Актуально
77634 перегляди
 |
Схоже, ніхто не збирається відзначати цю «круглу дату». Не будуть же це робити свідомі українці! Як, зрештою, й «свідомі» росіяни, котрі далі продовжують марити імперією. Адже звертати увагу на Валуєвський циркуляр – це визнавати, що існувала довготривала традиція активної боротьби російських імперських структур із українством. Зрештою, ця традиція нікуди не зникла – просто набрала дещо інших форм.
Та не будемо про російських імперіалістів. Їх не переробиш. Поговоримо про наших «милих малоросіян», які допомагали й допомагають тим самим імперіалістам робити антиукраїнські справи. Історія Валуєвського циркуляру якраз прекрасне свідчення цього. Адже чомусь не звертається увага на те, що згаданий циркуляр був написаний і прийнятий з подачі українця…
Як з’явився Валуєвський циркуляр?
Давайте спочатку звернемося до історії цього документа. На початку 60-х років ХІХ століття помітно активізувався український національний рух, промоторами якого стали так звані громади. З’явився перший український часопис «Основа», граматики української мови, українська мова почала проникати в шкільництво. Це не могло не насторожити представників російських імперських структур. Адже для них розгортання українського руху було вкрай небажаним. Тим більше, що існували серйозні проблеми з поляками – у 1863 році вибухнуло польське Січневе повстання, спрямоване проти російського самодержавства. Якраз у той час відставний інспектор Ніжинського ліцею Пилип Морачевський звернувся до синоду Російської православної церкви, щоб йому дозволили опублікувати перекладені українською мовою чотири новозавітні Євангелія. Перед цим, у 1862 році, з’явився перший опублікований переклад Нового Завіту російською мовою. Схоже, ця публікація підштовхнула Морачевського звернутися до синоду, щоб йому також дозволили надрукувати Євангелія українською мовою.
Далі розпочинається «цікава» гра. Якісь анонімні представники «київського духовенства» пишуть листа, де ведуть мову про небезпеку публікації такого перекладу. Але надсилають його не до синоду, а до царської охранки, так зване ІІІ Отдєлєніє. Хто насправді стояв за цим зверненням, можемо лише гадати. Часто висловлюється думка, ніби його інспірував тодішній київський генерал-губернатор Микола Аннєнков. ІІІ Отдєлєніє почало розкручувати справу «небезпеки»українофільства. Але справа була зовсім не кримінальна – йшлося про переклад євангельських текстів. І, здавалось, ІІІ Отдєлєніє не мало б нею займатися.
І ось 27 червня 1863 року до міністра внутрішніх справ Петра Валуєва голова Київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав листа. У ньому говорилося, що до його відомства надійшов рукопис притч Ісуса Христа в перекладі українською мовою. Новицький висловився проти цього видання, стверджуючи, що читати євангельські тексти по-українськи не варто, оскільки освіта в Росії «відбувається на загальноросійській мові і вживання в училищах малоросійської говірки ніде не допускається». Більше того, за словами Новицького, «навіть порушення питання про користь та можливість вживання цієї (малоросійської) говірки в школах сприйнято більшістю малоросіян з обуренням. Вони достатньо ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоруської мови не було, немає і бути не може, і що говірка їхня, вживана простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливами на неї Польщі». І завершуються ці «теоретичні роздуми» заявою: ніби для простого українського люду «общєросійський язик» більш зрозумілий, аніж малоросійська мова. Всі ці міркування з листа Новицького, в тому числі й заява, що ніякої української мови не було, нема й не буде, були повторені у Валуєвському циркулярі, який «височайше» схвалив імператор Олександр ІІ 12 липня 1863 року, а 18-го він був розісланий у цензурні комітети. Циркуляр забороняв друкувати українською мовою книги релігійного змісту й навчальну літературу. Допускалося друкування лише художньо-літературних творів. Насправді, під заборону потрапила вся українська література, оскільки цензоричасто забороняли будь-які книги, писані по-українськи. Тому кількість українських видань у Російській імперії впала майже до нуля.
Автор і автори циркуляру
Тепер звернемося до особи Ореста Новицького (1806–1884). Походив він з української священицької родини. Народився в селі Пилипи, неподалік Новограда-Волинського. Закінчив Київську духовну академію, де деякий час викладав. З часу організації в Києві Імператорського університету святого Володимира посів тут кафедру філософії. У 1850 році, коли фактично в усіх університетах царської Росії заборонили викладати філософські дисципліни, Новицький полишив роботу в університеті й пішов працювати в Київський цензурний комітет. У різних виданнях, які побачили світ за часів незалежної України, можна зустріти твердження, що Новицький належить до видатних українських (!) філософів ХІХ століття. І, звісно, про його причетність до появи Валуєвського циркуляру не згадується.
Звісно, не Новицький був головним винуватцем появи цього документа. Готувався він вищими російськими чиновниками в Петербурзі та Києві. Новицького ж використали як маріонетку. Але, з іншого боку, він покірно погоджувався зіграти відповідну роль. Ми не знаємо, чи насправді голова Київського цензурного комітету був автором тих теоретичних «перлів» (наприклад, що української мови ніколи не було і не буде), які ввійшли до Валуєвського циркуляру? Але його підпис стоїть під листом із цими «перлами».
«Великий український філософ» Новицький, на жаль, належав до численної когорти малоросіян, які формувалися в різних освітніх інституціях Російської імперії. І далеко не останню роль тут відігравали Київська духовна академія та Київський університет Святого Володимира, яких зараз деякі автори схильні ідеалізувати й представляти як осередки українства й української культури. Зі стін цих вищих навчальних закладів вийшло чимало українофобів-малоросіян. І Новицький аж ніяк не був винятком. Саме завдяки таким людям російські імперіалісти мали змогу проводити свою антиукраїнську політику.
На перший погляд може видатися, що Валуєвський циркуляр – справа давно минулих днів. Однак схема, за якою він створювався й реалізовувався, успішно діє до дня сьогоднішнього. Виглядає вона приблизно так: у високих кабінетах Пітера чи Москви замишляється черговий підкоп під українство й Україну, потім знаходять малоросійських козачків, які готові виконувати вказівки російських імперських зверхників і навіть взяти на себе тягар відповідальності за антиукраїнські діяння. Далі вже справа техніки. Чи не за такою схемою творилася й діяла маріонеткова Українська Радянська Соціалістична Республіка? Чи не так зовсім недавно готувався й втілювався минулорічний закон «Про засади державної мовної політики»? І чи не так готують Україну до вступу в Митний союз?
Звісно, ідеальних націй немає. І кожна нація має своїх зрадників (їх іноді делікатно називають колаборантами). Ось тільки, чи не забагато цих колаборантів у нас? І чи не часто ми з них робимо позитивних персонажів української історії? Як це, наприклад, зробили із Орестом Новицьким.
Публiкацiї за темою «Мова»:
