Актуально
80516 переглядів
|
Євген Березняк: «— На жаль, за всі роки Незалежності у нас ще не було при владі чесних і порядних людей, які б по-справжньому дбали про народ». |
Це він — прототип “шпигунського” роману Юліана Семенова і фільму “Майор Вихор”. З Героєм України Євгеном Степановичем Березняком ми зустрілись у його двокімнатній київській квартирі, яку він дістав ще у 1970-х роках, коли почав працювати у міністерстві освіти.
У свої 99 років він зберіг світлу пам’ять і неперевершене почуття гумору. Про Березняка і тепер знімають документальні фільми провідні канали України, Росії, Європи. Напередодні 9 травня Євген Степанович не дуже ласкавий до інтерв’юерів, багатьом відмовляє. Зробив виняток для “Експресу”, сказав, що хоче сказати дуже важливі речі газеті, якій люди довіряють.
Ось про деякі маловідомі моменти біографії розвідника ми й говорили із Євгеном Степановичем.
— Євгене Степановичу, історія про те, як четвірка відважних розвідників добула відомості про замінування Кракова і передала їх у Центр, описана не раз. Ви врятували не лише древнє місто, а й десятки тисяч людських життів. А яка винагорода чекала на вас за цей подвиг на Батьківщині?
— Юрій Шаповалов (“Гроза”) і Ася Жукова (“Груша”) отримали грошову премію у розмірі 1 тисяча і 500 злотих. А я і моя радистка Ольга “Комар” (Єлизавета Вологодська. — Авт.) опинились у фільтраційному таборі НКВС. Взагалі, свою першу нагороду за порятунок Кракова я отримав аж 1964 року, і то не від своєї держави, а від Польщі. Це найвища їхня військова відзнака — Срібний хрест ордена “Віртуті Мілітарі”.
— У чому ж вас запідозрили, що до табору відправили?
— Коли мене десантували на території окупованої Польщі 20 серпня 1944 року, я потрапив у гестапо. Але через тиждень утік. Як? Вигадав легенду, що маю зустрітись зі зв’язковим на базарі. Мене туди привели, а я, скориставшись облавою жандармерії Кракова, неузгодженою із гестапо, затесався поміж натовпу і утік. Схожа історія була і в Ольги: її заарештувало гестапо, а потім вербував офіцер Абверу. Але на допитах вона примудрилась схилити його на свій бік, пояснивши, що війну німці програють, а в нього є шанс врятуватись, співпрацюючи з радянською розвідкою. Неймовірна історія, чи не так? Тому в СМЕРШі запідозрили мене й Ольгу у зраді.
Я все розумію. Проте біль від такого несправедливого покарання залишився на все життя. Ми слухали радіотрансляцію про парад Перемоги і відчували такий розпач! Чому, замість того, щоб радіти з усіма, сидимо, мов злочинці, у бараках? Невже ми нічого не зробили для перемоги? Я й досі не розумію: хто заважав мене перевіряти рік, п’ять? Але навіщо було кидати людей за колючий дріт? Це гіркі спогади для мене.
— Ваш син Василь народився у вересні 1945 року. Отже, радистка Ольга “Комар” у час тих славних подій уже була вагітною?
— Це так. Страшно уявити, чого вона натерпілась... Але не дала проти мене жодних свідчень. На щастя, за два місяці до пологів Ольги ми були на волі. Але остаточно мене реабілітували лише 1965 року. Як я пізніше довідався від одного з генералів розвідки, всі ці роки я жив “під ковпаком”, і люди, котрих вважав друзями, писали звіти — що я говорю, хто до мене приходить. Те досьє я не захотів прочитати. Навіщо гірко розчаровуватись у тих, кому довіряв?
— Куди ви потрапили після табору?
— Повернувся до Львова, де від 1939 року і до першого дня війни працював на посаді начальника міського відділу освіти. Хай як дивно це звучить, але та війна врятувала мені життя!
— Як таке може бути?
— Коли я потрапив на посаду, мене вжахнула статистика. В українському місті на той час було 90 польських, 14 єврейських і лише 3 українські школи. Я почав переводити школи на українську мову навчання, і вже за рік їх було 70. Серед населення це не викликало спротиву. Однак письменниця Ванда Василевська написала особисто Сталіну скаргу, що Березняк “извращает понимание национальной политики”.
Вже за кілька днів приїхала комісія з Москви, яка мала завершити перевірку до кінця червня. Я розумів, що наслідки для мене будуть невтішними, якщо не трагічними. Адже Сталін прихильно ставився до пані Ванди, тож московські гості були налаштовані проти мене. До того ж, секретар обкому Приходько злякався і збрехав їм, ніби я провадив реформу без відома обкому.
Але 22 червня на місто впали перші бомби. Мене викликали у міськраду і дали зброю. А за годину я побачив в обличчя перших ворогів — полонених німців-парашутистів, яких узяли в районі Винників. Вони дивились на нас зверхньо, були переконані, що ось-ось їх визволить їхня армія. І в цей момент перед очима постали обличчя німецьких офіцерів, яких бачив кілька днів тому, — теж нахабні й зневажливі.
— Ви про що?
— Цей факт замовчується, можливо, почуєте про нього вперше... За три дні до того у ратуші облвиконком дав грандіозний фуршет для групи німецьких офіцерів. Мене теж запросили. Німців було чоловік із десять, вони нібито розшукували могили своїх співвітчизників, убитих на початку Другої світової війни. Вже пізніше стало зрозумілим, що вивідували ситуацію. А там, на фуршеті, їх приймали радо: голова виконкому Ніколаєнко навіть “цокався” з офіцерами чарками і фотографувався. Знімок потрапив до газет, і бідоласі потім це вилізло боком.
— Як ви опинилися у надсекретній службі ГРУ, пізніше відомої як “Акваріум”?
— У 1941 році мене відправили на батьківщину до Дніпропетровська, у підпілля. Коли наші війська звільнили місто, я мав всі шанси жити мирно, вчителювати. Але не давали спокою злодіяння гітлерівців, на які я надивився. І я пристав на пропозицію їхати до Москви у школу розвідників. Пройшов у 1944 році підготовку і був скерований до Кракова.
— Чому, пройшовши колосальну підготовку, ставши одним з найсильніших розвідників СРСР, ви не залишились у структурі безпеки по війні?
— Розвідником я став від необхідності. Але за своєю натурою завжди був освітянином, відколи двадцятирічним хлопцем прийшов викладати історію і географію до сільської школи. Тому і попросився знову в освіту, куди душа лежить. Спочатку очолював міський відділ, потім тридцять років у міністерстві працював. Написав чимало книжок з педагогіки, став членом-кореспондентом Академії педагогічних наук.
Знаєте, у мене безліч нагород, але найдорожча — не військова. Це орден за трудову доблесть, який я отримав грізного 1937 року з рук Михайла Калініна. І от що дивно: коли в тоталітарні часи я приїхав у Кремль за нагородою, то лише раз на вході у мене запитали паспорта. А потім дозволили вільно ходити по всіх поверхах, роздивлятися. Зате коли у 2005 році Президент України вручав мені орден Богдана Хмельницького, то перевірку проходив і на вході, і біля гардеробу, і перед входом у зал. і мене щоразу суворо питали, чи маю зброю. Дивно, правда ж?
— Напередодні Дня Перемоги з року в рік загострюються суперечки між людьми різних таборів, які воювали за Україну. А деякі політики ще й роблять собі рекламу, спекулюючи почуттями людей. Як нам нарешті дійти примирення?
— Я жив між двох ворожих систем і скажу так: люди, які їм віддано служили, нерідко виявляли дивовижне співчуття одне до одного. Моя сім’я, наприклад, ділила спільну квартиру з галичанами. Ми ділилися харчами, і взагалі, були дуже дружніми. Одного разу у коридорі я знайшов сумку з листівками і зрозумів, що вони належать моїй сусідці Ліді. А її у той час не було вдома. От як я мав вчинити як комуніст і свідомий громадянин?
— Без варіантів: донести у НКВС. Адже це могла бути провокація — ану ж у такий спосіб вас перевіряли?!
— А я ті листівки просто знищив. А Ліді сказав: “Будь ласка, не принось більше таких паперів додому. і будемо вважати, що я нічого не знаю”. Зрештою, за якийсь час вона віддячила — врятувала мені життя. Я був на роботі, вже пізня година. Коли раптом дзвонить Ліда: “Євгене Степановичу, молю вас, не приходьте сьогодні додому. Біля брами стоять хлопці, вас хочуть убити”. Я похолодів. Справді, напередодні я знайшов у себе в робочому кабінеті листа з вироком від УПА... Додому того вечора я не пішов. Не знаю чому, але вдруге на мене замаху не робили. Вже нині думаю, що, може, члени УПА порадились між собою і зрозуміли, що я — не ворог? і ще один приклад довіри та людяності. Я ще ніколи не розказував про те, що у ті часи моя Ольга зважилась таємно охрестити нашого сина... Василь постійно хворів, а оця сусідка Ліда каже: “Це тому, що немовля у вас нехрещене”. І моя Ольга без вагань віддала найдорожче — рідного сина — до рук провідниці УПА. А та, своєю чергою, не побоялась понести до греко-католицької церкви наше дитя. Після хрещення наш хлопчик справді став міцнішим.
— Євгене Степановичу, ви з Єлизаветою Вологодською побували у самому пеклі, але не зрадили одне одного. Чому ж розійшлися у мирний час?
— Це справді важко пояснити. Нас поєднала війна, кохання було щирим. Але змінилися часи, і почуття змінились. Згодом я одружився вдруге, Ольга теж вийшла заміж. У мене народився син Віктор. А ще я маю доньку Валентину від довоєнного шлюбу, яка живе у Дніпропетровську. У мене четверо онуків, троє правнуків. Я щасливий, що всі вони родичаються.
— Ви були знайомі з багатьма відомими людьми, які нині, як і ви, є частиною нашої історії. Збереглися спогади?
— Добре пам’ятаю свою аудієнцію із митрополитом Андреєм Шептицьким. На той час під його патронатом була гімназія, а я був змушений зробити її державною, хотів цього чи ні. Але найбільше мені не хотілося робити це силою. Тому я попросився на зустріч до митрополита. Пояснив ситуацію, що не я, то хтось інший зробить цю справу — така політика нової держави. і змінити щось — марні сподівання. Андрей Шептицький уважно мене вислухав, ми це питання вирішили.
— Євгене Степановичу, ви напрочуд енергійна людина для своїх поважних років, з ясним розумом, дивовижною пам’яттю. Як вам це вдається?
— Я міг сотню разів загинути. У схованці під сіном, яку протикали фашисти багнетами, коли заарештовували Ольгу “Комар”. Від рук поліцаїв у підпіллі. і від своїх, які не знали, на чиєму я боці. Я міг померти 1982 року від важкої недуги, коли відмовляли нирки і кількагодинне зволікання з операцією мене б убило. Можливо, я просто дуже люблю життя. і воно мені віддячує взаємністю.
— Ви пережили дуже різні часи, а як оцінюєте нинішнє становище України?
— На жаль, за всі роки Незалежності у нас ще не було при владі чесних і порядних людей, які б по-справжньому дбали про народ. І мені це дуже болить. Я завжди любив Україну, був ладен за неї померти. Це не пафос, а правда життя. Я воював за те, щоб прості люди жили у вільній і заможній державі. Але наразі ще не дожив до таких часів...
Публiкацiї за темою «Українці»:
