить так, щоб ми панували над ними», - казала одна з ревних поборниць цього руху. – «Наш Господь обіцяв нам, що ми відправимося в Туреччину. Ми чули, що незабаром буде пришестя Антихриста. Говорять, що Турок – це він і є; говорять, що він зруйнує християнські церкви й зробить там стійла для худоби, що ж стосується євреїв і синагог, то до них буде найшанобливіше відношення...» Деяким членам цієї групи вдалося досягти Константинополю...». (Поляков Л. «Історія антисемітизму. Епоха віри». М.; Єрусалім, 1997. С. 130)
Переселення євреїв у Туреччину особливо зросло наприкінці XV століття у зв’язку з їхнім вигнанням з Іспанії. (Поляков Л. «Історія антисемітизму. Епоха віри». М.; Єрусалім, 1997. С. 142-144). Турки охоче приймали переселенців. Султан Баязет говорив про іспанського короля Фердинанда, що підписав 31 березня 1492 р. разом з Ізабеллою, едикт про вигнання євреїв з Іспанії: «Ви вважаєте Фернандо розумним королем – однак він розорив власну країну й збагатив нашу».
Благовоління турків до єврейської громади виражалося й у тому, що верховний хахама був поставлений «дуже високо в ієрархії турецької влади, поруч із муфтієм і вище християнського патріарха. Влада його була велика й мала політичний характер». (Тихоміров Л. «Філософські-релігійні основи»... С. 354. ) Л.Тихоміров не сумнівався в тому, що «євреї допомагали один одному проникати в правлячі сфери, тому що з першого ж моменту влаштування при Магометі II політика їх полягала в тому, щоб бути в постійних зносинах із владою, ладити з ними, підкуповувати й т.п.». (Тихоміров Л. «Філософські-релігійні основи»... С. 356)
Крім єврейської громади, у Стамбулі мешкали грецька й вірменська громади. За спостереженнями Ю. О. Петросяна, найбільш численною була грецька громада. Вірмени становили другу, за чисельністю, групу не турецького населення Константинополю. «Третє місце належало євреям. Спочатку вони займали з десяток кварталів у Золотого Рогу, а потім стали селитися в ряді інших районів «старого міста» З’явилися єврейські квартали й на північному березі Золотого Рогу. Євреї традиційно брали участь у посередницьких операціях міжнародної торгівлі, відігравали важливу роль у банківській справі». (Петросян Ю. О. «Османська імперія. Могутність і загибель: Історичні нариси». М., 1990. С. 74. )
«Незважаючи на те, що за чисельністю єврейська громада поступалася грецькій й вірменській, вона була досить впливовою. І це її значення зберігалося, як видно, до початку XX століття. Непрямим підтвердженням тому, на нашу думку, може служити призначення глави фінансового єврейського миру в Америці Штрауса американським послом у Константинополі». (Вітте С. Ю. «Спогади». Т.2. С.439-440) Тепер ми знову повинні звернутися до Парвуса. Наше припущення полягає в тому, , приїхавши у Константинополь Парвус, став політичним і фінансовим радником уряду младотурок, а також людиною величезного багатства, за допомогою єврейської громади. Якими би здібностями й талантами він не володів, йому було б не під силу домогтися цього самому, без сторонньої підтримки. І таку підтримку могли зробити Гельфанду тільки його одноплемінники й ніхто інший.
Приймаючи допомогу й підтримку, Парвус, очевидно, брав на себе і якісь зобов’язання, про характер яких, варто судити по діяльності Гельфанда. Вона, як ми знаємо, цілком була спрямована на руйнування історичної державності Росії: ліквідацію самодержавства й розчленовування російської імперії. У принципі ми в цьому не бачимо нічого незвичайного або нового. Згадаємо погрози Шиффа й Льоба, згадаємо лютневі, 1916 року, таємні збори в Нью-Йорку, де було ухвалене рішення приступитися до активних дій, щоб «підняти в Росії більшу революцію». Нове, імовірно, полягало в конкретному плані знищення Російської імперії, обумовленому світовою війною. Можливо, що цей план розробляв один Парвус, хоча не виключена тут і колективна творчість. Якщо допустити останнє, то роль Парвуса виявиться роллю «штовхача». Але в кожному разі без схвалення й підтримки певними силами заходів, намічених Парвусом, перед ним не розчинялися б з такою легкістю двері дипломатичних, політичних і військових інстанцій Німеччини.
У дійсності відбулося щось значно більше, ніж змова приватної особи з німецьким урядом. Перед нами ще один після 1906 р. *8) антиросійський союз німців з «єврейським синдикатом банкірів» (С. Ю. Вітте), який став цього разу фатальним для кайзерівської Німеччини. От чому в реалізації плану, запропонованого Парвусом, ми бачимо дві лінії розвитку: відкриту, пов’язану з німцями, і сховану, пов’язану з Парвусом, і тими, хто за ним стояв. У протилежному випадку Гельфанд виступав би в зовсім неприродній, для нього ролі, патріота Німеччини. Це – нонсенс, очевидний кожному.
У нас є дані, що дозволяють говорити, що Парвус грав власну партитуру, відмінну від німецької. До них привернув увагу Г. М. Ковзанок. «Важливо відзначити», - писав він, - «що документи німецького міністерства закордонних справ за період з лютого 1916 по лютий 1917 року не містять вказівок на будь-які дії, розпочаті Гельфандом, або на які-небудь суми, передані йому на потреби революції».(Ковзанок Г. М. «Лютнева революція». С. 106.) Але це не означає, на думку Каткова) начебто Парвус «відмовився революціонізувати Росію» – Відсутність цих вказівок дослідник пояснює тим, що «у середині 1916 року, Гельфанд не мав потреби в субсидіях міністерства, а відтак, міг і не звітувати у своїх діях, не піддаватися дрібним причіпкам і тримати при собі ті відомості, які розсудливо було б приховати від німців.. «Незважаючи на відсутність якихось доказів в архівах німецького міністерства закордонних справ, завзятий характер страйкового руху в Росії в 1916 і на початку 1917 року наводить на думку, що він керувалося й підтримувалося Гельфандом і його агентами». (Ковзанок Г. М. «Лютнева революція». С. 106-107) Ковзанок уважає, що «торговельна діяльність Гельфанда, сама по собі величезна, служила серйозною підмогою в досягненні його політичних цілей». (Ковзанок Г. М. «Лютнева революція». С. 107) Тут, як і в багатьох інших ситуаціях, Парвус з’являється як самодостатній діяч, ні від кого ні залежний. Ми погано віримо в таку казку, тому що переконані, що Парвус перебував у системі й діяв із доручення, а не на власний розсуд. *9) До того ж важко встановити, звідки Парвус діставав фінансові кошти: тільки від торговельного бізнесу або з якихось інших джерел. Безсумнівно тільки те, що «німецькі гроші» не вичерпували всіх фінансів, якими розпоряджався Парвус. Поряд з «німецькими грішми» йшов паралельний потік інших грошей і так звані німецькі гроші служили їм прикриттям, так мовити, димовою завісою. Це дотепер не зрозуміли дослідники, що міркують винятково про «німецькі гроші» і що таврують Парвуса, як платного агента Німеччини, залишаючись тим самим на поверхні подій. *10)
Наявність двох позначених нами ліній закордонного фінансування російської революції вказує на розходження кінцевих інтересів кайзерівського уряду й Парвуса, а точніше, тих, хто стояв за ним. Воно повною мірою виявилося під час підготовки Брест-Литовского мирного договору. От що пише про це Д. Шуб: «Незабаром після захоплення влади більшовиками й укладення ними перемир’я з Німеччиною, між Парвусом й німецьким урядом і вищим військовим командуванням виникли серйозні розбіжності про форму мирних переговорів з більшовицькою владою. Парвус (як і лідери німецької соціал-демократії Эберт, Шейдеман і деякі інші лідери більшості Рейхстагу) наполягав на переговорах між парламентаріями обох сторін у нейтральній країні. Радек, Ганецкий і Боровский спочатку підтримували в цьому Парвуса. Із середини листопада до Різдва, Парвус був у Стокгольмі й був у постійному контакті з Радеком і Ганецким. Їхня явна мета була обійти й уряд Кайзера, щоб у такий спосіб підірвати його силу. Інакше кажучи, вони хотіли скинути німецький уряд якомога скоріше замість того, щоб чекати, коли в Німеччині спалахне революція. Але німецький уряд і вище військове командування на це не пішли. Мирні переговори відбулися в Брест-Литовську, у головній квартирі німецьких східних армій... Хоча Парвус і після грудня 1917 року підтримував зносини з німецьким міністерством закордонних справ, але колишньої взаємної довіри між ними вже більше не було». (Шуб Д. «Ленін і Вільгельм II...» С. 261-262. )
Треба зазначити, що німці й до того іноді розуміли розбіжність своїх інтересів з інтересами Парвуса. Про це, зокрема, свідчить радник німецького посольства в Стокгольмі фон Ритцлер, Він сказав в одному з послань міністрові Бергену про те, що «наші (німців і Парвуса. - І. Фроянов) інтереси знову «збігаються». ( «Чи був Ленін німецьким агентом?». Документи. С. 64.) Отже, бувало й так, що вони не збігалися. І німці це розуміли. І все-таки, багато хто з високопоставлених німецьких чинів, проявляли дивну довірливість до Парвуса. Той же фон Ритцлер писав про нього в грудні 1917 р.: «Він дійсно видатна людина й у нього маса прекрасних ідей. Може виявитися, що незабаром у нас виникне потреба будувати свою російську політику, спираючись на більш широкі кола, чим ті, які представляє Ленін. І в цьому випадку він для нас дуже потрібен». ( «Чи був Ленін німецьким агентом?». Документи. С. 64.) А трохи раніше, у квітні названого року, німецький посол у Копенгагені Брокдорф-Ранцау так озивався про Парвуса: «Гельфанд реалізував надзвичайно важливі політичні заходи» і в Росії «він був одним з перших, хто працював на те, що становить нашу мету ... він почуває себе німцем, а не росіянином, незважаючи на російську революцію, що повинна його реабілітувати ... він був би надзвичайно корисний не тільки у вирішенні питань міжнародної політики, але й внутрішньої політики імперії». ( «Чи був Ленін німецьким агентом?» Документи. С. 30.) Патріот Німеччини Гельфанд, що почуває себе німцем, надзвичайно корисний у справах внутрішнього життя імперії, – яка разюча (якщо не підозрювати тут змову) довірливість, сліпота й наївність! Правда, у Німеччині були політики, які недовірливо й скептично ставилися до Парвуса. До них, очевидно, належав міністр закордонних справ Готліб фон Ягов. Але більшість, схоже, так і не зрозуміли справжніх планів Парвуса, який мав наміри не тільки знищити історичну Російську імперію, але й у купі зліквідувати монархію в Німеччині.
Отже, фінансування революції в Росії, що здійснювалася Парвусом, складалося з «німецьких грошей», а також «грошей Парвуса». Перші служили прикриттям для других, що дотепер спантеличує дослідників, які «зациклилися» виключно на «німецьких грошах».
Які би великі суми не витрачали німці, Парвус і його натхненники на революційне розкладання Росії, могли бути впевнені, що повернуть їх з надлишком. Таку впевненість підказував багаторічний, можна сказати віковий, історичний досвід. Перетворення, перебудови, реформи, революції в Росії, що приводили російське суспільство в стан деструкції й розладу, завжди супроводжувалися витоком на Захід величезних багатств. Навіть із цього погляду наші західні сусіди були зацікавлені в тому, щоб народи російської імперії частіше були охоплені такими перебудовами свого життя.
Фрагмент із кн.: І.Я.Фроянов «Жовтень сімнадцятого». С-Пб, 1997
Далі буде…
Переклад українською - портал "Аратта. Вікно в Україну"
До теми:
