Доленосна роль Трахтемирова

Трахтемирів... На сучасній карті України зараз і не відшукаєш такого населеного пункту. Якихось дві-три хати, де доживають віку «останні із могікан» — кілька бабусь і дід. Без електричного світла, при свічках, за суцільного бездоріжжя.

Усе життя мріялось, а не доводилось бувати на цій священній, Богом благословенній землі — «Українській Голгофі». Скільки про неї прочитано, передумано. І ось трапилась нагода — запрошення до участі в експедиції.

Дорогою в село нам зустрілась жінка старших літ (із аборигенів) — їхала від дітей, що живуть облаштовано у Києві. Розговорились... У молодості була вчителькою, потім працювала в міністерстві (не уточнював у якому). Нині живе, як ми зрозуміли, більше, ніж скромно. Показала нам бліндажі часів останньої війни, провела до свого подвір'я (власне, й подвір'я ніякого немає — старенька з призьбою хатина і шмат грядки коло неї. Чимало цікавого розповіла з місцевої історії, що бачила у свої юні роки, коли ще не було Канівського водосховища. Який тут був обшир, барвисті луки, яка риба водилась у Дніпрі! Як вирувало життя, скільки було люду. І всі — при роботі, зайняті ділом.

«Що ж у вас тут таке запустіння? Невже ніхто не хоче тут жити, адже така краса довкруж?» — питаємо. «Та є неподалік один палац»,— жінка рукою показала напрям, як пройти до «замку» нового українця — пана С. Плутаючись стежками, зарослими бур'яном і чагарником, виходимо до кількох стареньких, як баба Яга, хат. Покинуті, ніким не обходжені. Мов у людську душу, заглядаю через мутні шибки. Павутиння, порожні пляшки з-під вина. Важко на серці... Де ж ви, славні козаки-запорожці, що тут колись панували, мед-горілку розливали! Де ви, заможні українські господарі, що тут святу землю орали, дітей ростили, на Січ Запорозьку синів виряджали? Де ж ви, споконвічні предки — роси, анти, скити — обізвіться, промовте!.. Мовчать, не озиваються.

Простуємо далі. Аж ось раптом перед нашими здивованими очима постає новозбудована резиденція. Вражає розкішшю і сама супер-споруда, й довколишнє опорядкування. Навіть злітний майданчик для гелікоптера (поряд із козацьким кладовищем!).

Спробуємо відшукати істину

Регіональні ландшафтні парки (РЛП) належать до об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ) України з пріоритетною (нарівні з національними природними парками) рекреаційно-освітньою функцією. Вони організовуються в мальовничих ландшафтних місцевостях, у чарівних куточках природи, для задоволення оздоровчих, пізнавальних, культурно-естетичних та інших рекреаційних потреб громадян. На «заході» їх називають природними.

Ще в 1959 році Міжнародна спілка охорони природи і природних ресурсів (IUCN) розробила принципи організації й розмежування функцій національних і природних парків світу, за якими головним завданням національних парків є охорона природи, а науково-пізнавальний туризм, тим більше класична (оздоровча) рекреація, в них відіграють підпорядковану й обмежену роль. Основна ж функція природних парків полягає в організації умов для рекреації, туризму.

Під час розроблення концепції моделі як національного природного, так і регіонального ландшафтного парку слід виходити з того, що кожен громадянин держави — не просто людина, а частинка народу, етносу, носій його культури, що, відповідно, виражається у мові, традиціях, моралі, нормах поведінки. Водночас він мусить (навіть зобов'язаний) якнайповніше презентувати землю, яка його народила, щоб зберегти до неї ідентичність, відповідати їй.

Для зцілення душі й тіла, інтелектуального збагачення людина прагне до сакральних місць на землі, де б'ють життєдайні джерела. Таких місць в Україні й багато, і мало. Назвемо лиш деякі з них: Святі Гори на Сіверському Дінці, заповідні Шацькі озера на Волині, кам'яна казка Карадагу в Криму, Зарваниця на Тернопільщині, історичне урочище Бузький Гард на р. Південний Буг (осередок Буго-Гардської паланки Запорозької Січі), свята запорозька Хортиця...

Зразком української моделі національного парку може стати невелика ділянка серед Канівських гір — Трахтемирів. Місцевість там унікальна, еталонна, можливо, одна з небагатьох в Україні, де відчуваєш подих минулих епох і поколінь, що відійшли в небуття, у вічність. А ще — і це не менш важливо — тут є незримий, але реальний зв'язок із космосом, прийдешнім світом. На цьому місці відбулось нашарування багатьох «часових зрізів» історії та слідів багатовікової людської діяльності. Можливо, це — єдине місце в Україні, яке могло стати еталоном взаємної гармонії й співтворчості Людини, Природи і Бога (вийшло все, на жаль, навпаки).

З криниці пам'яті черпаймо дух і силу...

Крім зазначених, одне з основних функціональних завдань регіональних ландшафтних парків автор бачить у формуванні в людей інтелектуально-гуманістичного світобачення. На громадян покладається велика місія — виховання патріотичного ставлення до національної природної й культурної спадщини, до історії «великої» та «малої» батьківщини.

Інтелектуально-гуманістичне світобачення передбачає зростання і злиття життєвої долі кожної людини з долею землі, на якій вона живе. За словами відомого французького вченого, філософа П. Тейяр де Шардена, це називається народженням Духу Землі.

Таке світосприйняття є синкретичним, бо до нього входять різні типи мислення на рівні магії, релігії, науки. Звідси — коріння нашого українського менталітету, що заглиблюється у прадавні часи, в язичництво. Водночас таке світобачення — екологічне, бо забезпечує контроль суспільства над природним середовищем, втрата якого, за свідченням відомого англійського дослідника історії Арнольда Джозефа Тойнбі, не раз призводила до зникнення народів і цивілізацій.

Хоча б побіжно скажемо про теорію людського капіталу німецького вченого Теодора Шульца (Нобелівська премія з економіки). Під час взаємодії людини і природи остання чинить опір, на нейтралізацію якого витрачається людський капітал, зменшується життєва енергія. Триває це доти, доки не встановиться певна динамічна рівновага.

Витрати людського капіталу відбуваються переважно у двох випадках. Перший — коли чинить опір техногенно знівечена природа і до неї людині доводиться пристосовуватися. І в другому випадку — коли виникає конфлікт при поселенні людини (вимушеному чи добровільному) у нове природне середовище.

Прикладом може бути переселення українців до Сибіру за царської Росії. Туди вони принесли свій найцінніший скарб — досвід природокористування (важкий плуг замість однокінної cохи, органічні добрива, крите стійло для домашньої худоби), а не створили нічого нового (взяти, приміром, фольклор). Важко було пристосовуватися українському менталітету до чужого краю, бо ж там не той і Святий вечір, і Великдень, ніщо не нагадувало про рідні місця. Витрачалась без власної користі людська енергія, накопичена з діда-прадіда попередніми поколіннями.

У наш час екологічного лихоліття (передовсім через Чорнобиль) українському етносу (та й загалом людству) для виживання потрібно зберегти контроль над власним природним середовищем. Що це означає? Упродовж тривалої сумісної еволюції існувала взаємна гармонія чи екологічна рівновага природи й людини. За нинішньої тотальної антропогенізації така гармонія відсутня, екологічну рівновагу порушено. Надто змінене природне середовище не відповідає нашій людській сутності й чинить все більший опір людині, що хоче його освоїти. Відбувається стирання, нищення людських сил, що негативно позначається на етносі й людському суспільстві загалом.

Напрям відродження Трахтемирова — інтелектуально-гуманістичний екотуризм

Як зазначено вище, знаковою для України природно-історичною місцевістю є Трахтемирів (історичну довідку про це осердя української духовності читайте у «ДУ» за 21 грудня 2005 р.).

Трахтемирів є ідеальним еталоном реалізації ідеї про нерозривність природного й історичного ландшафту. А інтегроване розуміння ландшафту як цілісної природно-культурної системи і ціннісної категорії нині знаходить все більше прибічників серед природознавців і гуманітаріїв.

Можна стверджувати, що сучасні ландшафти водночас є історичними територіями. У кожному ландшафтному комплексі, на кожній п'яді нашої української землі зберігається історична пам'ять народу, отой Дух землі. Там кістки і могили наших дідів-прадідів, славних прапращурів, справжніх лицарів, народних героїв, завдяки яким ми ще звемося українцями.

Поступово змінюючи природне довкілля, людина еволюційно змінювалась і сама. Тож формувався історичний ландшафт, у якому поряд із природними компонентами співіснують історико-культурні елементи, включаючи сліди життєдіяльності людини (залишки стародавніх поселень, культові місця й споруди, ділянки історичного культурного шару тощо) всіх попередніх етапів її історії.

У сфері вищої духовної етики лежить проблема збереження національної ідентичності (відповідності) до власної землі. Новим «власникам» Трахтемирова треба усвідомлювати і пам'ятати, на якій землі вони перебувають і господарюють. У Трахтемирові зберігається Дух української землі, котрий може стати порятунком для цілої нації. Там своєрідна духовна атмосфера, де людина найгостріше відчуває естетичну досконалість живої природи і своє поєднання з нею. Коли пройтися пішки по канівських горах, то, як пише відома дослідниця Трахтемирова, вчений-археолог В. Петрашенко, «відчуєте на собі всю силу очищення..., ви переконаєтесь, що саме тут вічно співіснують добро, істина й краса».

Якщо втратимо історичне й природне середовище Трахтемирова, може припинитися процес ідентифікації українського етносу до своєї землі. Ми перестанемо бути власне українцями, бо станемо вже іншими... Остаточно перерветься зв'язок з історією, нашим прадавнім глибинним корінням. І нинішній стан Трахтемирова є більше, ніж вагомим свідком цього.

Чи здогадуються новоявлені пани Трахтемирова, що, збудувавши в місцевій окрузі «українську Мекку» (зокрема, й для зарубіжної діаспори), можна мати з того й великі гроші? Ніхто нікого не виганяє з Трахтемирова! Проблема в тому, що так просто й задешево (як для цієї землі), навіть нерозумно віддавати трахтемирівські землі під... вольєри для кабанів. Тут можна вигідно для держави (а також для господарів) якщо не висячі сади Семіраміди чи піраміду Хеопса, то, певна річ, поступово, з Божою допомогою, відтворити історичний спадок Трахтемирова у вигляді скансенів (музеїв під відкритим небом) із метою пізнавального відпочинку (і розваг) туристів.

Скажімо, чому б не вибудувати у макеті середньовічне місто — козацьку столицю, скіфське городище, зарубинецьку культурну пам'ятку (літописне місто Заруб), навіть діючий монастир? А довкола цього осердя — відповідну сервісну інфраструктуру — з готелем, рестораном, барами тощо. Утопія!? Аж ніяк! Варто лише усвідомити, що це — справді вартісна річ, що обернеться сторицею у всіх сенсах.

Для початку треба приєднати РЛП «Трахтемирів» (і з ним історико-культурний заповідник) до розміщеного поряд (25 км) Канівського природного заповідника. Тим паче, таку думку висловлюють у самому заповіднику. Навіть більше, відповідно до Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра та підвищення якості питної води, затвердженої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р., планувалось створення Середньодніпровського національного природного парку площею аж 300 тис. га, а Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі на 2000–2015 роки передбачається створити Український лісостеповий біосферний заповідник площею 50 тис. га (до 2010–2012 років) і Трахтемирівський НПП (теж нескоро — до 2008–2010 років). Однак поки те ще буде, нині треба починати з малого — піднімати природоохоронний статус заповідної території.

Якщо доля землі стає долею людини, тобто відбувається ідентифікація етносу з природним середовищем, розквітає край (в даному разі йдеться про Україну), в протилежному випадку — втрата контролю над природним середовищем призводить до зникнення нації, про що говорять численні приклади з багатовікової історії народів і навіть цивілізацій.

Тому до такого святого для українців куточка землі, яким є Трахтемирів, потрібно підходити з доленосною мораллю, з Совістю. В основі цієї моралі має стати гармонійне поєднання меркантильних інтересів (господарських потреб), збереження, охорони і, в міру фінансово-матеріальних можливостей, реставрації пам'яток природи та археології, відновлення історико-ландшафтного середовища минулих епох.

Пріоритетним у використанні природно-культурної спадщини Трахтемирова мусить стати науково-пізнавальне освоєння його Істини, інтелектуально-гуманістичний екотуризм.

Володимир ГЕТЬМАН,
головний спеціаліст Державної служби заповідної справи Мінприроди України

20 грудня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Доленосна роль Трахтемирова

Доленосна роль Трахтемирова