Актуально
26662 перегляди
|
Ірина Калинець |
Шановний Пане Президенте!
Звертаюся до Вас із відкритим зверненням, оскільки, як виглядає, прорікши на майдані красиві слова про "маленьких українців", Ви, мабуть, ненароком забули: то на їхні листи Ви, або ж, принаймні Ваша адміністрація, мали б відповісти бодай одним реченням. Хоча б повідомленням: лист отримано, ухвалено якесь там рішення чи відіслано на розгляд у відповідні органи.
Але марно вже два роки достукуються до Вас (перейшовши попередньо всі можливі інстанції) вчені Львова, намагаючись звернути Вашу увагу на страхітливі факти розкрадання фондів Центрального державного історичного архіву у Львові – Ви, або ж Ваша адміністрація, мовчите.
Чи не тому, що до Вас звертаються "маленькі українці" – якісь там члени Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, академіки Національної академії наук України, заслужені діячі науки, ще й Герої України (саме Герой України академік Борис Возницький передав Вам особисто в руки лист про архівні втрати, які сягають понад десятки мільйонів гривень)?
А їм усім далеко до "немаленьких", таких, як Ваш ставленик – керівник Держкомархівів України Геннадій Боряк. Не знаю, чи хотів би Г. Боряк запроторити згаданих вище вільнодумних "простих українців" за ґрати, як це було в пріснопам´ятному СРСР, але користуватися відомим засобом високих совковських чиновників – лжемовою - він уміє. Так, киваючи на Ваш "патронат", Г. Боряк дозволяє собі звинувачувати на міжнародних конференціях наукову громадськість Львова в мало що не організації викрадення архівних документів, бо ж, бачте, "одним із мотивів крадіжки була свідома і цілеспрямована дискредитація керівництва архіву, щоб його замінити".
Бідолашні академіки та заслужені діячі – чи ж їм потрібне крісло директора архіву чи крісло його заступника? Чи потрібне воно, наприклад, 80-літньому професорові, заслуженому діячеві науки, синові легендарних Генерала УНР Романа Дашкевича та четаря УГА Олени Степанівни - Ярославові Дашкевичу, який очолив Комітет захисту архівної спадщини? Чи членам Комітету академікам Я. Ісаєвичу, М. Голубцеві, віце-ректорові УКУ М. Мариновичу й іншим?
Не минули грізного осуду Боряка й журналісти, які начебто розгорнули "безпрецедентну за масштабами, спрямованістю і заангажованістю (?!) кампанію у ЗМІ" (з виступу Г.Боряка на VII Європейській конференції архівів, Варшава, 2005, цит. за газ. "Поступ" від 21-22 червня ц. р.).
Невже, Пане Президенте (як слушно запитують наші нині звільнені від контролю владних структур працівники ЗМІ), "виконувати свої прямі обов´язки, висвітлювати перебіг резонансної справи для журналіста є тепер кампанією заради дискредитації чиновників"? ("Поступ", там же).
І невже, Пане Президенте, Ваш ставленик не розуміє, що, як би він не ставився до української науки й українських ЗМІ, він не має права зневажати українських учених і журналістів задля того, щоб свідомо приховати факти цинічного розкрадання архівних фондів – джерела національної пам´яті українського народу?
Живемо ж, здається, не в СРСР, живемо начебто в демократичній державі, де не мало б бути місця нищенню національної спадщини та зневазі до національної культури, де панує свобода слова і повага до прав людини, де ніхто нікого не переслідує за право критикувати навіть найвищих владоможців, та й всюдисущого КДБ, яке служило владоможцям, немає…
Натомість є українська Служба безпеки, яка мала б дотримуватися конституційних норм, дбати про збереження національних цінностей і пильно відстежувати прояви порушення прав людини та прояви національної, расової чи етнічної дискримінації, особливо з боку чиновництва, зокрема, україножерного, яке, щоб утриматися на своїх пишних кріслах, часто готове вдатися до найзлочинніших дій (це доказує перебіг виборів Президента, його отруєння, намагання колишньої влади довести до кровопролиття тощо).
Та СБУ України не цікавлять ані знищення національних багатств, ані патологічна ненависть шовіністичного чиновництва до української мови, національної символіки.
Ця Служба мовчазно спостерігає, як гинуть українці лише за те, що вони – українці. Здається, цю Службу цікавлять лише шпигуни на Марсі та власні особняки на кістках закатованих гебістами невинних людей в Україні!
Не наводитиму тут списку фізично знищених за попередньої влади членів Конгресу українських націоналістів, чи українських журналістів, чи промисловців.
Ідеться про сьогодення. Нещодавно Краматорський міський суд засудив на три роки позбавлення волі та три роки позбавлення права проводити господарську діяльність відомого в усій Україні вчителя, директора Першої української гімназії на Донеччині Миколу Конобрицького.
Цитую за публікацією "Донецька влада бачить українську освіту лише за ґратами" ("Україна молода", 20 червня 2006 p.): "Єдиний директор навчального закладу, який відмовився очолити у своїй гімназії осередок Партії регіонів і під час Помаранчевої революції відкрито виступив проти відрядження за державний кошт вчителів спостерігачами від Партії регіонів - тепер у тюрмі... Минулого року директор української гімназії мав необережність зробити зауваження вчительці, членкині Партії регіонів про те, що непедагогічно обзивати дітей, які встали під час виконання гімну України... "помаранчевими крисами". Вчителька обурилися, подала на директора в суд, відкрито погрожуючи у вчительській "розмазати цього націоналіста по стінці". Суд програла".
Далі долучилася "важка артилерія" - перевірки (деколи - тричі на день), комісії, погрози телефоном, дикий тиск на вчителів. І, нарешті, грубо зліплене звинувачення - і згаданий вище вирок.
Що ж, методи відомі. Достоту так само чинили з нами, політв´язнями 1960-х років, очманілі від вседозволеності шовіністи з когорти "вєрних брежнєвцов" Але тоді ми жили в тоталітарній державі під назвою СРСР. А нині?
Усе, Пане Президенте, терпець увірвався! На Ваших очах, очах гаранта Конституції, триває відверте та цинічне переслідування "простих українців" за те, що вони - українці!
А Ви знаєте, що переслідування за етнічну приналежність заборонено не лише Конституцією України, а й Декларацією прав людини і міжнародним законодавством.
Чому ж Ви мовчите? Чому мовчать СБУ, Прокуратура, МВС?
Чому досі на волі злодії, які обікрали Україну, в тому числі й тих же донеччан, на сотні мільярдів гривень, позбавивши українських дітей змоги навчатися в нормальних умовах, натомість до тюрми запроторено українського вчителя, який не хотів, щоб українські діти сиділи в школі-конюшні?
Чи хтось зі злодіїв-олігархів дав гроші на її ремонт?
Зрештою, порівняйте, як виглядають російськомовні гімназії чи напівприватні російськомовні садочки на Донеччині? А при тім поцікавтеся, кому там дозволяють працювати, а кому - ні?
І чому мають право на працю україножери - ті, хто обзиває українців "хохлами", а їхніх дітей - ´´помаранчевими крисами", натомість українці в низці випадків безробітні або ж заробляють на шматок хліба на роботах, які далеко не відповідають ані їхньому фахові, ні освіті, ні можливостям.
А при тім принагідно задумайтеся, чи не в одному ряду нищення людей – і нищення українських пам´яток, архівів, усього, що може зберегти пам´ять кожного українця про його походження.
Пане Президенте! Ви не можете не знати, що нині громадськість Донеччини виставила пікети біля виконкому та міського суду для проведення збору підписів на підтримку Миколи Конобрицького – про це Вас зобов´язані були повідомити Ваші служби.
І як гарант Конституції Ви мали б ухвалити відповідне рішення.
Тому повторюся ще раз – є речі, коли терпець уривається. Довідавшись про свавільну розправу над людиною за її етнічну приналежність, до того ж розправу, прямо чи непрямо схвалену владою, не має права мовчати ніхто, незалежно від національності, освіти, посади тощо. Бо ніхто не повинен забувати, що така розправа, здійснена руками державних чиновників, у якій би то не було країні, рано чи пізно приведе до репресій, концтаборів і крематоріїв.
Не закликаю Вас, гаранта Конституції, поставити свій підпис під листом на захист Миколи Конобрицького – керуючись Конституцією України, Ви, Президент України, маєте покласти свій підпис на указі про недопустимість шовіністичною шабашу україножерів (стосовно української мови, культури, пам´яток тощо) і на указі про звільнення з тюрми М. Конобрицького як заслуженого перед українського громадськістю, освітянами, батьками та школярами вчителя і директора української гімназії.
Лише підпис – не життя! Бо життя мільйонів українців було вже покладено задля права Президента незалежної України класти свій вирішальний підпис на благо правди і справедливості.
Contra spem spero, Ірина Калинець.
04 Липня 2006 року
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
