На відміну від аспіранта Інституту української археографії і джерелознавства ім. М.Грушевського НАНУ Сергія Гіріка, який називає прикрим випадком проведення 2005 року Київським міжнародним університетом спільно з Інститутом української мови НАНУ Всеукраїнської наукової конференції "Велесова книга – пам’ятка української культури" ("Наук-поп як зброя проти псевдонауки", УП, 3 травня), я пишаюся тим, що є "люди зі справжніми науковими ступенями", котрим не байдужа така унікальна літературна та історична пам’ятка як Велесова книга. Бо, на жаль, на запитання, чи читали ви Велескнигу, мені самому доводилося чути від деяких професорів: "А навіщо мені її читати, це ж підробка". Клеймо поставлено, клеймо працює і з усього видно, що й аспірант інституту джерелознавства С. Гірік не читав цього джерела.
Багато коментарів зібрала його стаття. І чимало з них стверджують, що це замовна стаття. Схоже на те. Не виключено, що після її публікації можливі рейдерські атаки на Київський міжнародний університет і на видавництво "Мандрівець", які дозволяють собі організовувати наукові конференції і видавати книги авторів, що мають відмінну точку зору від представників академічної науки.
Я не маю наукових ступенів. І не шкодую, хоча не раз запрошувався кількома університетами на навчання до аспірантури. Вирішив бути вільним дослідником, бо відомо, якщо хочеш отримати наукову ступінь, доводиться поступатися певними принципами, дути в дудку наукових керівників. Не знаю, виграв я чи програв, однак щасливий, що можу самотужки, не узгоджуючи ні з ким, досліджувати прадавню історію України, в т. ч. Велесову книгу.
Мій науковий переклад і ритмічний переказ "Ілар Хоругин. Влескнига" за підсумками 2011 р. відзначений Кіровоградською обласною літературною премією ім. Є. Маланюка. Це не похвальба, а факт того, що процес рухається – Велесова книга набуває все більшого визнання, попри те, що офіційні кола її не жалують.
А тепер докладніше про Книгу, яку, на мою думку, можна вважати українськими Ведами, а С. Гірік натомість називає фальшивкою
Велесова книга – це найдавніша історична та літературна пам’ятка українського народу. Написана вона не пізніше 882 року, як відповідь великого патріота, мудрого вчителя та філософа Ілара Хоругина на добре знайому і нам проблему – тотальним оббріхуванням руського (українського) народу, що він нібито не мав власної історії, власної віри і що взагалі наші боги "гонзяхут", тобто погани.
Своєю працею автор доводить протилежне: „краще не кажіть, що не маємо віри. Старанно повчімося тому, що тут сказано, аби ми не забували цього”. Він переказує події глибокої старовини, щоб не „Залишитися невігласами до кінця, звідки ми”, і ставить за мету відновити втрачені Веди. Його сучасники-жерці, забувши заповіти своїх праотців, уже паплюжать рідне: „То бо жерці Веди габзувати стали... А їх украли у нас”.
Чужинці нав’язують свою мову, проте автор твердо стоїть за своє: "Говоримо як говорили на нашій землі, а не так, як греки, жадаючи за рахунок руського народу зростати і болгарам підкорити", "Правда така, що ми Дажбові внуки – тримай, русе, в умі це, яко ум великий Божий є єдиний з нами, а тому творімо та говорімо з Богами воєдино"…
Автор зустрічається з доволі суперечливими свідченнями, але дисципліновано слідує визначеному завданню: “те, що знаємо, скажемо”, і ретельно веде записи та переказує науку Праотців. Присвячується Книга богу Велесу, бо він „пристанише сили”.
Техніка написання Книги
Техніка написання Книги, найімовірніше, була такою ж, що її описував ще Геродот: на дощечки наносився віск, а потім гравірувалися стилем букви. Після цього таблички занурювали в коричневу рідину, яка й просочувала місця, де не було воску. Такий спосіб письма, до речі, практикується в Україні донині для виготовлення писанок.
Це був доволі важкий труд. Не підітреш гумкою і не замалюєш коректором, щоб виправити помилку, якщо така трапиться.
Так само як і за Геродота, текст Велескниги творився суцільним рядком, без розбивки на слова, без розділових знаків і переносів. До того ж, окрім зазначених особливостей письма, в багатьох словах упускалися деякі літери, які для автора здавалися очевидними, але не нам з вами. Це дуже ускладнює розшифровку і переклад тексту.
Дуже велику, просто титанічну роботу провів Юрій Миролюбов по поділу суцільного тексту ВК на слова. Проте місцями теж потрібні уточнення. Наприклад, на д. 25 мало б бути „волсе вухорензе і брате іео словень”, тобто „волхви Вухоріз і брат його Словен”, а не "волхви Ухоріз і його брат Ословень". По цій же причині “бедехшемокравенце” мало б поділитися на “бедехше м (будучи ми) окра-венці”, де бачимо два племені “окрів і венців”, тобто “укрів і венедів”, а не якихось “кравенців” (д. 7Є).
Отож не дивно, що переклади Велескниги рясніють помилками. Наприклад, слово "печери" читаються як пожари, "пеньки" тлумачаться як чаклуни, хозарське місто Тамоторку – князь Таматарха, "халабуда" (намет над возом) – князь Халабуда, древня назва нашого народу "бори", "прабори" перекладаються як боротьба і війна. Залишилися непоміченими або неправильно трактовано ряд богів та божеств, в т. ч. наша прародителька богиня Лада. Не раз згадується Гординство, яким позначалася військова доблесть наших предків та сила національного духу, але і воно опинилося поза увагою...
Як наслідок, справжній літературний та історичний шедевр нашої минувшини виявився спотвореним і не дивно, що в певних колах твір досі називають підробкою.
Річ дуже складна. Для прикладу, "Слово про похід Ігорів" відоме вже більше двісті років, а й донині в ньому ще чимало білих плям. Велескнига ж почала досліджуватися лише в середині минулого століття. Беручись за власний переклад, я усвідомлював, щоб перекласти історичний текст, мало знати мову, необхідно знати ту епоху, яку описує Книга. І я взявся студіювати історичні джерела – праці Геродота, Гомера, Гесіода, Плутарха, Світонія, Павсанія, Біблію, досліджувати давньоукраїнські святилища тощо.
Після першого видання книги "Ілар Хоругин. Влескнига", було друге з уточненнями, зараз готується третє і теж будуть уточнення. Книга варта того, щоб присвятити їй все життя. Помиляється той, хто здійснивши переклад давнього тексту, вважає, що до нього вже не варто повертатися.
Хто написав Велесову книгу
Усунувши чимало недоліків, я також встановив ім’я автора Книги. Це вчитель і волхв на ім’я Ілар, про якого говориться на д. 8(3). На дощечці 28 він пише про допомогу свого слова в боротьбі з ворогом: „То сказано вам, і те я казав, допомагаючи в боротьбі руській проти ворогів моїх і ваших”. А на д. 29 він виступає в ролі посередника між людьми і богами: „годиться битися за життя наше мечами, – се мовить вам Хоругин син отця Хориги, а се є прохач ваш перед богами, які дають вам силу і владу на землю вашу”.
Отже автор Книги – Ілар Хоругин.
Мої колеги по перекладу Велескниги чомусь не помітили цього, а може вважають, що не важливо, хто написав її. Я ж переконаний, що такий твір не може бути без автора, це применшує його цінність і створює додатковий сумнів в автентичності Книги.
Мова книги
Часто запитують, якою мовою написано твір? Впевнений, Книга написана одним із українських діалектів, яких і нині є чимало, а раніше було ще більше. Наприклад, слова гондзя, крижувати, генбель, гундіти, гордин, пудо, тамо, туто, тако донині зустрічаються в мові мешканців Приятрання, у центрі Трипілля-Руськолані, хоча їх не знайти в сучасних словниках української мови.
Держава, що проіснувала 1500 років
Нам постійно нав’язується думка, що українці не державотворча нація, що у нас нібито ніколи не було власної держави і т. п. Натомість Велескнига згадує на наших теренах державу, що проіснувала 1500 років! Чи є ще в світі подібний приклад цьому? Немає. Щоб бути державі такий тривалий час, мусила бути особлива державна мудрість її правителів, чіткі і зрозуміли закони та ефективна система управління. І Ілар Хоругин розповідає про неї також. Ось кілька цитат: „У той давній час багато родів зібрали отці. Вони мали старших і Віче. Інші мали князів, яких обирали по сьомому колу од Коляди до Коляди”, „їм платили данину з полюддя й підкорялися”... „А збиратися на Віче судити всякі відносини належало чесно. Так правили наші отці: всяк міг слово сказати і те було благом”. “Вибирали князів від усього полюддя”, а над ними були старотці. “Так Віче рішило вслід за отцями”.
Тобто, спершу питання розглядалося на раді Отців, а потім воно виносилося на Віче. Це була справедлива і мудра форма організації влади. Можемо порівняти: „В ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців, а князі особливі і всякі після князювання на Вічі оголошувалися простими мужами і ставали землю доглядати. А князі, які були орчені (тобто ті, що отримували символ влади, знак батька Орія), дбали про людей і достатки, одержували їжу і всенький пожиток од людей своїх”.
Лише князь, який на даний момент був при владі, мав право на пільги. А якщо він втрачав владу, то ставав простим мужем. Що натомість ми маємо в сучасній Україні, відомо й без мене.