- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.
Ніна Русланова залишається однією з найулюбленіших глядачами акторок. Вона народна артистка не тільки за званням, а й за своєю людською і професійною сутністю.
Народилася майбутня акторка 1945 року в селі Богодухово Харківської області. Двомісячним малям потрапила в дитбудинок. Там їй дали ім’я й по батькові. А от прізвище дівчинка вибрала сама, стала Руслановою, як велика співачка, котра була в той час у всіх на слуху
Ніна Русланова знімалася в таких режисерів як Олексій Герман, Кіра Муратова, Георгій Данелія, Ельдар Рязанов, Алла Сурикова. В акторському послужному списку Ніни Русланової — понад сто ролей. Одні з найяскравіших — у фільмах «Циган», «Зимова вишня», «Мій друг Іван Лапшин», «Собаче серце», «Небеса обітовані», «Мамо, не горюй», «Настроювач». Майже за 40 років роботи в кіно Русланова створила десятки різних, але однаково блискучих образів жінок, що називається, з народу. Як їй це вдається? Можливо, секрет у тім, що і сама вона буває вельми різною, а то й незручною...
Народилася майбутня акторка 1945 року в селі Богодухово Харківської області. Двомісячним малям потрапила в дитбудинок. Там їй дали ім’я й по батькові. А от прізвище дівчинка вибрала сама, стала Руслановою, як велика співачка, котра була в той час у всіх на слуху. Роки, проведені в дитбудинку, наклали відбиток на все її подальше життя — Ніні Руслановій притаманне уміння постояти за себе, цілеспрямованість, колосальна працездатність і бажання зробити щось справжнє в цьому житті. Усе це удалося їй сповна!
«Нині я затребувана як штрих у великій картині»
— Ніно Іванівно, бути акторкою — справа ризикована. Своєрідна лотерея: потрапиш у струмінь — не потрапиш... Що у вашій професії на першому місці: емоційне чи раціональне?
— Актриса — це не професія. Професія — це коли вмієш щось робити руками. От я мала професію штукатура. А актриса, мені здається, це — стан душі... Емоції важливі, але й раціональне — не на останньому місці. Обов’язково потрібно вивчати роль. Наприклад, коли я на сцені грала в «Ричарді III» королеву Маргариту, то стільки перечитала книг про цей період! Знала, хто такі Йорки, Ланкастери, що таке Червона і Біла троянди. Знала, що граю і про що кажу зі сцени.
— Серед акторок старшого покоління Ви нині, як і раніше, затребувані. Умієте опинитися в потрібний час у потрібному місці?
— Зараз я затребувана як штрих у великій картині, як відтінок у загальній палітрі твору. Так, раніше у мене було чимало головних ролей, а сьогодні я — епізодник. Дивлячись на деяких своїх колег, у тому числі на ровесників, починаю іноді їх жаліти. Перебігаючи з серіалу в серіал, гублять себе ж. Невже вони не розуміють, що ще трохи і глядача почне від них нудити?!
— Ви працювали з багатьма видатними режисерами. Вони на Вас якось впливали у плані творчості, життєвих звичок?
— Безумовно, усі люди «мавпи». Усі ми наслідуємо когось, часом навіть не усвідомлюючи цього. На мене найбільше вплинули, мабуть, Кіра Муратова й Олексій Герман — не перестаю дивуватися їхній фантазії, тому, як вони дивляться на світ. Я завжди хотіла наслідувати Раневську, бути такою ж геніальною, як вона. Але я — акторка іншого плану, інша людина. Раневська і зараз залишається для мене ідолом.
— Характер слов’янської жінки, який Ви стільки років створювали на екрані й на сцені, наразі якось змінюється?
— Ви як гадаєте? Наша жінка за своєю суттю добра, але, я боюся, за останні роки в нас додалося жорсткості, озлобленості. Я це відчуваю. Національний характер явно псується. З іншого боку, говорять, криве дерево довше стоїть, а оскільки ми народ гнучкий, то, можливо, і вистоїмо. Можете називати мене квасним патріотом чи ще якось, але я люблю все наше і вболіваю за Україну.
— До речі, Ви українську мову ще не забули?
— Ні-і-і... Ну хіба що трошки... Читаю добре, а от що кажуть з телеекрана ваші великі політики, нічого не розумію! Суцільні нові слова.
— Глядачі останнім часом вельми змінилися?
— Звичайно. Багато хто нас не знає ту гвардію, що створювала справжнє радянське кіно. Зараз діти виховані на «голлівудах» укупі з поп-корном і кока-колою. Це надто погано! Ми ж самі себе не підтримуємо! Ми увесь час кланяємося незрозуміло кому, змінюємо своїм богам. Люди затялися святкувати День святого Валентина, хоча є аналогічний християнський день закоханих. Поклоняються святому Патрику. Якому Патрику?! У нас є свої святі — Петро і Павло. Чому святкують цього Патрика? Надягають якісь капелюхи, ходять у них по Москві. Дико! Наш народ ніби вивертають назовні, позбавляють своїх богів. Такі речі погано закінчуються, цивілізація на цьому вмирає — не я сказала, це — історичний факт. А усе починається з «голлівудів», себто з бездуховного викачування грошей одурманеної публіки.
«Збираючи по смітниках пляшки, я вступила у театральний інститут»
— А з чого починалася Ніна Русланова?
— Народилася я в грудні переможного 45-го року і одразу ж потрапила в круговорот повоєнної розрухи — двомісячним малям-найдою опинилась в дитбудинку. Одного разу «добренька» вихователька, дивлячись на мої золотаві кучері, вимовила фатальну для мене фразу: «Дитинко, ти така світленька тому, що народилася від німця». Відтоді я стала в дитбудинку ізгоєм, мене зневажливо дражнили «фашисткою» і били по ночах. Однолітки мене так зацькували, що я стала мочитися в постіль. Вибратися з цієї непроглядної пітьми мені допомогло справжнє диво. Добрі люди порадили відвідати церкву. І я пішла. Стою посеред храму, а що робити — не знаю, розуміла тільки своїм дитячим розумом, що треба якось позбутися усіх хвороб і нещастя. По-дитячому голосно закричала: «Здрастуйте, люди!». Наступного ранку я попробувала свою постіль, вона була сухою. Я була така щаслива! З того дня відчула, що господаркою своєї долі була я, а не обставини.
Дитячий будинок — серйозний іспит для маленької дівчинки. Тим паче, що я їх поміняла аж шість, і в кожному були друзі, вороги, а домашнього тепла не було ніде. Після 8-го класу потрапила в училище, стала освоювати спеціальність штукатура-маляра, адже вихованців дитбудинку не запитують: «Ким ти хочеш стати?». Куди батьківщина пошле, туди і відправляйся, і бажано без зайвих запитань. А питань було чимало. Наприклад, де взяти пальто, хоча б одне на двох з подругою, щоб узимку по черзі бігати у вечірню школу. Або: чому дорослим на будівництві платять одну зарплату, а нам, малоліткам, зовсім іншу: якісь жалюгідні 18 карбованців, і при цьому змушують розвантажувати багатотонні машини? Зрештою, не відшукавши правди, я з подругою пішла з роботи, і ми відразу «вилетіли» з гуртожитку. Слава Богові, жаліслива куховарка дозволяла ночувати на кухні, та ще й окропом пригощала, а на хліб доводилось заробляти, збираючи по смітниках пляшки.
Якось зрозуміла, що так жити більше не можу: і вступила в Харківський театральний інститут. Провчилася там два роки. Потім раптом довідалася, що в Москві недобір хлопчиків у «Щуку» і поїхала складати іспити. Уявляєте здивування приймальної комісії, коли в училище прийшла провінційна дівчина і заявила: «Прослухайте мене, як хлопчика, я згодна грати чоловічі ролі». Мене прослухали і прийняли: як дівчину. На першому курсі Щукінського училища на сходах мене спинила Кіра Муратова, тоді режисер-початківець, і запропонувала знятися у фільмі «Короткі зустрічі». Я відповіла, що студентам не дозволяють це робити. Але таки знялася.
Педагоги пророкували мені роботу в якомусь провінційному театрі, але удача і цього разу усміхнулася. Відразу по закінченні театрального училища мене запросили до театру Є. Вахтангова.
На цьому, здавалося б, має завершитись історія про «перетворення бридкого каченяти в прекрасного лебедя», тільки доля мені дісталася не згідлива, з важким і химерним характером. Після багатьох років роботи в театрі імені Євгена Вахтангова я прийняла, напевно, необачливе і нелогічне рішення: пішла з театру буквально в нікуди, залишилась без грошей, друзів, без роботи. Коли я полишала рідний театр, колеги пророкували, мовляв зіп’єшся, помреш під забором... Мабуть, це був один із найскладніших, переломних періодів у моєму житті. Я думала: «Все. Кінець. Більше не можу бути акторкою, треба знову змінювати долю».
— Що ж Вас врятувало?
— У цей момент режисер Ігор Маслєнников запропонував мені роль у «Зимовій вишні», ця робота повернула мене до життя. Потім з’явився театр імені Рубена Симонова.
— Чи на знімальних майданчиках потрапляли в екстремальні ситуації?
— Під час зйомок у фільмі «Знак лиха» (за цю роль мене нагородили «Нікою») мені довелось стояти на 18-градусному морозі під струменем холодної води. Коли ж знімали стрічку «Це було в морі» у Євпаторії відбулася зовсім інша історія. В одного з членів кіногрупи був день народження. Було це в «сухі» часи горбачовських експериментів. Колектив відправив на «полювання за пальним» найбільш впізнаване обличчя, тобто мене. Біля єдиної в місті «алкогольної» крамниці мене висадили з машини наприкінці довгої черги. До крамниці я все-таки проникнула — обличчя допомогло. Стою біля прилавка і завантажую величезні сумки спиртним. А тут міліціонер: «Так, громадянко, пройдемо. Поясните, чому отоварюєтесь понад норму». Коли у відділенні більш освічений щодо кіно міліціонер здивувався: «Звідкіля ви на мою голову звалилися?»,— я відповіла: «Та ось приїхала у ваше місто горілкою поторгувати».
— Чув, дісталося Вам на зйомках «Цигана», коли знімали сцену вашої бійки з Кларою Лучко.
— Це був жах! Кілька дублів шмагали одна одну мокрою білизною в повну силу. На мені аж три сукні порвали. Синці потім довго сходили...
— А з шанувальниками бували проблеми?
— Ми ж то працюємо задля публіки. Нічого поганого не можу сказати. А одного разу — ой, ну і випадок — їхали ми в потязі, і просто прибігла жінка якась, почала знімати із себе каблучки, щоб віддати мені. Я не знала, що робити. Сказала їй, що не треба. А жінка не вгамовується. Причому красиві каблучки — видно, що вона заробляла на них усе життя. І хотіла ось так — від душі, від чистого серця подарувати їх мені. Довго довелось переконувати її, що не треба цього робити.
«Я людина слабка і спираюсь на Бога»
— Про Вас йде чутка як про людину з непростим, конфліктним характером.
— Чутка? Слава Богові, що про мене хоч щось говорять, виходить, не вмерла ще. Але я не бачила людей з простими характерами. Напевно, у мене важкий характер. Я перекірлива, обстоюю свою точку зору, мені не подобається, коли мене кривдять, я відразу захищаюсь. А люди не люблять, коли захищаються, вони гадають, що завжди мають рацію. У чому я глибоко сумніваюся. Щоправда, я заборонила собі конфліктувати на знімальному майданчику. Якщо влаштовуватиму скандали під час роботи, то я нездара і дешева акторка, уже не в розумінні гонорарів...
— Ваш сміх — це акторська знахідка чи природна якість?
— Це природне. Коли прийшла в театр імені Вахтангова, одержала роль Ніколь у спектаклі «Міщанин у дворянстві». Тоді й зрозуміла, що сміятися на сцені складніше, ніж плакати, адже сміятися потрібно спеціально, по репліках. Усі стояли за кулісами, думали, що провалюсь, але усе пройшло добре — природний сміх мені тільки допоміг. Єдине, над чим довелося попрацювати, так це над своїм українським акцентом. Грошей на купівлю магнітофона не було, тому йшла в душову — там стіни плиткою викладені, відзвук гарний — і читала допізна вірші...
— Яка Ваша найбільша нагорода? Адже крім того, що Ви народна артистка Росії, Ви ще лауреат державних премій Росії, України і Білорусії, володарка української золотої медалі імені Довженка, премії Французької кіноакадемії за найкращу жіночу роль, двох російських «Нік».
— Найбільшою нагородою в житті вважає свою доньку Олесю, це єдиний і найнадійніший друг, вона дитиною знімалася зі мною в багатьох фільмах.
— Чи нині Олеся бере участь у якихось театральних або кінопроектах?
— Ні. Вона вирішила, що акторський шлях — не для неї.
— Чим донька займається і скільки їй років?
— Вона працює. Більше нічого не скажу. А щодо віку... Знаєте, у Булгакова в «Театральному романі» є чудовий діалог. Красуня-акторка приходить на роботу в театр, і секретарка їй каже: «Вам треба заповнити анкету. Коли ви народилися?» «Ну от, починається, я народилася в травні!» — невдоволено і вередливо відповідає артистка. Те саме скажу і про Олесю: вона народилася в серпні. Ми з нею жінки без віку.
— У Вас зараз багато роботи? Ви постійно працюєте?
— Не можу так сказати щодо кіно. Переважно зайнята в театрі, антрепризних виставах. Їжджу з ними на гастролі. Одна з яскравих подій останнього періоду — зйомка в мого улюбленого режисера Кіри Муратової у фільмі «Настроювач». Я їй вдячна за це і за її давні картини «Пізнаючи білий світ» і «Короткі зустрічі», з яких почалася моя кар’єра в кінематографі. Шкода тільки, що ці світлі, добрі стрічки пройшли не дуже помітно.
— Ви до серіалів нормально ставитеся, якщо погоджуєтеся в них грати?
— Дивлячись який серіал. Адже є другосортні, третьосортні, у деяких навіть сорту немає. А є і гарні серіали. «Дільниця», на мою думку, з їхнього числа! Він так виграшно виглядає на тлі монстрів, убивств і крутих олігархів. Такий народний серіал — про людей. Він мені так сподобався, що я його по телевізору з великим задоволенням дивилася!
— Ви собі на екрані подобаєтеся?
— Украй рідко. Нарцисизмом не страждаю. Коли вперше побачила себе у фільмі Кіри Муратової «Короткі зустрічі», шокована була, подумавши: «Б-о-оже, кошма-а-ар, що за потвора? Хто ж із нею фільм дивитися стане?» Істерика була моторошна. Узагалі-то я — самоїд.
— У житті Ви на своїх героїнь схожі?
— Від себе нікуди не дінешся, навіть якщо надто хочеться.
— Вони у Вас зазвичай нахабні, хамуваті...
— Ні-ко-ли! Облиште. Де ви, приміром, бачили нахабнуватість в Адашової з фільму Германа «Мій друг Іван Лапшин»?! Ніякої зухвалості. Чи в «Цигані»? Там була Катька-аеропорт — жінка з трагічною долею. Вона не дає образити себе, але це не назвеш нахабністю. Просто захисний покрив такий. Він завжди в усіх є.
Актуально
57439 переглядів
Публiкацiї за темою «Кіномистецтво»:
